Фото Леоніда Кльосова
virchi.narod.ru
Леонід Кльосов 

 

Миколаївська область
м.Баштанка

 

На головну

/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

ЧАС ЮРБИ

Частина І
Перейти до частини ІІ

Зміст:
Університет за гостроколом зони
(автобіографія автора)

Від видавців
(редактор Новобузької райгазети „Вперед")

Молитва за повернення
Герб синів неба

Цикл: Пам'ять по війні
Горлиця (сонет)
Пам'ять по війні (сонет)
Імена (сонет)
Пароль „Білі голуби" (сонет)
Браслети 1943 (сонет)
Повоєнний матч (сонет)
Вдовині вікна (сонет)
Крокви (сонет)
Зустріч у музеї (сонет)
Майстер і вдови (сонет)
Помилковий сонет
Ой, не танцювали батьки (сонет)
Шляхи сорок першого
Безсмертник
Анютині очі
Сорокові летять журавлі
Монолог Василя Рябухи
Над братською могилою
Мати Невідомого солдата
На вдовиному лані
Балада про вдовину пам'ять
Долоні матері
Хлібину батько країть
Біль України
Перша школа

Цикл: Час юрби"
Безсилля
Від берега страждань
Час юрби цикл
Блукання в собі
Запроданцям Вітчизни
Не будьмо часокрадами
Жебрак (сонет)
Зруйновані береги
Наївний віл
До Вероніки Кастро
Кравчукчі
До трьох гетманів
Стара колода карт
Об'єднання
Сучасним яничарам

УНІВЕРСИТЕТ ЗА ГОСТРОКОЛОМ ЗОНИ


    Я, Леонід КЛЬОСОВ, народився 18 жовтня 1930 року, серед батьківського поля, що прилягало до розвалин Проукраїнського поселення Аргаменка (5-6 тис. до н. доби). Тоді Возсіятської сільради, Єланецького району. Миколаївської області. На власному полі мати вибирала картоплю, поряд зі смужкою достиглого льону. „Саме там Він подав перший голос, - жартувала мати, - вдихнувши озонового повітря, насиченого сивою давниною".
Батько, Мусій Петрович Кльосов, переважно чабанував, Але був і каменярем, криничником, пічником на всю округу. З необачності був учасником „Брусиловського прориву" та свідком (з двома своїми та двома материними братами) „Розвалюції" Росії в Петрограді, за що мало не поплатився своїм життям. Чотири роки (1934-1938 рр.) переховувався від ЧК-НКВД, залишивши сім'ю у розпалі голодомору.
    Мати — Ганна Феофанівна Кльосова (Ришкова) — селянка. Вміла оздоблювати тканини різними витинанками та вишивками. Сама відбілювала льон, пряла і ткала скатертини та рушники — орнаментуючи „білим по білому" геометричними візерунками. Малювала в селі людям хати. Розумілась на траволікуванні, рятувала багатьох від недуг, за що вдячні односельці зробили відповідний запис на її могилі.
    Обоє батьки знали багацько прислів'їв, легенд, казок, переказів, які вчасно і доречно доповнювали у розмовах, бесідах. Гарно співали народних пісень. Часто вживали народну мудрість: „Що знаєм — у пазусі не носитимеш". Або: „Якщо знатимеш СТО примовок про труд — то будеш Сам працьовитим і цінуватимеш свою і чужу працю".
    А коли розмова велась про „багатство", то батько повторював: „Моє золото — дідове долото". Саме долотом він розколював камінні брили, щоб з них оздоблювати криниці. Ось на чому виховувались, власкавлювались діти, колись великої родини. На ґрунті прадавності та народної мудрості, що вигідно вбиралась в юні, дитячі душі.
    Дуже чітко пам'ятаю голод 1933 року. Виходимо з матір'ю з двору. Вона несе відро абрикос міняти на картопляне лушпиння, за сім верст, до тіточки Синявської... А під сусідським камінним муром лежить мертва жінка, розпухла і по обличчі їй — великі, зелені мухи... Питаю мами: „А хто се?" Мати хутко закриває фартухом моє лице. „Не дивись туди". Другодні повертаємось додому. На порозі старші брати общипують надбиті горщики та макітерки, роблячи з них „черепочки" (мисочки), для кожного з сім'ї. Адже весь посуд і все можливе було обміняно на якийсь продукт. (За відро абрикос тоді мати виміняла у родички аж пригорщу сушеного лушпиння). Зробили і мені такого черепочка. І я ходив з ним по дворі, збирав кульбабки. калачики... — щоб їсти.
    Одного дня, після згаданої події, пам'ятаю і таке. Бабуня Марфа поставила великий казан на порозі і почала розливати у черепочки кожному якусь зелену масу... Останньому налила мені. Потім пішла до „катрашки" (так вона називала кухню) і принесла малий глечичок з молоком. І по одній ложці клала до черепочків. А за тим каже: „А тобі, онученьку, аж дві ложки кислячку... Бо ти „найстарший" у нашому домі".
    Невдовзі, як нас „покинув" батько, у нас забирають із двору корову, двоє дядьків із сільради. Я вчепився за задню ногу. Плачу і вимовляю: „Не заберуть, не заберуть!" Один з них пужалном по моїх рученятах — раз, і вдруге... Тож я відчепився. (Досі знак на
лівім зап'ясті... Розтрощена кістка випирає).
    У п'ять років навчився читати і писати, завдяки старшим братам. Декламував вірші перед сусідами на вечірках чи посиденьках у когось на призьбі. А взимку в хатах, де жінки пряли, чи вишивали, або штопали шкарпетки. Чоловіки обговорювали насущні питання про посівну, врожаї чи й міжнародні питання. Коли вже все переговорено, то хтось заведе журливої пісні або скаже: „Ось послухаймо вірша..."
    У сім років, уперше, довелось виступити перед численною публікою, на мітингу перед Маловозсіятською сільрадою. Брат Семен запитав мене: — Продекламуєш вірша з трибуни? — Атож, — кажу, — продекламую. І брат підняв мене поперед трибуни,
через перила до рук голови сільради. Той поставив мене на своє коліно і сказав: „А ну розкажи „На майдані" (П. Г. Тичини).
    Цей вірш у всієї родини вважався улюбленим. Батько часто розповідав, як він навчався у Харкові (1927 р.) на курсах господарників і познайомився з П. Г. Тичиною. У гуртожитку, де молоді поети читали вірші. Хтось сказав Павлу Григоровичу, що між ними є „цікава людина". Тоді батько і розповів, як його, чабана, у 1918 році, від отари, з Карпової Балки, за тринадцять верст привезли до церкви, і обрали Головою Возсіятського волосного ревкому (при УНР). Молодий Тичина відразу вигукнув: „Знахідка" і пояснив слухачам, що вірш „На майдані" написано теж у 1918 році. Але один рядок „невписується". Тож від сьогодні він буде звучати так: „Хай чабан, усі гукнули, за отамана буде!" Тож батько став, ніби „прототипом" цієї поезії.
Декламував, кажуть „артистично, виразно". Останні рядки з сумом і тугою в очах і голосі... „Замовкає річ. Вечір. Ніч". Казали, що селяни зрозуміли це буквально, „по-сьогоднішньому". Бо у цих селах вже було заарештовано і засуджено по кілька людей: механік Тюпа, тесля Василь Холодніцький, селянин-одноосібник Семен Лагочев та Йосип Шукіс — чоловік нашої вчительки Тетяни Юхимівни Кравченко. По закінченні читання, мене знову пересадили через перила і передавали по руках аж до батька, що стояв віддалік. Коли поставили на ноги, то не зрозумів, звідки у мене в кишенях грудки твердого цукру? — Це тобі „гонорар" за виступ, — сказав хтось поруч. — Гарно прочитав, сім сел слухало, — казав інший голос...
    У січні 1939 року, повертаючись з клубу, запитав у батька: „Чи правда, що „вождя" свої знищили?" „Ти звідки це взяв? Від кого чув?.." — А ні від кого. Он і в пісні співають: „Твой враг над тобой не глумился, // Вокруг тебя были свои.// Мы сами, любимый, закрыли// Орлиные очи твои"... Батько притис мою голову, тремтяче зашепотів: „Цить, цить, цить". Вдома довго пояснював, що про „таке" ні говорити, ні мислити не можна. Це погані слова... А ввечері чув, як перемовлялися вони з матір'ю: „Що це за дитина у нас росте?"
    У Маловозсіятській початковій школі відзначалось свято Т. Г. Шевченка — 125-річчя з дня народження. До цієї дати присвячувалась виставка школярських робіт. Навчившись від брата Семена різьбленню з дерева, я приклав чимало зусиль, крім кількох фігур звірів, виготовив макети: пароплава „Челюскін" та літака У-2, з підручних матеріалів. На вечері-святі прочитав власного вірша „Олівець-малювець". Все це було відзначено єдиною в школі Грамотою. Але „дорослим" учням це видалося як „вискочка". Тож влітку вони мене обперіщили гарапником по ногах і по плечах. Це вдруге я відчув несправедливість до своєї маленької особи.
    На початку фашистської окупації в нашому селі жило з півсотні утікачів-полонених та оточенців, що не встигли вирватися за фронт. Вони попрохали мене вирізати печатку, ніби німецької комендатури. Що я й зробив. Ця „печатка" слугувала для "аусвайсів" — перепусток, з якими можна переходити в усі кінці. Патріоти переходили з ними до Воронежа і до Ковеля в УПА. Це я вже потім дізнаюся. А тоді... І за це, ледве не поплатився життям від поліцая, що наставив дуло пістолета мені в обличчя. Та спасла мати, ставши поміж нас, ввічливо відвела зброю запроданця, вмовляючи: „Він же ще дитина... А ти ж таки „офіцер" Червоної Армії..." (Він так вихвалявся перед тим). Згодом ми з ним зустрінемося уже в Баштанці. І він прилюдно скаже: „Жаль, что я тебя тогда не застрелил".
    У жовтні 1944 року, з п'ятого класу Востоківської СШ, мусив „добровільно" піти до ФЗН-10, дописавши собі рік „народження" 1929 роком, з допомогою батька та Голови сільради Петра Дименка. ФЗН було при інженерному відділі Чорноморського флоту в Миколаєві, котре я закінчив з похвальною грамотою 25 травня 1945 року. Працював на відбудові залізничних об'єктів міста Сінельніково, „СВУ-4" (російська абревіатура зіграла чорний жарт). Секретарка видала довідку, без розшифровки: „Строительно-восстановительный участок — СВУ-4)...
Після видалення грижі я повернувся у своє село Веселий Кут. З середини грудня 1945 р. працював чабаном, завідував сільським клубом і був обраний комсоргом колгоспу. Відразу „три посади" у свої 15-16 літ (?!).
    Правління колгоспу на чолі з Цигульським і його наступником... А залишилися керувати всі, хто слугував фашистам — родичі старости і поліцаїв, очолювали всі ланки — правління, комірники, вагарі, бригадири... Що кричали: „Ось це вже наша влада прийшла"... (А нам, здавалося, що ми уже „визволені").
    Вони ж організували, прямо на фермі, колективне самогоноваріння. З колгоспних продуктів та цукрового буряку. А навколо уже опухлі люди: діти, жінки, діди... На зборах комсомольці виступили проти цього беззаконня. Доповіли в райцентр. А там „зреагували" по-своєму — дехто прилучився теж до „зеленого змія". І порушників прикрили. Тож комсомольці написали віршовану п'єсу і поставили в селянській хаті. За цим на комсорга почалось гоніння. І підкинули йому клунок жита (16 кг). Щоб заарештувати. А потім уже „приміряли" металевим „шутильником" і носаками... „За що і який строк „присуджувати"... Виявилось „по-їхньому"— можна бути під замком КПУ — камера передчасного ув'язнення — і щотижня, щось... „красти". Так „зростала" вага жита до 64 кг. А через сімнадцять діб відсидки під вартою „добавилося" ще й два мішки борошна... А „новий" слідчий ще „козиряв" довідкою СВУ-4, яка „тягне" на „десятку"... Виїзна „трійка" засідала опівночі у селі Возсіятськім. Головуючий запитав у „підсудних": „Якою мовою будемо вести „дізнання"? — Всі мовчали. Я відповів: „Українською". Це слово ніби ошпарило злосуддів окропом. На столі перед прокурором лежав лист зі списком, і мені чітко було видко моє прізвище, за яким було позначено число „три" роки. Прокурор Мороз І. Я., не потрапляючи до чорнильниці ручкою, поспішав дописати „одиницю" перед „троякою". Ще не доведено „судом" нашої провини, всіх, — а строки уже „визначено". Тож даремно я доводив, що жита у бригаді не сіяли вже три роки. А мішок, у якому було жито, — був державним (червона полоса по вертикалі). І довірялися вони лише... комірникові, вагареві та їздовому — під розписку. Тож де я, з опухлими ногами від голоду, незаживаючою раною у пахві, міг шукати і мішок, і жито?
    Вже тієї чорної ночі вони мене записали „1927" роком народження". Мовляв, як він хотів потрапити до ФЗН, то дописав собі „рік"... А ми допишемо ще зо два роки, щоб він потрапив ще й до Сибіру... Так пояснив мені, вже пізніше САМ прокурор Іван Якович Мороз, коли прийшов вибачитися після мого повернення, уже в Баштанці. Коли зачитали, що Кльосов... рік народження „1927-й", то хрещена мати Бричук Наталя Петрівна, присутня в залі, вигукнула: „Який „двадцять сьомий", як я його у тридцятім до батюшки носила. А у його матері, у тому двадцять сьомім, дочка Марія народилася. Вона і донині мешкає в Омську". — Вам не дозволено говорити. Ми виведемо вас із зали, — вигукнув головуючий. Я ще озвався: „Коли б я був насправді народжений у 27-м, то служив би в армії. І вам не довелося б глумитися над неповнолітнім... Жаль, що товариш Сталін не знає про це нічне судилище...".
- Товариш Сталін знає про це... — докинув прокурор. Що залишалось робити?.. Тож в останньому слові сказав: „Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе дитинство!"
    Накинутий строк — п'ятнадцять літ виправних робіт і п'ять років позбавлення прав, — котрих і не мав. Довелося відкайловувати на автотрасі майбутнього БАМу та домобудівному заводі станції Хурмулі. Де нам постійно нагадували: „Работайте усердно, стройте добротно. Сюда вывезут всю вашу хохляндию". Контингент концтабору 505 склався напрочуд цікавим і врівноваженим. Селяни - „колосочники", більшість з яких — недавні фронтовики. Частина з них побували в німецьких концтаборах. Тож було з чим порівняти нашу дійсність „світлого" щастя". Більше сотні недавніх студентів з Москви, Тарту, Ленінграду та Дніпропетровська. А ще більше дюжини професорів, ректорів цих ВУЗів. Саме серед них виникла думка: „Ця молодь не все життя буде гонимою по тюрмах і таборах. З нею треба працювати — продовжити їй навчання, методом стислих і вичерпних лекцій та бесід. Щоб ця молодь не прилучалась до злодійських кланів та яничарства, а залишалася Патріотами України". Тому і виник „Таємний Тайожний „Університет", як ми його чемно називали — „ТТУ".
    Всеволод Арсеньєв, наш інженер-прораб, помітив, що я щось записую, попрохав прочитати. Я мусив те зробити, адже він мене, неповнолітнього, „зняв" з траси і призначив днювальним.
    Прослухав мій запис і мовив „Тобі, хлопче, треба вчитись. А про записане — нікому ні словечка..." Відтоді і мене почали запрошувати на лекції. Навіть призначили студентів, котрі давали курс знання за середню освіту. Десь на початку літа 1948 року читав нам офіційну лекцію майор держслужби. До Москви приїхав з Болгарії Георгій Димитров. Тої ж миті я висловився: „Це він приїхав, щоб звідси його у труні відправили?".
    Так вирвалося у мене із вуст. А через кілька днів це справдилося. І біля мене постійно було „приставлено" мудрих „покровителів". У лекторії все подавалось з пам'яті. Ніхто не вів записів. Історію УКРАЇНИ вів Олег Воротинцев з Дніпропетровська. Як за М. Грушевським, Крип’якевичем, так і за М. Аркасом. Філософію Європи читав Антін Буткявічус з Гарту. (Наводив фрагменти навіть з Нострадамуса, у Прибалтиці було видання 1940 року). Теорію віршування подавав М. Хохлов. автор пісні „Дорога железная" (про БАМ). Театрознавство вкладав нам у душі Микола Краснощоков з МХАТу — Москва. Дивом у мене збереглася сценка „Амурские метаморфозы", котру, як мою „дипломну" роботу, розігрували недавні студенти у бараках під орудою театрала.
    Розвідник, вояк УПА, Богдан Лозинський давав нам вправи „самозахисту", як „одібрати" ножа у нападника, чи як перехопити ініціативу". Він розумівся на різних прийомах.
Не дай боже, коли б дізналися наші сатрапи про існування „лекторію" серед „многострочников"... Бути б біді. Саме ті знання, згодом, придали мені снаги і певності взятися за створення справжнього музею в райцентрі Баштанка, котрий за короткий час став Народним. А нині є Державним. (Без перебільшення — неповторний).
    Уривками, крадькома писалися рядки в концтаборах. Але знати про це рідко кому вдавалося, і говорити старші... на цю тему забороняли. Лише окремим було доручено допомогти вивезти кілька добірок із того пекла. Час настав назвати декого з них: Данило Книжник, Віктор Чорнуха з Баштанки, Іван Сергієнко з Малинівки, Ново одеського району, Михайло Думитрака з Лисої Гори та інші.
    Після смерті тирана термін ув'язнення було скорочено навпіл. Мав рік заліків за перевиконання добових норм.
    Тож безвинний строк відкайловував „за того парня" лише шість з половиною років.
За національністю ВСЯ наша родина писалася росіянами. Мабуть за прізвищем. Хоча по батьковій лінії — всі бабусі та прабабусі були українками: Загоруйко, Івашко... З боку ж матері - волохи та гречанки — Гандрабури. То хто ж ми? Діти України?..
    Навіть у концтаборі нашу бригаду називали „українською". Або — „Земеля" — з легкої руки Івана Міходьонка, нашого першого бригадира, що своєю селянською філософією згуртував і врятував непокірних в'язнів Амурлагу.
    У місті Баштанка проживаю з травня 1955 року. Працював на новобудовах двоповерхових будинків. З 1958-1961 рр. — вчителем праці у Баштанській восьмирічній школі, в 1968-1971 рр. — викладачем та майстром теслярства у ПТУ-9. За тим два роки у
місцевій райгазеті. І весь час у вільні години займався вивченням, дослідженням історії рідного краю. Дещо з краєзнавства було опубліковано, що й спонукало керівництво району запросити мене очолити створення музею (1974-1990 рр.).
    Як знадобилися знання, отримані в „ТТУ" від мудрих і далекоглядних людей. Котрим уклінно вдячний усе життя. А імена їх зустрінете у окремих віршованих рядках.
Віршів друкувалося дуже мало. Хоча музейну роботу висвітлювали в місцевій пресі, обласній. Кілька публікацій були навіть у республіканських часописах
У травні 2000 року вийшла перша збірочка (52 стор.) „Біля Храму каяття", за власний кошт, та з допомогою справжніх друзів поетичного слова.

Леонід КЛЬОСОВ.
56100 м. Баштанка, вул. Яновського, 9.
Миколаївська область. Україна.
Інд. №1124812077.



/до змісту всіх творів Л.Кльосова/

Від видавців

    Перша збірка „ Біля Храму каяття ", видана нашим Новобузьким видавництвом райгазети „ Вперед ", викликала зацікавлення широких кіл любителів поезії та митців, котрі шанобливо порівняли (можливо трохи перебільшено) з картиною „Герніка" Пікассо. На фоні трагедії однієї родини— вся історія болей і негараздів України, аж до нинішніх днів.
    „А я хочу, щоб і моя гривня потрапила у ту „Шапку по колу", — сказала жінка, що торгує стаканчиками кави на ринку. Інша, повертаючи збірочку після прочитання, вклала в неї п'ять гривень і сказала: „Така поезія не мусить загубитись, кожен має вкласти свою дещицю, щоб зберегти і примножити талант". З проїзного автобуса зійшло восьмеро студентів-негрів і купили в автора кілька збірок, їм вслід автор сказав напівжартома: „Ось звідки, з Африки буде відроджуватись українська мова"... — студенти, оглядаючись, усміхнулись. А коли у Києві ознайомилися з віршами, вирішили зробити внесок. Вони розмножили і розпродали кілька сотень екземплярів збірки „ Біля Храму каяття ", знайшли земляків і передали авторові кілька сотень гривень на нову збірку. За рахунок цієї доброзичливості африканців і виходить ця збірка „ Час юрби", про яку, сподіваюся, читач скаже своє слово. Мабуть, як оці читачі: „Інколи опускаються руки від негараздів... А візьму в руки Кльосова збірочку, прочитаю кілька рядків — і хапаюся знову за роботу, ніби книга насичена Божою енергією".

Л. І ЗУБОВА-КУЛЬЧИЦЬКА,
редактор Новобузької райгазети „Вперед".

 

 

    МОЛИТВА ЗА ПОВЕРНЕННЯ
„Нехай не буде в тебе чужого Бога,
і, щоб ти не поклонявся чужому Богу'', „Псалми", 81,9.

Вернись, Україно, в колиску Дажбожу,
І діток знеслави своїх пригорни.
Нас так приневолило злісне безбожжя.
Що молимось лжі і звичайній тюрмі.

Дажбоже, верни Україну до себе.
До Храму, Любові, Спокути — від зла.
Діток виласкавлювай мудрістю треби,
Дажбоже, верни нас з чужого ярма.

Хай кожен у світі, як сам розуміє,
У власній молитві живильних небес
Живе, розквітає. Верни нас із тління.
Співаймо молитву, Дажбог наш воскрес.

Верни Україну до рідної віри,
Бо нас затягли в несвяту чужину.
Знущаються лихом чужі поводири,
А нам не потрібно міжбратню війну.

Молюся, Дажбоже, Матусенці Лелі,
І Татові Орь від прадавніх часів.
Ви рідні в мені, відчиняєте двері
До предків моїх в Україні-красі.


ГЕРБ СИНІВ НЕБА
„Вуркалиги прийшли... „хахлі, хахлі"...
забрали торбу з салом, та й пішли..."
(З доповідної днювального замполіту
ФЗН-10. Миколаїв, 1944 рік).

„А чого ти, Льоню, хвилюєшся, що
„хахлом" прозивають?.. татарською це
означає СИН НЕБА.
(Тімур Карімив, 1952 р.).

Хохлами звали нас, де треба і не треба,
Тугі ламаючи свої лоби.
А слово це велике — СИНИ НЕБА...
Бо в космосі народжені були.

Серед казок, розповідав легенди.
Мій батько, не аби який мастак.
Від прадідів легенди чув, напевне,
Що в міру часу збереглися так:

...І опустив Дажбог із неба Плуг,
Щоб обробляти чорноземне поле".
Плуг Золотий — два лемехи і пруг, —
Стерно, куди впряжуть волячу долю.

Плуг різав, відвертав з корінням скибу.
Вздовж схилу, обертаючи на вісі дні.
І стойма зистигав край поля по обіді,
І зблискував ТРИЗУБОМ у голубизні.

Століття ті крильми майнули в лету, —
Трипільський край орали УКРИ-орачі.
І Плуг-Трисуть на прапорі предметне
Постав гербом князівським на плечі.

То був природній і правдивий вибір —
СИНИ НЕБЕС — з небесним подарунком.
І освятив Хреститель Володимир
Славутича — Дніпра Дажбожим трунком.

...Ще не одна насунеться халепа —
Богданові статті всуціль спотворено.
Від Байди зрозумів оте Мазепа,
Що воленьку Вкраїни всю зашорено.

Палатимуть Батурини і Крути...
І січових стрільців січе сльота.
Через літа розрубує нам пута —
ДАЖБОЖА длань з Тризубом золота.
 


Цикл: Пам'ять по війні
І.
Горлиця

Сонет
Зелений сквер, де плити надмогильні,
В тремтливій тиші — вічний Пантеон.
Плачем вдовиним їх колише сон.
Святая горлиця в зеленім верховітті.

Тут пронеслась завихрена гроза.
Ці імена, як трави під косою,
Лиш камінь сірий затремтить росою —
В граніті вкраплення — жива сльоза.

Жіночим болем стиснуто вуста,
В стонадцяте приходять і — німіють.
Як горлиці, що стриматись не вміють,
В намисто котить сльози сирота.

Все пам'ятає птах: любов і втрати...
Голосить сивизна, як вічна мати.
 



2
ПАМ'ЯТЬ ПО ВІЙНІ
Сонет
Над ставом пролітають сиві крижні.
Із вирію вертаючись назад.
Син солдата ростить третій сад,
Сорокові відцвітають вишні.

Тільки не вертаються солдати
До свого Веселого села...
Двох синів — Семена й Василя
Вже не вийде зустрічати мати,

Їх онуки вже ідуть в солдати,
Синь-блакить Вкраїни стерегти,
А в селі нема кого спитати
Про дідів.., шепоче тільки хата.

І лиш два портрети на стіні...
От і вся тут пам'ять по війні.



3.
ІМЕНА
Сонет
Юним героям з м. Баштанна.
Безвусі хлопчаки буремних літ
Прийшли на звіт через музейну тишу.
їх у сонеті прізвища запишу,
Ви ж імена по пам'яті назвіть.

Віталій Чайка — піонер-герой,
Розстрілював фашистів від землянки:
Прядко, Казанцев, Льоня Лихопой,
Ваня Теселько... стережуть світанки.

Вкраїна була їм одна сім'я.
А клич батьків водив до неспокою...
Через роки задимлені війною.
Гартовані серця міцніше сталі.

Адреса їх — Берлін, Найклін...
Де обеліск на штрасе Рибенцаля.



4.
ПАРОЛЬ „БІЛІ ГОЛУБИ"
Сонет
Шугнула в небо пара білих голубів,
Що лопотять крильми в блакиті.
То був сигнал: „Боротись-жити!".
Над полоненими, що відчували біль.

У гору очі. Вільно чи невільно.
А вороги по голубах стріляють.
Діти бійців з полону визволяють,
З засади... пістолетами, прицільно.

Зривається край неба із очей.
Війнуло в пам'яті: „Тут друзі"...
Майнули в розтіч. Поруч кукурудза.
Крізь розпачі недоспаних ночей.

Тепер, як доведеться помирати,
Хай ворог також дорого заплатить.



5.
БРАСЛЕТИ 1943 РОКУ
Сонет
Августині Півень
Вона стояла — статуя відлита.
Такою б і звести на постамент.
Хтось розповів мені оцей момент,
Як живодер викрикував сердито.

Ввели її сюди в квітневу нічку,
Коли від п'янки осідав угар.
Аж на плече її лягав удар,
А шомпол упірнав в голландську пічку.

О варвари двадцятого століття!
Так зблискували очі — закричати.
Та кляп у роті — карай їх божа мати.
Браслети на руках. Тремтять повіки.

Ридала скрипка над холодним ставом.
Душа її із тіла відлітала...
 



ПОВОЄННИЙ МАТЧ
Сонет
У червні 1945 року в Потсдамі відбувся
перший футбольний матч. Одним з воротарів був баштанець
Леонід УС. (Краєзнавець).

Щомиті зеленіло рівне поле.
Весна прийшла в Потсдам на стадіон.
Уперше зринув мирний баритон.
Веселе сонце пружно в очі коле.

Футбольний м'яч баштанцеві під ноги.
З усіх трибун скотилися солдати.
Лишилися край поля автомати —
Це перший матч після доріг, тривоги...

Зачохлені навік гарматні жерла.
Замість салюту — підлітає м'яч.
Так друга світова війна померла.

Дві збірні невідомих грають матч...
День Перемоги — похорон війні.
Лиш м'яч біжить по свіжій цілині.
  



7.
ВДОВИНІ ВІКНА
Сонет
Шибки од вітру стиха деренчать,
Аж тенькає її вдовине серце!
Шматки самі, які то скельця...
Засклити б вікна заново, та бач...

А скляр „на мову", тут як тут,
Ще й скло тримає під пахвою,
- То що, Анюто, а зима не за горою?
„Не за горою... Аж у серці чуть".

Стамескою очистив ревно паз.
Шибки протер — коштовний малахіт.
Скалки в газету — повоєнний слід,
Ще й усміхаючись підморгував не раз.

День задзеркалився в ту мить
Сльозі вдовиній у одвід.



8.
КРОКВИ
Сонет
Нові під стріху лаштують крокви —
Сільські теслярики — дзвоном сокир.
Це ті, що відстояли мир.
У кожній стропильні пам'ятник кроку.

А він забуває, що підперезаний,
Наш майстер ремінням вдовж тіла.
Обмацує зріз — „щоб все до діла"...
Хапається хвацько, рипить протезами.

Застигне на хвильку, як щось пригадує,
Гвіздкам шепоче: „Робота радує".
Зоріє усмішка в нім вогневійна.
Зіллється спомин під сльози-стріхи.

Вдовині крокви — солдатські віхи.
Щоб не згорали крокви у війнах.



9.
ЗУСТРІЧ У МУЗЕЇ
Сонет
В музейній тиші неповторній,
Очима син припав до фото.
Його чоло в краплинах поту...
Я знав його: твердий і гордий.

Очі заповнились палким багаттям,
В тремтінні губи — раз у раз:
„А я не знав... Який ти в нас..."
Все чутно було: „Батя, батя!".

Пройшов по залах і пізнав
Всю глибочінь свого коріння.
„Спасибі за людське горіння...
Відчув, що вищим ніби став".

Отак в музейній книзі записав.
Сказав: „Прийду ще неодмінно".



10.
МАЙСТЕР І ВДОВИ
Сонет
Так чекали, аж сльози на очі,
Двоє самих поважних вдів.
Він з'явився — їх сум заяснів.
Чи потрібні тут руки робочі?

Є ж у світі незважена сила,
Манить вставити „тещі" вікно.
Не за гроші, і не за вино...
Лиш потреба: „Аби запросили".

І вікно заясніло в зіницях.
Усміхнувся осінній город.
Ой доскіпливий вдови народ,
Що з комори зробили світлицю.

За роботу не треба й платні.
Аби взяли були хоч в зяті.



11.
ПОМИЛКОВИЙ СОНЕТ
Сонет
Помилялись царі, лихварі, казнокради,
Їхні помилки били у мозок самим.
Коли рвались пускати країни у дим...
Їх злостиві серця не шукали розради.

Помилялись військові у планах зловісних —
Хрестоносці, ординці, нацисти.
Відчували на собі захисників міцність.
І ганьбу від народів своїх горезвісну.

Нова помилка планів у „зоряних" війнах
Не вквітчає нікого веселим салютом.
Якщо людство не спинить те марення люте —
Вся планета згорить у вогненних обіймах.

Одвернімо цю помилку — битву ракет...
Хай буде помилковим лише мій сонет.

   




12.
ОЙ, НЕ ТАНЦЮВАЛИ БАТЬКИ
Сонет
„Танцювали тато з мамою
На моєму, на весіллі".
(Іван Низовий, зб. „Провесінь").

Ой, не танцювали тато з мамою
На весіллях своїх синочків.
Хоч зростили немало їх —
Одинадцятеро й дві дочки.

Скільки дива було, як зростали:
„Один одного скоро наздожене..."
Сад садили, криниці копали
Й серед льону знайшли... мене.

Розбрелися такі ж завзяті,
Заклопотані — працелюби.
Будували клуби, кораблі й на святі,
На короткім, сурмили в труби.

А з війни повертались... листи похоронні.
І сивіли батьків наших скроні.

   




ШЛЯХИ СОРОК ПЕРШОГО
Перестиглі хліба
Молотили снаряди.
Жахом стала журба
В страхітливому аді.

Ми відходили в дзвін
Шляхом куряви, довго.
Щоб узяти розгін
Від суворої Волги.

Ми пройшли слід у слід
Всі солдатські дороги.
З повідком я в руці
А корові — на роги...

Годував її з рук.
Молоду рекордистку.
Скільки було тих мук.
Щоб не зжерли фашисти.





БЕЗСМЕРТНИК
Ніколи не знати,
Де стрінеться доля.
Чи в клубі грімкому,
Чи в тихім купе.

А доля солдата
Зустріла у полі.
Де квітка-безсмертник
Край ниви цвіте.

Та квітка-легенда
Киває легенько,
Як очі примружить
Наївне дитя.

Тоненька стеблинка
Під колір цементу.
А сила у неї — веде до життя.

Потрібно солдату
Ту квітку зірвати.
До рани прикласти —
І буде він жить...

Та серце юначе
Вмирає, не плаче.
Хай квітка дівчатам, —
Щоб в косах носить.




АНЮТИНІ ОЧІ
Духмяність над схилом
Квіток польових,
А край лісосмуги — зенітка.
Лиш постріл останній
Над степом затих. —
Бійцю усміхнулася квітка.

Умита росою,
Як юність сама.
І падати в трави не хоче...
Блакитна надія.
Ранкова краса, —
Анютині очі,
З безсонної ночі.

Хвилинний спочинок.
Духмяний настій.
Нальоти ворожі відбито.
А серце солдата
В замрії ясній.
Як квітка відкрита...
Атаку відбито!

Безвусий навідник
Присів на лафет.
Десь обрій за схилом гуркоче
... Квітки нагадали
Її силует
З прощальної ночі —
Коханої очі.





СОРОКОВІ ЛЕТЯТЬ ЖУРАВЛІ
В бою за визволення Баштанки Герой Радянського Союзу, командир ескадрону Г.П.Романюк був тяжко поранений, пересів з коня на тачанку і продовжував керувати боєм.
(Архів музею).

Проскакали по греблі
Запінені коні.
Блискавиці злітали
Із гострих шаблюк.
І тікали фашисти.
Наче кури спросоння,
Від ходи ескадрону,
Що вів капітан Романюк.

Окропилася кров'ю
Трава героїчного поля.
І сповза капітан
З бойового сідла...
„Гей, тачанку давай!" —
Гучно крикнув крізь болі,
І Баштанка в очах
Степовим кораблем попливла.

Кінь зметнув копита.
Повертався до строю...
Та рвонувся з засади
Новий ескадрон.
Клич: Гвардійці, вперед!
Для кубанців нема перешкоди...
Виручай командира!".
То одвічний козацький закон.
... Вже літа промайнули
За розкриленим гаєм.
Сорокові летять журавлі.
А як вчора було...
Час наш вершником скаче,
І копитом коня
Відбиває стьожки на лиці.

Пам'ять силу несе
Бойову, незбориму — онукам.
Щоб у праці кріпилася
Дружба народів-братів.
Від кубанських полів,
І з ланів України —
Колос Миру ясний
Знаменом золотим пломенів.




МОНОЛОГ ВАСИЛЯ РЯБУХИ
Агроном, командир, що помер від ран у
госпіталі м. Махачкала. Був 35 років у
списках невідомих... (Краєзнавець).

Ми серед тих, що безвісті пропали?
І наші невідомі імена?..
О, ні! Нас дуже добре знали,
Ті, з ким ми поруч воювали.
І ті, що вдома нас чекали.
Вина всьому — сама війна.

Від Овруча на схили Волги
Бої, бої... нестерпна спрага,
І шлях війни, як вічність довгий —
В боях тих закипала фляга.

Бої шалені і нестримні
Нас проводжали із слізьми, —
Але в нас вірили. Ми вірні
Своєї матінки-землі.

О мила серцю, Україна.
Ти вірила в своїх орлів.
За тебе нива говорила.
Якою я ночами снив.
... І ось прийшов, крізь роки грізні
У наші, такі мирні дні.
Щоб супостати вже не лізли
У сад Вкраїнської рідні.



НАД БРАТСЬКОЮ МОГИЛОЮ
Ішли бійці на захід лавою
З багнетом помсти у руках.
Чимало їх лягло зі славою
В зелених, тихих Княжиках.
Перед братерською могилою.
Здійнявши шолом, став боєць.
Один завмер в шинелі сірій
На чатах весен і сердець.

А мати синові із Києва
Привезла вишитий рушник.
Усі надії в нього вилила.
Любов усю, щоб не відвик.
Тоді в шаленому бою
Спішив до дзоту він добратись.
Не встиг — на землю впав свою.
Йому й сьогодні дев'ятнадцять.
Боєць тримає рушника.
Над квітним краєм, над всім світом,
Привезла мати до синка
Любов свою і заповіт нам.




МАТИ НЕВІДОМОГО СОЛДАТА
„І на тім рушничкові..." (З пісні)

Не забути ніколи
Ту чорну годину.
Проводжала на бій
Ти двох старших синів.

Вишиваний рушник
їм навпіл розділила.
Щоб в житті, і в дорозі —
Паролем служив.

Скільки літ пролягло...
Не зустрілись брат з братом.
Та матуся і досі
Чекає їх в дім.

А зустрілась в путі
З невідомим солдатом, —
Одного із синів
Упізнала у нім...
1967 р.




НА ВДОВИНОМУ ЛАНІ
Руки... Рухи...
І шелест колосу.
Дзвін коси
На вдовиному лані.
Жнуть жінки
І тужливим голосом,
На полях
Заліковують рани.

Ми малими були,
„Та ранні". —
Говорили про нас тоді.
І пекли нам
Вдовині рани.
Холодніш крижаної води.

Роси сходили і всихали,
На вдовиних щоках,
При очах хлопчаків.
В іскрах тих гартувалися
І — зростали
Душі юні, як колоски.

Наша перша пшенична скибка
З повоєнного врожаю.
В юнім серці —
Вдовина нитка.
Слід прорізала в пам'ять мою.

Нам схиляти чоло в пошані
Перед кожним вдовиним болем.
Щоб світилась
Любов і шана
У онуків, —
Дорідним полем.
1962 р.




БАЛАДА ПРО ВДОВИНУ ПАМ'ЯТЬ
Я ходив по вдовину пісню
Від села до села.
Дослухався тужного змісту
Там, де пам'ять жила.

Вкарбувалась в юначу душу
Біль вдовиної пам'яті...
Людям викласти мушу,
Щоб стояла, як пам'ятник.

Ви проходите мимо —
Знімайте кашкета.
Мабуть, пам'яті зимно?..
Як йому... під багнетом.

От і досі стоїть...
З днів борні, з сорок п'ятого.
В росах рани гоїть,
Побратима завзятого.

Йде матуся до сина
З золотою сльозою.
Взимку снігом прилине,
А у травні — росою.

І заплаче з тюльпанами,
Заридає з оркестром,
Щоб в юнацької пам'яті
Заповітом воскреснуть.



ДОЛОНІ МАТЕРІ
1
В цю мить злітають
Думки-кришталі.
І спомин ллється,
Як іскра сталі.

Ще голос чую,
Такий тендітний...
Шепоче мати:
„Навчись любити".

Життя і працю
На ниві рідній.
Долоні в праці
Завжди помітні.

Шерехато-теплі,
Умиті літеплом.
На них мозолі
Бурштинно випуклі.

2.
Мати дині в долонях
На сніданок принесла,
Її руки важкі,
Як пружні перевесла.

Темножилі, у саднах —
Від праці до болю.
По долонях — мозолі,
Як зерня квасолі.

... Літа минають, сивіють скроні.
А я дивлюся в свої долоні.
О, мрії, мрії мої, бездонні.




ХЛІБИНУ БАТЬКО КРАЄ
Хлібину батько крає над борщем,
Навпіл. До того, охрестивши знизу тричі.
А я вдивлявся у його сумне обличчя.
Задумливість чола — кидала в душу щем.

До холодку, і скибки над борщем
Він краяв ніжно, ніби ритуальне.
І це виходило набожно і повчально.
На все життя осмисленим взірцем.

До його миски сипались крихтини.
Наче дощу рідке благоговіння.
І в цьому ритуалі все: веління,
Любов до праці і людського вміння, —
Господаря, шановної людини.

Не завше ми дотримуємось цього
До найбагатшого здобутку на землі.
Скибки жбурляють діточки малі,
А підростуть і буханці — під ноги.

А скільки праці вкладуємо в хліб,
Допоки в хату зайде ця святиня?
Не кожна знає молода людина.
Чого нам вартий золотавий Сніп.




БІЛЬ УКРАЇНИ
„Чийсь біль важкий лікую власним болем4'.
В.І. Стахів.

В моїй ненці в очах голубих
Не єдина жагуча сльозина —
Біль за матір, за вбитого сина
І за зморений голодом сміх, —
Не зітерти з повік України.

Гіркоти і ганебного глуму.
Хто кому у боргу,
За недоленьку злу?..
Що на себе беру
Ту сльозу-квасолину.

Щоб над світом піднести докору,
За зорю дорогу, непідкору.
Біль твою з свого серця не вийму —
Наші болі схрестились в обіймах.




ПЕРША ШКОЛА
Августині Півень — вчительці-партизанці, посмертно нагородженій орденом Вітчизняної війни 1-го ст.

Я в школу цю заходжу, як у юність,
Бо саме тут знайшов оте зерня,
Що нас зове через терни у мудрість,
А не блукати світом, навмання.

Тут в стінах камінь тих каменоломень,
З яких бійці пішли у вічну мить...
За цей, на грудях, вогневійний промінь,
Що косинцем від прапора горить.

Це тут відбилось в. пам'яті, печаллю,
Ступали кроки, впевнені в меті.
Августа Павлівна... Запнута гордо шаллю,
Останню битву прийняла в житті.

І я ступав на зчовгані пороги;
Малих хлоп'ят вивчаючи — навчав,
Чотирикласнику довірили дороги,
Щоб юні мрії з працею вінчав.

... Вже дехто з них переросли буянням
І вчительку й ровесників війни...
Бо сенс буття: знання-життя-змагання,
Щоб хоч комусь являтися у сни.



Цикл: „Час юрби"

БЕЗСИЛЛЯ
Обкрадаєм себе... і не каємось,
В скруті глузду на спокій не жди,
Бо і мертвих „вождів" жахаємось,
В повсякденній, злиденній нужді.

Нас привчили до всіх прихилятися,
Колінкуючи в рабство повзти.
Під наругою злу підкорятися...
Гордість вбито. Немає мети.

І ніяк ми в собі не поборемо
Цей шлунково-ковбасний синдром.
Хоча ниву стражденне виорюєм —
Хліб міняєм на „Фанту" і ром.

Матері наші риються в смітниках.
Щоб скорину цвіленьку знайти.
Ви з трибун їм жбурнули наритника.
Бо ярма ж їм несила тягти.

Оббираєм себе... І не каємось.
Гріх забули. Нема каяття.
Та ще й правдою діток лякаємо,
Наша ж правда насправді гірка.

Нам не сила самим схаменутися.
Озирнутись навкруг: „Хто ми є?"
Від столживості б відвернутися,
На це сили у нас нестає.




2.
ВІД БЕРЕГА СТРАЖДАНЬ
Від берега страждань відчалив потяг.
Дехто за ним ще болісно жалкує. т
Хоч сам відчув його холодний подих —
У мареві, добра" колишнього ночує.

Гуркоче потяг, скигле навіжено,
Неначе хоче змести бруд з колес.
А пасажири — страдники нужденні,
Чомусь чекають манної з небес.

Але ніхто нам манної не всипле,
Нас залишили у „земнім раю".
І їх кумир холоднооко глипа
На зверхімперію обскубану свою.

Тож не шукаймо в мертвих порятунку,
Ми на пероні завтрашнього дня.
Забудьмо чвари, викликані шлунком,
Бо ви ж господарі, — усі одна рідня.

Сокиру вам лишили й пилку „Дружба".
Отож самі будуймо свій палац, —
Чи то буде „Вахтерка" лиш для „служби",
Чи Дім із садом — все буде гаразд.

Тож згуртуватись мусимо, братове,
Та налягаймо зрання на стерно.
На нас чекає вільна праця нова
Відродимо себе — другого не дано.

3
ЧАС ЮРБИ
„За туманом нічого не видно"
(Українська народна пісня)

Голодні дні настали в Час Юрби:
Потовчені і скривджені обличчя,
Позбавлені шляхетності уми —
Не йдуть до бога праведно молитись.

Із вікон виглядають, як з-за ґрат...
Хіба їх дітям все те не обидно.
Стриножені озлобою в стократ —
Їм „за стаканом нічого не видно".

Ми розучились думати і досі...
І досі в ступі душі нам товчуть.
У шароварах ми, а ще — простоволосі,
Й на тім'ячку „хлебцы" у нас печуть.

Навчили хитрувати нас безбожно,
І беззастежно замикатися в собі.
В мовчанку граєм в повені Юрби —
Притлумлені, ховаєм власну гордість.

Давно б уже прокинутися час,
Перебороти у собі безсилля.
Щоби не зміг глумитися із нас
Нездара, що накинув нам насилля.
 





4.
БЛУКАННЯ В СОБІ
Коли втомлюся, то зніму хомут,
А зараз нам не треба тої волі...
Та ми ж самі обрали вільний путь.
То чому знову падаємо долі.

Що скажуть діти, коли підростуть.
Дізнаються, що ми в собі блукаєм.
Такими ж нас до ями швидко спхнуть,
А що у ямі тій — ми добре знаєм.

О, дайте, дайте знову ковбаси.
Не нашої, не свіжої, чужої...
Отої, „старший" брат, ти ж не їси...
Що свиням зроблена, колись, іще в застої.

Нехай буде душа, — яка вже є, —
Затлумлена, а чи законсервована.
Ніхто з нас „Чухраїнства"* не здере,
У комплексі ми всі закомплексовані.

Нехай цвіте Час натовпу — Юрби.
Ми звикли так і нас не переробиш.
Юрбою ми впірнаємо в гроби —
Прилинь орел дводзьобий нас подзьобать.

*«Чухраїнство» — слово-новотвір Остапа Вишні.
 




5.
ЗАПРОДАНЦЯМ ВІТЧИЗНИ
Далекі ви, і темні в сонцеліті,
Облуда і омана вас веде.
Запроданці вітчизни — підлі діти,
Стогірш від вас не знайдено ніде.

Історія сама вас пощадила,
Щоб показати, як криваві ви,
У скрутний Час, свої брудні вудила,
Ви закусили й виповзли з пітьми.

Ви ж продавали ворогу сусідів.
Батьків шмагали чорними плітьми,
За нездійсненні, що до вас обиди,
Бо, що здійснене — не шануєм ми.

На зраду вашу йде переоцінка.
Он воскресають чесні і святі...
Через роки у гратних перетинках.
Впізнають вас онуки... — Ви ж „не ті".

Замаскувались в шати бандокрадів,
Спотворюючи душі юних літ.
Тримаючи підпільно автомати,
Щоби скосити нерозквітлий цвіт.

Ви щось взяли з Іудиного вкосу,
Як поцінили ваші здобутки?..
На світ виходять мудрі косоноси,
На небі відмивати нам зірки.




6.
НЕ БУДЬМО ЧАСОКРАДАМИ
Жалкую крихту вкраденого Часу.
У вас, у мене — то великий гріх.
Годину вкрадено. А це таке багатство...
Ой, як нам важко без хвилин отих.

Можливо, що нечасто часокради
До вас приходять, і до інших теж.
Буваєм, школи не зовсім друзям радий...
Але не виженеш. Ваш друг — без меж.

...Стоїть робота... А скінчить охота —
Не стругана лишилася дошка.
Та Час не жде. Вже хилить вас дрімота.
А друг вам сипле з старого мішка.

Таке дрімуче, часом перетерте.
Нікому не цікаве й не смішне.
В, й подумки картаєтесь відверто,
Й ніхто за комір друга не смикне.

Стоїть непоєна в хліву худоба.
Голодні кури он на сідало спішать...
А друг пече і витирає лоба.
Гниють плоди... 1 мокне сіножать.

Чкурнула геть коханка нецілована.
Бо як вода, хвилина збігла в мить.
Обсипалась як ягідка обкльована, —
Украли час — у Вас, у мене, в них.

Зосталися он вірші недописані.
Бо Муза — посміхнулась і... втекла, —
Гризуть нас друзі Золотими мишами,
Наш Час скубуть, щоб нам душа спеклась.




7.
ЖЕБРАК
Сонет
Пошив собі торбину з мішковини,
І, самостійно, попідтинно чимчикую.
В краю багатім гірко жебракую,
Відпрацювавши на „Казан єдиний".

Усі літа проведено в бідноті.
Хоч тяжко працював. Хотілось жити гарно.
На себе кайлував, а ще за „того парня" —
Мізерію отримував за каторжну роботу.

Усе життя спаплюжено й знецінено.
Невідносив добрячих постолів.
Серед тайги й невільничих полів,
Затиснутий „братерськими" обіймами.

Жебрак свобідний вільної Вітчизни —
Збираю кусні на уламках комунізму.




8.
ЗРУЙНОВАНІ БЕРЕГИ
„А я еду, а я еду за туманом,
За туманом й за запахом тайги".
(З пісні).

Допоки нас гонили за туманами,
В тайожні дебрі з наїдком — „шрапнель".
Сини наркомів стали наркоманами,
А внучок підштовхнули на панель.

Допоки мови прабатьків цуралися.
І на Пророків виливали гнів,
У наші душі недовіра вкралася,
А наше поле наплодило бур'янів.

Нас забезпечили сибірами й могилами.
За всі літа пекельного буття.
Ми забамбусені лихими поводирами,
За викрадені Волю й майбуття.

Ошукані. Та вузлик цей розплутуєм.
Окрадені, зневірені і злі.
Свою біду у розпачах спокутуєм, —
Ще осягнем просвітлення в імлі.

Допоки нас ганяли за туманами.
Ми вихваляли „запахи тайги".
Спилися діти поруч з наркоманами, —
Нам сором душ руйнує береги.
17.01.2000 рік.



НАЇВНИЙ ВІЛ
„Кожен ВІЛ вартий свого Ярма"
(Народна мудрість).

Знову ніч задурно промайнула,
Як лиховісний птах майнув крилом.
Доля вкотре серце обманула,
Не одіб'єш зради і кайлом.

Якщо ти відпив зневіри келих,
То не страшні голод і тюрма.
Молот-серп здіймають хижий шерех —
Кожен вартий віл свого ярма.

За дві гривні ніч бреде холодна,
На голках — ні сну тобі, ні „дрьоми".
Ніч зимова, як крута безодня,
Краще вже сидіти було вдома.

Ти, гадав, що свій бюджет доповниш:
На вугілля, чи то на цемент...
Та задарма спину досі горбиш,
І з'їдаєш нерви свої вщент.

Ти не мусиш просто споглядати,
В очі смутку, в лихі очі зради.
І повзти в ярмі до тої дати,
Що залишиться на цвинтарі позаду.

Не даремно ж це тобі наснилось:
„Дві корови, буцім, від Трохима"...
Повертайсь, небавом, на свій „силос",
Як крилата Леля Серафима.

Зоставайся зовсім без любові,
Якщо ти з одвічними рабами...
Йди, годуй, лихі чужі корови,
Що припнуті цепом біля брами.

Молот-серп здіймають знову шерех, —
Ледь сіпнеш і кров зацебенить.
Залиши неспитим власний келих,
Якщо хочеш вільним в світі жить.

Йди, годуй, чужі у снах корови,
„Від Трохима, буцім, для куми"...
Заколисані брехнею ми з любові —
Діти лихосвітства і Юрми.

Ніч з 20 на 21 грудня 1996 р.




ДО ВЕРОНІКИ КАСТРО
«Ми воювати проти СРСР не будемо, ми нарощуватимемо гонку озброєння, а цей Коллас на глиняних ніжках сам розвалиться» (Виступ Г. Трумена у конгресі 1946 р.)

Спішу до „Маріани" на побачення.
І „Дику Розу" на руках несу.
Та як їй передать по телебаченню.
Що я не їм з-за неї ковбасу.

Нехай попросить свойого Альберто,
Щоб допомоги кинув якийсь куш.
Бо в СНД усі крадуть уперто,
Самі у себе... А кажуть: „Винен Буш".

На Горбачова досі „котять бочку".
Що він, як череду. Союз наш розігнав.
А що ракети з нас здеруть сорочку.
Ще Трумен в сорок шостім році знав.

„Ніхто, крім тебе", Вероніка-кіска,
Наш розбрат в СНД не вгомонить.
Ми до екранів устромляєм писка
Та ще хоч рік у мирі будем жить.

А потім знову — голих до екрану.
Хто винен? „Ліві", „Праві" чи „Центристи"...
У мікрофонів голі королі чи п'яні...
Нехай розсудять хоч чужі артисти.

Ми на купівлю фільмів не скупились.
Готові вивезти Союз, доки розвал.
Щоб в забугір'ї, де лише з'явилось...
Трьохсотмільйоновий, плачевний серіал...

Його відразу гамузом закупимо.
А у полях „хай вовк траву пасе".
Ми до екранів знову писка втупимо,
І шлунок хай свою печінку ссе.

Ті, що спритниші — хай собі вивозять.
Торгують всім, що в нас не так лежить.
Якщо хто з нас впаде на півдорозі —
Ми зрозумієм: це ж „Такая" жисть"...

Як довго в вас „Багаті оті плачуть".
По-нашому — це зовсім безпричинно.
Хай приїздять до нас. Получать власні дачі...
Та ми для них... І всю Сибір відчинемо.

Або підемо разом попідтинно
З торбинками сучасних жебраків.
Співатимем: „У дружбі ми єдині.
Під проводом нових більшовиків".

Травень-червень 1994 року.



КРАВЧУКЧІ
„—Нас в Одессе уже не называют украинцами. — А как? — „Кравчукчи..."
(Одеський КВК-93, по телебаченню)
„Самолет—хорошо, пароход — хорошо, а олени — лучше"
(пісня народів Півночі).

Не українці ми — Кравчукчі, —
Закомплексовані та голі.
Напівголодні, хоч в стодолі
Зерна не менше, ніж льоду в чукчі.

Гряде зима, либонь скажена,
Бо листопадово оголена.
А люди бігають, як олені,
З базару до крамниці цілоденне.

Кравчукчі ми — не українці.
Бо нашу гордість викрадено в нас.
Хотіли переквасити на квас,
Воліють, як волів водить в загінці.

Та час працює, нібито, на нас.
Просніться, щирі українці,
Невже нас ошукають поодинці —
Перефарбовані Микитки у цей час...

Ба! Ще керують в нас Кравчукчоноси:
Вивуджують, висліджують, цькують.
Під партії новітні вивіски кують —
Для нових тюрем пишуться доноси.

Кравчукчі ми — невільні діти.
(Хоча з козацького всі, буцім, роду)
Бредемо десь, не відаючи броду...
Не знаємо: „Чи плакать, чи радіти"...

Як не кравчукчі ви, ледащо.
Прокиньтеся від сну-апатії.
Знайдіть у душах крихту демократії:
СССР — хорошо, СНД — хорошо...
Та Україна рідна,
вільна — краще

Листопад 1993 р.




ДО ТРЬОХ ГЕТМАНІВ...
„Где два хохла — там три Гетмана" —
(Російська насмішка над українською незалежністю).

Довічно ця насмішка не зів'яне,
Якщо хохол з кацапом наодинці...
Кацап сміється: „Где два украинца..."
Обов'язково буде „Три гетмана"...

Отож і Ви, фальшиві демократи,
Вас підмиває заздрість грізна.
Коли Одного з вас зареєстрували —
Аж двоє Вас на голову йому полізло...

На це, ще й інша приповідка є:
„Коли коню кує коваль копито —
То й Рак свою клешню сує..."
(Хоча не зміг довезти ВОЗА до корита...)

На вас усіх партвлада наплює,
Як демократів карта буде бита...
Бо від жадоби брата брат клює...
Не буде з вами Україна вільна й сита.

Тож схаменіться, душі захмелілі.
Хто з вас боротись буде з Крадуністами?..
Чи ви в спільноті з НЕОкомуністами —
Прив'язані хвостами в чорнім ділі?

Ніщо не вчить вас Істини й Довіри:
Ні помилки чужі, ні болі власні.
Сплива амбітність зверхності сучасна...
Чи вам кортить придбати „Кравчуквілли"...

Під Києвом чи десь у «забугір’ї»?..
(Уже й чуби поважно посивіли).
А чи прилипнуть хочеться до збіжжя.
Що з УКРАЇНИ вивезли ГОРИЛИ?..

В вас „демократа" й крихітки не бачу.
Бо плач народу — то для вас смішинка.
„Ковбас вам принесуть у передачі"...
Якщо не зрадить ваша власна жінка.

Молю вас, схаменіться, ради бога.
Прийдіть до розуміння на цей час.
Вся Україна дивиться на вас —
Із „Трьох гетманів" — залишіть ОДНОГО.



СТАРА КОЛОДА КАРТ
(Майже байка)
Одна і та ж стара колода карт
Та всяк по-своєму її тасує,
Тим більш тепер, дух виборів хто чує,
Тасує так — „як шкіру дерти варт"...
Він у колоді „козирний", тож „кролює".

Усі Тузи відомі й Королі.
Ті ж Дами — поглядають у нестямі.
їх від Валетів трішки відтягли... —
Хотіли стати між Тузами й Королями...

Міркуймо: „Кого висунуть на гору"?
Цей був козирним Тузом взагалі.
Цей — Королем козирним позавчора.
А цей — сьогодні туз і злодій
І знахабнілий на чужій землі...
Двояться лиця, масті — теж...

Кого ж із них Козирним обереш?
Кому „влистить" він? —
Тут пітьма ночує
Між них і ті, ХТО України голосу не чує...
О, мудреці з колоди рятівної —
Тасуйте пам'ять.
Киньте очі поряд.

Дослухайтесь, що в „низах" говорять? —
Та без „шісток" і „сімок" — взагалі,
І Вас би не обдерли „КОРОЛІ"...
І ті Тузи, що вже давно в одбої.
Але вони „низи" і досі „доять".

Чи ви не бачите тих „королівських" замків?
Що їх зіп'яли, доки ротом плямкав
Один з тузів, що, буцімто з „народом"...
Чи й інший Туз — такої ж масті,
Котрий умів у нас добряче красти.

Кажуть: „Палац" —
А він каже: „Хатинка"! —
Кому потрібна ось така „розминка"?
А той — втіка за море,
підсакав штанці —
Загрібши наші гроші з гаманців...
... Нам не колода карт,
Не партія колод...
Одне потрібно — щоби жив народ!..
Та навести порядок у дворі,
Де б воскресала Ненька-Україна.

Шукаймо всі достойного їй сина, —
Та не з хапуг і капосних заброд.
Відкиньмо чвари, скиньмо ятері,
Та оберем Валета в козирні —
З нової, не зітертої колоди.
Й за вас не буде соромно мені
І вам покращає, сини свого народу.



ОБ'ЄДНАННЯ
Не треба бути провидцем чи апостолом.
Нам розбрат охрещено чужинцем віками:
Демократи і патріоти лише перед розстрілом
Об'єднуються міцно... біля ями.

До того їх губить олжа недовіри
В ушкоджених потугах ложнобратства.
Бо втратили довіру до гетманів
Необгрунтованої дії святотатства.

Піддакують невігласам — гнобителям,
Хулителям священного герба.
Засліплені жадають для Хрестителя
В труну жбурнути шмат свого ребра...

Та він не чує. Мови їх не знає.
А ми товчемо лоба до кровиці.
Чужинський помазанник відвертає
Усі молитви... З нас лише глумиться.

Вже час прийшов осмислити, небоже.
Знайти в собі і в праці зміст життя.
Та помолитися своїй землі Дажбожій
І воскресити в душах майбуття.

... Листівки і плакати — цілі простині.
Одна одну перепльовують програми...
Демократи об'єднуються перед розстрілом.
Коли безбожники їх ставлять до ями.


 

СУЧАСНИМ ЯНИЧАРАМ
Нам в Україні сходять ранки сині,
Любов до мови — вогнено пече:
Хліб родить нива. Сало дають свині...
„Какось по-руску гаваріть льогчей"...

В усьому світі виникають чвари,
(Бог милував нас від отих речей).
Тут рідні мови наповняють чари,
„Какось по-рускі гаваріть льогчей".

Зюгано-Жиріновські дорікають:
Що Україна вільна... „від ночей"...
Жадають спалахів, снарядного угару...
„Какось по-руску гаваріть льогчей".

Рядки я ці наводжу не для чварів,
Щоб всі ви зрозуміли суть речей,
Є Українці в нас і... яничари...
Тож їм „па-рускі гаваріть льогчей".

Перевертні, запроданці і трутні,
Чужої мови спільники-раби.
За вашу вимову я теж співав на кутні,
Як ліс пиляв на дошки для гробів.

Зарані схаменувся, їй же богу,
Полуда впала вчасно із очей.
І я обрав Прабатьківську дорогу —
Не йду туди, де „кажеться льогчей".

Отож і ви, верніться, необачні,
Ще ж рідна мова душу вам пече...
Шевченко кличе вас і Сагайдачний...
А нам, по-рускі гаваріть льогчей".

На головну


/до змісту всіх творів Л.Кльосова/


Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru


Роботу над сторінкою розпочато 6 липня 2005 року



Hosted by uCoz