.

«ПРОЗА»
ПРОЗОВІ ТВОРИ МИХАЙЛА ГАФІЇ ТРАЙСТИ - романи, повісті, новели, оповідання

joi, 8 martie 2012

Рідне слово


Вчіться, діти, і моліться
Рідними словами,
Рідне слово, рідна мова –
Вповита казками.

Що є в світі наймиліше
За рідненьке слово ?
Як воно дзвeнить в піснях
У віршах чудово.


Щоб між свій народ понести
Слово до обнови,
Щоб ніколи не забути
Рідної розмови.

Вчіться, діти, і моліться, –
В житті добре буде, –
Каже вчитель, тато й мама
І всі добрі люди.

Цвіркун і мурашка

Процвіркав все тепле літо
Цвіркуник байдужий, –
Снігом вкрилися поля,
А він щось недужий.

Снігу стільки намело,
Що й нема де сісти,
Вже не чути цвір-цвірінь
Бо нема що їсти.

Пригадав куму мураху,
Як вона, небога,
Все збирала та тягла
Скільки якомога.

Він ся з неї насміхав:
Що, мов, від пожару
Усе тягне та біжить
У гарячу шквару.

А цвіркуник ціле літо
Лиш цвіркає й скаче,
Як зимою мороз вщипне –
Кається і плаче.

Послухайте, любі діти,
Є така приказка:
Будь веселий, як цвіркун,
Чемний, як мурашка.


Місяці року (вірш)

Cіче СІЧЕНЬ білим сніжком,
ЛЮТИЙ лютує морозом,
БЕРЕЗЕНЬ прибуде пішки...
На санчатах, або возом.

Народиться КВІТЕНЬ в косах,
Вкосича дівча як мавку
І покличе ТРАВНЯ в росах
Зросити зелену травку.


Впаде на черешні ЧЕРВЕНЬ,
В ЛИПНІ літо надворі,
Чути гамір цілий день –
Ось що треба дітворі !..

В СЕРПНІ жнива й сінокоси,
Літо, літо на полях
Вже доспіли абрикоси
І суниці у лугах.

ВЕРЕСЕНЬ покличе знову
Всіх до школи, бо пора –
Вивчати вкраїнську мову,
Цьому рада дітвора.

Осінь грається фарбами –
Мов художник по садах,
Впаде ЖОВТЕНЬ кольорами
По лісах і по садах.

ЛИСТОПАД листя обтрусить,
Лишить голі дерева,
Знов пальто вдягати мусить,
Йдучи до школи, дітвора.

Ступить ГРУДЕНЬ сміло кроком
І насіє снігу нам...
Успіхів та «З НОВИМ РОКОМ !..»
Відтепер бажаю вам.


Бабусине решето


«Коляд, коляд, коляда –
З неба звізда золота
Закотилася до хати,
Щоб нам заколядувати».

Малюнок М. Г. Трайсти 
Ще й не встиг святий Микола здорово потрясти бородою, – запорошити сніжком пожовклі поля та сірі ниви, як ми з Іванком вже почали повторяти «Зійшла звізда на край світа», «Небо і земля» та «Дивная новина», бо «поки не придуть Николи не можна колядувати!», – вчила нас бабуся Марія.
– Ану не звіздикайте тільки, а ліпше поможіть мені шукати решето, бо я вже, або не довижаю або нечистий сіє муку крізь нього, – воркала бабуся.
Ми з Іванком почали роздивлятись по стінах, заглянули на полицю і за припічок, хоча добре знали, що там ні сам нечистий не знайде решета, бо ми ще ранком понесли його до старого Матвія, який обіцяв нам таку звізду змайструвати, що на три села не буде такої! За це ми, з нашої ниви до його підвалу аж три гарбузи покотили, бо в нас «вродилось гарбузів, як звізд на небі, – хвалилась бабуся сусідкам, – немає місця де їх зимувати, там зогниють на ниві». Ніж би мали жовті товстуни гнити на ниві, ми їх до Матвійового підвалу. 
А Матвій до нас: «таку вам звізду змайструю, що аж... ви тільки решето мені роздобудьте, бо в мене золота* досить!.. так обліплю ним решето, що аж вид братиме, такої звізди не буде ні в кого». та звідки того решета роздобути?.. випросити від ба бусі?.. Не дасть! Хіба не просили ми від неї вовни на м’яч і клоччя на батіг?.. Хі ба дала?.. Не дала!.. то і решета не дасть. «А ви і не просіть, – вчив нас старий Матвій. – візьміть, а після Різдва поставите на місце, мабуть, і не запримітить». та ось як не запримітила! Не минуло ні півдня, а вона вже шукає його...
– Та тут висіло на клинку! чисте чудо, пропало решето та й годі! – воркотіла далі бабуся, а потім до нас:
– Ану біжіть бабини до Одоті Митрихи та позичте решета, бо вже окріп для мамалиги давно кипить, а тут нема чим муки просіяти.
І так щодня: «Біжіть бабини позичте!», «Біжіть бабини віддайте!». Ми бігли, посміхаючись один до одного, а бабуся тільки дивувалась, які в неї чемні та гречні внуки. І справді такої звізди не було ні в кого з верхнянських звіздарів, а за це нам, газди, не дрібняки, а самі третяки та п’ятаки в руки сунули, аж на дві пари нових черевик заколядували.
– Тільки минуть Одорщі, то піде баба до Сигота та купить вам черевики, бо мушу і решето купити, не буду, на по сміх людям, щодня у сусід позичати, –  скаржилась бабуся. Але день перед тим, як мала іти до Сігету, побачила решето на клинку.
– Чисте чудо! – сплеснула руками. – Або
я вже осліпла, або нечистий пропав би...

* Золото – листове олово для упакування цукерок

Сніговик і Морозенко


«Cніговик Морквяний ніс
вгору віника підніс
І питає: «Перехожі, 
Чом на мене ви не схожі?» 

Оксана Cенатович
Малюнок М. Г. Трайсти
Кажуть, що колись давним-давно у сніговому Царстві, що знаходилось за девятьма льодяними горами і дев'ятьма замерзлими морями, у царя сніга та цариці сніжини народився синок – Морозенко. 
– Дивіться який біленький та холодненький! – радувалась цариця сніжина.
– А який жвавенький та розумненький! – хвалив його цар сніг.
– І височенький і буйненький! – до бав ляли його бабусі Заметіль та Заві рюха.
– Ну і виросте з ньо го Козаченько-Морозенко! – тішились його дідусі Дуй  вітер та Щиплищоки.
А Морозенкові яка хосна з того, коли у всьому сніго вому Царстві, окрім нього, не було жодного хлопчини. Не мав бідненький з ким товаришувати та погратися, а все самітній та самітній, поки одного дня не зліпив собі зі снігу товариша. Такого біленького та холоденького як і сам, і назвав його сніговиком. 
– Ходи до хати, Морозенку, бо ось як змерз тобі ніс – червоний як морквина! – покликала його бабуся Завірюха. А Морозенко прямо в підвал і вже з морквини ніс сніговику встромлює. А з горішків очі. Далі взяв шарф від бабусі Заметіль, шапку від дідуся Щипли що ки, березеву мітлу від дідуся Дуйвітра, і ось стоїть собі сніговик серед царського подвір'я, що й нічного сторожа не треба!
Аж тут серед ночі Зайчик стриб-стриб, а за ним Білочка плиг-плиг, їсти шукають.
– Ой який я голодненький! – плачеться Зайчик.
– І я непогодована! – скаржиться Білочка.
Пожалів їх сніговик і віддав своєго носа Зайчикові, а очі Білочці. А далі віддав шарф сороці-Білобоці, яка жалілась, що в неї шия змерзла і болить, премудрій со ві шапку, щоб її совенята не мерзли в дуплі, а Вороні, старій жоні, мітлу, бо в неї гніздо розвалюється і треба полагодити.
А під ранок до царського подвір’я добра фея Зима прилетіла. Дивиться на сніговика і питає:
– А де твій ніс та очі?
– Зайчикові і Бі лочці віддав, бо вони голодні були.
– А де твій шарф?
– Cороці-Білобоці віддав, бо в неї шия боліла.
– А шапка твоя де?
– Cові віддав, щоб її совенята не змерзли.
– Ну, а рука твоя де? – посміхнулась фея.
– Та Вороні, старій жоні, віддав, щоб своє гніздо полагодила
– А собі що залишив?
– Нічого, – відповідає сніговик.
– Ну, тоді я подарую тобі за твою доброту дитячу любов, щоб тебе любили всі Діти, і щоб ти став їхнім зимовим другом.
І відтоді всі діти люблять сніговика, тільки що випаде перший сніжок, вони вже ліплять і прикрашають його.   

marți, 6 martie 2012

Де біб та вода там нема голодá!


 Лариса Міхаєла ТРАЙСТА
ВЕСЕЛІ НЕБИЛИЦІ З ДІДУСЕВОЇ СКАРБНИЦІ

        Давно біб  був першою стравою селянина, а тепер вже рідко й спогадують
про нього, махнув рукою дід, і почав наливати у миски вареного бобу.
        А чому тепер вже не їдять його? – питаю діда.
        А хто його знає?.. Такий світ настав, люди забувають старовину, як у туй
співанці:
           
«Ой давніми годами
жита са родили,
сусіди са навиділи,
брятя са сходили.

А нинішніми годами
Жита са неродять,
Сусіди са ненавидять,
Братя са несходять...»

– давно люди сіяли жито, гречку, коноплі, садили біб, а тепер... Та ти їж, донечко, їж, чи може не любиш?
        А звідки мені знати, чи люблю біб чи ні, я ще ні разу його не їла?.. –
відповіла я і взялась за ложку, щоб не розчарувати дідуся, але варений біб здався мені дуже смачним.
        Ось так! Смачненький, правда?! Їж, їж, а я тобі казочку про біб розкажу, –
посміхнувся радо дідусь.

            БІБ І РИБА

            Давніми годами, коли світ був оббитий дошками, – почав дід свою казку, – вирушив Біб до Сигота на ярмарок, щоб побачити «на чім світ стоїть», тобто щоб побачити за яку ціну продається діжка бобу. 
 Куди зібралися так раненько сусіде?.. – питає його сусідка Квасолина. 
        Та на ярмарок, – відповів Біб.
        Купити чи продати? – поцікавилась Квасолина.
        Ні купити, ні продати, а двох-трьох зчалувати1 – забубонів Біб, не подобалася
йому сусідка через те, що всюди свого носа пхала.
        А як зчалують вас? – розсміялася Квасолина.
        А мене защо?.. – кинув її Біб і покотився до міста.
Та переходячи річку, під мостом побачив Рибку з хвостом і подумав
пожартувати  з нею:
        Добрий день, пані «Розплюй-хліб»!
        Доброго здоровля, пане «Роздуй-черево»!
А давно насправді рибу називали «Розплюй-хлібом», через то, що в неї багато
кісточок і важко її було їсти, а Бобові ще ніхто не смів так говорити, хочай він насправді роздував людям черево, але вони поважали його.
            Погулявши по ярмарку, побачивши, як оцінюють його люди, задоволений Біб запросив свого кума Гороха, до корчми, щоб почестуватись, і розказав тому, як його образила Риба.
        Як ти її назвав «Розплюй-хлібом», то певна річ що вона не назве тебе
Котигорошком, – розміявся Горох.
            Повертаючись додому, Біб зупинився на мості і голосно вклонився Рибі:
        Добрий день, «Панська-стравочко»!
        Дай вам Боже здоров’їчко «Газдівський-хлібе»! – ласкаво відповіла риба.
Біб рушив додому радий і щасливий, а Рибка під мостом весело замахала
хвостом.

ЯК СТАРЕНЬКА БІБ ЖУВАЛА

        Давно, коли мені було тринадцять-чотиринадцять років, то тут, де тепер
сидить молодий Косован, жила стара бабуся Грещучка, – почав дідусь іншу історію, добавляючи собі трохи бобу. – Дуже чесна жінка була, всім любила допомогти, чим могла і як могла. Бувало сапають жінки на ниві або збирають в полі сіно, і враз біля них стара Грещучка з сапою чи граблями, щоб допомогти.
            А там, по той бік потока, мала ниву скупа багачка Лазариха. Вона навіки сапала сама, бо ніхто не хотів іти їй сапати через те, що не хотіла платити, як інші ґаздині, і не приносила на ниву їсти. І так одного ранку стара Грещучка, змиловалася над скупою Лазарихою, що та сапає сама, взяла сапу і пішла їй допомогти.
        Я немаю звідки вам заплатити! – мовила Грещучка.
        А я не вимагаю ніякою плати, я хочу вам допомогти, – посміхнулася стара
Грещучка. 
        А ні харчів не взяла з собою, – додала байдуже.
        Нічого, нічого тетина, я не голодна. Тільки що їла.
Стала стара Грещучка у постадь2 біля Лазарихи і почала сапати, а та краєчком
ока все зиркає на стару і фоскає як сердита ведмедиця.
            «Ану лиш дивися на стару, каже що неголодна, а вчепилася до моєго бобу, як сліпий до плота і жре гейби три дні не виділа страву», – думала Лазариха, а далі до старої:
        Досить на сьогодні! Ідіть собі додому, бо і мені треба йти!..
Стара Грещучка, зупинилась сапати і виплювала біб з рота:
        Агі би му з бобом, який твердий! Взяла в рот зерно бобу і від ранку жую його
і ніяк не можу дожувати...
        То ви зранку те саме зерно бобу жуєте? – повеселішала Лазариха.
        Те саме, доню, те саме.
        Ну, тоді будемо сапати далі!  
Така скупа була Лазариха, а моя мама садила біб біля дороги, щоб подорожні
могли  рвати і жувати, бо давно люди так жували біб, як ви жуєте тепер оту жвачку.
Егей, доню, де біб та вода там нема голодá!

1Зчалувати – обманути.
2 Постадь – частина земельної ділянки, яку треба обробити від початку до кінця.

miercuri, 1 februarie 2012

ПІВЕНЬ БАБИ МАРІЇ




«Був і півень – шпори мав,
Їв за трьох, за трьох горлав,
А як угледить шуліку,
То як гримне: – Ку-ку-ріку!»

(М. Стельмах)

Такого півня, як у старої Мотрі, не було на весь присілок. Гарний-прегарний, багатоколірний із яскраво-червоним гребенем та сережками, із золотими шпорами, ходить собі, як цар, поміж курми і порядок наводить, навіть половик боїться його, десятою хмарою обминає Мотрине подвір’я, – лицар, не півень!
Відколи має стара Мотря Петруся (так назвала свого півня), всі сусідки почали вимінювати в неї яйця, щоб підсунути квочку, надіючись мати такого півня, як Петрусь.
– Обміняйте і ви, бабусенько, в Мотрі яйця, – благаємо її ми з Іванком.
– Не морочте мені голову дурисвіти, яйце – яйцем! – махає рукою баба і ставить під квочку від своїх зозулястих.
Необмінює,  бо посварились саме через Петруся, який перелетів через тин і «виорав» бабині грядки.
Що порбиш, треба вирішати самим, бо нам страх хочеться похвалитися саме таким півнем, як Мотрин Петрусь.
Таки того дня після обіду, коли стара Мотря повела корову на пасовисько, а Петрусь десь на сусісдньому городі порався в грядках, ми з Іванком полізли до Мотриного курника і «позичили» одне яйце, яке підсунули під бабину квочку.
Господи Святий, скільки було того дива, коли курчата з яєць вилуплювалися!
– Відколи є-м, такого чуда не видала: поставила під квочку дванадцять яєць, а вилупилось, нівроку, тринадцять пітяток, з одного яйця вийшли близнята, – всім розказувала баба Марія, а ми з Іванком ховались поза хатою, щоб посміятися з бабиних близнят.
Не минуло багато часу і не стало Мотриного Петруся, продала його старому Микиті на суп, після того, як Марія Гафіїна зловила його наводячи порядок на її грядках і зламала бідному ніжку. Та зате тепер такого півня, як у баби Марії, нема на весь присілок – гарний-прегарний, багатоколірний із яскраво-червоним гребенем та сережками і золотими шпорами, ходить собі, як цар, поміж курми і порядок наводить, навіть половик боїться його, десятою хмарою обминає бабине подвір’я – лицар, не півень!