Фото Віктора Васильовича Терена. Збірка "Подих степу"

Кіровоградська область

село Шляхове

Біографічна довідка

Від автора сайту:
!!!На сторінці використовується JAVA- та GIF- анімація!!!

Віктор Терен

Подих степу

Малюнок А.М.Пугачевського до збірки Віктора Терена "Подих степу". Автор сторінки - Гонта Василь Миколайович
 

Назад

Зміст

На головну

Зміст:
 

СЛОВА МИРУ
І знову, і завжди...
СІЛЬСЬКИЙ СТАВОК
Подих степу...
Усе, здається, відчути можу...

РОЗДІЛ
     ДИТИНСТВО І НЕНАВИСТЬ

КОЗА-ДЕРЕЗА
ТАК, НІБИ ЗАРАЗ...
ДИТИНСТВО І НЕНАВИСТЬ
Пастовеньки, пастовні...
СВЯТІ КОРАБЛИКИ
2X3
СВІТЛЯКИ

Доки ждав сто віків тебе...
Мов білий храм, стояв селянський млин...
Ми птахи, пил землі...
В ПАВЛИШІ
Була собі хата...
СЕРЕД ЗИМИ
НЕЗАКІНЧЕНИЙ СОНЕТ
ДО МЕНЕ В ГОСТІ ЛАСТІВКА ПРОСИЛАСЬ...
Гей, забувай, що молодим...
І день іде, і ніч відлине...
ЩОБ ІТИ ЗА НЕЮ...
ВИВОЗЯТЬ БУТАФОРІЮ
ЧИТАЮЧИ ВІРШІ...


(З сайту: http://politicians.com.ua/?lang=ua&page=persons&id=250, http://www1.deputat.org.ua/index.php?action=deputat&id=745&lng=ukr)Фото Віктора Васильовича Терена. Збірка "Подих степу"

    Віктор Васильович Терен народився 09.07.1941 у селі Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області. Закінчив: Харківський авіаційний інститут, радіотехнічний факультет (1959-1965), спеціальність інженер-електронник; Братиславський університет ім. Каменського (1983-1985).
    Працював інженером на заводі "Арсенал", редактором у видавництві "Дніпро".
    У 1984-1985 рр. студіював словацьку мову в Братиславському університеті.
   
    З березня 1998 року - кандидат в народні депутати України, виборчий округ № 146 Полтавської області.
    На час виборів: народний депутат України, член президії Спілки письменників України, член НРУ.
    Народний депутат України 4 скликання з 04.2002 від блоку Ю.Тимошенко. На час виборів: народний депутат України, член Всеукраїнського об'єднання "Батьківщина".
    Народний депутат України 3 скликання 04.2000-04.02 від НРУ. Член Комітету з питань прав людини, національних меншин та міжнаціональних відносин (04-07.2000), член Комітету з питань свободи слова та інформації (з 07.2000).
    Член фракції НРУ (04.-10.2000), член фракції "Батьківщина" (з 10.2000).
    На час виборів: головний редактор журналу "Розбудова держави".

    Автор збірок: "Причетність" (1969), "Переклик" (1975), "Лінія часу" (1978), "Сполохи" (1983), "Подих степу" (1982), "Тривога і обов'язок" (1985), "Ковила на вітрі" (1991), "Дым невидимых костров" (1985), повістей та дитячих книжок.

    Лауреат премій ім. В.Сосюри і О.Копиленка.
    Володіє словацькою, французькою мовами.


(Російськомовний варіант біографії дивіться за лінком: http://www.ukrinform.info/print.php?ni=5118)
 



 

СЛОВА МИРУ

Весною,
Коли впоряджають тракторний стан –
Лагодять вагончики, прибирають подвір'я,–
То ще й на косогорі, високо,
Білою фарбою
Заново підводять літери,
Викладені з камінців:
«Миру – мир».

А в селі,
За хатами,
За квітниками, де пробиваються півники,
Ген, біля школи,
Учні вапнують дерева
І вздовж алеї
Лаштують із зеленого дерну
Слова, які проростають:
«Хай завжди буде мир».

А ще потім
Потужні «Ікаруси», приміські автобуси
Вириваються на пряму автостраду.
Інтуристи закриваються окулярами від нашого степового сонця,
Бабусі чистою марлею запинають курчаток у кошиках,
Дядьки везуть щойно куповані ножівки, рубанки,
А хтось і чавунні дверцята для плитки,
Яку змурують на літо просто неба,
А на обочині,
По схилу пагорба,
їм назустріч біжать великі літери –
«Ми за мир».

І серед високого міста
Є маленький будиночок на два поверхи.
Там завжди гамірно,
На піщаних майданчиках – слоники з намальованими бантами,
Крокодили, з яких так гарно стрибати,
Кольорові драбинки,гойдалки,
А біля входу, на широкій клумбі,
Зацвіло рожевими маргаритками
Коротке окличне речення –
«Хочемо миру!»

І люди
Надіються на ці слова, вірять їм,
саме тому, що вони справджуються,
Щороку новими дітками повняться дитячі садки,
Роззираються інтуристи у своїх прискіпливих окулярах,
Учні вапнують весняні дерева,
І з тракторних станів
Виїжджають веселі сівалки,
Переповнені зерном.




І знову, і завжди,
В кінці і в передмові,
Одне кажу:
    гляди
Не розгуби любові.

Між сірих вечорів,
У вирі часолету,
На протягах доріг
І в тиші кабінету.

Не розгуби тим днем,
Що з милою розлучить,
Коли біда війне
І в час благополуччя;

І в полі навесні,
Куди зберешся зранку,
Але закрутить сніг,
Як стружка з-під рубанка,

І встане на шляху
Промовистиіі, конкретний,
З колючих кучугур
Натесаний штахетник.

Але не розгуби,
Бо чистими очима
Не раз іще тобі
Сяйне щаслива рима,

І звіситься вони
Крізь мовчазливу прозу,
Мов китиця рясна
Із сонячного проса.

Одне кажу:
    пильнуй,
Не розгуби любові
До крину й полину,
Шипшини у діброві,

Холодної роси,
Садка,
    де не один ти
Давно колись просив
На вишню підсадити,

До зірки, що засне
Вгорі над оболонню,–
Тонкої,
Як вогнем
Просвічена долоня.

До світлої води,
Горбів на видноколі...
І знову, і завжди,
А не завжди..
    й ніколи!



СІЛЬСЬКИЙ СТАВОК

Стікав по краплі з мокрих коров'ячих губ,
Розмочував глину на ластів'ячі гнізда,
Купав коней,
Давав притулок усякій рибі,
    ракові-неборакові та жукам-водолюбам,
Злітав над вишмуляним праником баби Федорки
І, жартуючи,
Випадав дощем на її рушники,
    що сушились на шворці.

Намивав піску,
Переймав телят, що зривалися з прикорня,
Булькотів у котлах сільської лазні,
Клекотав у радіаторах
І затято сперечався з дядьками,
Які мурували греблю.

Не родичався з нафтою,
Не знався з динамітом і толом,
З бляшанками туристів,
Обходився без фільтрів та земснарядів
І залишався чистим,
Перемитим тихою водою
Степової річки.

А ще –
Переливався через лотоки,
Поливав розсаду,
Пирскав на головешках
загасаючого рибальського вогнища
І дуже любив пісню:

«Пливе човен,
Води повен,
Та все хлюп-хлюп,
    хлюп-хлюп...»

І на все його вистачало,
І не убавилось його,
Не збігло,
І цілісіньке літо в теплих його обіймах
Діти до вечора плавали
    на камерах автомобільних.



 

Подих степу
легенький наче солома
могутній
від нього не заховатись
не підперти ворота

низовий вітер
виносить його з прохолодних байраків долин
вихоплює з напівпорожніх весняних горищ
крізь нещільно притулені дошки

ніяким побитом його не вивести
з черешень акацій
збитих набік чуприн
куфайок
нарешті пам'яті
повернутої дощем
вітром

знімаємо шапку перед тобою
день добрий
заходь в наші двері влітай у вікна
без тебе вірші
як перепалені кахлі.



Усе, здається, відчути можу:
Чиюсь недолю, як власну ношу,
Гарячий вітер, холодну глину,
І вдячні губи в ясну хвилину,
І трепетання купальських вогнищ,
І напівтемряву бомбосховищ,
І смерть, і щастя... усе, крім вірша,
Розфарбованого,
    як афіша.




ДИТИНСТВО
    І
        НЕНАВИСТЬ




КОЗА-ДЕРЕЗА

В хаті хитнувся морок,
Впала з гвіздочка клямка.
Мама зайшла знадвору:
– Що ж ти, дурненький, плакав?
– Мамо,
Он біля печі
Дибки стоїть коза.
З хати прогнать нас хоче,
Що вже я їй не казав.
Ніжками затупоче,
Скочить на полик вмить...
– Синку,
То ж на кілочках
Одяг старий висить!
Ось напитала жару,
В мисочці принесла,
Світло запалим зараз,
Щезне марюка зла.–
...Гільза-каганчик блимає,
Тіні на півстіни.
Сіла мати з дитиною
Лущити качани.
Хлопчик по крихті відщипує
Від просяного коржа.
Тіні фашистів за шибкою.
Постріл. Коза-дереза.



ТАК, НІБИ ЗАРАЗ...

Так, ніби зараз: батько гілки обпилював.
І раптом
Стало йому погано.

З колгоспу
Мати, переломлюючись, біжить.

А потім
Ввели його в хату, вмостили в ліжко,
Змахнувши додолу з рядна
Усі мої іграшки.

В куточку
Нишкли ведмедики, щулились вовчики,
Зайчатка перемовлялись неголосно
Про батькові рани.



ДИТИНСТВО І НЕНАВИСТЬ

Кожного дня повз нашу хату проходили
    військовополонені, що працювали на
        бурякопункті,
кожного дня я їх розстрілював зі свого
    соняшникового автомата.

Солдати розбігалися в паніці,
Падали.
З величезних ран цебеніла кров
    і заливала спориш.
Вони просили пощади.

Я б стріляв до сьогодні, коли б не мама.
– Синку,– казала вона,–
Витягни квочку, заплуталася в гудинні,
Та згреби бур'янець, що я наполола,
    віднеси на межу,
Перепни телятко.

Шкарубкою,
Лягідною долонею
Вона визбирувала ненависть
З моїх насуплених бровенят.



Пастовеньки, пастовні –
Дітлашкам одні забавки:
Цурки-гилки день при дні
І віночки із кульбабки.

Молочка поп'ють із пляшки,
Пустять череду під гаєм.
Знову грають в «побивачки» -
Хтось женеться, хтось тікає...

А з дощами, поміж квіток,
Де плигають жабенята,
Ревматизм хапає діток
За тоненькі ноженята.

А як вловить – заболить їм,
І тоді в промоклу осінь
Пастушкам колінця збиті
Вигріватимуть у просі.

Пастовні! Про що тут мова?
Це ж бо радість несказанна!
Хай би їх руда корова
Язиком була злизала...



СВЯТІ КОРАБЛИКИ

Це ж єретик із нашого села –
Мишко сусідський–все б йому забавка!-
На покуті, де бабина лампадка,
Знайшов псалтир, що та приберегла.

Але ж, невіра, лиш учора плакав –
Од баби інквізиція була!
А нині зрізав аркуші дотла:
Кораблики майструє, гультіпака.

Святі кораблики з євангельських сторінок,
Забувши всіх апостолів, пливли.
І в плескоті розвесненої мли
Пропали десь, попавши на суглинок.

Канони скупані, де ж проповідь свята?
Мишко лишився. Небо. І вода.



2X3

Чорнильницю невеличку
Згадаю вряди-годи:
На білому полі ялиночка,
Під нею зайчик сидить.

У класі стрибать не можна,
І нудно йому аж так...
Це знову таблицю множення
Суворий вчитель пита.

На дошці змішались цифри,
Сухі, як торішній хмиз.
– Марійко, Володю, цитьте!
Он зайчик плигає вниз!

Он там синенькою тінню
Він прошмигнув під столом...
Розтав за дверима – та й тільки,
Наче його й не було.

Позаду лишились плавні,
Баштан і густі пшениці...
І ось на одній галявині
Його обступили зайці.

– Ти звідки узявсь, диваче?
Немає між нас голубих...
А моркви ніде не бачив,
Коли через поле біг?

Чи вгледів капустку, може,
То ти порозказуй нам...–
А він, крім таблиці множення,
Нічого більше не зна.

– Еге, а з тобою скучно!
Сиди собі в ялівці...–
І гратися в «більшу кучу»
Гайнули без нього зайці.

Гасали кругом вербички
Навзаводи – плиг та плиг.
І декілька печеричок
В низенькій траві знайшли.

– Школярику, допоможеш
На всіх розділить гриби?
– Та я ж тільки знаю множення,
Ось гляньте, як це робить!

І стало грибів багато –
Аж отакенна гора!
О, як стрибунцям вухатим
Нова сподобалась гра!

І як же сміявся кожен,
І гамір зняли який,
Як сосни на квіти множили,
А сонечко – на хмарки.

Питали по селах люди:
– Та що це вони творять?
І що це зі світом буде,
Як множити все підряд?

Приміром, якщо до станцій
Домножити поїзди,
То це все життя катайся,
А вдома хоч не сиди.

І як жартувати будуть
Дівчата і парубки,
Якщо розхлюпані відра
Помножити на стежки!

*
А там, на зеленім пагорбі,
У школі о цій порі
Уже опустіли парти,
Порожньо у дворі.

Діти розбіглися зграйками -
Куди вже зібрався хто...
Чорнильниці-невиливайки
Зібрано у лоток.

Зайці і пухнасті білочки
З боків зорять крадькома...

...Одна чорнильничка біла,
Нікого на ній нема!



СВІТЛЯКИ

На стемнілім подвір'ї, де гнуться гілки,
Незалежно і легко живуть світляки...

Ось глибини нічні всюди хмарами вкрились,
Та наледве зімкнулась важка чорногать,
Як, відкривши ліхтарики місячних крилець,
Засвітились вони... І летять, і летять!

Од вишневого двору,
Крізь довгі роки,
Від дитинства мого – до твоєї руки –
Світляки,
    світляки...




Доки ждав сто віків тебе,
Я, мов камінь, у землю вріс.
В мене серце було скупе,
Як на сонце древлянський ліс.

І носило по всіх світах,
Битих кованим копитом,
Аж земля розліталась так,
Мов під крилами аеродром.

...А сьогодні прийшов сюди,
Де березова перезва,
Хоч до рани мене клади,
Став я лагідним, як трава.

І немає моїх невдач,
Тільки доторк твого плеча.
На піску волейбольний м'яч,
І вода тремтить, як свіча.

Біла ніч пливе біля ніг,
Шелестить ліщиновий гай...
Простягла лісовий горіх:
– У якій руці, відгадай!



Мов білий храм, стояв селянський млин.
І в повоєннім сорок сьомім році
Смутні жінки заходили до нього,
Клунки побожно з житом несучи.

Але отам, побіля вівтаря,
Де з жолоба текло сіреньке мливо,
На них чекав безсовісний мірошник
І всякий раз дурив на мірчуках.

Знесли той млин. Давно з хлібопекарні
В село привозять свіжі паляниці,
І той мірошник теж давно помер.

Піщаний горб розповзся на могилі!
Немов на ній притьмарено сіріють
Одсипані вдовині мірчуки.



Ми птахи, пил землі. Несе нас кожен рік
В космічних небесах і сіверко, й цунамі.
Сьогодні ми ще є, ще котимось вгорі,
А завтра – замете і тільки сніг за нами.

І потім крізь дощі вертаємо щораз,
А сядем ночувать – пір'їни обмерзають.
Тоді свистять грудки, б'ють браконьєри нас,
Ми полем біжимо... а вже наздоганяють.

І крила нам в тягар, волочим, як граблі.
О, походили б ще, до полудня діждали,
І нас би відігрів легкий туман ріллі,
Знялись би всі гуртом і полетіли далі.

В осклизлу мокру твань нас топчуть чобітьми,
Але кричить вожак, його іще не вбили:
– Не голосіть, брати, не бійтеся, що ми
Не станемо уже летючим теплим пилом.

Погляньмо в небеса! Це ще не все, о ні!
Пір'їни, що отут, як душі, розгубили,
Підхопить суховій колись між бур'янів
І ще раз понесе шляхами голубими...



В ПАВЛИШІ

1.
Квітує мак від матері на крок,
На збиту стежку вибралась квасоля.
Цвіте в бджоли під крильцями горох,
І сохнуть соняхів намоклі парасолі.

2.
Садок. Городець при садочку.
Сіріє стежечка прудка.
Курча відбилося від квочки,
Так і заснуло в огірках.

Березка виполена сохне,
Стоять під вишнею граблі...
І так ласкаво пахне сонцем
Липневий вечір у селі.

3.
Схилились квіти. Гойдалка затихла.
І геть усе стемніло доокруж.
Лише біліє ситцева цідилка,
Накинута сушитися на кущ.

4.
В деревах спокій.
Можна чути,
Як визріває листопад.
...А в нас в городі між огудин
Зайці п'яніють від принад.

Горять розкошлані когути,
При хаті сохне виноград.

І чисто вистругані лави,
В духовці каша умліва.
А ще й на бантині лукавить
Цибулі сонячна брова.



Була собі хата,
А при хаті – м'ята.

Дрібнесенька м'ята.

Зірвавсь бичок-третячок,
Солом'яний бочок,–
Не чіпає квіточок.

Два коники, два орли,
Сіно з лугу привезли –
Ні листочка не взяли.

А курочки ходять,
Курчаточок водять та й водять,
Прогортають м'яту, не зводять.

Ну а раз легковиком
Та приїхав син Левко.
Розвертатися почав,
Засигналив, захурчав,
Почавив увесь моріг...

Вийшла мати на поріг.

Сплеснула руками:
– Краще б ти оце, синочку,
Пішки йшов до мами!


СЕРЕД ЗИМИ

Я – квітка папороть...
    Коли
Осінні клени відпалали
І в грудні присмерки упали,
Мене завії замели.
Зима діброви обійшла,
Вкотила сніг на перелозі,
В глухій ялиновій берлозі
Ведмідь улігся до тепла.
На груддя змерзлої жорстви
Давно безлисті горобини
Останні ягоди губили,
Терпкіші вовчої трави.
Озера випила імла,
Не встало сонце на підмогу...
І я – на вітрі, не під мохом,
На лютім холоді була.
А он, лиш гору перейти,
В селі, що в затишку та в сіні,
Топились хати п'ятистінні,
Аж дим ішов на три версти.
Це ж ви ще в літеплі колись,
Як пахла вранішня діброва,
У ліс приїхали по дрова,
На цілу зиму запаслись.
Вам будуть гості, і столи,
І вище верб куделі диму,
Але у вас не буде дива,
Адже мене ви не знайшли...



НЕЗАКІНЧЕНИЙ СОНЕТ

І різьблене півмісяцем чоло,
І довгих сходів мармурові плити,
І в тім вікні, яке мені любити,
Плакучі плечі, вписані у скло.

Над містом вечір вирівняв крило,
Гранітні коні вдарили в копита.
Без тебе день – як статуя розбита
Між цих алей, що листям занесло.

Не відлюби мене, моя любове...



 

ДО МЕНЕ В ГОСТІ
ЛАСТІВКА ПРОСИЛАСЬ...

Мені любов приснилася. Мені
Здалося вже, що все це не приснилось,
А так прийшло. Немов усі ці дні
До мене в гості ластівка просилась.

Тепер інакше все... Отак воно завжди:
Немовби і не ждеш, а радість прийде тихо.
Бо дощ перешумить, і є у мене ти,
І є за ким мовчать, і є для кого дихать...



ЗА УЛАДЗІМІРОМ НЯКЛЯЄВИМ

Гей, забувай, що молодим
Ти по шляху летів поспішно.
Твої крилатії сліди
Затопчуть піші.

На святі літньому шикуй,
Та слухай січня засторогу:
Дорога ця не по шляху.
Дорога збоку.

Вона тебе веде за край
Днів та ночей, світанків сірих.
Навпомацки її шукай –
Дорогу віри.

Шукай, бо лінію добра
Тобі не вигнути навмисно,
Немов Адаму із ребра
Для Єви виточить намисто.

Нехай дають тобі снагу
Хвоїнки, трав духмяний трунок,
Якщо в дорозі пилюгу
Вдихнув отруйну.



І день іде, і ніч відлине,
Та буде йти понад Дніпром
Мислитель з серцем селянина,
Кріпак
    з мислителя чолом.



ЩОБ ІТИ ЗА НЕЮ...

Пам'яті Катерини Білокур

...Чого зрад-зілля коло ружі плаче? Відколи
бузьків огонь отак палає? І чому горицвіту
знайшлося місце лише на піщаній кручі, серед
колючого татарнику?
О світе таємничий та дивний, куди покликала
вона втомлених від плуга! Там срібними
підківками копитнячок дзвонить, там нехворощ
сурмить у темно-червоні стебла! Зелені пагони–
врівні з грозою, пшеничне колосся в блакитне
коло вписане. Звісилась кукурудзяна коса,
колеться веретенце...
Але що там, між тендітною польовою березкою
і тією, що зацвіла на полотні? Яка довга мить
лягла поміж ними?
І чи вистачить у нас терпіння
й часу пройти її, аби відчути на повну силу
оте, що дихає за кольорами... збагнути, а не
лише прихилитися?
Вона покликала нас... Але, щоб іти за нею,
треба садити по дорозі дерева.



ВИВОЗЯТЬ БУТАФОРІЮ

Мортири з жерсті, диктовий замок,
Чаклунська лампа з блискучих скалок,
Розкішне віяло фараона
На кузові автофургона.

А проти чорного входу театру
На сходах мерзнуть фанерні Татри.

На полотні,
Що приставлене збоку,
Змальовано столик у стилі барокко.
І найостаннім до гурту втрапив
З цупкого дроту олень абстрактний.

Вже всі, здається?
Впала завіса,
Картонне сонце лягло за куліси.

Погасли рампи, порожня сцена...
Куди ж везуть їх під цим брезентом,
І чом не чутно аплодисментів?
І що замість вати біліє надворі?
Не зрозуміти цього бутафорії...



ЧИТАЮЧИ ВІРШІ...

Слухайте сумно,
    ніби зібралися з лугу йти,
І втихомирено, наче коханих Вами.
Слухайте порізно – можете разом слухати –
Музику між словами... музику між словами...

Ви хоч на день облиште клопоти нетерплячі,
Ви їй довіртесь, нарешті, і не жалкуйте від того.
Стільки осіннього листя в чистому шумі шиплячих,
Як голосні уміють не затихати довго!

То не біда, що не видно жодної ноти відразу,
Навіть ключа скрипкового, схожого з контрабасом.
Певно, відлуння слова – то незвичайна музика,
Вірш – мов концертна зала, важлива акустика...

Ну а якщо й самі Ви раптом віршуєте вірші,
То не згубіть ані звуку, любіть її найвірніше,
Щоб серед світлої тиші, як плаче скрипка незрима,
Бісові дисонанси не зарипіли дверима...

Зміст

На головну


Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
Поштова адреса:virchi@yandex.ru,
Адреса сайту: virchi.narod.ru


Роботу над сторінкою розпочато 23 вересня 2006 року



Hosted by uCoz