У своєму слові до читача Василь Стус висловив таку думку: «Поет повинен бути людиною. Такою, що, повна любові, долас природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Пост-це людина. Насамперед. А людина - це насамперед добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а - робив би коло землі...».
    Але не судилося: майже на двадцять літ радянська влада відірвала Василя Стуса од землі. І тоді Всевишній дарував йому перо Поста. Поста-страдника, поета-борця за рідну землю, за кращу долю свого народу.
    Народився Василь Семенович Стус 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в селянській сім'ї. 1940 року разом із батьками переїхав до Сталіно, де закінчив середню школу й педагогічний інститут. Вчителював на Кіровоградщині й Донеччині. У 1963 році поступив в аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН України.
    Перша добірка віршів із напутнім словом Андрія Малишка з'явилася 1959 року в «Літературній газеті», попередниці теперішньої «Літературної України». Потім були публікації в журналах «Донбас». «Дніпро». «Зміна».
    Після арештів письменників-шістдссятників улітку 1965 року практично не публікувався. Але багато творив: за п'ять років підготував до друку три збірки поезій - «Круговерть», «Зимові дерева», «Веселий цвинтар», есей про Павла Тичину, літературознавчу розвідку про Володимира Свідзинського. («Зимові дерева» вийшли друком 1971 року в Брюсселі, «Веселий цвинтар» - 1990-го у Варшаві).
    У січні 1972 року органи КДБ заарештували Василя Стуса. Київський обласний суд визнав його винним у тому, що він «...систематично виготовляв, зберігав та розповсюджував антирадянські наклепницькі документи, що порочили радянський державний та суспільний устрій, а також займався антирадянською агітацією в усній формі». Присуд - ц ять років у» язпсшгя в таборах суворого режиму й гри роки заслання.
   Покарання відбував Василь Стус у мордовських концтаборах, де й захворів на виразку шлунку. Був прооперований. Більшість із написаного за час мордовських поневірянь вдалося передати на волю. 1977 року за кордоном побачила світ збірка поезій «Свіча в свічаді».
    Улітку 1979 року Василь Стус повернувся з Колими, де відбувай заслання, до Києва. Працював на одному із заводів формувальником у ливарному цеху. Тоді ж прилучився до Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод й написав кілька правозахисник документів, зокрема заяви на захист заарештованих поста Миколи Горбаля і публіциста В'ячеслава Чорновола.
    Навесні 1980 року Василя Стуса заарештовують удруге. Його визнають украй небезпечним рецидивістом і засуджують до десяти років ув'язнення в колоніях особливо суворого режиму й п'яти років заслання.
    Карався поет у пермських концтаборах. Утримання - камерне. За будь-яке порушення - душогубний карцер. А тільки-но на Заході вийшов друком його «Таборовий зошит», - рік одиночної камери.
    За той рік Василь Стус багато переклав з німецької, французької, англійської та слов'янських мов. Три сотні власних поезій та стільки ж перекладів мали скласти книгу «Птах душі».
    Та коли 1985 року літературну творчість Василя Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії, та ж радянська влада зробила все, щоб цього не сталося. 28 серпня 1985 року його в черговий раз без щонайменших підстав тюремники кинули до карцера. Поет оголосив голодовку протесту без уживання рідини. В ніч з 3 на 4 вересня його не стало.
    Найповніша збірка поезій Василя Стуса «Палімпсести» вийшла за кордоном 1986 року. У 1990 році в Івано-Франківську побачила світ книжка «Повернення». Того ж року в Києві вийшла збірка «Дорога болю», яку упорядкувала Михайлина Коцюбинська. Ще через рік син уже реабілітованого поста Дмитро Стус видав у Львові книжку Василя Стуса й Юрія Литвина «Передчуття. Збірка вибраних поезій». Там же згодом побачило світ кількатомне видання творів В. Стуса.
    1991 року творча спадщина Василя Стуса удостоєна Національної премії України імені Т.Г. Шевченка.

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не Питаю, чи тяжким мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верст,
що жив, любив і не набрався скверни.
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій. до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям.
Як син, тобі доземно уклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі
і в смерті з рідним краєм поріднюсь.






ЗА ЛІТОПИСОМ САМОВИДЦЯ

Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ - високо
зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стенаються в герці скажені сини України,
той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров'ю всі очі пророчі. З руїни
вже мати не встане - розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зом'яли, спалили,
побрали з собою весь тонкоголосий ясир,
бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові.
І Буг почорнілий загачено тілом людським,
бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові
у пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
і крові наточать - упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Паш дуб предковічний убрався сухим порохном.
Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
а сонце татарське стожальне разить наповал.
     

Наснилося, з розлуки наверзлося,
з морозу склякло, з туги - аж лящить.
Над Прип'яттю світання зайнялося -
і син біжить, як горлом кров біжить.
Мов равлики, спинаються намети,
а мушля в безсоромності цноти
ніяк не знайде барви для прикмети
твоїх надсад, твоєї німоти.
І шклиться неба висліпла полуда -
тверда труна живих, як живчик, барв.
Бреде зоря - сновида і приблуда -
одержаний задурно щедрий дар.
А човен побивається об здвиги
повсталих хвиль, твердих, немов стовпці.
...Підтале чорноводдя зелен-криги
займається світанком на щоці.

У порожній кімнаті
біла, немов стіна,
притомившись чекати,
спить самотня жона.
Геть зробилась недужа
котру ніч, котрий день
ані чутки про мужа,
ані-анітелень.
Лячні довжаться тіні,
дзвонять німби ікон,
і росте голосіння
з-за соснових ослон:
мій соколе обтятий,
в ту гостину, де ти,
ні пройти, ні спитати,
ні дороги знайти.
За тобою, коханий,
очі видивила.
Ніби кінь на аркані,
світ стає дубала.

На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми.
Безгоміння, безлюддя довкола,
тільки сонце, і простір, і сніг.
І котилося куль-покотьолом
моє серце в ведмежий барліг.
І зголілі модрини кричали,
тонко олень писався в імлі,
і зійшлися кінці і начала
на оцій чужинецькій землі.

У цьому полі, синьому, як льон,
де тільки ти і ні душі навколо,
уздрів і скляк: блукало серед поля
сто тіней. В полі, синьому, як льон.
І в цьому полі, синьому, як льон,
судилося тобі самому бути,
аби спізнати долі, як покути,
у цьому полі, синьому, як льон.
Сто чорних тіней довжаться, ростуть
і вже, як ліс соснової малечі,
устріч рушають. Вдатися до втечі?
Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?
Ні. Вистояти. Вистояти. Ні -
стояти. Тільки тут. У цьому полі,
що наче льон. І власної неволі
зазнати тут, на рідній чужині.
У цьому полі, синьому, як льон,
супроти тебе - сто тебе супроти.
І кожен супротивник - у скорботі,
і кожен супротивник, заборон
не знаючи, вергатиме прокльон,
неначе камінь. Кожен той прокльон
твоєю самотою обгорілий.
Здичавів дух і не впізнає тіла
у цьому полі, синьому, як льон.

ТРЕНИ М.Г. ЧЕРНИШЕВСЬКОГО

1
Народе мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах.
Державо напівсонця, напівтьми,
ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
а добре знаєш - грішник усесвітній
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів - з пекла і до раю,
це нависання в смерть, оця жага
розтлінного
весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства - то занадто
позначено по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспонелить,
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерті, доля -
всепам'ятка, всечула, всевидюща -
нічого не забуде, не простить.

2
Виснажуються надра: по світах
по диких нетрях, криївках і кублах
розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
серця студені, тьмою взяті очі
і шкарубкі долоні, де вже доль
не розпізнаєш лінії. То рештки
душі твоєї, що напівжива.
О болю, болю, болю, болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз'ятреної рани.
не дерти горла криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
де в сотню мишачих слідів угнались
розпадки тьмаві - і скупу сльозу,
що на морозі мерзне, ледь тамую:
це ж ти. мій краю, в цятках крові - ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
страпатим оком - то охлялі надра,
то рідний край пантрує звідусюди.
«Це ж я (на голос Йорика) - це ж я».

3
Чотири вітри полощуть душу,
у синій вазі стеблина яра,
у вирві шалу, в світ-завірюсі
чорніє безум хитай-води.
Біля колчану хвостаті мітли,
під борлаками, як запах безу,
убрався обрій вороноконій
у смерк, у репет, у крик, у кров.
Новогородці, новогородці!
Загородила нуга дорогу.
У синій вазі стеблина яра.
Як білий бісер - холодний піт.
О білий світе сторчоголовий -
опріч опричини - куди подітись?
Кошлатий обрій вороноконій
йде берегами ридай-ріки.

4
Боже, не літості - лютості.
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
ревом пірвемося в лет.
Бач, - розсвітається зориво,
хай і на с смерть, а вперед.
Благослаовенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої.
Боже, шаленої мсти,
лютості в всенаученної
нам на всечас відпусти.

5
Зрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить
і там росте, і, наш пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух -
і най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані і на всіх вітрах вагань,
як смолоскипи молодого болю,
в неволі здобули для себе волю,
ногою заступивши смертну грань.
Щедрує вам безсмертя щедрий вечір
в новій Вітчизні - по громадді спроб.
Отож не ремствуйте, що вам на лоб
поклав Господь свій світлий перст нищівний.
   

Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.

Сто років в мучених надій,
і сподівань, і вір, і крові
синів, що з за любов тавровані,
сто серць, як сто палахкотінь.

Та виростають з личаків,
із шарова;ар, з курної хати
раби зростають до синів
своєї України-матері.

Ти вже не згинеш, ти двожилава,
земля, рабована віками,
і не скарать тебе душителям
сибірами і соловками.

Ти ще виболюєшся болем,
ти ще роздерта на шматки,
та вже, крута і непокірна,
ти випросталася для волі,

ти гнівом виросла. Тепер
не матимеш од нього спокою,
йому ж рости й рости, допоки
не упадуть тюремні двері.

І радісним буремним громом
спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці -
слова шугають над Дніпром.

ОСТАННІЙ ЛИСТ ДОВЖЕНКА

Прозаїки, поети, патріоти!
Давно опазурились солов'ї,
одзьобились на нашій Україні.
А як не чути їх? Немає сил.
Столичний гамір заважкий мені.
І хочу вже на затишок, і, може,
на спокій хочеться на придеснянський,
і хочеться на мій селянський край.
Пустіть мене до себе. Поможіть
мені востаннє розтроюдить рану,
побачити Дніпро, води востаннє
у пригірщ із криниці зачерпнуть.
Нехай гризуть дніпрові гострі кручі
моє зболіле серце. Хай гудуть
чернігівські просмолені ліси.
Пустіть мене в просмолене дитинство.
Бо кожну ніч порипують бори,
і ладаном мені живиця пахне,
і дерева, як тіні предковічні,
мене до себе кличуть і зовуть.
Пустіть мене у молодість мою.
Пустіть поглянути. Пустіть хоч краєм,
хоч крихіткою ока ухопить
прогірклу землю. Звіхолили сни
мій день, і ніч мою, й життя прожите.
Пустіть мене до мене. Поможіть
ввібрать в голодні очі край полинний
і заховать на смерть. Пустіть мене -
прозаїки, поети, патріоти.
 

Пам'яті Алли Горської

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай - червону тінь калини
на чорних водах - тінь її шукай,
де жменька нас. Малесенька щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров - така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що падуть в глибінь,
безсмертною бідою окошились.

Не можу я без посмішки Івана*
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.

Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чусш, доброокий?
Їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.

Прости мені недільний мій Хрещатик,
що. сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, чигаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.

Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право - надриватися в ярмі.

Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість - тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить

і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..

*Йдеться про критика і поета
Івана Світлнчного. заарештованого у
вересні 1965 р.

Верни до мене, пам'яте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло солов'я
в гаю нічному. Пам'яте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, пам'яте моя.

Господи, гніву пречистого
благаю - не май за зле.
Де не стоятиму - вистою.
Спасибі за те, що мале
людське життя, хоч надією
довжу його в віки.
Думою тугу розвіюю,
щоб був я завжди такий,
яким мене мати вродила
і благословила в світи.
І добре, що не зуміла
мене од біди вберегти.

Церква святої Ірини
криком кричить із імли.
Мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Мороком горло обгорне,
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, Бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь!
Плещуться крила об тугу,
чим я її розведу?
Жінку лишив на наругу,
маму лишив на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б'ється об мури грудьми.
Господи! Світ не святиться -
побожеволіли ми.
Ходить Господь із кадилом
чадом безсонних ночей
щось мене світом водило,
а не розкрило очей.
Церква святої Ірини,
пугач кричить із імли,
хором ериній нарине
розпач, усе замалий -
не нагодує довіку
геть перехлялих чекань,
зводиться тихо, як віко,
шарою шпарою рань.

Верстаю шлях - по вимерзлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду - оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж - бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де юрмляться бараків халабуди,
живеться якось і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока,
і закропити спраглий погляд мій,
зміїться путь - вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я - лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна -
та, за котрою погляд марне рву.
Та є вона - за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
То ж дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!
Дозволь мені, мій вечоровий світе,
упасти зерням в рідній борозні.

Сховатися од долі - не судилось.
Ударив грім - і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти - все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
а чи підуть крізь сто твоїх смертей
тобі услід? А чи твою подобу
збагнуть - бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття...
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь - на вітрах.
Ти подолала, доле, слава Богу.
На хижім вітрі чезне ниций страх.

Не одлюби свою тривогу ранню,
- той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір'ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
Ходім. Нам є де йти - дороги неозорі,
іде сизуваті в прохолодній млі.
Мам с де йти - па хвилі, на землі -
шляхи - мов обрії - далекі і прозорі.
Шумуйте, весни -дні, ярійте, вечори,
поранки, шліть нам усмішки лукаві!
Вперед, керманичу! Хай юність догорить -
ми віддані життю, і нам віддасться в славі!
  

На Колимі запахло чебрецем,
і руто-м'ятою, і кропивою.
Кохана сестро, дякую! З любов'ю
паду в про тебе спогади лицем.
А й спогади: сліпна коротка мить,
і ти в сльозах - обранена об мужа.
Квадратний отвір вахти, і байдужа
сторожа. І дрібненький син кричить:
«Татусю, до побачення!» А ми
вдивляємося в те, що на екрані
яви чи снива. О мої кохані
розлучні лада, як вас світ гнітить
об вас обпертий. Від рамена - крик,
високий зойк - у дві гінкі долоні,
неначе рури, мов многоколонні
голосники атлантових музик.

Невже ти народився, чоловіче,
щоб зазирати в келію мою?
Невже твоє життя тебе не кличе?
Чи ти спізнав життєву путь свою
на цій безрадісній сумній роботі,
де все людською мукою взялось?
Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,
твоїм нещастям серце пойнялось
моє недужне. Ти ж - за мене вдвоє
нещасніший. Я - сам. А ти - лиш тінь.
Я с добро, а ти - труха і тлінь,
а спільне в нас - що в'язні ми обоє
дверей обабоки. Ти - там, я - тут.
Нас порізнили мури, як статут.

О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурово простелися,
пролийся мертвому мені!
1 поверни у дні забуті.
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця хлопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пуп'янки духмяні
і ти - і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну -
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю долю довгождану,
а не діжду - вибуду із гри.
Аж і гра; літають головешки,
зуби клацають під ідіотський сміх.
Регочу на кутні - буде легше
(а як буде важче - теж не гріх).
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя - одне стернисте поле,
але перейти - не помину.
Дотягну до краю. Хай руками,
хай на ліктях, поповзом - дарма,
душу хай обшмугляю об камінь -
все одно милішої нема
за оцю утрачену й ледачу,
за байдужу, осоружну, за
землю цю, якою тільки й значу
і якою барвиться сльоза.

Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,
сталить твій дух - тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стій - допоки скону,
допоки світу й сонця - стій і стій.
Хай шлях до раю, пекла чи полону -
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки-вік.
До нього змалку ти заповідався,
до нього сам Господь тебе прирік.
 

Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали - і хода. Встали - і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце - в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

Весь обшир мій - чотири на чотири.
Куди не глянь - то мур, куток і ріг.
Всю душу з'їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальша смерті - рідна Україна.
Колодязь, тин і два вікна сумні,
що тліють у вечірньому вогні.
І в кожній шибі - ніби дві жарини -
журливі очі вставлено. Це ти,
О пресвята моя зигзице-мати!
До тебе вже шляхів не напитати
і в ніч твою безсонну не зайти.
Та жди мене. Чекай мене. Чекай,
нехай і марне, але жди, блаженна.
1 Господові помолись за мене.
А вмру - то й з того світу виглядай.

Як тихо на землі! Як тихо
і як нестерпно - без небес.
Пантрує нас за лихом лихо,
щоб і не вмер, і не воскрес.
Ця Богом послана Голгота
веде у наділ, не до зір.
І тінь блукає потаймир,
щовбами сновигає потай.
Пощо, недоле осоружна,
оця прострація покор?
Ця дума, як стріла, натужна,
оцих волань охриплий хор?
Та мури, мов із мертвих всталі,
похмуро мовили - чекай,
ще обрадіє із печалі
твій обоюдожалий край.

Тільки тобою
білий святиться світ,
тільки тобою
повняться брості віт,
запарувала
духом твоїм рілля,
тільки тобою
тішиться немовля.
Спів калиновий
піниться над водою
тільки тобою,
тільки тобою.
Тільки тобою
серце кричить моє,
тільки тобою
сили мені стає
далі брести
хугою світовою -
тільки тобою,
тільки тобою.

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать -
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув нарешті:
ота зоря - то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря - вістунка твого шляху,
хреста і долі, ніби вічна мати,
вивищена до неба (од землі
на відстань справедливості), прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити - то не є долання меж,
а навикання і самособою -
наповнення. Лиш мати - вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
добро і правдо віку. Через сто
зневір. Моя душа, запрагла неба,
в буремнім леті держить путь на стовп
високого вогню, що осіянний
одним твоїм бажанням. Аж туди,
де не ступали ще людські еліти,
з щовба на щовб, аж поза смертні хлані
людських дерзань, за чорну порожнечу,
де вже нема ні щастя, ні біди,
і врочить подив: не спиняйся, йди.
То - шлях правдивий. Ти - його предтеча.
  

Весняний вечір. Молоді тумани.
Неон проспектів. Туга ліхтарів.
- Я так тебе любила, мій коханий.
- Пробач мене - я так тебе любив.
І срібляться озерами долини,
шовковий шепт пригашених калюж,
мені ти все життя, немов дружина,
мені ти все життя, неначе муж.
- А пам'ятаєш? - Добре пам'ятаю.
- А не забув? Чи не забув? - О, ні.
- Здається, знову в молодість вертаю,
все наче увижається вві сні.
І першу зустріч? Першу і останню.
- А я лиш першу. Ніби й не було
минулих років нашому коханню,
не вір, що за водою все спливло.
- Не треба, люба. Знаю, що не треба.
Хай давні душі б'ються на ножах.
А єдиніться - предковічне небо
вам спільний шлях покаже по зірках.
 

Сто плах перейди, серцеокий,
сто плах, сто багать, сто голгоф,
а все оступають мороки
і все твій поріг зависокий,
бо світ розмінявся на кроки
причаєних надкатастроф.
Бо що застарі наші болі
над цей невидимий стобіль?
Всі вітри зійшлися у полі
і владять тобою поволі
і грають тобі на басолі
страшний козачок божевіль.
Зростає твій крик кострубатий
кущами знімілих морок,
поділено світ на квадрати,
і в душу вгризаються ґрати,
і гнів твій, твій біль пелехатий
подимний збирає оброк.
До хащі озвалася хаща,
біда гомонить до біди,
вітчизно, ти вже розпропаща,
куди ж ти проклала і нащо
свої ошалілі сліди?
Заклечано землю дротами,
планету дроти оплели,
і долю козачу постами,
неначе козу, провели.
Сто днів душогубцями висять,
таж ось твій кондак і тропар.
Уже божеволіє місяць
між ультрамаринових хмар.
Я поглядом зизим шукаю
в безодні зорю золоту.
Кричу, її зву, накликаю,
а як не знайду - то зблукаю
і власні сліди замету.
З високої тверді явися,
в земному бездонні - ярій.
По людях, бідо, не по лісі -
дорога твоїх веремій.
Ряхтить у вогнях телевежа,
рубінові набризки лих,
за власні заходити межі
ти зможеш, мій любий, як зміг?
Коли розступаються гони -
то ти через прірву ступай.
І де ви поділись, полони,
і де він подівся, той край?

За мною Київ тягнеться у снах.
Зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви:
попереду - твій край, твій крах, твій прах.
Прослалася дорога - вся в снігах,
і простори - горбаті і безкраї -
подвигнуть розпач. О коханий краю,
ти наче посаг мій - у головах.
І сива мати височіє в снах.
Рука її, кістлява, наче гілка
у намерзі. Лунає десь гагілка,
і в сонці стежка. Й тупіт у степах.

Твоє життя минуло й знебуло.
І гусне крик. Довліє злоба дневі.
І спроневіра спалює чоло.
і дивен див біжить поверхи древа,
і ніч біжить - поверхи давніх днів,
і тінь лягла на заволоку часу.
Поезіє, красо моя, окрасо,
я перед тебе чи до тебе жив?

Запахло сонцем, воском і зелом,
в мосянжне колихання передліта
летить бджола, журбою оповита,
мов янгол із надламаним крилом,
на обрії, одразу ж за селом,
де оболоню тишею сповито,
горять кульбаби, тішачи півсвіту
своїм цнотливим молодим теплом.
І, надлетівши, зморена бджола
відчує стебел плавне колихання,
як подихи землі, і як кохання,
і як плавбу до вічності, вона
зазолотіє щедрим соком сонця,
і схочеться їй віщих таємниць
запричаститися, припавши ниць
до вутлого кульбабиного лонця.