ВІДЛУННЯ ДЕСЯТИЛІТЬ

Відлуння десятиліть

До поетів-класиків

На головну

  ПЛАТОН
ВОРОНЬКО

Біографія

Збірка "ОСЕНИЦЯ"
+
Біографія

Від автора сайту:
на сторінці використовується
JAVA-навігація, JAVA- та GIF- анімація

Фото Платона Микитовича Воронько

 

СОЛОДКА ВОДА Чудовий твір!
З вокзалу в станцію метро...
КОВАЛЬ МИКИТА
ПАХНЕ ХЛІБ Чудовий твір!
ЛЮБЛЮ Я ЛІС
ШКОЛА БАТЬКІВ Чудовий твір!
Мені приснилась та білява...
ЛЮБЛЮ ПОЕЗІЮ Чудовий твір!
Винесла відерце за ворота... Чудовий твір!
ЯРОСЛАВНА
КОЛИ Б МЕНЕ БІЛЬШЕ НА СВІТІ БУЛО Чудовий твір!
Чолом тобі, стара природо-нене...
Я ТОЙ, ЩО ГРЕБЛІ РВАВ
Я не шукав кохання...
Мені колись бабуся говорила... Чудовий твір!
 



На початок

    Стріча зі смертю, і не один раз, не вронила з поетових рук пера. А стрічався він з нею ще хлопчаком при денікінцях, у сутичках з басмачами в Середній Азії, на Фінській війні, в ратних рейдах безстрашних ковпаківців. Тяжкого життєвого досвіду було вдосталь, аби зневіритися в усьому, віддатися на поталу скороминущості і марності усього сущого.
    Але світ поета, який почався з віконця присліпуватої батьківської хатинки, не дав зламатися осоружній долі.
    Народився Платон Микитович Воронько 1 грудня 1913 року в селі Чернеччина Охтирського району на Сумщині в сім'ї коваля. У 1929 році поступив у Харківський автошляховий технікум, після закінчення якого працював у Таджикистані, служив у армії. У 1937 році навчався в Літературному інституті імені М. Горького в Москві. У 1939 році пішов добровольцем на Фінську війну.
    З перших днів Великої Вітчизняної - на фронті, згодом - командир підрозділу у партизанському з'єднанні С.А. Ковпака.
    За роки війни створив багато пісень і віршів, які поширювалися у вигляді листівок і набули популярності серед партизанів і населення тимчасово окупованих районів України.
    Після війни Платон Воронько працював у редакції журналу «Дніпро», був заступником голови Спілки письменників України.
    У 1944 році вийшла друком перша збірка поета - «Карпатський рейд». Затим побачили світ, зокрема, «Славен мир» (1950), «Народження легенди» (1954), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина» (1956). «Тепло землі моєї» (1959), «Через гони літ» (1960), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Повінь» (1970), «В ім'я твоєї волі» (1974), «Здвиг-земля» (1976), «Совість пам'яті» (1980), «На рідному порозі» (1983), «Коли б мене більше на світі було» (1984), «Причина» (1985).
    Платон Воронько - автор багатьох книжок для дітей: «Три покоління» (1950), «Наша залізниця» (1951), «Онися» (1954), «Лісовий гомін» (1956), «Казка про Чугайстра» (1957), «Вівчарик» (1959), «Три кроки» (1963), «Цап-забіяка» (1967), «Сніжинки» (1970), «Облітав журавель» (1974), «Читаночка» (1978), «Співучий камінь» (1979) та багатьох інших.
    Твори Платона Воронька видавалися російською, білоруською, польською та чеською мовами.
    Платон Воронько - лауреат Національної премії імені Т.Г. Шевченка, премій імені Лесі Українки та Миколи Островського.
    Помер поет у липні 1988 року.



На початок

СОЛОДКА ВОДА

Воду, що пити можна,
На сході «солодкою» звуть.
В цій назві щось ніжне й тривожне,
«Солодка» - не смак, а суть.

Де пекло такирів, барханів* -
Земля, де немає землі,
Там голови скельних титанів
Одвіку в скорботній золі,
Там зрада озер солоних
Заспраглому -
    в груди ножем,
Там подих вітрів похоронних
За кожним новим міражем.
Я був у пустелях зловісних,
Де гибла душа не одна.
Солодка вода не прісна,
Солодка -
    коли питна.
Стою при дніпровім розливі -
Безмежна солодка вода!
Ми з нею багаті, щасливі.
О будьмо ж усі бережливі!
Як зникне солодка вода,
Сльозами солоними світ зарида.

* Такири - плескаті глинясті
зниження в пустелях і напівпустелях.
Поширені в Середній Азії та
Казахстані. Бархани - навіяні вітром рухомі
піщані горби, не закріплені рослинністю.

     



На початок

З вокзалу в станцію метро
Я ескалатором спускаюсь
І їду глянуть на Дніпро,
Коли у Київ повертаюсь.

Підземний шлях! Яке добро!
Й забути можна, де ти є -
В Москві? У Лондоні? В Парижі?
Але у Києві своє
Дихання у підземній тиші,
Воно свої нитки снує.
Снує з легенького проміння
Від мідних літер: «Арсенал».
Від того сизого каміння,
Яке дробилось на креміння
В козацький кріс і самопал.
Воно з Шевченкового зору,
З очей Франка, Сковороди,
Що проводжають нас угору
В ранкову, у робочу пору
Щодня на подвиги-труди.
Воно снує із кіс русявки,
Що тут розводила вапно
Чи мила ці дубові лавки.
Кияни любі і киянки, -
З усього рідного воно.




На початок

КОВАЛЬ МИКИТА

Мій батько славний був коваль -
На все село,
На кілька сіл.
В його руках співала сталь,
На сорочках блищала сіль.
Кував підіски, лемеші,
Варив поламані вали.
В двадцятім році гармаші
Гармату в кузні притягли,
І комісар сказав: «Біда!
Одна була на два полки...»
У батька сила молода,
В роботі все йому з руки.
Він положив свій молоток
І тихо вимовив: «Зроблю.
В гарматі з'їдений замок,
Але як-небудь підсталю».
І він сталив.
Жаркі бої
Гули над Ворсклою по полю:
«За волю-волю -
Нашу долю!»
І толочились пирії.
Мій батько славний був коваль -
Йому робота не страшна.
Він заварив гримучу сталь -
В той день закінчилась війна.
Орали стоптаний пустир,
Хмарки літали голубами.
І комісар промовив: «Мир!» -
Сухими, чорними губами.
І, вже прямуючи додому,
Зайшов у кузню.
Ось вона,
Гармата в блиску молодому,
Пряма, націлена, міцна.
- Хвала тобі за труд, ковалю!
Та ми вже нині не в бою. -
І батько мій сказав без жалю:
- Для миру, голубе, й кую.
  



На початок

ПАХНЕ ХЛІБ

Як тепло пахне хліб!
Любов'ю трударів,
І радістю земною,
І сонцем, що всміхалося весною,
І щастям наших неповторних діб.
Духмяно пахне хліб.
   



На початок

ЛЮБЛЮ Я ЛІС

Люблю я ліс!
Дрімотний ліс.
Він партизанові приніс
Жаданий захист
І спочинок.
І не один звитяжний вчинок
Я по стежках його проніс
За нашу рідну Батьківщину.
Березу, вільху і ліщину,
Дубів могутність величаву
І навіть тихий верболіз -

Люблю я ліс.
Його по праву
Я і шаную, і люблю.
Вклоняюсь пишному гіллю,
Бо тричі щиро напоїв
Коріння буків і дубів
Своєю кров'ю молодою.
Тепер спокійною ходою
Проходжу лісом. Тихий шум
Мені навіяв безліч дум
Про давні роки незабутні
І про омріяні, майбутні,
В які ростимуть
І цвістимуть
Оці незаймані ліси,
Красу новій землі нестимуть
У вік найвищої краси,
У вік без війн,
Без крові,
Сліз.
Люблю я ліс.
 



На початок

ШКОЛА БАТЬКІВ

Привчав мене батько трудитись до поту,
А мати - любити пісні.
Спасибі вам, рідні, за щиру турботу,
Наука згодилась мені.

Своїми руками копав я траншеї,
Ходив мурувать тракторбуд.
І радий, що з піснею нині моєю
В роботу вливається люд,

Ровесники, друзі мої сивуваті,
Розумні батьки і брати,
Привчайте дітей працювати й співати!
Виховуйте в кожного серце крилате,
Бо їм наше завтра нести.
       



На початок

Мені приснилась та білява,
Що у чернечому гаю
Спливла з туману, мов уява,
І душу вразила мою
Простими, ніжними словами.

Текла ріка між островами
І підмивала явори.
Багато літ з тії пори
Пройшло в минуле.
Промайнули
Юнацькі весни мандрівні,
Столиці, слободи, аули -
Аж до війни.
І на війні
Вона приснилася мені
Або привиділась -
Не знаю.
Вночі лежав я серед гаю,
І кров холола на льоду.
Тоді почулось:
- Бачу, знаю!
Іду, іду!
Лечу, лечу!
Сльозами рану омочу...
1 підійшла моя білява,
То був не сон і не уява -
Вона сестрою підійшла.
Цілющі сльози пролила
На рвану рану вогневу.
І я живу.




На початок

ЛЮБЛЮ ПОЕЗІЮ

Я люблю поезію, як мати
Любить сина сповивати,
Як старий досвідчений коваль
Любить сталь,
Тверду та неслухняну,
І як любить хустку полотняну
Сива ткаля.
Чи вростає паля
Із пружинним трепетом під міст,
Чи іде гаями гармоніст
І співає пісню під гармонь,
Чи долонь
Гарячий дотик в дружбі,
Чи розвідник на тривожній службі,
Чи маля в шовковій оболонці,
Що мотає промені від сонця
У клубочок,
Чи один листочок
В зошиті із рідної верби.
Чи слова разючої ганьби
В кам'яне обличчя палія -
Все це я, поезія моя.
Не як форма.
А як мідь в литві,
Де лишились риси вікові,
Мідь, яку натхненний майстер лив
І при цьому душу опалив.
 



На початок

Винесла відерце за ворота,
Мідну кружку,
Вишеньок на блюдці.
«Як ітимуть хлопці із роботи,
Хай собі джерельної нап'ються».
Задрімала, сівши на колоду,
І наснилось, стало біля серця,
Ніби син прийшов її
І воду
П'є не з кружки -
Прямо із відерця.
Усміхнулась радісно бабуся
У годину кращого спокою.
«Я до тебе, мамо, не вернуся,
Я лежу за Одером-рікою»,-
Так луна докинула із далі.
А усмішка все жила, горіла,
Не хотіла гаснути в печалі,
Гріла серце,
Ніжну душу гріла.
  



На початок

ЯРОСЛАВНА

(Поема)

Моя невідступна і славна
Далека Путивльська земля!
Я чую твій плач, Ярославно,
Він хмарою криє поля.

Твій плач!..
Твоя туга жіноча
У час вікопомних розлук
Підводилась мороком ночі
До неба від Сеймових лук.

До сонця вона підступала,
Поволі проміння рвучи,
І раптом додолу упала
Пітьмою на гострі мечі,

На панцери, сповнені дзвону,
Які ще до бою гудуть,
На куті шоломи, що з Дону
Готові води зачерпнуть.

II
Затьмарення віщого крила
Лягли на церковні хрести.
Чого ж ти його не спинила -
Сказала: «Іди, коли йти...

Іди, не зважай на прикмети -
їх безліч на ратнім шляху».
А хмари, мов чорні замети,
Звіщали про бурю суху

Не в отчім Путивлі - в чужині,
В степах, де колюча стерня.
Чого ж ти вклонилась дружині
І крикнула: «Князю коня!»?

Ховаючи сльози гарячі,
На сонце дивилась - нема...
Лиш ворон кружляє та кряче,
Де повінню суне пітьма.

Стихав за оградою гомін,
І терпли серця бойові.
А князь твій у срібнім шоломі,
З очей блискавки грозові

У темряву кинув зловіщу.
За луку - і рвучко в сідло.
Шляхи на Спадщани й Лутищу
Піском куряви замело.

Затихли розгойдані дзвони,
Лиш луни гудуть вдалині
Про князеві славні загони,
Про князеві очі ясні.

Давно розійшлись путивляни,
Осів за обніжками пил.
Росою покрились поляни,
Де стоптаний гнувся ковил.

А ти не прийшла до світлиці,
Не сіла за прядку різну -
До самого сходу зірниці
Дивилась в німу далину.

А потім за баштами стала,
Минули не роки - віки.
Замулились води Каяли —
Незнаної нами ріки.

Безвісної птиці зигзиці
Осипались крила гінкі.
На місці Святої криниці
Шумлять осокори стрункі.

І де вони, брами, причілки,
Високі ясні тереми?
То сонце на золоті гілки,
То люті хуртечі зими,

То цвіт весноліття стрічає,
То знов суховій на полях
Гарцює в кущах молочаю,
Де йшов колись Ігорів шлях,

Де зводили вежі селяни,
Трирядні вали на горбі,
Де чули твій плач путивляни
І падали в ноги тобі.

III
Пролинули сиві, далекі
Віки над степами життя,
Неначе у вирій лелеки,
Яким не знайти вороття.

А ти, невідступна в чеканні,
В коханні не знаючи меж,
Стоїш на високім кургані
У спалахах нових пожеж.

Лягають на плечі, на руки
Тумани від Сейму-ріки,
І роси мов сльози розлуки,
І сльози мов роси важкі.

Ти ждеш із Карпатського рейду
Мене в бойовім убранні.
Ось-ось перебродом перейде
І зрине з пітьми на коні,

Здається тобі серед ночі,
У ранки, в палаючі дні.
Заплакані очі дівочі -
Усміхнені, раді, ясні.

Ти думкою линеш до мене,
До щастя від болю і сліз.
І рвуться залізні стремена,
І гнеться густий верболіз,

І ллються розпущені коси
На плечі весняним дощем.
Курить суховій і голосить
Над кожним підбитим кущем,

Курить аж до самого Сяну,
До муки, що злість окриля.
Я чую твій плач, Ярославно,
Він хмарою криє поля,

Лягає імлою на обрій,
Затьмарює сонце згори,
Щоб нашій когорті хоробрій
Пробитися в Чорні бори.

Щоб раненим вимити рани,
Останню конину спекти,
І знов зарядити нагани,
І далі до смерті іти.

До смерті або перемоги -
В нас іншої стежки нема.
Залізні фашистські барлоги
Густа заливає пітьма.

І чорне, обвуглене сонце
Тоді зупинилось вгорі.
Хрестились ворожі дозорці,
Ховались в яри, чагарі.

Я вивів загін під Ославну,
Порвав за собою мости.
Спасибі тобі, Ярославно,
За горде:
«Іди, коли йти.

Іди, не зважай на прикмети -
їх безліч на ратнім шляху».
0 вірна і віддана, де ти
В годину буремну, лиху?

В Путивлі ти нині страждаєш,
Йдучи в хуртовині війни,
Чи з Пруссії ніччю втікаєш,
Забувши про спочив і сни?

Та де б не була ти, кохана,
Я чую ридання твоє,
Бо знов із-за Бугу і Сяна
Затьмарене сонце встає.

Затьмарене сонце...
Та скоро
Проміння його золоте
Осяє нам вільні простори
1 хмари жахні розмете.

І пісня - не плач твій поллється
На все наше спільне життя,
Вже кінь мій у подорож рветься
На зранений шлях вороття.

І здіймуться птиці зигзиці,
З походів повернеться рать,
І води Святої криниці
Нас миром земним напоять.

IV
Моя невідступна і славна
Зелена Путивльська земля!
Спасибі тобі, Ярославно,
За плач, що серця окриля.

За вірність, що в кожнім столітті
Квітчала нам шлях бойовий,
За пісню, що вперше на світі
Замінить твій плач віковий.
  



На початок

КОЛИ Б МЕНЕ
    БІЛЬШЕ НА СВІТІ БУЛО

(Поема)

1
Коли б мене більше на світі було
У часі,
У просторі,
В дусі...
Щоб я - первосуть і ясне первотло...
Підняв би із променів куте стило
І «Мир»
Написав би на вічному русі.
Не Богові дав би те слово -
Матусі!
Коли б мене більше на світі було.

1
Вдихаю мороз,
Видихаю тепло -
Я світ зігріваю собою,
Радію і плачу над тою судьбою,
Яку йому світотворіння дало.
Коли б мене більше на світі було,
Довкола б усе круглорічно цвіло
І мирне крило,
Лебедине крило,
Неначе супутник, у небі пливло
З моєю, як сонце, любов'ю,-
Коли б мене більше на світі було.

2
Над книгою людства схиляю чоло,
Скресають, ламаючи далі і строки,
Герої свободи,
Прогресу пророки.
Творці надбджолиної вдачі, -
В їх роки
Метал говорив і каміння жило,
І відьма губила старе помело,
У хмарах «священне писання» гнило
Лиш мислі буяння широке.
Коли б мене більше на світі було,
Підняв би забуті народи,
їх кроки,
Добра їхніх душ глибоченні потоки, -
Коли б мене більше на світі було.

4
Над книгою людства схиляю чоло -
Скрізь попел пожеж, як замети.
Батий підпалив моє давнє село
І Київ розніс,
Мов його й не було.
І «подвиги» ті оспівали поети,
Несли свої оди на ханські бенкети
За м'ясо, кумис, за рубіни і скло.
Коли б мене більше на світі було...
На жаль, не зметеш пожариння прикмети,
Диханням у сніг не посієш тепло.

5
Княж-Київ тоді поростав кропивою,
Мур-камінь тужив за душею живою
І попелом плакав на тисячі гін.
І дзвін без'язикий,
Розколотий дзвін
На вітрі дзвенів у безлюдній пустелі,
Тримаючи сволок в проваленій стелі.
З княж-Києва того,
Слов'янка-билина.
Свій посох взяла молода Україна
І долю тривожну.
В вінку тої долі
Вінчалася з віком козацької волі -
Не дуже веселе весілля було.
Коли б мене більше...
Та все вже пройшло.

6
Про город Іван ви чували чи ні
Великий зело
І багатий зело.
Коли б мене більше на світі було
В той час,
Як посунулись морем вогні,
Я б виніс його
І возив на коні
Усі сім століть при дзвінкім стремені.
Тепер би поставив його на чоло
Моїй Україні в злата житяні -
Коли б мене більше на світі було.

7
Коли б мене більше на світі було,
Тоді на Карпатах,
Тоді з ковпаками,
Не толом...
Закрив би грудьми і руками
Ту прірву, із котрої пеклом несло.
Я сам задушив би
Своїми руками
Фашистське,
Гадюче,
Ядуче кубло,
Коли б мене більше на світі було.

8
Нековані коні в бушованім возі
Везуть по відчаї, по лютій знемозі,
По ранах, по голих містах України
Мене, партизана, - кавалок руїни.
Поліссям везуть - і зненацька міжгір'я -
Міжгір'я, забите снігами і пір'ям,
Як після погрому, жахного погрому.
Хтось каже:
«Це Київ, ми їдем додому».
Зі стін скособочених виснуть патрони
Без лампочок, наче старі мікрофони, -
У них я на всесвіт гукаю:
«Ал-ло!
Ви чуєте біль мій із пекла земного!»
Волаю - аж кров через гіпс на дорогу...
Не чують...
Коли б мене більше було!
О сестри мої!
Кожна - ружі стебло,
Яке заламали доріг камнепади,
Доріг у Царгради,
Доріг в Бухенвальди.
Коли б мене більше на світі було,
Я б шаблю стоверстну тоді наголо!.
Як меч правосуддя на вічнеє зло -
За вас, мої сестри,
За вас, мої лади,
За ваших дітей, що у вас не було.

10
Круті балачки та рідка баланда,
Позаду, обабіч могольська орда, -
Як ми відступали з вогнем під Москву
В розхлюпану толом купіль снігову.
А як наступали -
Вже й кухоль вина,
І посмішка панночки десь із вікна,
І геть до Берліна стрілою шосе.
Чому ж мені згадка щоразу несе
Круті балачки, та рідку баланду,
І західну дику могольську орду?
Бо кров, нами вилита, - це не вода,
Бо знову на Рейні могольська орда,
Бруниться затоптаних свастик хамло.
Коли б мене більше на світі було,
Щоб голос мій вчули народи:
«Біда!
Бо знову на Рейні могольська орда».

11
Коли б мене більше на світі було
З моєю любов'ю до миру,
Я сів би сьогодні в гаряче сідло -
Мерщій у В'єтнам, через гори Паміру,
У Африку чорну, в Америку сіру...
Зідрав би з війни її чортову шкіру -
Коли б мене більше на світі було.

12
Коли б мене більше на світі...
Та ні.
Таких три мільярди на світі.
Невже ж ми скорились тому сатані,
Що жити не може
Без війн, без різні?
Він вигадав луки, ножі крем'яні,
Пізніше -
Тротил і стволи нарізні,
Тепер термоядерні дав сатана.
І що з нами буде -
Вже й сам він не зна.

13
І все ж не загинуть верстат, чересло,
Натхнення Шевченка, Бояна,
Ні чудо-руки золоте ремесло,
Ні зодчого мисль полум'яна.
Коли б мене більше на світі було...
Та й так -
Маю віру титана.
Добро в наших душах сильніше за зло,
І світ -
Це с квітка,
Не рана.

14
Коли б мене більше на світі було -
Я б десь біля сонця поставив табло,
Де б вічно світилася дата одна:
Коли закінчилась
Остання війна.

15
На світі мене буде стільки, як є.
Не завтра при сонці засвітиться дата.
А тому Вітчизна мені подає
Коротку команду
На подвиг солдата -
І в подвигу тому
Спасіння моє.

16
Вдихаю мороз, видихаю тепло.
Несуть лебедине й орлине крило
Мій світ у майбуть -
Нелегка його путь.
Коли б мене більше на світі було!
     



На початок

Чолом тобі, стара природо-нене,
Богине нескудіючого лона,
Де вічне чудо твориться зелене -
Насущний хліб, налиті сонцем грона.

Хоч я не пагін, зрослий од зернини,
Але ж - частина вічного творіння.
В сирій землі моє живе коріння,
Під небом - крона із лицем людини.

Мов кревний брат, я буду захищати
Зелений рід - берізку чи ліщину...
Так, як дітей боронить рідна мати,
Так, як солдат боронить Батьківщину.
      



На початок

Я ТОЙ, ЩО ГРЕБЛІ РВАВ

«... Той, що греблі рве».
   
Леся Українка
«Лісова пісня»

Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
Коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
На пережовклій, стоптаній траві
Лежав, покритий листям пурпуровим.
І кров текла по краплі крізь бинти.
А Лісовик з обличчям сивобровим
Питав мене:
- Чи всі порвав мости?
-Усі... -
Тоді, схилившись наді мною,
Сиділа ніжна Мавка цілу ніч,
Туманною повита пеленою,
Із карабінним чересом опліч.
Вона, зітхнувши, почала співати:
- Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі».
- Ти найкраща в світі...
Врятуй мене,
Бо там на синім Пруті
Іще стоять не зірвані мости.
По них повзуть прожерливі і люті
Зелені змії.
- Можу принести
Жив-гой-трави...
Од смертного полону. -
І принесла, оббігавши луги.
І полетіли ферми й ланжерони
На прикарпатські гострі береги
У грозовому реготі веселім.
Я той, що греблі рвав,
Я не сидів у скелі.
  



На початок

Я не шукав кохання,
Бо само
Воно мене знаходило раптово.
Бувало, на завдання ідемо,
І втома давить плечі стопудово,
І твань холодна хлюпає з чобіт,
І обливає дощ тебе і піт.
Присядеш на годину в хутірці
Спочити, перевірити гранати -
І співчуття побачиш на лиці
У дівчини, що вигляне із хати.
Вона тобі віддасть останній хліб,
Води в ковші з криниці принесе.
Оце і все.
Але на скільки діб
Рівнішає розтерзане шосе
У чорному страшному передгроззі.
І, підірвавши толом вражий дот,
Ти думаєш,
Що краща з нагород -
Вертатися назад по тій дорозі,
Де жде тебе у тихім хутірці
Остання крихта хліба у руці,
Джерельний хміль в кленовому ковші
І рідне слово ніжної душі.
     



На початок

Мені колись бабуся говорила,
На місяці уздрівши тьмяні тіні:
- То Каїн Авеля підняв на вила,
Коли було ще світу сотворіння.
Із тих часів і почалися війни
Криваві, що мордують всі народи. -
Дивлюсь на місяць -
Яснина подвійна
Від нього ллється на степи і води.
Це, мабуть, вимпел, з мирних душ відлитий,
Зміг двох братів казкових помирить.
На Місяці нам просто мир створити,
На Марсі навіть...
На Землі б створить.
        

На початок
 

 

Відлуння десятиліть  До поетів-класиків  На головну

Автор проекту: Гонта В.М.
Адреса: Україна
Миколаївська область м.Баштанка
 

virchi@yandex.ru

http://virchi.narod.ru/
http://bashtanschina.narod.ru/

Роботу над сторінкою розпочато
10 жовтня 2006 року

Hosted by uCoz