|
|
||
|
Петро Селецький |
Кіровоградська область |
|
Обговорення творчості на форумі
Селецький Петро Іванович народився 31 липня 1956 року в с.
Шляхова на Кіровоградщині. Закінчив технічний вуз. З 1978 року – на газетній
роботі, якій віддав понад чверть століття. Нині – працівник прес-служби
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Мешкає в м. Києві.
Перші вірші опублікував 1974 року, а з середини 80-х років
його ім’я почало регулярно появлятись на сторінках колективних літературних
видань, у журналах та альманахах Києва, Дніпропетровська, Харкова, Львова.1990
року разом із Петром Біливодою та Миколою Будлянським у серії "Перша книга
поета" столичного "Радпису" видав збірку "Трилисник". Є також автором окремих
поетичних книжок "Сліди багать" (1993), "Місто без імені"(1994), "Заклання ночі"
(1995), "Магічні кола днів" (2000), "Осінній звір" (2002).
Член Національної Спілки письменників України з 1993 року.
Переможець Міжнародної літературної премії "Гранослов" (1992 рік), лауреат
обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2003 року.
Зачовгані, затоптані, затерті
Сліди моїх недавніх пробувань.
Я став своїм на зібранні естетів.
Я став чужим на торжищі жадань.
Святині Оратанії і Трої,
Боги Еллади, Скитії боги...
І де вони – знеславлені герої,
Хто друзі наші, хто тут вороги?
Так думав я на березі Затоки,
Серед античних каменів-руїн.
Нічийний світ без відліку і строку
Яснів мені... Але не тільки він.
Бо бачив я роковану Державу,
Одвіку ще обіцяну мені
Богами Лану, Сонячних Скрижалів
І воїнів, що завжди на коні!
Над морем спеки марево хиталось.
Ген пропливали кораблі епох,
Коли росло і зріло, та не склалось...
Із того всього тільки що й зосталось:
Руїни, села, море, степ і порт.
...Шляхи віків несповідимі й темні,
Лиш вічний дух на те і вічний дух:
Він прозріває незбагненний рух історії
І тла її таємні...
Можливо, це важливо, як колись.
Можливо, все лишилося насправді:
Колишня радість і колишня злість –
Як падолист осінніх передмість,
Як у мені мої і дід, і прадід...
Блукаю у житті, мов той Кандід, –
Де твердю, де уплав, а де убрід.
Втікаючи, вже знаю, що впіймає
Мене цей світ і не відпустить від
Моїх жадань. Моїх зневір. Моїх
Пекельних міст. Моїх класичних стріх.
Від манівців, куди мене завів
Чи голос Долі, чи Сирени спів...
В лісах пригод,
Де вовком прикрий суд
Поразки
Переслідує героїв,
Ми, певно, надто захопились грою:
Вже холоди отару днів пасуть.
Вже втома приручила злість і радість.
Вже снам ніщо не шкодить і не вадить,
Допоки листя шурхітливе вкрадливо
Вкрива черінь
Одвічних перепуть.
Уповні місяць – меценат ріки –
Розсипав серед плеса срібняки.
Був байдою – перемінився в князя.
Із байди – в князя. Міг би й навпаки.
У чому ж сенс житейських перемін?
Почім тепер, мій пане, ясновидці?..
Небесний митар – місяць яснолиций
Холодним сріблом засипає кін
Земних комедій, дріб'язку і фальші,
Щедрот і марень, одкровень і драм...
Цей світ людей.
Цей мерехкий бедлам,
Де наше все і досі все ще наше!
А що не наше – все одно чиєсь,
Украдене чи забране... Байдуже!
Поділене колись давно чи днесь,
Забуте чи покинуте, мій друже... ...
Чи ж не тому й на місячній стезі,
І в днів летких безтямній колотнечі
Ти не питаєш, чом із байд – в князі?
В князі – а не в пророки
І предтечі...
Салатово-білі вокзали
В оправі багряних дерев...
Полями у бік Березані –
Вітри і хмаров’я старе.
Покривлені рейки похмурі,
Немов музикант на халтурі,
А далеч у дощ погрузала
І бралися мревом ліси.
Я думав і думав про завтра,
Я знав: це не жарти... Не жарти!
А рейки вагон колисали,
Людей і глухі голоси.
В полоні залізного трибу
Я був і , здавалося, вибув.
На захід, на захід, на захід!
Мій друже, який там азарт...
Тумани, зупинки, курзали,
Чужі суперечки до хрипу
І пасма дощу, наче злагод
Шмаров’я – тріпочуть... І ти.
Таїнного поклику змага,
Слова півзабутої саги –
Іронія вічного мага...
Цей час для вини без вини.
Цей час, як відірваний клапоть
Життя... Хто не мав, той не втратить.
Хто знав, той за все не заплатить.
А серце
Не збавить ціни.
Твоїх осяянь спорадичним кодом
Мені світилась тиша наших днів.
Твоїх розчулень зав’яззю і плодом
Гнітила далеч золотих садів.
Знебулись віхи і розмились риси
Твоїх любовей і моїх знемог,
І тінню тіней знов завис над містом
Серпневий вечір, як сріблястий Бог.
Сховавши очі за легкі повісма
Чужих крилатих висловів і строф,
Напевне знаєш: все, що буде після,
Даремне і не ділиться на двох.
Леткіш натхнення вічного рапсода
Ясна печаль нірвани сповідань...
Спливеш на Захід, наче сонце Сходу,
Перетривавши все, що "інь" і "янь".
На відео минань майнуть, мов кліпи,
Мої страхи – їм далеч затісна...
У безвість кануть висвисти чи схлипи,
Жалі, надії, спрага навісна.
Зітре Всевишній коди спорадичні
Чужих крилатих висловів і строф.
Збудеш все, що наше – рідне й звичне –
Холодна далеч затісна для двох.
Є дні – як скаламучена вода...
Удаваних чеснот підступне лоно.
Перецвітає липа молода.
А кава пахне й довго не холоне.
Сяйливі ранки відбули своє,
Окіл погруз у мерехкій знемозі.
Я п’ю розлуку. А розлука п’є
Липневий лепет моря древніх озів.
Переплелись прикмети добрі й злі,
Хтось переплутав миті, знаки й карти.
І безвість проковтнула кораблі
Моєї іграшкової ескадри.
Їм днища й снасті роз’їдає сіль
Морів Безчасся і часів Зневіри...
Штиль днів-мілин. Небесні очі піль...
Я тут, як перш. Дивлюсь на світ звідсіль,
Де шепіт хвиль і теплі бруки сірі.
Прикований до цих широт-щедрот
Вітрів дуднінням, лементом чаїним,
Байдужий юрмам, рибам і перлинам,
Я знов люблю і берег цей, і порт.
Спливає день поволі за межу
Земних спокус, очікувань і втоми
Вібрує шлях. На березі стрімкому
Рибальські сіті сонце стережуть.
Самурай – сам-у-рай...
Час для воїнів і для поетів.
Книгу Вітру дописує
Вже не рука, а стилет.
І перейдений шлях,
Огортаючи цілу планету,
Простеляється знову
У рідний спустошений край.
Мріє зоряний пил
На стежках, на деревах і квітах.
Передранішній місяць.
Вікна золотий силует...
А перейдений шлях,
Охопивши собою півсвіту,
Уривається в сяєві
Прадідніх зір і могил.
Степ колише курай –
Так, як вічність колись колихала
При початку часів
Цю країну несправджених мет –
Її цвіт і насіння.
Її сповідання і жала.
Її світло і темінь...
Але не суди й не карай.
Вутле серце не край.
При сталевому сяєві істин
Будь холодним і чесним,
А розпачу не потурай!
І на ранок вертайся –
До Шляху,
до Війська,
до Міста –
Самобутньо-просвітленим,
Як самурай. Сам-у-рай.
Реліктами третинного періоду
І ми цвіли б на пагорбах вини,
Аби не цей іржавий подув буднів
Та не сталевий подзвін далини.
Крізь снів твоїх
і слів химерний спротив –
Тінь давнього відчужено-плитка...
Мій ворог – він, як цей іржавий протяг,
Нас і тепер по всіх світах шука!
Хай ми й тепер задивлені в химерне –
Жалі, жадання, лики давнини...
А серце гріють мрій незбутніх зерна,
Посіяні на пагорбах вини.
Ще для розпачу рано...
Зіграймо, не маючи шансів.
Над Хрещатиком вітер
І вигуки "Геть!" і "Ганьба!" –
Це якийсь поселянин,
Як Бог у брилі й вишиванці,
Проклинає бандитів,
Та тільки ті чують хіба...
Дух квітучих каштанів
І хмар піднебесне вориння.
Я не знаю, де правда.
Зблукавшись на колах юрби,
Я давно відірвався, як лист,
Від гілля і коріння
Для польоту в незвідане –
Для ворожби й боротьби.
Щоб у розпалі чину,
Зневаживши втрати і рани,
І вглибаючи духом
В життя невмолимого плин,
Враз відчути: він справді
Дзвінкіш і крихкіш порцеляни –
Юний світ, що яріє, як цвіт,
Під Зорею Полин.
Де я, де я?
Варшави, Москви,
Львова, Києва
тіні та бруки.
Забуваю
суєтні слова.
Пам’ятаю
лиш обриси й звуки
І невдаваних
митей тепло,
І вокзалів
розпачливі луни.
Титли шляху
і вирію тло.
Юних митей
емалі й лакуни...
Тільки – де я?
Чи там, де відбув,
Чи вже там,
Де ще тільки пребуду?
Дивоплин,
сонцеграй,
вітродув...
Пал небесний.
І нагла остуда
Перепуть...
І жага бездоріж.
Тільки – де я,
коли не зтобою?
Спи ж, кохана,
і мрій, поки спиш,
Під уяви
ясною габою!
Хай безтямних
блукань течія
Оминає щасливе осоння,
Де, омита
ясною росою,
Тихо світиться радість твоя.
Де ще вкраплені
в лагідне тло
Берегиня-верба й джерело.
Де край шляху,
в малому селі,
Ще в гнізді
ластів’ята малі.
Фальшивий друг
За мною всюди слідом.
Дніпро і Буг
Течуть – я тому свідок.
Це все людське,
Це все пройде і піде,
Але вогонь...
Вогонь нехай горить.
Кривавий пруг
Призахідний морочний.
Дніпро і Буг,
І захват неурочний.
І митей рух,
І заховатись ніде...
Ходімо в тінь
Далеких блискавиць!
За спрагу рук,
За слабкість нелукаву
Прости й пробач
(Я знаю – гра без правил)...
А ще цей дух
Знебутих днів і марень.
А ще цей друг –
Нікчема й зух кав’ярень...
Кайдани стеж
І лагідна розкутість
Натхнень, та меж
Злиденність, злість і скупість.
Ти йдеш, бо йдеш,
Не хочеш озирнутись –
Так-так, авжеж...
Тому – нехай горить!
Хай зігріва
Цю вутлу мить, як душу,
Незграбність слів
І безсловесних рушень.
І скрухи днів.
А втім, які там скрухи! –
Це все було
Як шелест верховіть.
Це все було
(Хай трішечки банально) –
Одвічне тло
Прописане в анналах,
Дніпро і Буг
(Звичайно, віртуально)...
Казав “Забудь”,
Не викреслиш, але:
Найтяжче – це
Більш не лічити втрати,
Так, наші дні –
Не чек, який до сплати.
А ти була –
Ні дати, ні відняти –
Була і є.
Однак тепер – ідеш...
Осипається срібло.
Небес позолота сповза
І свинцевими водами
Шквал, ніби дрож, переходить...
Заховавшись у мушлю
Знеможеної несвободи,
Зневажав течію,
Але вірив у щирість твою.
Це як доля і присуд –
За привидом ранку гребти
І втопати у зоряних,
Ніччю цяцькованих плесах.
Утопати в коханнях.
У дружбах. У підлих словах.
Утопати, щоб знати:
Усе це і є осяганням!
Гасне Сонце над пругом,
Скрижаль подзьобала іржа,
І дими, як вітрила,
І церкви золочена баня.
Стільки сили і моці
Тамує ця димно-чужа
Перевізниця-осінь –
Фатально прекрасна і рання!
Я просвітленим духом
Тепер це осяяння п’ю:
НАС НЕСЕ ТЕЧІЯ...
Я дарма зневажав течію
Корали інею.
Січневих днів глибини.
Мого дитинства слід
На дивнім тлі...
Вогнів завія,
Шляху веремія
І біле віно
Снігу по землі.
У даль буття
Зима прочинить двері
І зрушить мить
Лавину снів і зір...
І профіль
Провінційного Cальєрі
Крізь ніч проступить,
Ніби крізь папір.
Осклілі висі.
Далі водянисті.
Крихка холодність
Світу і знаття...
Минаючи це місто,
Усміхнися.
Живи, та й годі –
Щиро, як дитя!
Напевно, хтось всевишній
Щось наплутав,
Що все незбутнє
Все-таки збулось.
І сумно й смішно:
Звуків скруха й скрута.
І тиша смутку,
І словес отрута...
А серце
Сподівається чогось.
Ти, історику, пишеш
Історію вічного тла.
Я – на тлі тому створюю
Власні шедеври для митей –
Перебутньої осені, бруку,
Гнізда й джерела.
Пізнавань і відречень.
Зізнань і спізнілого квіту
Легковажних надій...
Див, освячених
Сонцем безладь.
Галасливих кружлянь
До знемоги
У вирі летючих
Бенкетуючих днів...
І дерев, що уперто стримлять
Літ буремних супроти
На горах дніпрових і кручах.
Там, де звихрений Київ
У нурті вселенського тла,
Я з ним разом триваю,
Вселенським буянням повитий.
Я на тлі тому створюю
Власні шедеври для митей –
Дива... Осені... Бруку...
Любові...
Гнізда й джерела.
Ключ від Сходу,
Двері на Захід?
Ключ від Заходу,
Двері на Схід?
Із варягів у греки
Дорога
Чи із греків
Шлях до варяг?
Голос вітру
Дуднить нізвідки.
Степ, як мушля,
Бринить у тон...
На небесному
Роздоріжжі
Срібна хмарка
Стрічає сон.
Передумав я,
Передумав,
Поки вітер
Спивав росу.
Легіт сонячний,
Мирна далеч.
Трав густих
Миготлива суть.
На стежках кам’яних
За Бугом
Гострі вістря
Чи стріл, чи тирс...
Гай-гай-гай,
Ген Великим Лугом
Диких коней
Пасе туман!
На могилах,
Де сплять велети,
Додивляючись
Яви літ,
Ти мене запитаєш:
”ДЕ ТИ?” –
Там,
Де мічений
Шляхом
Світ!
Дивні кола
Його містерій
Наче ключ,
Відмикає шлях.
Диким духом
Побузьких прерій
Я бреду ним
У диких снах!
Зупинившись,
Дивлюсь на Захід.
Озирнувшись,
Дивлюсь на Схід.
Сяють зорі
Над Вічним Шляхом,
Осяваючи
Яви літ.
Галактичними табунами
Зір
Орудує
Митар-час...
Хто ж ми є
На землі під нами?
Чим вона
Спокусила нас?
На шлях трави
Ведеш мене, журо.
На шлях меча
Мене, розлуко, маниш.
Скрегоче ключ –
Це дім надій... З плеча
Спадає втома, наче опанча...
Це ти прийшла:
Стоїш і тихо сяєш.
Так, забагато слів,
Тому й мовчу.
Ясна зоря
І світу тиха жалість.
І тихий час
Між гонами часів
Тече за пруг,
Де ми ще не стрічались.
Не дивувались
Молодим світам
І не лічили
Непоправні втрати...
Як в юності,
Живу передчуттям
Кохання, злету,
Шалу і розплати!
Так випало:
Не слабкостей парча,
Не ласки шовк,
Не грошей тлін і сила,
А шлях меча...
Сталевий шлях меча,
Куди мене
Розлука заманила.
Найкраще усамітнення –
Це тут,
У цих часах,
На цих намоклих бруках.
Весняний вечір,
Мов холодний спрут...
І пасма зір
Над сірим акведуком,
Коли тремтиш,
Як привокзальна мла,
А далі
Обертаєшся марою
Забутих днів
(Була чи не була?)...
А поїзд
Вирушає спроквола
І мчить крізь ніч,
Неначе астероїд.
Незримий слід
Жалів твоїх і слів.
Цей світ – не те,
Що вутле серце... Певно,
Найкраще усамітнення –
Це сів
Десь у кутку,
Неначе скраю сцени,
І мовчкома
Затиснув, як стилет,
Кулькову ручку
І, як дивним трунком,
Впиваєшся самотністю
Над тим
Папером сірим,
Словом
І малюнком –
Аби нараз
Відчути глибину
Ночей прийдешніх
І довіку знати:
Найкраще усамітнення –
Це тут.
Найкраща гра –
Коли не треба грати.
Час мій пробігає
Косо й криво,
Знову повернувши
На нове
Тут, на тихій
Вулиці Хорива,
Де Почайна
У трубі живе.
Де слова –
Призвідники лукаві,
Де уповні
Місяць-мандарин.
Де я щойно
Вийшов з Дому кави
В ніч вогнів,
Струнких дівчат
І рим.
Де спинився я
На Контрактовій,
Подивився
На Гостинний двір,
Помахав
Сковороді Грицькові,
Потім
Сагайдачному Петрові
(Ніби ми знайомі
З давніх пір)...
Отже, все!
Церкви на видноколі
Розсівають
Золотий туман.
Це свобода!
Це життя без болю
Пристрасті знебутої
І ролі,
І жалів,
Яких тепер нема.
Шельма-час,
Діставши до живого,
Миттю раптом
На нове звернув:
На розвід моїй душі
Нічого
Не лишив
Із мотлоху старого,
Тільки крихту
Дива степового –
Рясту цвіт
І запах євшану.
Там дикі балки... Їм нема пуття!
Там стійбища віків, як діорами.
Там Річка Часу плине між ярами,
Впадаючи у Море Забуття.
Там поміж трав і листя вирина
Стежина тиші, звивиста і мокра.
Там подорожніх зманює луна
На кола див, де шелестливі змроки
Сном огортають річку і байрак,
І на опіллі цвіту польового
Черлений слід, мов мимовільний знак
Таїн і смутків Польового Бога –
Коли незримо підступає мить
Нових осягнень і новітніх зречень...
Там дикі балки. Там шляхи лелечі.
Там Річка Часу плине між століть.
І потреба любові,
І тема сирітства,
І гріх
Незапитаних світом
Любові, жаги й порожнечі...
Відхилити завісу
Надій потаємних своїх,
Зазирнути у себе –
Невже це тепер не до речі?
Ви штовхали мене,
А тепер ось ще й маните на
Манівці несвободи –
Так лагідно, м’яко і чемно.
Але я відхиляю
Завісу –
Дорога одна –
І спадає полуда,
Нараз оголивши таємне.
Ворушкими гаями
І скверами схиблених міст,
Лабіринтами вражень –
Від можа до можа і далі –
Переходжу, мов скраю
Правічної пущі, крізь ліс
Несходимий і дикий,
Глухий і безжально-рудавий.
І в первісному захваті,
Перед холодним лицем
Безгоміння природи
Мізер’я шляхів осягаю –
Щоб мовчати і знати,
І знаючи, вірити в це
Скуте зверху й зісподу
Шаленство, що холод змагає!
І вслухатися в часу
Текучого
Трепет і біг.
І в погоні відчужень
Довіру на щастя зігріти...
Відхилити завісу
Надій потаємних своїх –
І втонути в буянні
Стихії сяйливого світу!
Мусиш бути, мій брате,
Хай решту давно замело –
Упівслова-впівока
Ми чуємо й бачимо вчора...
Оббігає дорога
Маленьке безверхе село.
Це для кого село,
А для тебе – содом і гоморра.
Хвора й гола офіра,
Прикрити б... чи нікому вже?
І немає кумира –
Розпався чи, може, украли?
Але мусиш доводити
(Хай тебе Бог береже!) –
Кров’ю, потом, життям –
Що і наше не все ще пропало!
Для родини і дому,
Для краю квітучого лона
Для прийдешнього світу
Ти мусиш зуміти і це.
Бо як ні, то зневіра
Заб’є тобі дух самогоном –
Так, як предкам недоля
Колись
Забивала свинцем!
...Оббігає дорога
Ті наші гоморру й содом,
Де від витоку світу
Нам доля по-всякому ткала,
Хай впіслова-впівока...
Але й перед Божим судом,
Мусиш, брате! Інакше
Було нас, було – і не стало...
За межами часу,
В якому судилось мені
Ділити з тобою
Леткі заворожені миті,
За межами зречень,
За межами марних прощань
Ти все ще, я певен,
Існуєш для мене у світі –
За межами зречень,
За межами наших прощань.
За межами вулиць,
Які обійма снігопад,
За межами дому,
В якому панує минуле,
За межами кпинів,
За межами слів і бравад
Лишилося справжнє,
Лишилося щире і чуле –
За межами часу,
Який нам судився на двох...
Ти вістку від мене
Колись ненароком візьмеш
У домі, у часі,
У місті, де все відбулося –
І раптом помітиш:
Давно не лишилося меж,
Бо часу, який нам
Судився на двох,
Не лишилось...
Ти, певно, подумаєш:
“Як чудернацьки збіга
Життя, помережане
Межами, вчинками, спритом
Шаленств і розчулень...” –
І схилиш чоло перед світлом
Єдиного часу,
Де вже не лишилося меж...
За межами серця,
Якому ніщо не минає.
В.Г.
Вже вітер з піль,
Як у старі часи,
Не донесе
Знайомі голоси.
А юний біль
Не дотриває до
Снігів, які за ним
Ідуть слідом...
Осипалася пазолоть.
Пора
На срібний хист
У нерухомих пустах.
І хай би що –
Триває дивна гра
Посвят... І піст
Від Києва до Хуста.
Визнань безжальних
Справджені карби
Нових надій
Шляхи несповідимі...
Лишаймося, мій друже,
Молодими –
Для справжнього життя
І боротьби!
...Хай в тиші тиш –
Ні музики, ні Ліста,
Корида криги
І снігів конкіста,
І хаос днів...
Але прийде Пречиста.
Вона прийде!
Вона таки прийде.
м. Київ
Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru
Роботу над сторінкою розпочато 28 травня 2006 року
