Наталія Білоцерківець

Сумська область
Білопільський район
с.Куянівка

Біографічна довідка

Від автора сайту:

!!!На сторінці використовується Java-навігація!!!


На головну

До змісту творів
 

Зміст збірки "Листопад":

З листопадних небес, із нічної пітьми Скорпіона...
КАТЕРИНА
ПРОРОК
ПОЕЗІЯ
ЕЛЕГІЯ ЛИПНЕВОЇ ГРОЗИ
ЕЛЕГІЯ ПРОЩАННЯ
Забуваються лінії запахи барви і звуки...
Моє серце зламалося...
Спогади – вже з двадцяти...
Пошерхлого листя столітні обличчя...
Ще не всі повернулись...
ТРИДЦЯТИЛІТНІ ПОЕТИ
ДІТИ
ОСІНЬ
ПОРА РЕПЕТИЦІЙ
Просто в серці зими...
БУЗОК
ДИТИНСТВО
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
СІМ'Я
БУНТ
Такої темної алеї...
ЗИМОВИЙ САД
ПОКИНУТИЙ ДІМ
І жовтий клен, і камінь у іржі...

Розділ
Розділ НОЧІ ВЕРЕСНЯ
(з Юдіти Вайчюнайте)


Пеларгонії з учора...
ЯБЛУКО
БЕЗСОННЯ
КОНЦЕРТ
СЕРПЕНЬ
Тремтить вода у склянці...
ВЕРЕСЕНЬ, 25
ДОЩ
І раптом, різко підписавши лист...
ПЕРШИЙ СНІГ
ЛИСТОПАД
 



    Білоцерківець Наталія Генадіївна: поетеса, критик. Народилась  08.11.1954 у с.Куянівка, Білопільського району, Сумської області.
    Батько Білоцерківець Генадій Петрович (1921-2002) - вчитель; мати Анастасія Іванівна (1922) - учитель, пенсіонерка; чоловік Рябчук Микола Юрійович (1953 р.н.) - журналіст; дочка Анастасія (1984) - студентка; син Юрій (1988) - учень.
    Наталія Генадіївна закінчила Київський університет ім. Т.Шевченка, філософський факультет (1971-76), "Укр. мова і література". Працювала в редакції Баришівської районної газети, у відділі преси ВДНГ УРСР, н.п. Київ. меморіального музею М.Рильського, редактор журналу "Українська культура". Член Національної спілки письменників України (з 1977), Асоціації укр. письменників (з 1997). Лавреат премії Грузинської РСР ім. В.Маяковського (1983), Міжнародного поетичного фестивалю в Словенії "Кристал Віленіци" (2001) та журналу "Сучасність" (2003). Авторка поетичних збірок "Балада про нескорених" (1976), "У країні мого серця" (1979), "Підземний вогонь" (1984), "Листопад" (1989), "Алергія" (1999), збірок літературно-критичних статей "У контексті епохи" (1989). Володіє анґлійською, польською мовами.

    До збірки "Листопад" відомої української поетеси увійшли твори з яскравим драматичним світовідчуттям, багаті на асоціативне мислення. Вірші Наталки Білоцерківець дають і суто читацьку насолоду, і чимало підстав для роздумів про формальні пошуки сучасної поезії. У збірці є вірші про кохання й переклади із Сесара Вальєхо та Юдіти Вайчюнайте.
   



На головну

До змісту творів

 

       

З листопадних небес, із нічної пітьми Скорпіона
Йшли останні трамваї, коли ми з тобою ішли.
Примерзала на заході висохла піна червона,
І бездомні пустелі далеко вгорі пролягли.

І здавалося нам, наче більше нічого немає,
Тільки небо нічне над мостами заглиблених міст,
І засвистує в себе останні порожні трамваї
Метеорної пустки важкий пролітаючий свист.

Але раптом здаля,
    наче вогник сільської лікарні,
Наче села глухі, засвітився приглушений дим:
Чи вже сплять наші рідні?
Чи маряться марева гарні
їм, і їхній худобі, і їхнім городам старим?

Ні, не всі вони сплять! Чуєш – там,
    на сільських кладовищах,
Кілька рідних могил гомонять до сусідів своїх,
І коріння кущів з кожним літом спускається ближче
У підземний вогонь, до колишніх облич дорогих.

Ми не в силі забути, що скоро, немов павутина,
Обірвуться зв'язки і пороша шляхи замете.
І залишаться: брат чи сестра... може,
    потім, дитина –
Але як розгадати серця нерожденних дітей?

Може, тому тепер, в листопадній пітьмі Скорпіона,
Між останніх трамваїв, останніх самотніх людей –
Ради іншого братства ця висохла піна червона,
Це минаюче сонце вмерзає до наших грудей...




 

КАТЕРИНА

Ні, неправда, що ніч непробудна й незрима,
Але також неправда – цей сяючий тернами шлях.
Просто в місячнім світлі
    поволі пройшла Катерина
Із дитятком в холодних руках.

І відразу сніги почорніли і проліски білі
Розцвіли; і запахли водою долина і ліс.
Ополонка стара розімкнулась на білому тілі
І глибокі озера жбурнула в коліна беріз.

Наші бідні серця вибухають у місячнім світлі,
І здається мені крізь льоди на Дніпрі,
Що й моє немовля
    на шляху
        у полатаній свиті
Все кричить і чекає своїх кобзарів.

О, в цю ніч весняну на печальному марші
Цих нещасних жінок, цих убогих сторіч,–
Ще ніким не описані, наші трагедії старші,
Але їх імена не проказує ніч.

Підніми ж свої символи із тротуару міського,
Із газетних рядків, де і віра, і страх,
Щоб здригнулися тіні мистецтва старого
Із дітьми і гвинтівками в мертвих руках!

А потім тут. Батьків гаряча кров
Вже повєрта слов'янськими слідами.

Тому пора палить старі листи,
Палить любов і юність за любов'ю,
Затиснуть пам'ять в серце і нести
Вперед, а не назад. І вже без болю
Мороз нам недосяжної мети
Благословить, як час,– перед собою.

   



    
 

ПРОРОК

Я був пророк, останній поміж тих,
Кому пророком буть веліла доля.
Я в світ прийшов, коли цей світ достиг
До смерті, наче колос серед поля.

І бачив я громаддя чорних міст,
Так бачив я, і зором рвав повіки:
Потоки зброї, нафти, поту, сліз
Текли і переповнювали ріки.

Я бачив смерті звірів і дерев,
Науки і мистецтва самогубства,
І чув я тільки ненависті рев
Серед руїн згвалтованого людства.

І, як пророк, у гніві і злобі
Возстав я, наче атомне багаття,
І кинув я німій людській юрбі
Слова зневіри і слова прокляття.

...Але зламався кут моїх зіниць,
З-під сліз і гною вивільнились очі –
І за видінням шестикрилих птиць
Старих пророків йдуть ряди урочі.

Зламались мої вуха неживі,
Із круглих ран опала піна крові –
І чую слухом я слова нові,
Слова надії і слова любові.

Зламалися мої тверді уста,
Із довгих тріщин корпія опала,
І тиха мова, строга і проста,
Прийшла і на уста долонь поклала:

– Мовчи, коли ти в гніві і злобі,
Здуши вогонь, якщо ти світиш темно,
І злим глаголом не пали даремно
Людські серця, довірені тобі!


 

 


ПОЕЗІЯ

Кожного вечора, кожної ночі
Стукіт у груди. Відкриєш – вокзал.
Кожного вечора, кожної ночі.

Стукіт у груди. Відкриєш – вокзал,
Потяги йдуть, новобранцями повні,
Сірі дівчата перонні, безмовні,
Сухість війни на акаціях.
О, ніч як страх,
Чорновокзальний птах!

Там,де з могил проростають багнети,
Ходять шинелі безрукі. Дивись:
Там, де з могил проростають багнети,
Ходять шинелі безрукі наскрізь;
Тихо ворушаться рани незрячі,
Сірі дівчата, вологі, тремтячі,
Пестять шинелі руками беріз.
О, запах кіс!

Кожного вечора, кожної ночі
Серце висмоктує з плоті життя
Образи, запахи, згустки пророчі –
Серце поета із плоті життя.
Сірих акацій стручки перезрілі,
Соком просякнуті пори беріз
Серце стискає устами. І в тілі
Товпляться поштовхи сяючих сліз.




 

ЕЛЕГІЯ ЛИПНЕВОЇ ГРОЗИ

Гроза, гроза!..
Як щемно, як тривожно,
Щасливо як! Повітря крізь вікно
Вривається, мов світляний потік,
І теплий дощ стоїть непереможно
Над корневищами могутніх рік.

Тоді болить у грудях молоко,
Дитина скрикує і ротиком жадливо
Хапа повітря,
    і в раптовім світлі
Грози липневої
не розгада ніхто
В зіницях темних, ув очах безтямних
Якоїсь думки, світлої, мов злива
Тут, на майдані висохлого світу.

Сплетіння вічних вулиць перед нами!

Ми підемо туди... Але куди
Іти таким безпомічним і ніжним?
Яких тисячоліть м'які сади
Зустрінуть нас тремтінням білосніжним?
Куди нас приведуть пітні сліди
Минулих поколінь в камінні книжнім,
Де запах крові, боротьби, біди
У хаосі сплелися дивовижнім?

Притиснувши до себе крик нічний,
Ми рушимо... Куди ж нам вирушати?
Стоїть в очах порожній зір скляний –
Далеких зір холодні каземати.
Ми звідти прилетіли в світ живий,

І в мареві будинків пологових
Ще довго ворушився восковий,
Блідий вогонь любовей загадкових.

...Немов секундна стрілка, як лоза
На виноградниках часу людського –
    ніч
Солодка, і щаслива, і безтямна.
Гроза, гроза!..
На каменях облич –
Сплетіння вічних вулиць перед нами.
Чи вбереже тебе моя сльоза
На цій межі буття із небуттями?

І ніч, і ніч, і ніч...

   
 

 

ЕЛЕГІЯ ПРОЩАННЯ

...лишились тільки тіні
Від місячного світла. Озирнись:
Лежать широкі запахи осінні –
Ніжніші, ніж раніш, темніші, ніж колись.
Переплелись у пізнім безгомінні
Кущі, і на воді понурий блиск –
То опадає з неба падолист.

Так де ж обійми, де уста рожеві,
Де силуети юні і крихкі,
Загублені у місячному мреві
Рожеві рибки – сяючі роки,
Роковані на спогади травневі,
На сльози листопадні, на думки –
Важкі льоди на скованому небі?..

Так чим же, як не щастям, не коханням,
Не молодістю – повниться душа?
Чому ніжніша, ніж колись, остання
Зоря, що в підземелля вируша?
Вирує ніжність – музика прощання
І, соромливі стлумивши ридання,
Зі всесвітом з'єднатись поспіша.

І пристрасті, темніші, ніж раніше,
1 вищі, ніж раніше, – через край;
Пульсація думок – могутня тиша,
Благословенні боротьба й відчай –
Все темрява, що світиться і дише,–
А ти, ясна, назавжди – найясніша,
Прощай, прощай, і назавжди – прощай!

      
 




       

Я помру в Парижі в четвер увечері.
Сесар Вальєхо


Забуваються лінії запахи барви і звуки
слабне зір гасне слух і минається радість проста
за своєю душею простягнеш обличчя і руки
але високо і недосяжно вона проліта

залишається тільки вокзал на останнім пероні
сіра піна розлуки клубочиться пухне і от
вже вона розмиває мої беззахисні долоні
і огидним солодким теплом наповзає на рот
залишилась любов але краще б її не було

в провінційній постелі я плакала доки стомилась
і бридливо рум'яний бузок заглядав до вікна
поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
затихала стихала банальна вокзальна весна

ми помрем не в Парижі тепер я напевно це знаю
в провінційній постелі що потом кишить і слізьми
і твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

надто гірко ми плакали і ображали природу
надто сильно любили
    коханців соромлячи тим
надто вірші писали поетів зневаживши
    зроду
нам вони не дозволять померти в Парижі
    і воду
під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим
      
 




       

Моє серце зламалося. Так я цю повість почну,
Так почну я цю повість про нашу найкращу весну –
Може, день, може, два, і вона затремтить перед
    нами.
Буде танути сніг, будуть бігти струмок за струмком,
Защебече синичка наївним своїм голоском,
І черешні старі оживуть молодими гілками.

Чи дивлюсь на синички щасливе дитяче тільце,
Чи дивлюсь на твоє обережне, уважне лице –
Як невесело, милий! Як сумно мені безконечно!
Моє серце зламалося. Ні, вже не так я люблю
І байдуже зважаю на стомлену пам'ять свою,
Що іде поруч мене безрадісно та безсердечно.

Як раніше весною з тобою любилися ми!
Сигарети і кашель, самотність і тугу зими,
Як таємну розпусту, скидала збентежена шкіра!
...Поговорим, поете, про сентиментальність чужу,
Коли вірш пролітає встановлену богом межу
І в кривавій банальності б'ється, ламаючи крила.

«Моє серце зламалося»,– так ти говориш, і враз
Барви, запахи, звуки цих слів напливають на нас:
Моє серце зламалося – о, це прекрасна картина!
...Ще ніколи наш розум не був так прозор і велик,
І на розквіт весни, шлюбний шепіт, і щебет, і крик
Ще ніколи він так не дивився твердими очима.

Як нам жити тепер? Як тепер нам любити людей?
Як нам наших дітей пригортати колись до грудей –
Із такою сухою, такою гіркою душею?
Кожен сам по собі, ми обоє відійдем в поля,

І розкриється мовчки під нами велика земля
І по нас проросте забороненою межею.

І коли ти, наш розуме, справді караючий меч,
Наші схеми карай, і холодним словам супереч,
Шви і гіпс розірви на серцях з онімілою кров'ю,
І в обійми нас кинь, поцілунками нас затерзай,
І про себе забудь, і про щастя забути не дай,
І в банальності вірша озвися людською любов'ю.

   
 

 

       

Спогади – вже з двадцяти...
Цей наркотик – не з гірших...
Наче уявні світи, перелітні вогні,
Доки втискатимеш ти у клітини – у вірші
Всі ці дими і тумани, вокзали і дні?

Чим так зів'яла душа? Ким їй забрано сили?
Хто десять років найкращих відніс на потік?
Що той потік підштовхнуло – швидкий, та
безкрилий?
Перст вказівний? Чи за роком минаючий рік?

...Нас відірвати не можна від цього потоку,
І як поети в дитинстві та синіх вітрах –
Наша країна, тривожніша кожного року,
Віри шукала у спогадах і прапорах!

Глянеш – невже вибухає іще одна мрія?
Ще один спогад?..
Чи справді пора настає,
І поетеса бліда, як Перовська Софія,
Хусткою білою знак юнакам подає?..

...Ти відгук усьому, лиш не собі самому;
Відлуння серця кооюного і дому –
Ти відгук, більш ніщо, найменший із малих...
Якщо ж бо ти, співець, у гордості шаленій
Пророчиш, що ти жрець, і вождь, і цар, і геній –
Тобі повірять лиш після пісень твоїх!


   
 

 

   

Пошерхлого листя столітні обличчя,
Пергаментна шкіра осінніх лісів...
Елегії світлої плоть таємнича
Тремтить від забутих давно голосів –
Неначе поетів пташині обличчя
Летять над пергаментом жовтих лісів,
Збирається в зграї жага таємнича,
І нижчає небо зірких голосів.

Над сонною річкою нижчає небо,
І захід медовий немов неживий;
Джмелі, перетомлені літом і медом,
Присохли до стебел сухої трави;
Я слухаю берега музику тиху,
Де нори рачині і верби старі.
Від першого листя до першого снігу
Розмите коріння горить у Дніпрі!

Вже вечір, вже захід медової хмари,
Над містом поволі згасають вогні;
Кав'ярні зачинено, і тротуари
Сувоями згорнено в шафи нічні;
Горіховим листям притрушено кроки –
Вже їх не торкнуться ні тлін, ані цвіль;
Любові далекої звуки високі
Пронизливо сяють між зоряних піль.

Кричать підземелля, ракетами повні,
Сахаються риби підводних примар...
І скрізь наші нерви, напружені й чорні,-
Ні виходу їм, ні рятунку нема.
Ми в це покоління закинуті вітром.
Як листя у склянку, як піна в потік;
Ми в це покоління пролиті навіки,
Неначе у дерево шелест і сік.

Курличте ж, поетів пташині обличчя,
Про нашу історію, простір і час!
Століття стають все тісніші та ближчі –
Ви мусите чути, як викличем вас!
З'явіться над нами в небесних пустелях -
Невольники честі, святі журавлі,
Шеренгами сірими в сірих шинелях,
Як подих останній нічної землі...

   
 

 



Ще не всі повернулись. Не всі імена ожили.
Ще над злочином кожним покрови мовчання не
    зняті.
Під будівлями сірими тіні похмурі лягли –
Дайте їх родовід, від тридцятих по вісімдесяті!

Де машина державна трощила кістки і мізки,
Де недавно іще не спинялась кривава робота –
Хай зійдуть імена на сухі казахстанські піски,
На піски золоті Колими, на мордовські болота.

Допустіть до архівів – до списків, доносів, заяв,
До м'яких розпоряджень, червоних твердих
    резолюцій,
Щоб пізнати в лице, хто роздмухав з жовтневих
    заграв
І спустошив країну пожежами контрреволюцій!

...Тут народ вимирав. Тут горілка чавила батьків.
Тут чамріли ровесники від ацетону і року.
А вгорі пропливали могутні портрети,вождів,
Ворушилися вуса, напучливо кущились брови...

І коли я дивлюсь на дерева в рожевій росі,
На дітей, на квітки медяні, що блукають лугами,–
Ще не всі повернулись, але і пішли ще не всі.
Наша пісня не та, і поржавіли наші нагани.

   
 

 

ТРИДЦЯТИЛІТНІ ПОЕТИ

Поети! В ці роки, важкі для покоління,
Коли минає блиск очей, вогонь сумління
І свіжість почуття,–
Все те, що з перших книг так весело вставало,
Вражало вчителів, школярок чарувало
Як юність, як життя,–

Нам спогади лишаються. За ними
Ми бредемо отарами нічними,
І дзвоники бряжчать;
Знов чуєм голоси кохані і даремні,
Оселі бачимо, покинуті і темні,
І сад, і ставу гладь...

Нам книги залишаються. За ними
Ми пливемо галерами тісними,
Чужих думок раби;
І стежим крізь віків скривавлені масиви
Шедеври, що несуть печать краси і сили,
Знання і боротьби.

Поети! В ці роки, важкі для покоління,
Що виросло в часи застою, тиші й тління
Пустопорожніх слів,–
Не навчене боротися і жити,
А лиш зітхати, мріяти, тужити
Я леліяти свій спів,–

Нам гордість залишається. Поволі
Вона вливає крила в спини кволі,
І йдемо по землі
Як учні – відкривать непізнані дороги,
Як орачі – орать забуті перелоги,
Як пізні журавлі.

Куди ж ми летимо – ми, журавлі з туману?
Кому ж ми кричимо крізь наболілу рану
Слабких і світлих фраз?
Ми летимо в поля оновлення країни,
Ми кричимо в серця нового покоління,
Що виросте по нас.

   
 

 

ДІТИ

...а ми, старі, кому й за сорок...
Р. Олдінгтон. «Смерть героя»


В ту ніч,
    коли нове тисячоліття
розіб'є товщу снігу і морозу,
як паросток,–
    в ту новорічну ніч
ви підлітками будете. А ми –
а ми, старі, вже декому й за сорок,
відлучені від молодого гурту
своїх дітей,–
    ми зберемося теж,
тридцятилітні нинішні поети.

Вже зараз бачу постаті ясні
дівчаток з таємничими очима,
вже зараз чую хлопців голоси,
ламкі від суперечок і освідчень,–
що вони роблять за стіною, там?
Що збуджує тоненьке хихотіння,
щасливий шелест рухів –
    це вино? наркотики?
Це юність? це кохання?

...А ми, старі, вже декому й за сорок,–
з набряклими обличчями й тілами,
затисненими в новомодні строї
та невиразне прагнення
    хоча б справляти враження –
ми тихо сидимо.
    Часом котрий
згадає, що вдягалося, й пилось,
і слухалося у тісних кав'ярнях
в часи застою... В неповторні дні
краси, надій, тривог і смутків наших!..

Що вони роблять за стіною, там,–
ці немовлята в ліжечках ясних,
ці образи ламких ночей безсонних,
пришельці з іншого тисячоліття?
...Від нас ви ліпші будете. Якщо
не зрадить вам зоря щасливих змін,
що так нерано зблиснула над нами.

   
 

 

ОСІНЬ

Високий, і сутулий, і худий
Цей образ осені, цей жовтень, це палання
Гаїв багряних, це протистояння
Морозної і слізної води.

На берегах печальної Європи,
її старечих стомлених морів
Опівночі –
    спадає сивий попіл
Із сигарет мрійливих юнаків.

Які думки бентежать їхні лиця,
Про що говорить це серцебиття
Під светрами?..
    Велика таємниця –
На жертву налаштоване життя!

Невже в наш час героїки блідої,
Спокус матеріальних і розваг
Ще виростають діти, як герої
Легенд народних, сяючих звитяг?!

Між демонстрантів на майданах людних,
Заради слів, оголених, мов кров,–
Іще поети розривають груди
Естетик мертвих і дрібних промов!

0, я люблю цю романтичну осінь!
Во ім'я правди поколінь нових –
Ці світлоокі і жорстковолосі
Видіння оркестрантів світових!

І злочин вірить, що слабка людина,
І злочин думать, що життю кінець,–
Коли хвилює музика єдина
Мільйони їй довірених сердець!

   
 

 

ПОРА РЕПЕТИЦІЙ

Наша кожна закоханість кожна тісніша та ближча
смертоносною голкою вишито флер цей і дим
поверни місяць так щоб він падав на рідне обличчя
і тремти як художник і плач як убивця над ним

це пора репетицій дерева виходять на сцену
кров старого актора стіка листопад листопад
о наївний глядачу ти віриш ця смерть достеменна
смерть завжди достеменна тебе научає театр

і на сад що тепер помира і воскресне весною
на зів'ялі оголені плечі старої гори
і на рідне обличчя що збліднуло перед тобою
накладає мистецтво широкий підкреслений грим

це пора репетицій вже текстом великої драми
перетруджено губи ремарки горять із пітьми
хай не будуть проклятими ролі що обрано нами
ми як пізні дерева готові уже до зими

   
 

 

       

Просто в серці зими,
    просто в білому серці зими
Жменька теплих дерев біля мосту дивилась на лід.
Сонний день і м'який
    верболози торкав і берези –
Враз хитнулась ріка під мостом у обіймах землі.
Що збудило її? Чи весни соромливої голос –
Дальній подих дитини на склі неживих берегів?
Чи у мозку її ворухнулися спогадів згортки –
Льодоходи
    минулих десятків і сотень віків?
Чи це вибух підземний струснув її древнє коріння,
І коріння штовхнуло із себе отруєний плід –
Передчасне скресання й радіоактивне кипіння
Брудно-сірої піни, що виповзла боком на лід?..

І, схопивши на руки своє дитинча нетямуще,
Ми ішли, майже бігли, назад від ріки до села.
Опускалися сутінки, душі стискалися дужче –
Жменька білих дерев
    мертвим поглядом нас провела.
Хай це тільки видіння, лиш марево сірого броду
Під стареньким мостом в льодяній-сніговій течії –
Але скільки ще стерпить спотворене тіло природи,
Дотліваюче серце й отруєний мозок її?!

Повертаймось назад
    і дітей повернім до природи,
Будьмо мужніми в мить перед смертю чи перед
життям.
Покладім тихі руки на ці покалічені води,
На благенькі сніги, як над нашим останнім
    дитям...

   
 

 

БУЗОК

Перший спогад життя – кущ бузку за вікном.
Кущ, старий інвалід, вигріває кістки на осонні,
Бо ж обламаний цвіт вже зів'яв на столах,
    підвіконні,
На підлозі будинку, повитого сонцем і сном.

Тепла, чорна земля – там є жук і надщерблене
    скло...
А вгорі павутиння і темно-зелене, лискуче
Листя, кругле якесь;
    і тривожне якесь, неминуче
Почуття, що схопило й на ноги тебе підвело.

Мамо, мамо! – кричиш, і все ближче широкі, ясні–
Вже вони над тобою – ті бганки м'якої тканини,
Що в солодкій знемозі хапаєш руками дрібними,
І минають, минають
    у бганки занурені дні.

Піднімай же лице – ти занурив його у тепло
Золотого нічого, що м'яко стікає між руки.
Воно сліз не вбере і не стлумить дорослої муки –
Це ніде, це ніщо, це ніколи того не було.

Бідне серце людське, беззахисне дитя,
Кущ обламаних віт, фіолетове мужнє коріння –
Стій же міцно, не бійся,
    не жди золотого проміння:
Є лиш те, що тепер.
    Тільки це є життя.

   
 

 

ДИТИНСТВО

Вся у синцях, подряпинах, зеленці –
Куди ж ти знов повзеш, чого шукаєш знов
Поміж стільців і шаф у цій кімнаті,
Де пахне пилом від старих портретів,
Дитячих, молодих колись облич...
О промінь сонця на портретнім склі,
Волога темрява повільного смеркання!

Якась гримаса кривить їм уста –
Дитячі, юні – все ж таки старі
Від довгих літ, розтрачених ілюзій,
Розпроданих чеснот, страждань, тривог,
Всього, що пролетіло поза склом
Як цвіт вишневий, як осінній запах,
Зимовий пил померлих павутинь.

О полчища минулих поколінь
Над ніжною фігуркою твоєю!
Всі, як солдати, в білих комірцях
Шкільних, у напрасованих сукенках,
З ляльками на колінах, із книжками,
Притиснутими міцно до грудей...
Як тисне час! Минає день за днем;
Одних нема, а інші – тільки тіні.

1 тільки білі стіни хат сільських,
Вишневий цвіт за стінами, і далі –
Осінні запахи лісів і рік,
Зимовий пил заблуканих доріг –
Єднають нас, померлих і живих,
В одній надії і одній печалі
З дитям, що задрімало біля ніг.

   
 

 

ПЕРЕД ГРОЗОЮ

Дитина у траву високу забрела,
Мов камінець у море – з головою.
Наївний згусток світла і тепла
Враз огорнувсь похмурою травою.
Уже на сході хмара дощова
Гойдалася,
    наповнена грозою,
І гралася природа нежива
Важкого неба першою сльозою.

І механічний скрип старих дерев,
Неначе скрип заржавлених дверей,-
3 одного світу в інший,– поступово
Нам відкривав інакший, дикий час,
Що рухався,
    не знаючи про нас,
Не скутий і не названий на слово.

Шипшини кищ і дикий виноград,
Малинник, де здрібнілих ягід ряд
Кривавився безболісно і сухо,–
Усе завмерло в позах вартових
І, мов на декораціях старих,
Людській виставі озивалось глухо.

Не молода і вічно – не стара,
Так ось яка ти –
    мати і сестра,
Природо недоторкано холодна!
Війна світів! Бунтують ліс і сад,
І страшно нам вертатися назад,
У каятті на материнське лоно.

Тут від озону пухне голова,
І губить мозок рятівні слова,
І зір не здатен витримати зелень...
І лиш дитина – ще само трава –
Безстрашно йде, і шлях нам відкрива,
І злизує з руки зелену землю.

   
 

 

СІМ'Я

Засни. Уже алеї потемніли,
Війнуло холодом і вогкістю землі.
Засни в моїй душі, моєму тілі –
Спи, хлопчику. Алеї потемніли,
І смутно, й ніжно в нашому теплі,
Де ми нарешті вірили й любили.

Що ж нам лишалося у просторі нічному,
Між цих зірок, між атомних пожеж?
Як не любити нам цей образ дому
Після дороги, втоми і безмеж –
Ці чисті стіни... Стіни – а потому
Цю музику, цю свіжість, де лилось
Це розгортання вимитих волось!

...Надвечір чоловік читає книгу,
А юна мати розгорта шиття.
Снується повість, нитка в'ється, тихо
Сидить охайне, плекане дитя.
Чому його сьогодні не втішає
Ні котик, ні собачка – сам не знає;
А в глибині зіниць тремтить навхрест –
Так, наче бунт,– і виклик, і протест?..

   
 

 

БУНТ

Зламався поржавілий механізм.
Вона лежала туго перед нами
Із чепурними жовтими руками
Серед веселих цвинтарних беріз.

На кожен цвинтар в кожному селі
Тоді весна як медсестра вбігала
І свіжі рани сірої землі
Зеленими бинтами бинтувала.

Тут теж зіллються глина і пісок,
Чиєсь коріння і чиєсь насіння.
Тут будуть теж береза і бузок
І літнє та зимове безгоміння.

...Але тобі, у темному кущі
Розквітлого бузку, у фіолеті,
Тобі, в сльозах важких, як у дощі,
Не можна так минуть цієї смерті.

Ти мусиш ненавидіти весну,
Природи схематичне розкривання –
І хай ніхто не стишить глибину
Твого, можливо – першого, страждання!

Стискай сильніше кишеньковий ніж
Худою підлітковою рукою –
І ріж бузок! Він справді винен – ріж!
Розріж тепер і небо над собою!

   
 

 



Такої темної алеї,
такого місячного страху –
посеред юності моєї,
посеред життєвого шляху –
не буде більше. І здаля
земля вагітна підійшла
до серця просто. Проросло
у темряві, аби зійти
на ранок ніжною травою
        – з бляшанок, зі шматків газет
    минулорічних –
і устами
    блідими стебел і стеблин
схопити раннього повітря,–
новонароджене тепло.

О скільки сонця, скільки світла!

...Ллє як холодно, як темно
іти самотньо уночі,
де місяць світиться даремно –
    з бляшанок, зі шматків газет
    минулорічних –
в тій алеї,
на межах юності моєї,
де лави вряд і силует
землі вагітної поволі
із лави чорної встає...

Як ти, як ти, життя моє!

   

 

ЗИМОВИЙ САД

Морозною і сніжною зимою,
Коли так рано вечір настає,
Побавимось удвох, дитя моє,
У теплій хаті... Чи ходім з тобою

В зимовий сад вечірній. Тут давно
Колись і ми із матір'ю стояли,
Ще молодою... Зорі прочиняли
Вузький сніжок, і блимало вікно.

«Моя, моя маленька...» Звідки цей
Тремтячий голос? Чи шепоче серце,
Чи, біла, стереже тебе стіна?..

Зимовий сад густішає, темніє...

Ти, дівчинко, ти – мати і жона –
Ти слухай... І колись ти зрозумієш
Цей сірий страх, що наплива з вікна.

   

 

ПОКИНУТИЙ ДІМ

Уайєта неначе полотно –
Дверей обоє, що ведуть з кімнати.
Зачинені одні, й не розгадати
За ними світ, занедбаний давно.

Ліхтар освітить давній запах лою
І поту з кожухів; і блимне цвіль
На стінах комірчини звідусіль...
Відро іржаве, швабра, кошик, слоїк.

Хто інші двері прочинив? Куди
Пішов, свою покинувши оселю?
...Травою поросли легкі сліди
Старечих ніг... У голубу пустелю
Вони злетіли, в березневий дим.

І сизим світлом захлинувся дім.

   

 

   

І жовтий клен, і камінь у іржі,
І піт іржі, і зсохла кров зелена –
Це все така ж сучасність невтоленна,
Як пружні стиски нашої душі.

Люби цей камінь – літ йому мільйон.
Люби цей клен у віддалі двокрокій.
Люби цей дощ – він круглий, наче спокій.
Люби цей вірш – його писав Гійом.

Ти відчуваєш цілісність життя?
Єдині в ньому слово, і природа,
І дощ... І сліз смертельна прохолода.
...Все лиш відбитки від серцебиття.

   


 



НОЧІ ВЕРЕСНЯ
(з Юдіти Вайчюнайте)






Пеларгонії з учора
На підлозі на веранді.
Тут плести панчохи чорні,
Доки пурха листя раннє.
Як поезією прозу,
Освітити ранок лугом,
Посміхнутися крізь сльози
Перед круглим тьмяним люстром.
День за днем все глибше в зиму,
В лабіринт самотніх келій...
Тільки профіль твій незримий
Біля серця, мов камея.

   




 


ЯБЛУКО

Яблука із рук твоїх жадаю,
жду зелених сутінків стеблистих,
прагну жить тобою в променистих
тінях балюстрад;
    у ніч безкраю
прагну пальців рук твоїх співучих,
жду повітря з губ твоїх і ніздрів.
В павутинні нервів сяє ніжність,
чорний плач минає неминуче.
Жду тебе – осяяного лику.
Прагну слів – скривавлених коралів.
Кличу прірву, що для нас відкрила
долю неминучу і велику.

   

 

БЕЗСОННЯ

О ночі вересня,
    візьміть мене з собою
На сонні вулиці,
    на зоряні пустелі.
Промінням місячним,
    чаклунством,
    ворожбою
Наповніть мої очі невеселі.
О вереснева повня,
    ти щоночі
Бентежиш сяйвом і тривогою,
    аж сови
Злітають з мармуру,
    і кактуси шепочуть,
Живі сліди ведуть на гори напівсонні,
На гори місячні, на кратери пророчі...

   


 

 

КОНЦЕРТ

Вівальді, вечір, вечір, вітер,
вечірній вітер в синім світлі;

в парку вечірнім в передроссі
оркестр грає на терасі;

і хмари хмуро мчать на світло,
і п'ять качок летять на вітрі –

качки і чайки в передроссі
лишають тіні на терасі,

лишають крик на стихлім вітрі.
Лиш хвилі шум, і свічки світло,

і гірко пахнуть біля серця
уже прив'ялі рожі серпня...

   

 

СЕРПЕНЬ

Такого осиного серпня іще не було,
Що навіть у чашках з-під кави – осині тіла.
Спада на будинки примарне осіннє тепло,
Солодке проміння стікає з небесного скла.

Від наших ночей залишилися лиш ліхтарі,
Як смуги рожеві на серці, трояндовий цв'іт.
Чи, може, босоніж по ночі пройшли журавлі,
Торкаючи лапками ніжний потрісканий слід?..

У вересні, тільки у вересні, тільки тоді
Суцільною світлою піною стануть уста
І руки скрадливі прокинуться і затремтять...

Ці кроки у крові дитячі, бліді,
Неначе босоніж бредуть журавлі
За обрій, за обрій земного життя.

   

 

   

Тремтить вода у склянці, і тремтить
Від холоду. І дрож її жіноча –
Від холоду. Тепер холодні ночі,
Ще мить – і перше листя облетить.

Вже рік любові нашої минув,
А все, здається, запах листя того
І таж вода у склянці. І недовго
До цього року, що уже минув.

І черевик, відкинутий убік,
І на стільці одежа, і до ранку
Якийсь тунельний вітер пінить склянку
Ще мить, і з неї вирветься потік.

Так що тоді століття – може, крок,
Коли горить тунель чорношовковий,
І вересень як вигук випадковий,
І все життя – потік або ковток...

   

 

ВЕРЕСЕНЬ, 25

Починається інше життя.
    Я заплющую очі,
бачу спершу ліхтар за вікном,
далі тільки вікно,
все осяяне місяцем –
там, у кімнаті,
де ми спали так щільно, як брат і сестра,
вересневої ніжної ночі Сесара Вальєхо.
Стільки, стільки ночей у обіймах!

Там дерева гойдаються,
повні солодкого листя,
повні листя солодкого, ледве прив'ялого,
ледве пожовклого.
Там, у кімнаті,
де ми спали так щільно, як брат і сестра,–
тихо одяг ворушиться,
запах книжок, запах яблук, осіннього тління.
Стільки, стільки ночей у обіймах!

Наші давні уста, де вони?
Ніби листя зів'яле, облетіли вони,
і стоптались, мов дим, черевики.
Де вони, ким були ми колись?
(Срібний дощ розмиває податливу глину
під тополями, повними сонного листя.
Стільки, стільки ночей...)

Нас минуле зім'яло, мов глину,
вересневої ніжної ночі
між бринінням останніх трамваїв і перших
трамваїв.
На книжках,
на підлозі,
на ліжку, де ми спали так щільно, як брат і сестра,-
глина, глина і піт. Починається інше життя.
Тільки глина і піт. Ще нічого не видно крізь
глину.

І сумна, і прекрасна ця повість нового життя.

 

ДОЩ

У Львові уночі брудні ритмічні хвилі
Травневого дощу, потоки пелюсток,
І всюди біль тупий у стисненому тілі,
Образа і печаль...

Який порочний страх на стінах, на підлозі!
Потоки млявих уст...
Між сплетених кісток стоять холодні сльози,
Шумить повільна сталь.

У Львові уночі, під шум дощу і болю,
У іншому житті ми будемо з тобою
Чистіші за дітей, що рано спать лягли.

Десь баряться батьки, а на сорочки білі
Уже пливуть, пливуть ритмічні хвилі зливи –
Але не скажуть нам, як близько ми були.

 

   

І раптом, різко підписавши лист,
Дивлюсь: іде із неба перший сніг.
Нічний, тривожний, наче луг чи ліс,
З обох сторін покреслений навхрест;

Заклеєний осмаглим язиком,
Мов у Татьяни вранці на світанні,–
Він пролітає тихим рукавом,
Нервовим сном відісланої тайни.

...Який же бруд зустріне подвиг твій -
Знамена білі вічних полонених?
О, ці обійми в пам'яті моїй –
Від хлопчика, молодшого за мене!

...І страх, і вірш, і лист, і за вікном
Твоє вікно стоїть над деревами,
«Я вас люблю так палко, так давно»,-
Шепочучи розталими словами...

   

 


ПЕРШИЙ СНІГ

Так рівно сидячи І руки на коліна,
Так пада перший сніг, як дівчина мовчить,
Так блідість опада, закохана й нерівна,
Так пада серця стиск на серця темний щит.

І от уже внизу здригнулась перша свічка –
Це виплески дихань, це видихання слів.
І от уже вгорі пливе космічна річка –
Сузір'я білих риб у крилах плавників.

І от уже вгорі – там вічність потемніла,
І тріснув її шов, як перший ніжний лід.
І от уже внизу – там крок, важкий від тіла,
Але уже легкий, як пристрасть і політ!

Любов, любов, любов – у повнім блиску слави,
У сурмах, у зорі, в знаменах бойових,
1 сніг, і сніг, і сніг, сухий і неласкавий, –
Як руки із колін, так пада перший сніг...

   

 

ЛИСТОПАД

І день минув, і вересень минув,
і все минуло. ТА пора настала,
я знаю: ТА пора прийшла. Прийшла дощами,
заплаканими сірими кущами
акації, шипшини та бузку
і вовчих ягід.
    Пізно уночі
в самотності додому ідучи,
і парасолю в мокрому дощі
натомлено піднявши над собою,
і до під'їзду входячи, де ліфт
зіпсований, а сходи пахнуть псом
бродячим і сумним собачим сном
зникають на горищі,–
    там поволі
в самотності я двері відмикаю
і знаю, повертаючи ключі:
це ТА пора. Хто жде мене вночі,
яка велика тінь якої долі?

...Тоді ще тільки перший листопад
виходив на пустельні тротуари
і цілував у груди дерева. Тоді мій друг
далекий – відчував мої печалі
на віддалі двох поїздів нічних,
і старанно писав листи, і в сад
виходив, щоб обличчя схолодити
об мокрий дощ, і листя брав до рук,
і цілував у груди дерева.
    Непевний стук
тоді мене тривожив опівночі,
і, сторожко розплющуючи очі,
я бачу: наче світло витіка
із вен у ліктях, кинутих беззвучно,
і оплива...
    і мариться мені:
я захлинусь тим світлом неминуче –
ледь повернувши голову у сні.

...Акації, шипшини та бузку
і вовчих ягід ніжні силуети,
сомнамбулічний джаз – осінній дощ,
пізньоосіння ніч. Порою ТОЮ
в самотності ідуть вони за мною,
і вени в ліктях в мокрому дощі
беззвучно відкривають над собою,
і опливає світло...
    Листопад –
на віддалі двох поїздів нічних
далекий друг – непевний стук – поволі
на сходах повертаючи ключі,
я знаю: тільки голову у сні –
і захлинусь...
    І мариться мені:
це ТА пора. Хто жде мене вночі,
яка велика тінь якої долі?

...Невже іще тоді, коли – любив? –
в дитинстві жовтим склом порізать пальчик
і стежити, як ніжна кров тремтить,
мов дощик був червоний і згубив
росу червону – скло на сонці сяє,
і цілий світ у жовтім склі лежить,
а бинт темніє і пересихає,–
невже так формувалася тоді
готовність біль загоювати грою?
Гра променів на склі – передусім!
Від пальчика – до вен, відкритих в тузі!
Так, музика передусім! О друзі,
Передусім по є з і я...
    Так тінь
чужими промовля мені устами
святу неправду... Ах, за склом ламким –
за ніжним голосом – ті ж лікті у бинті,
і рот, як бинт – із темними краями!

...Ходімо по скривавлених бинтах,
по ніжних звуках місячного світла,
ходім туди, де світлі черепи
лежать в полях під чорною землею,
ходім туди, де світлі немовлята
гойдаються у павутинні снів.
Ходімо і ведімо за собою
акацію, шипшину, батьківщину,
будинок і собаку, листопад
найперший, другий, третій – і четвертий,
закручений у вихор, і у вітер,
і перший сніг...
    Веди мене рукою
у чорній рукавичці – атрибут
романтики, поезії і джазу –
нерегулярна ритміка, мінор,
сомнамбулічний джаз, останній дощ
і перший сніг.

    ...Вже зовсім як у сні,
вже не йдучи – летімо через ніч,
обличчям захлинаючись під снігом,
що оплива з беззвучних наших ліктів.
Ця слабкість, ця волога, ця віддача
на темну землю ніжно опада,
в очницях світлих черепів проплаче
і в материнських лонах загойда
дітей, ще не народжених,
    вода.
Вода замість землі і світло замість
повітря – сніг п'янить, як хлороформ,-
з води і світла проступає зав'язь
пульсуючих, потужних, пружних форм.

Вода і світло – ось першооснова!
Любов і біль – поезії закон!
І вогку кров просвітленого слова
я злизую осмаглим язиком.

Вже наростає стримано і тихо
пульсуючий, потужний, пружний ритм;
вода животворяща першим снігом
омиє вени грубої кори;
химерна тінь повернеться у книгу
і рукавички скине в чорний шрифт –
і знов кінець повториться назад,
в початок.
    Так скінчиться листопад.

   

 

На головну

До змісту творів


Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Повна адреса сайту "Анумо знову віршувать!" www.virchi.narod.ru

 Роботу над сторінкою розпочато  23 березня 2006 року



Hosted by uCoz