Його голос треба чути: дужий, крицевий, а з відмахом правиці карбується розкотами перших весняних громів. Такий Микола Вінграновський і в поезії - напружено глибокодумний, вибухоневтримний, красивий і достоту точний у слово-образах, звукооркестровці:

До думи дума доруша...
Стодоли дум - в одну стодолу!
Дивись і думай, моя доле, -
До думи дума доруша.
Стобальним, стоглобальним болем
До неба дибиться душа.
До думи дума доруша...
Стодоли дум - в одну стодолу!

    Народився Микола Степанович Вінграновський 7 листопада 1936 року в місті Первомайську на Миколаївщині. У 1960 році закінчив Всесоюзний інститут кінематографії в Москві. Працював на Київській кіностудії імені О.П. Довженка.
    Перший серйозний дебют Миколи Вінграновського як поета стався 7 квітня 1961 року. Тодішня «Літературна газета» (тепер «Літературна Україна») вийшла із заголовком на всю четверту полосу «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої», де було вміщено п'ятнадцять віршів поета. А 1962 року побачила світ і сама книга - «Атомні прелюди», яка додала ще більше критичних стріч на адресу автора в літературному середовищі. Багато хто знаходив у поезії Миколи Вінграновського «штукарство», «туманності», «метафористичну ускладненість», «надмір алегорій». Але, як пише Іван Дзюба, «книжка вразила і багатьох окрилила своєю незвичайністю - масштабністю поетичної думки й бентежною силою уяви; діапазоном голосу, що вміщав у собі і громадянську патетику, і благородний сарказм, і щемливу ніжність; тією гідністю і суверенністю, з якими говорилось про болі народу, проблеми доби, суперечності історії. Космос, людство, земля, народ, доба, Україна - ось який масштаб узяла поетична мова Вінграновського, ось у яких вимірах жив його ліричний герой».
    Таким постає Микола Вінграновський і в книгах «Сто поезій» (1967). «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Кінь на вечірній зорі» (1987).
    Поезія Миколи Вінграновського багата за жанрами і віршовими формами - це класичні сонет і елегія, медитація, романс, станси, вірші, написані гекзаметром, античним елегійним дистихом.
    Микола Вінграновський - автор доброго десятка поетичних і прозових книг для дітей, серед яких - «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», а також роману «Северин Наливайко», кількох кіносценаріїв.
    Твори Миколи Вінграновського перекладено російською, литовською, естонською, грузинською, чеською, словацькою, польською, румунською, англійською, португальською та іншими мовами світу.
    Микола Вінграновський - лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка та премії Фундації Антоновичів (США).

ПРЕЛЮД ЗЕМЛІ

Із океанами, полями і стодолами.
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!..

Кривавий мій! Могилистий! Космічний!
Споживач пристрасний людських
страждань і мрій.
Не спопелись, мій вік двадцятивічний!
Не змавпся ти, двадцятий віче мій!..
 





УКРАЇНСЬКИЙ ПРЕЛЮД

Останній міст проплив удалині.
Колеса змащено росою голубою,
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою...

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому причина?..
Вже чуть, як обертається Земля,
І обертається з Землею Україна...

Красо моя! Вкраїночко моя!
Ну що мені робити - я не знаю!
То прилечу, то знову відлітаю,
А день за днем і гасне, і сія...

Твоє обличчя світле, як надія,
Пахкими пальцями торкнув я уночі,
І кров свою змішав я із твоєю.
Як зерно із землею повесні.
Тоді ти стала мною. Батьківщино,
А я тобою на світанні став -
І свої очі я відкрив крізь тебе...

Ти поселила в серці мій народ.
Ти освітила думку мою часом
І в мову українки сповила.
Тебе дивлюсь я серцем і думками.
Тебе люблю я всесвітом і людством,
І соняхом у золотому сні,
І сивиною вченого-мислителя,
І на стерні горошком польовим.
Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любові.
Годинник людства - з стрілками житія
На цифрах смерті - звірив із твоїм...
Ні, Батьківщино? Не лише стражданням
Чи радістю я звернений до тебе!..
 

Не маю зла до жодного народу.
До жодного народу в світі зла не маю.

Чому ж тоді все важчає мені
На світі жити в множині духовній?

Від чого ж тоді якось так стає,
Неначе я у чомусь завинився
Перед своїм народом немаленьким,
Я завинив, бо не доніс чогось,
Чогось такого необхідного, одного,
Що міг нести один лиш тільки я...

Чи, може, це шмат хліба, того хліба,
Що їсть душа із першим молоком,
А потім дивиться на світ очима правди,
І незатуркана, з незламаним хребтом,
Живе і множить правду і добро
У себе в білій хаті і планеті?..

Чи, може, сам невипростаний я.
Не маю мужності і того духу в слові.
Що пропікає світ і все на світі,
І стверджує і волю, і любов?!
Та точно знаю, звідкіль взялось в мені це почуття:

Воно від космосу...
Воно від космосу, бо стало
Усе видніше в серпі й голові.
Все збільшилось, згострішало від миті.
Як випростали небо кораблі...
Мабуть, тому й таке чуття у мене.

Що, ідучи з віків, чогось одного
Найнеобхіднішого не доніс я, ні!
Саме чого? - здоров'я, миру, щастя?..
А зрілість кладе руку на плече...
 





ТОПОЛЯ

Коли засне, немов дитя шалене.
Глибоке місто неспокійним сном.
Вона приходить здалеку до мене
І шелестить до мене під вікном.

Щоб повертався я на Україну
Плугами чорнокрилими орать
І тополята в полі поливать,
І поливати землю тополину...

Бо йдуть літа буремною ходою.
Різнити важко пустоцвіт од цвіту...
І той любов'ю повниться до світу,
Хто рідну землю мас під собою...






СИНЄ

Червоні рожі синьою водою
В саду учителя я поливав.
Тремтіли мушки чорні наді мною.
Задумою у світ я випливав.

Па вікна вився виноград зелений.
Немов землі несказані думки.
Дуби гойдались, і тремтіли клени,
Вгорнувши небо в стомлені гілки.

А поза тином, вибитим вітрами.
Жили шляхи, і села, і міста.
Жили народи, вгорнуті віками, -
І кожен вік до ста літ доростав...

Стелилась тінь спокійна, як мислитель,
З діброви чувся шурхіт хворостин.
Стояв задумливо, зіпершися на тин,
З чолом Вітчизни білий мій учитель...
 





ЕЛЕГІЯ

Зіходить ніч на втишений сад...
Глибокий вересень шумить крилом
    качиним.
І за вікном, у листолет відчиненим, -
Червоних зір червоний зорепад.

В бентезі я!.. Душа моя живе
Твоїм печальним іменем прозорим.
Твій теплий голос кров мою зове,
І я освітлений твоїм осіннім зором.

Зійди мені!.. В що ніч в своїм чутті
Я мов приймач!.. - в мені всі звуки світу!
Зіходить доля тихо на орбіту
Високоточних дум і почуттів.

Творись, мій труд! На тебе ми проллєм
Всі грози дня, а не чорнильну воду!
Для мене найпроблемніша з проблем -
Проблема серця і чола народу.

Художник - це світогляд і талан!
Його духоозброення - сучасність!
І план думок, і нервів його план
Лягає в план доби і у всечасність!

Зійди мені!.. Ословсь до моїх слів!
Коли тебе торкавсь я лише тінню.
Коли сідала ти красиво на ослін
І я твоєму ніжному хотінню

Приносив дар фантазії і дум.
Що проживем красиво ми, як птиці...
Як час іде!.. Літа - як блискавиці!
Я поетичним вереснем іду...

У гомоні суєт я не в потребі,
У вересневім полі - ні душі...
Ні вітру з гаю, ні хмарини в небі.
Лиш золота гроза в моїй душі.

Мені приснились ми... Схвильовано і тихо
Ми ідемо по шию у Дніпрі,
І погляд ваш мені любов'ю диха.
Веселі плечі ваші білим сміхом
Мені сміються в легітнім Дніпрі!..
 

У синьому небі я висіяв ліс,
У синьому небі, любов моя люба,
Я висіяв ліс із дубів та беріз,
У синьому небі з берези і дуба.

У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.

Той ліс зашумить, і ті сни ізійдуть,
І являть тебе вони в небі і в морі,
У синьому небі, у синьому морі...
Тебе вони являть і так і замруть.

Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І морс із тебе... дорога тверда.

Сеньйорито акаціє, добрий вечір.
Я забув, що забув був вас.
Але осінь зійшла по плечі.
Осінь, ви і осінній час.
Коли стало любити важче
І солодше любити знов...
Сеньйорито, колюче щастя.
Хто воно за такс любов?
Вже б, здавалося, відболіло.
Прогоріло у тім вогні.
Ступцювало і душу, й тіло.
Вже б, здалося, нащо мені?
У годину суху та вологу
Відходились усі мости,
І сказав я - ну, слава Богу,
І, нарешті, перехрестивсь.
Коли ж - здрастуйте, добрий вечір.
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь по плечі -
Осінь, ви і осінній я...

Може бути, що мене не буде,
Перебутній час я перебув.
Але будуть світанкові губи
Цілувати землю молоду.

І моєю літньою судьбою
На Поділля, Галич і на Степ
Карим оком, чорною бровою
Ти мене у серці понесеш.

Погойдаєш, вигойдаєш, вивчиш
І на вік, і на єдину мить -
Біля себе, вічна і всевишня.
Знов научиш жити і любить!

НІЧ ІВАНА БОГУНА

Болиш?
Боли ж!
Боли,
Бо лине крик
Від можа і до можа Україною,
І папський перехняблений язик
Хрипить над нею стомленою слиною.

І меч горить над гривою коня,
І паля з горла кров'ю обгоріла.
Там ребра на гаках, де воля говорила.
Там червоніє чорне вороння.

Ні шелесту, ні диму з димарів.
Лиш свище вітер черепові в вуха,
Та віється людська по світу потеруха.
Що звір і той без люду олюднів.

Невірна ніч, непевна - тупу-тупу! -
Безнебна ніч - татари де? - прийшла.
Шикує смерть - не спіте! - труп до трупа.
Ридають коні, кублиться імла.

Хропуть шаблі, і ядра захропли.
Хропе і втома, цямкас губами,
І хмара ріжеться кривавими рогами
В безнебнім небі чорними шляхами.
І тиша спить, і віти, і вітри.

Мазниці густо сплять, і кругло сплять-колеса
І кулям сняться голови й серця.
Невірна ніч! Ганьба довготелеса
Схиляється до нашого лиця.

Ганьбо! Ганебино! Ганьбите! Ти над нами!
Твій віщий зір на нашому чолі.
Що нашими козацькими кістками
Проторохтиш в землі і по землі.

Могил нема. Могили повтікали!
Дніпро утік - лишилася вода.
і вовчі небеса над вовчими віками
•Снують свою ходу - печальна та хода.

І нипає помазанником божим
Півправда, півсвобода, півжиття.
І за народом згорбленим та босим
Пильнує без'язике небуття.

З ножів і душ, де голо і де кволо,
В осліпленій сльозами сліпоті
Тікає воля, дух її і слово.
І грає рабство в сурми золоті.

Ніде нікого. Правда горілиці
Лежить в траві і власну лиже кров.
І моче морду серце у горілці,
І душе душу зраджена любов.

Ніде нікого. Будякові очі
Важкими бджолами, вмираючи, гудуть.
Татарський кінь стриже вухами ночі,
І місячні серни ті ночі в копи жнуть.

Та не дай Боже, та не дай нікому,
Як оцьому народоньку молодому!..
Ой не дай, не дай,
А як дай, то вбий.
Покарай його, погуби,
Во язицах всіх, во думках святих.
Покарай його, загуби.
Щоб не мучивсь так, не страждав отак
Цей народ-козак...

...Ні клятв, ні сліз і ні колін.
Лиш горде горе тонкостанне...
Вікно, і вітер, і квилінь, -
Квиління віт неперестанне.
Листопад... Що ти? А якби

Отак усе відкрокувалось.
Все до початку відмоталось,
Як би ти жив і що робив?
Що б ти робив?
...Покинь. Дивись.

Краще дивись, як мла намулиться.
Як листопадний мокрий лист
В краплисту шибку писком тулиться.
Як би ти жив? Отак би й жив!
Покинь. Ну, прошу. От, їй-богу!
Сріблястий лист маслини-лоху.

Темно-зелений лист ожин,
Трепети лист сріблясто-чорний,
І дуба-нелиня важкий,
І лист акації, як човен,
І сосен листя-їжаки -
Все опадає... і розтане
У нім твоя і віт квилінь...
Ні клятв, ні сліз і ні колін -
Лиш горде горе тонкостанне...

Отак би й жив. І за плечима
Носив би торбу інших ран.
І ця шинкарська Україна
Й кривавопосний ятаган
Жилися б, їлися без тебе...
Любов зчорніла просто неба,
І гілки у вікні капкан...

Летять! Летять. Вони по мене.
Вони вже поруч, під вікном,
У хмарах в'ються, скачуть в кленах,
Сичать приреченим крилом.

Таке їх множество! І коси.
Безсмертні коси у руках
Косим на мене оком косять.
Ще мить - закосять по кістках.
Вони - по мене. І причина -
Не каяття, не каяття.
Від них людина не зачинена.
Як не зачинене й життя...

Це смерті. Смерті дум і суму,
Любові смерті, смерті вір.
Духовного глухого зсуву.
Цс смерті правд. Це смерті мір.

Все опадає... і розтане
Його, твоя й моя квилінь.
Ні клятв, ні сліз і ні колін -
Лиш горда мужність тонкостанна!

Зацвів мороз. Нам не видати
З тобою літа до весни.
Не стало літа коло хати,
Забачить хата білі сни.

Що бачиш ти? За білим снінням
Ти бачиш гори, степ і шлях,
І мокрі щоки на щоках,
І голос, зірваний тремтінням.
Так шепотів Богун до себе
Посеред поля попід небом:

«Ми знаємо, куди йдемо.
Як наші ночі йдуть за днями,
І України знамено
Кричить і горбиться над нами.

Прощальний час надій прощальних.
Ми тут. Ми всі. Ми с. Ми гурт.
Єднаймося. Ми той с ґрунт
Подій майбутніх вирішальних.

До бою, бо не буде бою.
Ледачість знелюдить і нас.
Відгасло літо - світ не згас.
І я з тобою, як з собою».

Повідлітало і не стало.
І стало тихо в небесах.
За птахом птах, за птахом птах.
За птахом птах - повідлітало...

...Поміж ядер, гармат і возів, казанів.
Від Дунаю, Дністра і до Дону
На плечах жебраків.
На плечах козаків

Домовина
    іде
        додому.
То мене несуть, іде й коня ведуть.
Кінь голівоньку хиле.
В пережовклих степах золоту каламуть
Вітер з Вінниці хвиле.






МАРІЯ

На базарі рученьки ісклала,
В білій хустці, в сірім піджаці.
Голову на буханець поклала.
Задрімала в хліба на щоці.

У чоботях, в темній спідничині,
В білому горосі-фартусі
Спить собі в базарній хуртовині,
А оса тим часом на осі

Гомонить по сливах... Задрімала.
Промінь сонця гасне у косі.
На буханець голову поклала,
Продає ті сливи уві сні.






ГРІМ

Була гроза, і грім гримів.
Він так любив гриміти.
Що аж тремтів, ідо аж горів
На трави і на квіти.

Грім жив у хмарі, і з гори
Він бачив, хто що хоче:
Налив грозою грім яри.
Умив озерам очі.

А потім хмару опустив
На сад наш на щасливий
І натрусив зі сливи слив.
Щоб легше було сливі.

Та тут до грому навздогін
Заговорила груша:
«Трусніть і грушку, дядько грім.
Бо важко мені дуже...»

І дядько грім сказав собі:
«Потрушу я грушу.
Бо небеса вже голубі
Я покидати мушу».

ЛІТНІЙ РАНОК

Джмелі спросоння - буц! -
    лобами!
Попадали, ревуть в траві.
1 задзвонили над джмелями
Дзвінки-дзвіночки лісові.

Повільне сонце на тумані
До проса випливло з води,
Де на пташинім щебетанні
Тинявся малиновий дим.

Лиш сонях спав, хоча й не мусив,
І ось за те, аби він знав.
Важкий ячмінь медовим вусом
Бджолу за лапку лоскотав.

У картузах із парусини
Комбайн комбайнові гукав:
- То що ж косить?
     Воно - все сине!
Де льон? Де небо? Де ріка?

Я встигну долюбить! Доклясти встигну я
І встигну я до тих часів дожити.
Коли в польоті вічному Земля
Навчиться вже собою володіти.

Людина я - і день такий новий
Обов'язок святий мій наближати.
Усе для нього! Все йому віддати -
Від всіх тривог до шелесту трави.

Не буде щастя пі мені, ні люду.
Поки на світі нещаслива буде
Хоча б одна людина роботяща.

Коли не знаєш, хто ти, з ким, для чого.
Коли в душі ні доброго, ні злого, -
Пропаща юність і життя пропаще!
   

Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...
Завіс сніг і наш поріг,
І в полі бадилину.

За ногу вхопить вітер дим,
А сніг і дим завіс.
Ще й білим язиком твердим
Прилиже дим, як вміє.

Хвоста розпушить курці сніг
І пожене за вітром.
Останні яблучка із ніг
Зіб'є із віт над світом.

До айстр останніх припаде
Губами сніговими
І тихо їм щось доведе,
І забіліє з ними...

Під самим садом обрій ліг
На сіру павутину...
Вже неминуче буде сніг
З хвилини на хвилину...