Анумо знову віршувать! - вірші, проза, клуб поезії

У Харкові надрукували «Літературний ярмарок»: востаннє він виходив майже 100 років тому

virchi — Sun, 30 Aug 2026 10:01:21 GMT

У Харкові вийшов друком альманах «Літературний ярмарок». Він складається з прозової та поетичної частин. В альманасі — тексти 33 авторів: 25 українських та восьми іноземних.

Про це Суспільне Харків повідомили у благодійному фонді Сергія Жадана.

До видання увійшли твори учасників однойменного фестивалю, що пройде у Харкові 28-30 серпня: зокрема, Марії Матіос, Вахтанга Кіпіані, Андрія Кокотюхи, Сергія Жадана, Мар'яни Савки, Олександра Ірванця, Ніки Кожушко.

«Ілюструють його роботи учнів харківської студії Аза Нізі Маза, які разом складають 25-метрове графічне панно з іронічними портретами письменників. Книга вийшла друком у видавництві «Фоліо», — йдеться у повідомленні.

Альманах — символічне продовження часопису «Літературний ярмарок», що виходив у 1928-30 роках, зазначили у фонді.

«Автором ідеї був Майк Йогансен, її розвинув Микола Хвильовий. Альманах підхоплює настрій часопису часів Хвильового як своєрідний діалог поколінь, з енергією "нових двадцятих". 1930-го року, у 12-ій книзі "Літературного ярмарку", його редактор Микола Хвильовий прощаючись із читачами, написав: Епілогу до цього, останнього нумера «ЛЯ» я свідомо не пишу: я не певний, що за якийсь час «ЛЯ» будучи новим, цілком оріґінальним типом альманаха, не воскресне, і не продовжить свого існування за редакцією письменників наймолодшої ґенерації», — сказано у повідомленні.

Через 96 років Альманах повернувся — за редакцією і з текстами сучасних українських письменників. Всього видання поєднує результати творчої праці 48 митців. Дизайн — Анна Мадунова, літературне редагування — Анастасія Коротка.

Як знайти надійну няню або тьютора: сучасні рішення для батьків

Promo — Wed, 26 Aug 2026 10:34:42 GMT

Пошук людини, якій можна довірити дитину, часто забирає багато часу та потребує особливої уваги. Батькам важливо знайти не просто відповідального дорослого, а фахівця, який підходить дитині за досвідом, підходом до навчання чи виховання, графіком і вартістю послуг. Сучасні цифрові сервіси покликані спростити це завдання. Одним із таких рішень стане платформа nannyme.ua, за допомогою якої до послуг батьків може бути тьютор або няня та отримати необхідну інформацію для зваженого вибору.$CUT$

Чому пошук фахівця для дитини може бути складним

У кожної родини свої потреби. Комусь потрібна няня на кілька годин після школи, іншим батькам необхідна допомога з дитиною протягом усього робочого дня. Деякі родини шукають спеціаліста, який зможе не тільки доглядати за дитиною, а й допомагати їй із навчанням, організацією занять та розвитком самостійності.

При цьому одного лише оголошення недостатньо, щоб оцінити кандидата. Батькам хочеться розуміти, який у людини досвід, коли вона може працювати, скільки коштують її послуги та що про співпрацю з нею думають інші користувачі.

Саме тому особливого значення набувають платформи, де ключова інформація зібрана в одному місці. Це дозволяє скоротити час пошуку та ще до першого спілкування відсіяти пропозиції, які не відповідають потребам конкретної сім'ї.

Nannyme.ua: пошук няні без зайвих складнощів

Концепція nannyme.ua передбачає створення простого та зрозумілого способу взаємодії між батьками та нянями. Платформа має допомогти сторонам знайти одна одну без зайвих посередників і тривалого обміну повідомленнями на різних майданчиках.

Для батьків це насамперед можливість отримати більше контролю над вибором. У профілях користувачів передбачена важлива інформація: досвід роботи, доступний графік, вартість послуг та відгуки.

Такий формат особливо зручний тоді, коли батьки мають конкретні вимоги. Наприклад, потрібно знайти людину, яка може працювати лише у вечірні години, забирати дитину зі школи або регулярно допомагати з навчанням. Наявність структурованої інформації дозволяє швидше порівняти кілька кандидатів.

Верифікація як важлива складова безпеки

Коли йдеться про послуги для дітей, питання довіри виходить на перший план. Батькам важливо розуміти, з ким саме вони мають справу, перш ніж домовлятися про регулярну співпрацю.

Однією з передбачених можливостей nannyme.ua стане верифікація користувачів. Підтверджені профілі мають зробити взаємодію більш прозорою та допомогти користувачам почуватися впевненіше.

Не менш корисними можуть стати реальні відгуки. Досвід інших батьків дозволяє отримати додаткове уявлення про відповідальність, комунікацію та якість роботи фахівця. У поєднанні з інформацією про досвід і графік це створює більш повну картину ще до особистої зустрічі.

Не тільки няня: допомога з навчанням і розвитком

Потреби дитини змінюються з віком. Якщо для маленької дитини головним завданням є безпечний догляд, то для школяра дедалі більшого значення може набувати допомога з навчанням.

Саме тут батькам можуть знадобитися послуги тьютора. Такий фахівець може допомагати дитині організувати навчальний процес, краще розібратися зі складними темами та сформувати власний підхід до навчання.

Зручна платформа для пошуку фахівців може бути корисною і в такій ситуації. Замість пошуку інформації на численних сайтах батьки отримують можливість шукати відповідного кандидата в одному середовищі, орієнтуючись на доступність, досвід та інші важливі параметри.

Спілкування без переходу до інших месенджерів

Після вибору потенційного кандидата виникає необхідність обговорити деталі. Навіть якщо профіль містить багато інформації, у батьків майже завжди залишаються додаткові запитання.

У nannyme.ua для цього передбачений вбудований чат. Він має дозволити уточнювати графік, умови роботи, вартість та інші організаційні моменти без необхідності одразу переходити до сторонніх месенджерів.

Це може бути особливо зручно під час першого контакту. Батьки можуть поставити кілька запитань, оцінити комунікацію кандидата та лише після цього перейти до детальнішого обговорення співпраці.

Переваги для нянь і фахівців

Сервіс розрахований не лише на батьків. Для нянь та інших спеціалістів це можливість представити себе потенційним клієнтам і сформувати професійне портфоліо.

Важливу роль відіграватимуть відгуки. Хороша репутація, сформована на основі реального досвіду співпраці, може допомагати фахівцеві виділятися серед інших кандидатів.

Ще одна передбачена можливість – отримувати запити безпосередньо від батьків. Це дозволяє уникати зайвих посередників, комісій і численних телефонних дзвінків. Спеціаліст може самостійно обирати замовлення, які відповідають його можливостям.

Окрему увагу приділено графіку. Няні зможуть керувати вільними годинами та підбирати замовлення, які зручно поєднати з іншими справами або роботою.

Що буде доступно користувачам

Очікується, що платформа матиме простий поріг входу. Реєстрація передбачається безкоштовною, без прихованих умов та оплат за початок користування.

Серед основних можливостей, які заявлені для майбутнього застосунку:

безкоштовна реєстрація;
верифікація користувачів;
профілі з інформацією про досвід та умови роботи;
відгуки;
пошук відповідних фахівців;
прямі запити від батьків;
вбудований чат;
можливість погоджувати деталі співпраці в одному просторі;
керування доступним графіком для нянь.

Таким чином, платформа має об'єднати основні етапи взаємодії – від пошуку та першого знайомства до погодження умов роботи.

Чому зручність важлива саме для батьків

Батьки часто мають обмежений час на пошук додаткової допомоги. Робота, домашні справи, школа, гуртки та інші обов'язки залишають небагато можливостей для тривалого перегляду десятків оголошень.

Тому цінність подібного сервісу полягає не лише в кількості кандидатів. Важливо, наскільки швидко можна зрозуміти, чи підходить конкретна людина. Якщо в одному профілі доступні основні відомості, відгуки та можливість зв'язатися з кандидатом, процес вибору стає більш організованим.

Водночас остаточне рішення все одно залишається за батьками. Навіть за наявності верифікації та відгуків варто особисто поспілкуватися з кандидатом, обговорити очікування та переконатися, що підхід фахівця відповідає потребам конкретної дитини.

Платформа, яка має зробити пошук простішим

Nannyme.ua створюється як цифровий простір для взаємодії батьків і фахівців у сфері догляду та допомоги дітям. Її завдання – зробити пошук більш прозорим, а комунікацію між сторонами – простішою та зручнішою.

Для батьків це можливість шукати няню або спеціаліста для занять із дитиною, переглядати інформацію про кандидатів, звертати увагу на відгуки та обговорювати умови співпраці. Для нянь – спосіб презентувати власний досвід, формувати репутацію та отримувати запити безпосередньо від родин.

Застосунок наразі готується до запуску. Ті, хто хоче дізнатися про його появу одними з перших, можуть залишити свої контактні дані на сайті nannyme.ua. Це дозволить отримати повідомлення, коли сервіс буде готовий до повноцінного використання.

Українська видавнича асоціація закликає Зеленського скликати РНБО і розробити механізми допомоги книжковій галузі

virchi — Tue, 25 Aug 2026 09:37:27 GMT

Наслідки обстрілів складу видавництва «Ранок» 1 серпня. Надано пресслужбою корпорації RNK-Ranok

Громадська спілка «Українська видавнича асоціація» (УВА) поширила офіційне звернення до президента України Володимира Зеленського. У документі наголошується, що через систематичні прицільні удари Росії по друкарнях, складах та книгарнях книговидавнича сфера опинилася на межі виживання.

Звернення поширив голова УВА Артем Біденко у Facebook.

«Асоціація об'єднує 97 учасників усіх спрямувань – видавництва, друкарні та книгарні, які забезпечують близько 80% книжкового ринку України, і ми вимушені визнати, що остання наша надія на реальні ефективні рішення для порятунку сфери знаходяться винятково у Вашій сфері, пане Президенте», — розпочинається допис.

Автори звернення підкреслюють, що ворог цілеспрямовано знищує інфраструктуру, яка формує українську ідентичність. За літо індустрія зазнала таких втрат:

знищено близько 13 мільйонів книжок, що становить майже третину всього річного накладу в Україні;
прямі збитки галузі оцінюються щонайменше в 1,19 мільярда гривень;
зруйновано виробничі потужності ключових підприємств, серед яких «Фактор-Друк», «Побутелектротехніка» та «Конві»;
прогнозується зменшення загального накладу на 15 % та зниження продажів на чверть уже цього року.

УВА зазначає, що наявні державні інструменти допомоги не працюють для книговидавничої галузі. Чинна програма компенсації воєнних ризиків поширюється лише на нерухомість і оминає головний актив видавців — надруковані наклади. Крім того, досі не запущені критично важливі механізми: пільгове кредитування для відновлення потужностей, воєнне страхування готової продукції, державні закупівлі для бібліотек та субсидії на оренду для книгарень.

Асоціація просить президента скликати засідання Ради національної безпеки і оборони (РНБО), щоб зобов'язати Кабінет Міністрів невідкладно вжити заходів. Серед головних вимог:

виділити кошти на компенсацію збитків та відновлення знищених накладів (насамперед підручників);
поширити механізм страхування воєнних ризиків на товари в обороті;
відновити прямі державні закупівлі книжок для поповнення бібліотечних фондів;
поширити програми доступного кредитування на видавництва і друкарні;
створити єдину міжвідомчу робочу групу з питань розвитку ринку.

Видавці попереджають: якщо українську книжкову галузь буде знищено, її місце займе суто комерційний іноземний продукт, що стане ударом по національній ідентичності та підтримці українських авторів.

«Ми свідомі, що Раду національної безпеки і оборони збирають не за кожним приводом і що на тлі фронту книжка виглядає темою, яка може почекати; проблема лише в тому, що поки вона чекає, друкарні згоряють швидше, ніж відбудовуються», — підсумували в УВА.

Раніше заступниця міністерки культури Богдана Лаюк повідомила, що наявні інструменти програми «Зроблено в Україні» (гранти, пільгові кредити «5-7-9%», компенсація воєнних ризиків) наразі орієнтовані переважно на нерухомість та обладнання. Однак головний актив книжкової галузі — це безпосередньо самі книжки.

Саме тому, за її словами, Мінекономіки вже працює над поширенням страхування та компенсацій на товари в обороті й готову продукцію, а також над запуском пільгового кредитування для видавців. Паралельно уряд збирає інформацію від постраждалих підприємств щодо їхніх планів на найближчий рік, а для підтримки малих видавництв готується окреме рішення.

Що відомо про осбтріли книговидавничої галузі

Знищення друкарні «Конві» спричинило втрату близько 600 тисяч книжок, з яких 250 тисяч шкільних підручників. Серед видавництв, чиї книги потрапили під удар: «Ранок», «Грамота», «Лабораторія», ArtBooks, «Асса», «Каламар», «Атена», «Астон», BookChef, «Апріорі», «Урбіно» та інші.

Видавництво BookChef внаслідок російської атаки 2 липня втратило близько 800 тисяч книжок. Також «Книголав» повідомив про втрату майже 250 тисяч книжок.

Знищено склади корпорації RNK-Ranok у Харкові, через що загальні втрати української книжкової галузі тепер становлять близько 30 % річного обсягу виробництва книжок.

Внаслідок пожежі на книжковому ринку «Петрівка» постраждала низка видавництв: «Віхола», «Ранок», BookChef, «Наш Формат», «Лабораторія» та «РМ».

Українські видавництва випустили чимало новинок художньої прози

Promo — Wed, 12 Aug 2026 07:22:35 GMT

У липні українські видавництва випустили чимало новинок художньої прози, дев’ять із яких ми відібрали для цієї добірки. Серед них — роман про Миколу Леонтовича, детективи про загадкову смерть в київському гуртожитку і про античний Рим, лав-сторі в сонячній Одесі, зразок південної готики. Книжки добірки різняться інтонацією та настроєм — від напружених і похмурих історій до легших текстів, здатних дати перепочинок.

«Прилетіла ластівочка». Ірен Роздобудько

$CUT$
ВСЛ

Фото: starylev.com.ua

У 1916 році в Києві вперше публічно прозвучав «Щедрик» — українська народна щедрівка в обробці Миколи Леонтовича. Згодом твір здобув світове визнання завдяки гастролям капели Олександра Кошиця та англомовній версії Carol of the Bells. У 1921 році Леонтовича вбив агент ЧК, а обставини й мотиви злочину досі залишаються предметом дискусій. У романі «Прилетіла ластівочка» Ірен Роздобудько поєднує факти з вимислом і пропонує власну версію трагедії.

Оповідь починається наприкінці 1997 року в американському пансіонаті для літніх людей. Почувши «Щедрика», один із мешканців, Ніколас Лео, переживає серцевий напад і просить покликати священника. Під час сповіді він зізнається, що багато років видавав себе за іншу людину. Його розповідь повертає читача до Києва 1916 року — часу першого виконання знаменитої обробки Леонтовича.

Далі роман проводить героїв крізь Першу світову війну, Українську революцію та боротьбу за незалежність. Поряд із життям Леонтовича Роздобудько розповідає про створення Української Республіканської Капели, її закордонні гастролі та культурну дипломатію УНР, завдяки якій українська музика прозвучала в світі. Історичну лінію доповнюють вигадані долі музикантів, митців і студентів, пов’язані талантом, коханням, ревнощами та небезпечним прагненням привласнити чуже ім’я.

Роздобудько показує мистецьке середовище в часи політичного насильства, досліджує одержимість, заздрість і ціну визнання, а також простежує шлях мелодії, яка пережила свого автора й стала одним із найвідоміших українських творів у світі.

«Красиві дівчата теж помирають». Юлія Клебан

Лабораторія

Фото: readeat.com

Юлія Клебан — письменниця й маркетологиня, яка понад десять років працює з креативними текстами. У 2023 році вона взяла майже семимісячний сабатікал, під час якого вирішила серйозніше зайнятися художнім письмом. «Красиві дівчата теж помирають» — її дебютний детектив, події якого розгортаються в Києві 2018 року.

Ольга-Олександра, або просто Оллі, майже два роки працювала копірайтеркою в рекламній агенції, але за тринадцять днів до сплати оренди несподівано залишається без роботи. Тиждень безрезультатних пошуків змушує її погодитися на тимчасову роботу асистентки Ірини Хижак — стриманої колишньої адвокатки, яка розслідує справи, що залишилися без відповіді.

Першою справою їхнього дуету стає смерть Лізи Литовської, студентки із заможної родини, під час вечірки в київському гуртожитку. Поліція схиляється до версії самогубства, однак батько дівчини переконаний, що її вбили. Щоб з’ясувати правду, Оллі та Ірині доведеться розібратися в суперечливих свідченнях, давніх образах і таємницях студентського середовища.

«Кримський інжир. Бизимкілєр»

ВСЛ

Фото: starylev.com.ua

«Бизимкілєр», що в перекладі з кримськотатарської означає «наші», — п’ята антологія українсько-кримськотатарського літературного проєкту «Кримський інжир / Qırım inciri», що поєднує конкурс, книжкову серію та фестиваль. До нового видання серії увійшли найкращі твори п’ятого конкурсу, написані в Криму й за його межами, у тилу та на фронті.

Цього разу до поетичних і прозових творів та перекладів додали есеїстику українською і кримськотатарською мовами — нова номінація конкурсу. Книжку традиційно відкриває есей співзасновника проєкту Аліма Алієва та «Інжирна промова», яку на нагородженні фіналістів 5-го конкурсу виголосив Євген Глібовицький.

Автори звертаються до історій політв’язнів, викрадених і зниклих кримчан, досвіду повернення кримських татар на батьківщину, вигнання зі спільноти, пам’яті та приналежності. Поряд із текстами, безпосередньо пов’язаними із сучасними подіями, в антології є гумористичні й фантастичні сюжети, філософська містика та любовна історія. Завдяки такому жанровому діапазону Крим постає через історичну пам’ять, особистий досвід і повсякденне життя.

Перекладний розділ містить твори Юсуфа Болата, Сейрана Ібрагімова, Ліни Костенко, Богдана Лепкого, Османа Османова, Майє Сафет та Івана Франка. Тексти кримськотатарською мовою паралельно подано кирилицею та латиницею.

«На вагу золота». Альона Рязанцева

Vivat

Фото: vivat.com.ua

Альона Рязанцева — письменниця та журналістка, авторка романтичних комедій і кримінальних романів. У книжці «На вагу золота» вона поєднує легкий гумор, літню атмосферу Одеси й відверту романтичну лінію з розмовою про розлади харчової поведінки, прийняття власного тіла та суспільну фетфобію.

Головна героїня Яна працює плюс-сайз фотомоделлю українського бренду спідньої білизни «Басілея» й веде інстаграм-блог із тридцятьма тисячами підписників. Вона виступає проти бодішеймінгу, говорить про любов до себе й переконана, що залишила розлад харчової поведінки в минулому. Однак за публічною впевненістю Яни приховуються страх близькості, залежність від чужого схвалення та вразливість, якої вона не готова визнавати.

Під час десятиденного робочого відрядження до Одеси Яна змушена постійно працювати з фотографом Ярославом. Пів року тому він грубо відмовив їй на новорічному корпоративі й відтоді став для неї особистим ворогом. Вимушена близькість поступово змінює їхні уявлення одне про одного, а Яні доводиться перевірити, наскільки її внутрішній стан відповідає образу, який вона транслює у блозі.

Одним із джерел натхнення для образу Яни стала Каріна Волкова — власниця магазину спідньої білизни та UGC-креаторка, яка публічно розповідала про власний досвід РХП, схуднення і прийняття себе. Працюючи над цією темою, Рязанцева також читала книжки про культуру схуднення та сприйняття тіла, слухала тематичні подкасти й консультувалася з психотерапевтками.

Події роману розгортаються у 2018–2019 роках. Авторка свідомо обрала період до пандемії та повномасштабного вторгнення, щоб зосередитися на внутрішній боротьбі Яни, її стосунках із власним тілом і поступовому зближенні героїв, а також дати можливість ескапізму для читача.

«Моріс». Едвард Морґан Форстер

Основи

Фото: osnovypublishing.com

Британський класик Едвард Морґан Форстер написав «Моріса» у 1913–1914 роках, а потім неодноразово переглядав і доповнював роман. Поштовхом до його створення стало знайомство письменника з поетом Едвардом Карпентером та його партнером Джорджем Мерріллом. За тодішніх правових і суспільних умов Форстер не наважувався опублікувати історію кохання між чоловіками, тому «Моріс» побачив світ лише 1971 року, після смерті автора.

У центрі оповіді — Моріс Голл, представник заможного англійського середнього класу. Його майбутнє видається заздалегідь визначеним: освіта, кар'єра, шлюб і належне місце в суспільстві. Єдине, чого не враховує цей бездоганний сценарій, — бажання Моріса. Вихований у респектабельній родині, він звик довіряти правилам середовища, однак у Кембриджі дедалі виразніше усвідомлює потяг до чоловіків. Стосунки з Клайвом Даремом, а згодом знайомство з єгерем Алеком Скаддером змушують його шукати відповідь на запитання: чи можливо жити чесно, коли щирість загрожує втратою репутації, становища і свободи.

Шлях Моріса від сорому та спроб змінити себе до прийняття власної природи дає Форстеру змогу викрити лицемірство британського суспільства. Сексуальні заборони тут нерозривно пов'язані з класовою нерівністю, адже близькість вимагає від героя порушити не лише правила, що визначають допустимі бажання й поведінку, а й усталені межі між представниками різних суспільних верств.

У 1987 році роман екранізував режисер Джеймс Айворі, а 1998-го історія Моріса отримала сценічне втілення.

«Римська кров». Стівен Сейлор

Апріорі

Фото: starylev.com.ua

Опублікований 1991 року детектив «Римська кров» відкриває цикл Roma Sub Rosa про Гордіана Шукача. В основі сюжету лежить реальний судовий процес.

Дія розгортається навесні 80 року до нашої ери, коли Рим знемагає від незвичної спеки й страху, породженого диктатурою Сулли. Молодий адвокат Марк Туллій Ціцерон береться за першу велику кримінальну справу у своїй кар'єрі — захист Секста Росція, звинуваченого у вбивстві батька заради спадку. Батьковбивство вважали одним із найтяжчих злочинів, тож впливові правники уникають процесу, пов'язаного з людьми з оточення диктатора. Для Ціцерона ця справа може стати початком блискучої кар'єри або перетворити його на ворога найнебезпечніших людей Рима.

Щоб перевірити версію обвинувачення, Ціцерон звертається до Гордіана Шукача — незалежного розслідувача, який знаходить відповіді там, де інші воліють не ставити запитань. Пошуки ведуть його від галасливих вулиць міста і розкішних будинків знаті до маєтків в Умбрії, де давні родинні конфлікти переплелися з боротьбою за землю, гроші та вплив. Поступово за звинуваченням проступає схема насильницького привласнення майна, до якої причетні родичі загиблого та Хрисогон — могутній вільновідпущеник Сулли.

Стівен Сейлор — американський письменник, що отримав освіту з античної історії та класичної філології (латина, грецька), тож захоплення Римом у нього не випадкове, а виросло з академічної підготовки. Його найвідоміший цикл Roma Sub Rosa налічує десятки книг і охоплює період від Сулли до Клеопатри й Октавіана. Пізніше Сейлор написав ще й масштабнішу трилогію про історію самого Рима — Roma, Empire та Dominus, що охоплюють майже тисячу років його історії.

«Хранителька таємниці». Кейт Мортон

РМ

Фото: ridna-mova.com

Австралійська письменниця Кейт Мортон поєднує історичну прозу, детективну інтригу та сімейну сагу, звертаючись до характерної для її романів теми — впливу прихованого родинного минулого на теперішнє. 2013 року книжка здобула Australian Book Industry Award у категорії художньої прози.

Улітку 1961-го шістнадцятирічна Лорел Ніколсон під час родинного пікніка бачить, як її мати Дороті вбиває незнайомця. Поліція визнає вчинок жінки самообороною, проте побачене не узгоджується з образом люблячої й турботливої матері, яку Лорел знала все життя. П’ятдесят років потому, коли родина збирається відзначити дев’яностоліття Дороті, Лорел розуміє, що це може бути її остання нагода з’ясувати правду про той день.

Оповідь рухається між 1930-ми роками, 1961-м і 2011-м. Пошуки відповідей повертають Лорел до передвоєнного та воєнного Лондона, де переплелися долі трьох молодих людей: Дороті, її нареченого, фотографа Джиммі, та заможної Вів’єн. Вивчаючи документи, розшукуючи свідків і зіставляючи різні версії подій, Лорел поступово відновлює історію, у якій кожне нове відкриття змінює її уявлення про те, що вона досі вважала правдою.

Детективна інтрига поступово розкривається як психологічна драма про заздрість, прагнення іншої долі, помсту й ціну рішень, наслідки яких можуть переслідувати людину десятиліттями.

«Рівнина в огні». Хуан Рульфо

Темпора

Фото: tempora.com.ua

Лаконічна й композиційно складна проза мексиканського письменника Хуана Рульфо суттєво вплинула на наступне покоління латиноамериканських авторів: його вважають одним із попередників літературного буму 1960–1970-х років. «Рівнина в огні», опублікована 1953 року, стала першою книжкою Рульфо, хоча окремі оповідання він друкував у літературних журналах ще від середини 1940-х. У цій збірці вже сформувалася його впізнавана художня манера, яку письменник згодом розвинув у найвідомішому романі «Педро Парамо».

Герої збірки мешкають серед посушливих рівнин і збіднілих селищ, мандрують дорогами, рятуючись від злиднів, переслідування або наслідків власних учинків. Вони мстяться за давні кривди, порушують закон, захищають родину й каються, однак їхні дії часто лише продовжують коло насильства. У змальованій Рульфо сільській Мексиці відчутні наслідки Мексиканської революції, війни крістерос і земельної реформи. Письменник майже не пояснює політичних обставин безпосередньо: історія входить в оповідання через бідність, вимушені мандри, родинні конфлікти та давні рахунки між людьми.

Рульфо пише стримано, уникаючи прямих оцінок і не зводячи персонажів до однозначних ролей жертв чи злочинців. Розмовна мова, уривчасті монологи й чергування голосів надають оповіданням інтонації усного свідчення, хоча за нею стоїть ретельно вибудувана композиція. Події нерідко розгортаються поза хронологічною послідовністю — через спогади, зізнання та зміни оповідної перспективи.

«Серце — самотній мисливець». Карсон Маккалерс

Ще одну сторінку

Фото: laboratory.ua

Карсон Маккалерс належить до найпомітніших постатей американської літератури ХХ століття. Її творчість часто розглядають поряд із доробком Вільяма Фолкнера, Фланнері О’Коннор і Трумена Капоте. «Серце — самотній мисливець» — дебютний роман Маккалерс, що вийшов 1940 року, коли авторці було лише двадцять три. Книжка привернула увагу критиків зрілістю письма й тим, як Маккалерс поєднала особисті драми персонажів із темами расизму, бідності та класової нерівності. Роман зараховують до течії південної готики.

Події розгортаються у 1930-х роках у невеликому промисловому містечку на півдні США. У центрі оповіді — Джон Сінґер, глухий чоловік, який читає з губ і спілкується жестовою мовою. Хоча його навчили говорити, голосом він майже не користується. Після госпіталізації найближчого друга Спіроса Антонапулоса Сінґер залишається сам і поступово стає довіреною особою для кількох мешканців міста. Вони розповідають йому про свої страхи, мрії та розчарування, вбачаючи в його мовчанні уважність, мудрість і здатність зрозуміти кожного.

Проте ці розмови залишаються односторонніми. Герої майже не цікавляться переживаннями самого Сінґера й проєктують на нього власні потреби, тому відчуття близькості з ним значною мірою існує лише в їхній уяві. Через долі персонажів Маккалерс досліджує різні форми самотності й відчуження, спричинені віком, расовою дискримінацією, бідністю, нереалізованими прагненнями та браком взаємного розуміння.

У 1968 році режисер Роберт Елліс Міллер екранізував роман. Фільм отримав дві номінації на премію «Оскар».

Галина Крук про мілітарність у літературі

virchi — Fri, 07 Aug 2026 06:59:00 GMT

Війна ніколи не була випадковим сюжетом літератури. Від героїчних епосів Раннього Середньовіччя до сучасної української поезії вона вчить не лише воювати, а й пам'ятати, що саме варте захисту. Українська поетка, літературознавиця та перекладачка Галина Крук переконана: людство завжди жило в умовах загрози, а мир — це лише тимчасовий стан, про крихкість якого ми часто забуваємо.

Про мілітарність літератури вона розповіла в інтерв'ю на Радіо Культура. Суспільне Культура публікує текстову версію.

Щоб почати нашу розмову, я хотіла б запропонувати тобі здійснити таку собі мандрівку в середньовічну літературу. Мені здається, що саме там можна побачити перші зародки, перші паростки того, що ми сьогодні називаємо літературою причетності, якщо говоримо про війну. Оця мілітарність так чи інакше з'являється в літературі ще в добу Раннього Середньовіччя. Мені здається, що одним із найкращих прикладів для європейської літератури є «Старша Едда». Там є «Речі Високого», і коли ми їх читаємо, то розуміємо: перед нами ще не військовий статут, але вже дуже багато того, що згодом увійде до військових статутів: поводження зі зброєю, ставлення до побратимів, робота з особовим складом. У «Речах Високого», попри всю духовність і звернення до скандинавських божеств, усе це присутнє й залишається важливою частиною тексту. Як, на твою думку, вибудовувалася ця історія від XII–XIII століть, якщо ми говоримо про «Старшу Едду», і до сьогодення, коли ми читаємо мілітарну поезію й бачимо приблизно ті самі мотиви: побратимство, поводження зі зброєю, мілітарні контексти?

Це дуже цікавий ракурс, дякую за нього. Так глибоко ми зазвичай рідко копаємо. Для мене це теж цікавий аспект, оскільки як літературознавиця я маю справу з давнішими епохами. І я, напевно, сказала б так: війна супроводжувала людину постійно, на всіх етапах її історії.

Період, про який ти згадуєш, — це період так званих героїчних епосів, саме так ми окреслюємо його в літературознавстві. І він дуже добре показує, наскільки люди від певного моменту намагалися опанувати війну, яка завжди супроводжувала людство, — як спосіб чи зберегти свою територію, чи захопити іншу. Тобто всі ці аспекти війни — як загрози, з якою потрібно виробити певний спосіб взаємодії, — віддавна в культурі й літературі отримують певну форму репрезентації.

Героїчні епоси — це завжди різновид такої документальної літератури, яка фіксує певний етап, певні способи ведення війни, військові звичаї. Крім того, з цих творів ми можемо зрозуміти, що саме вважалося цінним у ту епоху, які правила були непорушними. Наприклад, правило побратимства. Часом ці правила дуже дивні. Так само й образи героїв — вони міфологізовані, очуднені. Наприклад, Кухулін, герой ірландської міфології, має по сім пальців, або той, у кого під час гніву, під час битви, одне око випадає. Але водночас написано, що всі місцеві жінки закохані в нього як у героя, який саме таким чином виявляє свою винятковість.

Або «Кад Годдо» — «Битва дерев»: коли ми розуміємо, що автор, бард, який описує різні стани воїна й звертається до аналогій із різними видами дерев, насправді описує воїнство кланів. Це теж іномовність, робота з дуже глибокими аналогіями. Але вона також про цю мілітарність.

Насправді ця мілітарність і в подальші часи нікуди не зникає. Вона переходить у культуру, ховається, наприклад, у багатьох жанрах фентезі. Чи це «Гра престолів», чи, наприклад, світ на зразок «Сильмариліон», чи щось інше. Тобто це завжди певні форми того, як ми трансформуємо мілітарність в умовно мирний час.

Взагалі від початку повномасштабної війни я трактую мирні часи як умовно мирні. Тому що для мене стало дуже сильним усвідомлення того, наскільки крихкий світ, у якому живуть люди, не розуміючи, що мир — тимчасовий, що загроза війни існує постійно. І коли хтось на тебе нападає — а це дуже добре видно з давнього героїчного епосу, — ти маєш бути готовим захищатися, бути готовим захищати тих, хто тобі дорогий, і те, що тобі дороге. Мені здається, саме цей важливий момент у літературі певною мірою був утрачений.

Наше складне й трагічне ХХ століття, результати та наслідки Другої світової війни значною мірою вплинули на формування такого псевдопацифістського канону в літературі. Люди намагалися плекати мир, але не через розуміння того, що вони мають бути готовими захищати себе, якщо це буде потрібно.

Адже війна буває різною. Одна річ — не нападати самому. Інша — коли нападають на тебе. Тоді ти мусиш бути готовим до оборони, а не просто відійти вбік і дозволити злу поширюватися далі. Оцей момент такого псевдопацифізму в європейській традиції я й досі спостерігаю в багатьох країнах. Люди кажуть: «Ні-ні, ми проти війни». І тоді запитуєш: «А якщо на вас нападуть? Як ви вирішуватимете це питання? Як можна вирішити його, якщо ви просто проти війни?». Це ж не погодне явище. Це свідомий злий умисел когось.

І, відповідно, дуже часто люди кажуть: «Ну, ми постараємося втекти на інші, безпечні території». Для мене це дуже показовий момент.

Я розумію, що багато європейських країн просто не готові прийняти цей виклик або не готові, якби раптом щось сталося, чинити опір. Дуже невеликий відсоток європейців сьогодні готовий щось робити у відповідь на агресію проти них. І вони одразу питають: «А навіщо нас? Чому комусь потрібно нас завойовувати?». І тут є слабкий момент, тому що я відповідаю: «А чому нас?». Тобто якщо питання ставиться саме так, це означає, що люди підсвідомо думають: Україна, яка зазнала цієї агресії, якимось чином сама її спровокувала. Це, власне, про вину жертви, яка нібито хоч чимось, але, звичайно, мусила спровокувати те, що сталося.

І це веде нас до того, що, виявляється, можна підсвідомо допустити: одні народи є більш загроженими, інші — менш загроженими; одні більше заслуговують на захист, інші — менше. Мовляв, якби вони вступили до НАТО або якби хотіли до Європейського Союзу, то з ними такого не сталося б. Це дуже схоже на фразу: «Якби вона не гуляла ввечері, з нею такого точно не сталося б». Але насправді людство живе в умовах загрози впродовж усього свого існування. Для людей воювати за щось — це ще від періоду неолітичних воєн. Це доводять археологи, котрі часто розкривають не поховання і не умовні поселення неолітичної доби чи доби енеоліту, а знаходять щось, що свідчить: на цьому місці, на цій території десятки тисяч років тому відбулася битва. Це видно з кісток, зі зброї. Якщо йдеться про кам'яну добу, то це кам'яні наконечники стріл, якісь сокири. Але людство воювало вже тоді, і ця метафора тягнеться донині. І насправді ХХ століття та наслідки Другої світової війни сформували ось це вміння замилювати собі очі, удавати, що цього не відбувається. Попри те, що навіть дрібні конфлікти триватимуть перманентно, так чи інакше, у різних куточках планети. Це призвело до того, що з'явилася нова мова — про мілітарне й немілітарне, про пацифістичне й псевдопацифістичне. Насправді ж вона нова лише для ХХ і ХХІ століть. Бо вся наша мова формувалася саме в умовах війни.

Власне, якщо звернутися вглиб історії, то, як кажуть дослідники, майже в кожному місці відбувалася якась битва. Майже в будь-якому місті можна знайти місця, де загинули люди. І, відповідно, ми просто мусимо усвідомлювати: заплющувати на це очі неможливо.

Колись я натрапила, здається, у Гегеля, на думку про те, що під час війни з людством, із певною спільнотою, із якимось середовищем відбуваються набагато динамічніші зміни, ніж могли б відбутися за тривалий мирний період. Тобто зміни відбуваються в дуже короткому проміжку часу. І, на жаль, ми можемо переконатися в цьому на власному досвіді, якщо подивимося на нашу історію останніх тринадцяти-чотирнадцяти років. Це той момент, який показує, наскільки світ, у якому ми живемо, постійно вимагає нашого вибору, нашого ставлення і нашої причетності — повертаючись до теми нашої розмови. Бо, наприклад, це так само, як у християнстві: ти не можеш раз і назавжди вибрати бути праведною людиною.

У кожній ситуації, у кожному випадку ти мусиш визначати, чи ти на боці добра, чи на боці чогось іншого. І кожним своїм вчинком маєш це підтверджувати. Бо сьогодні ти можеш учинити правильно, а завтра — збитися з цього шляху й зробити щось інше.

Так само і в кожній життєвій ситуації. Я розумію, що це складні філософські матерії. Але коли ми говоримо про людину в такому синхронічному, діахронічному чи будь-якому іншому зрізі, як люблять казати науковці, то отримуємо дуже багато питань, щодо яких не знаємо, як саме до них ставитися. Коли я бачу людину на вістрі історії — використаймо таку метафору, то розумію: якщо вона не звертає уваги на попередній досвід свого народу, своєї спільноти, навіть своєї родини, то залишається беззахисною перед обставинами, які можуть із нею трапитися. Я постійно це помічаю. Є вага досвіду і є вага важкого досвіду, який певні народи несуть упродовж багатьох десятиліть, а то й століть.

Скажімо, якщо говорити з ірландцями про голод чи про революцію, вони завжди мають що розповісти про протистояння. У кожного в родині, в історії кожної родини є що згадати, і це буде дуже особистий стосунок до історії.

В Україні цей момент особистого стосунку до історії, на жаль, теж завжди дуже гострий. Ми не можемо розслабитися, тому що кожному з нас є що згадати з історії власної родини. Кожен із нас має цю війну хоча б у третьому поколінні вглиб. Вона нікуди не зникає. У другому, третьому, четвертому поколінні ми завжди знаємо, хто, де і до чого був причетний — якщо, звісно, ці спогади збереглися, якщо вони десь не обірвані. Бо коли все обірвано, людина вже не може відновити свою історію, адже не знає, звідки вона прийшла.

Для мене саме цей зріз додає ще більшого усвідомлення гостроти ситуації: ти постійно мусиш бути уважним. Мене так виховали. Я пригадую, що в моїй родині ще з дитинства було усвідомлення: родина дуже багато втратила з приходом радянської влади. І я змалку жила з розумінням, що багато речей не можна говорити назовні, тобто поза родиною. Але я знала про це. І досить часто була ситуація, коли я розуміла, що історія моєї родини відрізняється від офіційної історії. І я розуміла, що ми живемо в країні, яка не є моєю країною. Йшлося, звісно, про Радянський Союз.

Це перше усвідомлення окупації: ти живеш в окупації.

Так. Коли ти бачиш ситуацію своєї родини, яка все втратила в матеріальному плані, яка була дуже знищеною у своїх людських ресурсах... Я постійно відчувала оцю неповноту. І коли ти виживаєш із розумінням цієї неповноти, коли ти не можеш собі навіть уявити, що було втрачено, коли ти розумієш, що з тих бібліотек, до яких ти ходиш, ти читаєш лише якийсь незначний відсоток книжок, а решта книжок були знищені, що ти бачиш довкола себе те, що вціліло, а не те, що було... От це розуміння (може, тому я вибрала для себе давню літературу як сферу дослідження) накладає додаткову вагу на все, що ти робиш, і на те, як ти дивишся на світ.

Зрозуміло, що це складний підхід. Він вимагає великого внутрішнього ресурсу. Може, якось легше жити просто таким перекотиполем і не закорінюватися. Але коли ти розумієш, що в тебе сім поколінь предків лежать на одному цвинтарі, цей цвинтар набуває для тебе додаткової ваги. Ти розумієш, що це є. Ти розумієш, до якого місця ти прив'язаний. Я не знаю іншої точки входження в цей світ. Для мене це моя точка. Хтось, я розумію, може мати зовсім іншу історію, може бути викорінений звідкись, вигнаний.

Але я для себе розумію, що є речі, які я ціную дуже сильно. Є речі, які я не готова віддавати, наприклад. Є речі, які мені ніколи не будуть байдужими. І от про це. Бо кожна історія, пов'язана з війною, — це історія про те, що ти бережеш, аби не втратити; що ти готовий захищати, бо воно для тебе настільки важливе, що ти просто не можеш цього віддати.

Від «немає часу» до 10 хвилин на день: як зробити читання щоденною звичкою

virchi — Fri, 07 Aug 2026 06:52:41 GMT

Команда Суспільне Культура ділиться своїми читацькими ритуалами, які допомагають читати регулярно.

Я (авторка цього матеріалу та редакторка Суспільне Культура) люблю читати, скільки себе пам'ятаю, тож мені принаймні не довелося проходити етап з усвідомленням того, що читання — це приємна, а не нудна діяльність. Однак хотілося зробити таке дозвілля більш систематичним.

Свої читацькі ритуали я вибудовувала поступово. Перше, що почала впроваджувати, — це записувати назву прочитаної книжки та автора чи авторку, дату завершення прочитання, а також виписувати цитати в окремий нотатник. Виписування цитат не прижилося, на заміну прийшли стикери в книжках та нотатки на сторінках книжки. А ось список прочитаного я веду з 2019 року в нотатках телефона.

На початку року я ставлю собі ціль із кількості прочитаних книжок. Уже декілька років ця ціль не змінюється — 24 книжки на рік або по дві прочитані книжки на місяць. Цілком можуть бути місяці з нечитуном, коли я не завершу жодної книжки, але також будуть місяці, коли я прочитаю 5 книжок. Не ставлячи собі масштабної цілі у 100 книжок на рік, я не відчуваю тиску та не бачу потреби перевантажувати себе, читання для мене насамперед про задоволення, а для досягання цілей та відповідальності в мене є робота, яка ще й пов'язана з тим, що я протягом дня читаю та редагую тексти інших. Досі мені вдавалося досягати своєї мети, торік це було 32 прочитані книжки, у 2024-му — 30. А за ці пів року прочитала 20 книжок, ще 4 — почала, але поки не завершила. Я не боюся відкладати книжки, якщо зараз вони не резонують із моїм настроєм.

Читання — усамітнене дозвілля. І мені це завжди подобалося: конкретні образи виникають лише у мене в голові, підштовхують до спогадів та рефлексій власного життя. Тривалий час я не відчувала потреби обговорювати з кимось іншим прочитане, та й загалом вважала себе інтроверткою, але під час повномасштабної війни звузилося моє коло спілкування і я стала спраглою до соціалізації та нових знайомств.

У цей період натрапила на відео про книжкові клуби на YouTube-каналі книгарні «Сенс». Серед усіх спікерів та спікерок найбільше відгукнулися слова Оксани Павленко — засновниці Divoche.media та модераторки книжкового клубу для спільноти медіа. Концепція клубу — читати літературу, написану українськими та іноземними письменницями, а обговорення відбувається в колі жінок, підписниць медіа. На перших зустрічах мені було некомфортно висловлювати думку, але поступово я звикла, велику роль відіграло те, що я опинилася в колі однодумиць. Нині гарантовано одну книжку на місяць я прочитую завдяки книжковому клубу, який до того ж розширює мої читацькі інтереси.

Однак найбільше, як мені здається, на мене впливає звичка оточувати себе книжками. Книжки, які я читаю зараз, лежать біля мого ліжка. Обираю одну з них для читання перед сном, це допомагає сповільнитися та впорядкувати думки. На полицях книжки розкладені тематично й таким чином, що я бачу корінці, тож розумію, що і де шукати. А біля одного зі стелажів з книжками облаштований куточок із кріслом для читання.

Також у мене в сумці завжди є книжка, яку я можу почитати в транспорті або поки чекаю на друзів перед зустріччю. Видавництва зараз друкують книжки різних форматів, тож можна підібрати видання невеликого розміру, яке поміститься у малу сумку. Коли оточуєш себе книжками, читання стає легшим вибором, яке може конкурувати зі смартфоном, який теж постійно зі мною.

Мені не вдається читати у будь-якому транспорті. Наприклад, в автобусі не можу сфокусуватися та постійно захитує, а найзручніше читати у метро або трамваї. Деякі книжки взагалі асоціюються лише з трамваєм — наприклад, «До маяка» Вірджинії Вулф я могла запоєм читати лише в трамваї.

Надалі я поділюся читацькими звичками своїх колег. Частина з них перегукується з моїми власними, але таким чином можна подивитись, як той самий ритуал працює для різних людей.

Після прочитання може бути спокуса спробувати одразу всі ритуали. Проте, аби не переобтяжувати себе, рекомендую для початку обрати один або два ритуали, які потребують найменших зусиль, та додати їх до свого життя.

Читати запоєм

Журналістка, яка спеціалізується на темі театру, Вікторія Кітхенко ділиться, що може не братися за книжки місяцями, натомість багато ходити в театр чи в кіно. А потім — прочитати книжку за один день.

«Поки тіло пасивно напівлежить на дивані, у мозкові з'являються спокій і ясність. Пам'ятаю, в останній день минулого року була настільки виснажена, що просто читала з ранку до вечора, і, здається, Господінов мене «зцілив»».

Читати запійно любить і літературна журналістка Оксана Заблоцька. Саме тому їй не подобається читати у метро — тоді не вистачає часу зануритися в історію, але подобається читати у тривалій подорожі.

«Я люблю читати запійно, книжку за день-два: повністю зануритися в сюжет, пожити в ньому. Зазвичай 15–20 хвилин у метро мені не вистачає, щоб відчути історію "своєю" й охоче повертатися до неї. Подобається читати в довгій дорозі під стукіт коліс — я завжди беру в подорож книжку».

Книжки — як джерела інформації для роботи

Щоб читати більше книжок, кінооглядачка та авторка подкасту «Коло їжі» Олександра Поворозник змінила підхід до опрацювання джерел для роботи: «Щоразу, коли у мене якась нова тема для матеріалу, я намагаюся якомога більше звертатися до "паперових" (насправді переважно оцифрованих) джерел».

За її словами, у час, коли вижимки ШІ займають більшість пошукових запитів, спеціалізований нонфікшн виявляється «чи не єдиним джерелом інформації, якому можна відносно довіряти».

«Тож тепер у мене на компʼютері сформувалася дуже специфічна, але захоплива бібліотека: там і книги про теорію кіно, і про життя католицьких великомучениць крізь призму сучасних поглядів на психічні розлади, джерела про сказ, історію локшини та вплив археологічних розкопок в Єгипті на готичну літературу вікторіанської Англії», — ділиться Олександра.

Читати у кав'ярні або з тематичним напоєм

Для Оксани Заблоцької найкомфортніший час для читання — це вихідні чи відпустка, а найкомфортніше місце — рідне місто, коли вона «повністю абстрагована від київських "треба" й "мушу"». А у робочі будні любить змінювати місце для читання: наприклад, виходить у парк чи кав'ярню.

Вікторія Кіхтенко ділиться, що іноді читає з напоєм, який найкраще пасує до конкретної книжки — вином, чаєм чи какао.

Читати перед сном або зранку

«Я не любив читати у школі та університеті. Проте за останні півтора року я прочитав, певно, більше, ніж за все життя до цього», — каже журналіст Суспільне Новини та Суспільне Культура Юрій Свиридюк.

Спершу він читав перед сном: читання заколисувало, однак доводилося перечитувати той самий абзац декілька разів, не вдавалося зосередитися після робочого дня. Юра замінив вечірнє читання спортзалом — «працюють мʼязи, а мозок відпочиває», — а час із книжкою тепер проводить зранку.

«Читати почав більше зранку за чашкою кави / какао / чаю в кавʼярні біля дому. Здебільшого на вихідних. Це дає можливість замінити ранкове скролення стрічки соцмереж на "потримати інформацію фізично". Та й інформація сприймається краще зранку», — ділиться Юра.

А от серед тих, хто читає перед сном, — музична оглядачка та авторка проєкту «Artилерія» Юлія Ткачук. Закріпити читацький ритуал їй допомогла кішка.

«Я стараюсь читати щодня за годину до сну. І наша з сусідкою кішка Вуля щодня готується до цього. Коли вона розуміє, що я йду в спальню, вона біжить поперед мене, стрибає на ліжко і чекає, доки я вляжусь із книгою. Потім лягає мені на ноги й дрімає увесь час мого читання. Якщо наступає день, коли я запізнююсь або не в настрої читати у відведений час, вона навіть може нявкати, тертись об ногу та нетерпляче вести мене до спальні. І я, і Вуля настільки до цього звикли, що я не уявляю зараз вечірнього читання в ліжку без кішки, що спить на моїх ногах».

Використовувати читацькі застосунки

Журналістка та редакторка Суспільне Культура Поліна Горлач багато читала все життя: з дитинства була записана чи не у всі бібліотеки рідного міста. Однак після випуску з Університету Драгоманова несподівано майже перестала читати — іноді могла прочитати одну чи дві книжки на рік. Таку закономірність відзначають і в дослідженні Мінкульту, Gradus Research та фонду «Повір у себе» про читання українців. Так, у студентські роки та ранній дорослості опитувані зазначали, що на перший план виходять на навчання, соціальне життя, адаптація до нових умов, тож на читання не залишається ні часу, ні ресурсу. А у старших вікових групах паузу в читанні пояснювали змінами в особистому та професійному житті.

Повернути читання у повсякденне життя Поліна вирішила цього року. Вона читає щодня принаймні по 10 хвилин та позначає, скільки прочитала, у застосунку Rork. Це український застосунок, у якому можна відмічати, скільки часу потрібно на прочитання книжки, скільки вже прочитано та скільки залишилося.

«У застосунку відмічаю кожен день, коли відкривала книжку, бо найважливішим для мене є повернення самої звички читати. При цьому я намагаюся не змушувати себе. Якщо книжка йде важко або в конкретний день немає сил занурюватися в складний текст, то не намагаюся читати за будь-яку ціну. Буває, що читаю свої десять хвилин і відкладаю книжку до кращого настрою. А іноді замість роману беру манґу — і це теж читання», — ділиться Поліна.

Скриншот зі сторінки Поліни Горлач у Rork. Суспільне Культура/Поліна Горлач

Каже, що такий підхід дозволяє зберігати регулярність і не втрачати задоволення від процесу. З таким підходом Поліна прочитала 43 книжки — від великих романів до манґ і оповідань.

Аудіокнижки під час рутинних справ

Крім використання книжок у роботі Олександра Поворозник регулярно слухає аудіокнижки: в дорозі чи під час рутинних справ. Ця звичка з'явилася після народження старшої дитини.

«Поруч з немовлям паперові книги сильно не почитаєш (бо дехто намагається жувати сторінки), а ось запакувати маля у візок та піти на довгу прогулянку, паралельно слухаючи аудіокнижки чи подкасти — звичка, яка врятувала ментальне здоровʼя не однієї мами. Зараз мої діти вже не намагаються виривати сторінки паперових видань, але щоденні 15–20 хвилин, проведені із застосунком Audible, лишилися частиною моєї щоденної рутини», — розповідає Олександра.

Найкращий час — той, коли ви читаєте

У житті кожного читача чи читачки настає нечитун. У такій ситуації головне прийняти це, не картати себе та дати час на відновлення. Наприклад, Оксана Заблоцька нині стикається з нечитуном. У шкільні роки вона читала по 50–70 книжок у рік, а в університеті та після нього стало більше літературних подій, розмов про книжки, але менше самого читання.

«Нечитун відчувається як дружба з людиною, з якою ти тривалий час не підтримуєш зв'язок. За замовчуванням ми близькі, але чи можемо досі вважатися друзями, якщо так довго не спілкуємось? Чи є право казати, що любиш читати, якщо не робиш цього місяцями? Навіть цю публікацію я відкладала, бо "ну які читацькі ритуали, якщо я зараз майже не читаю?". Утім, можливо, це якраз нагода згадати, як я читаю і за що це люблю».

Якщо не вдається одразу повернути в життя годинні читання, згадайте Поліну Горлач, яка читає 10 хвилин на день. Шеф-редакторка сайту Суспільне Культура Катерина Яковленко переконана, що найкращий час для читання — це той, коли ви читаєте: «Насправді я не знаю, коли краще читати, бо часто я читаю для роботи, часто для себе. Деколи я читаю перед сном, деколи зранку, нещодавно читала під час прання. Думаю, найкращий час для читання — це той, коли ви читаєте. А найкращі закладки — це ті, що під рукою (я, наприклад, використовую олівець)».

Ізоляція чи спільний контекст: чи варто виділяти мистецтво ветеранів в окрему категорію

virchi — Fri, 07 Aug 2026 05:52:21 GMT

Чи слід відділяти мистецтво, створене ветеранами, як окрему територію, чи це не зовсім конструктивно, передусім щодо самих ветеранів? Таке запитання письменник та інтерв'юер Сергій Жадан ставить художниці Жанні Кадировій. Інтерв'ю опублікували якраз під час нашої роботи над цим текстом, який ставить ідентичне питання.

Розділення на ветеранське і неветеранське мистецтво загалом є недоцільним, відповідає Жанна Кадирова, але на певному етапі ветеранам таки треба дати видимість. Утім, якщо на початках окремі стенди на фестивалях проявляють їхній голос, то далі вони можуть створювати умовне гетто, як каже Сергій Жадан.

Зараз книжки ветеранів продаються, вистави за їхньої участі показують на театральних сценах (хоч і не завжди на великих). Попри це часом виникає відчуття, що для частини суспільства мистецтво, створене ветеранами, залишається відокремленим і ніби існує під окремою плашкою.

Суспільне Культура запитало у ветеранів — культурних діячів, чи відчувають вони, що їхня творчість — частина загального ринку, і які бар'єри ринку бачать. Також ми поцікавилися у культурних менеджерів, видавців та дослідників, які працюють із ветеранською спільнотою, чи перебуває мистецтво, створене ветеранами, в штучній ізоляції; чи потрібен окремий термін для того, щоби називати таке мистецтво, й чи сформувався для нього вже певний канон.

Ми ставимо на меті почати дискусію на важливу тему, оскільки одним матеріалом неможливо вичерпно окреслити це питання.

Назар Павлик,
актор, режисер, ветеран, саундпродюсер, культурний менеджер

Мистецтво як територія соціальних мостів, а не відокремлень

Саме формулювання «ветеранське мистецтво» вже накидає певний ярлик на творчість художника. Всі ми передусім люди: хтось був митцем до того, як вирішив долучитися до війська, а для когось служба чи повернення стали поштовхом для творчості. Для більшості життя розділилось на до і після. І, звісно, відчувається певна сепарованість між спільнотами ветеранів та цивільних. Якщо говорити про мистецтво загалом, то воно би мало ставати територією соціальних мостів, а не територією відокремлень ветеранської спільноти. Інше питання в тому, як це втілити на практиці.

Розділяти мистецтво й практики відновлення

Варто розділяти мистецтво та творчі практики відновлення, які зараз широко використовуються як частина реабілітації. При цьому творчі практики відновлення можуть стати відправною точкою для становлення митця.

Підкреслити статус ветерана, але не вішати ярлик «ветеранського мистецтва»

Як не дивно, я не хотів би, щоб будь-яку мою творчість автоматично називали «ветеранським мистецтвом», бо виникає дивне відчуття, що приставка «ветеранський» буцімто передбачає якусь поблажку до рівня мистецького твору.

Коли говорять про мене як людину, мені важливо, щоби прозвучав мій статус ветерана. Натомість коли йде мова про створений мною твір мистецтва, мені б не хотілось, щоб на нього вішали ярлик «ветеранський».

Наприклад, якщо говорити про мою виставу «Маленький принц» у Першому театрі Львова, то вона не потребує жодної приставки «ветеранська». А якщо говорити про збірку ветеранських новел Voices of Defenders, то тут приставка «ветеранських» є потрібною і навіть необхідною.

Конкурентне мистецтво незалежно від статусу

На мою думку, інституціям необхідно створювати можливості для людей, які пройшли війну, щоби вони відновлювали й розвивали в собі творчий потенціал. Я радий, що ми можемо бачити подібні ініціативи просто зараз, але їх має бути більше. У довгостроковій перспективі це має народжувати митців, які зможуть творити конкурентне мистецтво незалежно від статусу й без жодних приставок чи поблажок до їхніх творів.

Альона Каравай,
культурна менеджерка, кураторка сучасного мистецтва, співзасновниця агенції Proto Produkciia, ГО «Інша освіта» і галереї «Асортиментна кімната» в Івано-Франківську

Працюють із ветеранами із 2017–2018 років, тобто фактично від початку заснування. Стипендійну програму для ветеранів «Вільно» запустили в серпні 2024 року, але планувати почали на рік раніше: було важливо знайти фінансування за кордоном, щоби не конкурувати за ресурси всередині України.

Ветерани як заручники однієї ролі

Для того щоб вивести тему з нішевої до мейнстримової, треба зусилля та час. Я добре памʼятаю, як іноземні фонди з острахом в очах реагували на слова «ветеранка» чи «ветеран». Вони намагались дипломатично замаскувати цю реакцію, але вона була очевидна. Майже рік у нас пішов на те, аби не просто переконати закордонних партнерів спробувати підтримати ветеранську мистецьку стипендію в пілотному форматі, але й опинитись в тій точці, де вони самі комунікують цю програму як одну зі своїх візитівок.

Наразі ветеранські мистецькі ініціативи дійсно радше перебувають в штучній ізоляції. Принаймні ті військові та ветеранки й ветерани, з якими ми працюємо, теж говорять про це, а я орієнтуюсь на їхню думку.

Мені одразу згадалась історія, яка трапилась з одним зі стипендіатів «Вільно», коли він після служби повернувся актором у свій театр. Йому одразу, без паузи та без діалогу, почали пропонувати ролі військових. Зокрема, запропонували зіграти сепаратиста під час АТО.

Долучати до проєктів не лише ветеранів, але й чинних військовослужбовців й усіх, хто в «сірих зонах реабілітацій і завислих статусів»

Як це змінювати? Ми пробуємо це робити, працюючи із програмами, в яких військові та ветерани є однією з (основних) залучених груп, але не єдиною. Для прикладу, ми відкрили «Вільно» також для чинних військових — митців та для всіх, хто в сірих зонах реабілітацій та завислих статусів.

Не обійшлося без конфлікту з політиками окремих донорів. Але все вийшло, і програмі це пішло на користь: є ширший мікс досвідів, є більш сталі кола підтримки, є цікавіші та більш неочевидні мистецькі кооперації. Наприклад, у 2024–2025 роках «Асортиментна кімната» робила програму «Чи співають жаби в стінах?», яку курувала Оля Поляк. Програма була націлена на мистецькі діалоги між військовими та цивільними митцями.

Також уже три роки я працюю над програмою «Розсіяне засіяне», яка обʼєднує митців, які залишились в Україні, та митців, які перебувають за кордоном. До цієї програми долучені як чинні військовослужбовці, так і ветерани. Ми створили вже перші мистецькі продукти, як-от спільна робота Павла Ковача та Данила Ковача, про яку вони вже розповідали Суспільне Культура.

Травмоінформований підхід

Як на мене, інституції мають насамперед бачити живу людину та бути чутливими до травматичних досвідів — не лише військових, але й інших. Одним зі способів реалізації такої чутливості є травмоінформований підхід в мистецтві, над популяризацією та навчанням якого зараз працюють кілька організацій, серед них — Art Therapy Force.

Коли нам вдається зустрітися як людям, а не як ярликам («ветеран», «переселенець», «феміністка»), то багато неможливих чи складних речей стають можливими.

Термін уже існує: що з ним не так

«Ветеранська література» вже є сталим фаховим терміном, а «ветеранське мистецтво» впевнено входить у вжиток. Цікаво, що ветеранська термінологія охоплює також мистецтво чинних військових — Артем Чех служить, Віталій Запека служить. Олена Апчел також служить і, сподіваюсь, колись вона напише (чи допише) пʼєсу про все це. Тобто ми не говоримо про «військове мистецтво» чи «мистецтво військових», а саме про «ветеранське мистецтво», ніби для всіх авторів та авторок їхня служба закінчилась, і ніби війна закінчилася для всіх нас. Але це не так.

Чи доцільний окремий термін? Можна спробувати подивитись на історію поняття «жіноче мистецтво». Це визначення було та є дуже помічним з боку дослідження та посилення голосу певної групи. Водночас цей термін критикують за те, що він є геттоїзуючим, есенціалістським і таким, що штучно відокремлює творчість мисткинь від загального контексту — мовляв, як жінка ти можеш створювати лише те, що описано в книжках як «жіноче мистецтво».

Виходить, усе, що виходить з-під пера ветерана чи ветеранки, є «ветеранською літературою». Очевидно, що це працює не так: мистецтво створюється не з одного ізольованого досвіду та не з однієї автономної частини ідентичності, а з ситуативного набору кількох, часом суперечливих частинок.

Запитати у митців-ветеранів, як вони самі називають свою практику

Гарна річ у тому, що митці можуть самовизначатись та окреслювати свою практику тим вордингом, що найкраще відповідає їхньому відчуттю та інтересам у певний момент творчості. І це визначення є динамічним та може змінюватися впродовж життя.

Хочу ще раз наголосити, що для об'єднання зусиль, ресурсів та людей термін «ветеранське мистецтво» може бути дуже помічним, але для самого мистецького продукту чи окремих митців воно не завжди є продуктивним — в окремих випадках може надто звужувати.

Ірина Білоцерковська,
директорка видавництва «Білка»

У видавництві «Білка», яке працює близько восьми років, понад половина авторів — військові або ветерани. Видають здебільшого воєнліт, тобто воєнну літературу, або твори, написані військовими та про війну (військові можуть писати не про війну, а також про війну можуть писати цивільні — Ред.).

Я не думаю, що сьогодні є бар'єр небажання видавців працювати з книжками, написаними військовими чи ветеранами. Принаймні наш досвід у видавництві «Білка» доводить протилежне. Найбільша проблема полягає в тому, що багато сильних авторів сьогодні просто не мають можливості писати. Вони воюють і просто не мають сил та часу на творчість, і це велика втрата для сучасної української літератури.

Книжки ветеранів отримують премії

Коли книжки з'являються, вони здатні стати повноцінною частиною літературного процесу. Роман Павла (Паштета) Белянського «Битись не можна відступити» був відзначений спочатку премією «Книга року BBC», а згодом — Національною премією України імені Тараса Шевченка. Це свідчить про те, що книжки військових авторів можуть отримувати найвищу професійну оцінку саме як література.

Нові можливості, які створюють письменники-ветерани

Водночас війна змінює й сам літературний процес. Наприклад, цього року ми видали міжавторську збірку мілітарного горору «Птахи у пітьмі». Для нас це був приклад того, як письменники з військовим досвідом не лише приходять у вже наявні жанри, а й відкривають нові художні можливості для української літератури.

Ще один виклик — читацький попит

Є ще один виклик, про який варто чесно говорити. Як видавці ми дуже поважаємо кожен рукопис, який отримуємо з фронту. Ми розуміємо ціну цих текстів і відповідальність за їхню появу. Але водночас ми працюємо в реальному книжковому ринку, де існує читацький попит. На жаль, він не є безмежним. Тому для нас важливо не лише видати книжку, а й зробити так, щоб вона знайшла свого читача. Саме це, як на мене, сьогодні є одним із найважливіших завдань для ринку.

Купують дебютну книгу, бо автор — військовий, а наступну — бо він письменник

Мені здається, що бажання підтримати військового автора часто справді стає причиною першої покупки, якщо ми говоримо про дебютну книгу. Але воно не може пояснити багаторічний успіх книжки.

Для мене дуже показовий приклад Віталія Запеки. Багато читачів відкрили для себе його роман «Цуцик» саме тому, що хотіли підтримати автора-військового. Але далі вони залишилися вже не через його біографію, а через його творчість, іронічне й упізнаване слово. «Цуцик» витримав численні перевидання, а сам Віталій сьогодні є автором уже восьми книжок, серед яких є й дитячі.

Цього року видавництво «Білка» готує до друку його нову книжку «Про що вони мовчать», присвячену його досвіду служби в піхоті під час повномасштабної війни. І ми вже бачимо, з яким нетерпінням її чекають читачі. Це очікування виникло не лише тому, що автор є військовим, а й тому, що за попередні роки він заслужив довіру своєю літературою.

Для канону ще зарано, але ветерани пишуть бестселери

Чи можемо ми вже говорити про новий літературний канон? Я була б дуже обережною з цим поняттям. Канон не формується за кілька років. Але серед книжок, написаних військовими та ветеранами, вже є автори, яких читачі обирають не через бажання підтримати, а тому що вони стали важливими голосами сучасної української літератури. Без сумніву, «Аркан вовків» Павла Деревʼянка став справжнім бестселером для поціновувачів темного фентезі й, гадаю, залишиться ним на багато років.

Валерій Пузік, військовослужбовець, письменник, режисер, сценарист, драматург, художник

Ветеранський досвід визначає оптику, а не перелік тем

Я не зовсім сприймаю ветеранське мистецтво як окремий жанр. Ветеран може бути письменником, драматургом, режисером, актором, художником. І його робота може бути про війну, а може взагалі не стосуватися війни. Ветеранський досвід впливає на оптику автора, але не повинен визначати весь перелік тем, із якими він працює.

Рамка, яка допомагає на певному етапі, а потім може обмежувати

Певне відокремлення ветеранів, безумовно, залишається. Часто ветеранський твір спочатку розглядають не як книжку, виставу чи мистецьку роботу, а як свідчення, терапію або соціальну ініціативу. Це може допомогти на першому етапі, але далі ця рамка може почати обмежувати. Від ветерана очікують, що він говоритиме тільки про фронт.

Довготривала робота замість разових ініціатив

Передусім потрібна не тільки підтримка окремих проєктів, а довготривала робота з авторами. Недостатньо один раз запросити ветерана на фестиваль, видати тематичну антологію чи поставити виставу до пам'ятної дати.

Важливо, щоб інституції не знижували професійних вимог до ветеранських робіт, але водночас розуміли нерівність умов. Людина може писати текст між ротаціями, проходити реабілітацію, повертатися до цивільного життя або знову йти на службу. Тому потрібні не поблажливість і не декоративне представництво, а умови, в яких автор може розвиватися професійно. Також важливо, щоб видавництва й театри не шукали у ветеранах лише «автентичні історії з фронту».

На мою думку, внесок ветеранів потрібно підкреслювати через авторство, професійну присутність і вплив на культурне поле, а не через постійну героїзацію чи жалість. Найкращий результат — коли глядач або читач приходить не «підтримати ветерана», а побачити сильну виставу чи прочитати добру книжку. А вже потім розуміє, що досвід автора відкрив для української культури нову мову й новий спосіб говорити про сучасність.

Світлана Федєшова,
акторка, режисерка, зокрема Театру Незламних, а також дружина військовослужбовця

Не лише питання норми, але й питання цінностей

У виставі «Директор ліфта» від «Театру незламних» (частина екосистеми реабілітаційного центру Unbroken у Львові — Ред.) моєю ціллю було не лише допомогти ветеранам у реабілітації: цікавила якісна сценічна історія, яка увійшла би в репертуар професійного театру.

Перший театр уже не вперше залучає ветеранів — наприклад, у виставі «Котигорошко» є різні люди з різним бекграундом (у виставі грають ветерани, члени родин захисників Маріуполя, а також професійні актори — Ред.).

Так роблять й інші театри. Наприклад, Львівський театр імені Курбаса, у репертуарі якого є вистава Олега Онещака «Сам на сам». Це не лише питання норми, але й питання цінностей. Глядачі приходять, купують квитки, тож, мені здається, мистецтво ветеранів відокремлюють уже менше.

Не драмгурток аматорів, але й не репертуарний театр

Мені перестає бути цікавий театр заради театру, мистецтво заради мистецтва. Мене цікавлять речі, які резонують із сучасними реаліями. У виставі «Пенелопея» грають акторки різних театрів, які в реальному житті є дружинами або партнерками військових. Вони ніби зшивають прірву в розумінні ідентичності дружини військовослужбовця. Щоразу після вистави ми залишаємося на розмову з глядачами, й це також зближує.

Загалом я відчуваю, що наші з командами вистави є частиною загального культурного ринку на рівних правах. Не має такого, що ми просто драмгурток аматорів, є зацікавлення від інституцій. Зрозуміло, що такі вистави мають інший формат, це скоріше проєктна діяльність. У таких виставах не грають дипломовані актори, але я проводжу тренінги та акторські практики й бачу їхній вплив. Працюючи з ветеранами, я бачу передусім людину на сцені. Цього часом бракує в роботі з професійними акторами.

Іноді мистецтво — просто бути собою на сцені

Інколи не треба вистрибувати зі штанів, достатньо просто бути на сцені. Бути тим, ким ти є, розуміти, про що ти говориш. Бо трапляються проєкти, де люди, здається, не зовсім це розуміють, що вони роблять, хоч і позиціюють своє мистецтво як чесне. Я зараз про проєкт «Непрочитані».

Мені хотілося б, щоби глядачі сприймали вистави, де беруть участь ветерани, як хороші та якісні історії. Врешті, будь-яку виставу можна зробити погано чи якісно, хоч це теж питання відносне.

Звісно, фінансова підтримка також важлива: часто гранти виграти нелегко або вони обходять автентичні проєкти, в основі яких лежить справжній досвід. Це лотерея, і я це пройшла з усіма проєктами. Попри це можливості таки існують.

Аліна Сарнацька,
драматургиня, ветеранка, волонтерка

Статус ветерана — не привілей для постановки

Я відчуваю, що моя творчість — частина загального культурного ринку. Коли я почала писати п'єси, то отримала надзвичайно велику протекцію і допомогу. Мені й зараз допомагають багато українських драматургинь і драматургів. Я доволі швидко отримала вистави й контракти з театрами — наприклад, цієї зими буде багато класних подій. Але, можливо, мене підтримують не тому, що я ветеранка, а тому, що подобаються мої тексти.

Статус ветерана — не привілей для постановки. Коли я виграла в драматургічних конкурсах із двома п'єсами про війну, то зрозуміла, що на мені ніби клеймо «ветеранка, яка написала про війну». А коли наступного року я увійшла в шортліст конкурсу з п'єсою не про війну, то почула щось на кшталт: «О, Сарнацька вирвалася з гетто».

На обговоренні моєї п'єси у Львові одна людина запитала в мене, чи не хочу я писати щось таке, щоби мене всі театри хотіли ставити, а не брали за квотою для ветеранів. Але я вчилася писати двадцять років і я непогано пишу. Я пишу свої тексти не в межах «терапії для ветеранів» чи «психологічної адаптації». Я їх пишу, бо я письменниця. Щоби мистецтво, створене ветеранами, не відокремлювали, воно має бути якісним культурним продуктом.

П'єси людей можуть ставити тому, що вони драматурги, і тому, що вони ветерани. Це два різні процеси. У Театрі ветеранів ми намагаємося робити друге, а не перше. Наша мета — дати нову професію ветеранам і створити мережу їхньої підтримки.

Одну п'єсу може написати кожен ветеран. Для країни важливо, щоби ветерани розвивалися як письменники, і щоби ми мали пул текстів про війну. Може, деякі з них і не стануть самостійними творами, але на цю добірку можуть спиратися наступні покоління, коли писатимуть тексти про війну.

Коли підтримка ветеранських проєктів стає маніпуляцією

На жаль, деякі люди паразитують на ветеранах, особливо на тих, хто має важкі поранення, бо їх, умовно, «легше продати». Їх переконують у тому, що вони митці, й ці ветерани кілька місяців чи років живуть в ілюзії, що вони мають прогрес у той час, коли їх використовують як фрик-шоу. Поступово ветерани стикаються із тим, що їхні роботи не купують. Вони не стали художниками. Найстрашніше — що при цьому ветерани не отримують впізнаваність, гроші та ресурси. Всі переваги отримує той, хто все це організував.

На мою думку, проєкт, який працює із досвідом ветеранів, має виконувати такі етичні вимоги: надавати ветеранам ресурс, якого вони раніше не мали; не забирати натомість ресурс ветеранів безкоштовно задля отримання вигоди, матеріальної чи ні; привертати увагу передусім до ветеранів, а не до «добрих волонтерів»; розв'язувати реальні проблеми ветеранів або суспільства, а самих ветеранів максимально залучати до створення і керування процесами на всіх етапах.

Олена Апчел, військовослужбовиця, драматургиня, режисерка, перформерка, культурна амбасадорка, волонтерка, мислителька

Не функція, а рівний

Мені здається, що головний бар'єр — це звичка інституцій дивитися на ветеранів як на об'єкти реінтеграції або вразливу групу, а не як на носіїв та носійок нового досвіду, знання та інтелектуальної сили. Суспільству й культурному ринку досі зручніше сприймати ветеранку чи ветерана як функцію (того або ту, хто захистили) або як людину з травмою, яку треба адаптувати. Натомість набагато складніше побачити в ньому чи в ній рівного конкурента, авторку або авторитетного критика.

Плутанина у категоріях

Також майже відсутнє розуміння різних потреб, процесів і можливостей, які є у чинних військовослужбовців та військовослужбовиць, ветеранів та ветеранок. Часто інституції всіх людей з військовим досвідом зводять в одну категорію — ветерани.

Не застрягати в терміні

Окремий термін чи окрема полиця в книгарні — це завжди двосічний інструмент. На перших етапах маркування «ветеранське мистецтво» допомагало зробити цей досвід видимим і дати йому первинне визнання. Але якщо ми застрягаємо в цьому терміні, він може перетворюється на інструмент глорифікації або жалісливої сегрегації.

Коли мистецтво маркують як особливий проєкт, від нього несвідомо знімають фахову вимогливість, перетворюючи його на об'єкт терапії або поблажливості. Це знижує суб'єктність самого автора. Мистецтво, створене ветеранами та ветеранками, не потребує знижок чи поблажок. Воно має говорити із загальним ринком і глядачем на рівних — за законами сенсів та естетики, а не за законами пільги чи гетто «соціальної терапії».

Не закрита ніша, а досвід, який змінює архітектуру культури

Мені здається, інституції мають зробити декілька кроків: перейти від геттоїзації та разових акцій солідарності до системного включення, набути додаткового знання про свої Сили оборони, почати системну самоосвітню роботу травмоорієнтованої комунікації, інфраструктури турботи та суб'єктного сприйняття. Це означає, що п'єси, книги, вистави, картини мусять бути в загальній програмі поруч із будь-якими іншими авторами та авторками.

Інтеграція відбувається не тоді, коли для тебе створили закриту нішу, а тоді, коли твій досвід змінює загальну архітектуру культури. А він, безперечно, змінює.

Канон змінюється не через «воєнний жанр», а через нову норму чесності

Новий канон формується не через виникнення «окремої воєнної теми», а через тотальну зміну оптики. Це канон, де зникає довоєнний привілей бути відстороненим спостерігачем. Драматургія і мистецтво, народжені у війні, приносять граничну точність відчуття тіла, часу, вразливості та ціни слова.

Канон змінюється тому, що люди, які пройшли цей досвід, принесли в культуру нову оптику. Це не про створення «воєнного жанру», це про нову норму чесності для всієї української культури. І ця норма залишиться з нами. Бо війна не подія і не тема. Це вже частина нашої ідентичності.

Саша Довжик,
дослідниця культури, письменниця, директорка Інституту документування і взаємодії INDEX

INDEX — культурно-дослідницька інституція у Львові, яка документує українські досвіди російського вторгнення і сприяє міжнародній інтелектуальній взаємодії за допомогою стипендій та резиденцій для дослідників і дослідниць, культурних діячок і діячів з України та з-за кордону. Інституція почала роботу майже два роки тому, і вже рік має ветеранську програму.

Не переселяти ветеранів на окрему культурну галявину, а змінити оптику

В Україні діє низка ініціатив, які тлумачать участь ветеранів у культурних процесах як арттерапію, спосіб реабілітації чи м'якої інтеграції у (за замовчуванням) цивільну сферу діяльності.

Я вважаю, що наше уявлення про окремі тилові та фронтові, цивільні й військово-ветеранські галявини, на яких відповідні соціальні групи бавляться в культуру, інфантилізує саме поняття культури й зводить її до сервісу, який виконує суспільно корисні функції: розважальні, терапевтичні, виховні, дипломатичні тощо.

Натомість нам варто замислитися про культуру як спосіб організації суспільства; це те, як ми будуємо владні та тілесні відносини, моделі взаємодії з довкіллям, осмислюємо свої досвіди. Тоді ми перестаємо опікуватися ветеранською культурною галявиною і ставимо інше питання — як досвід війни змінює культуру.

У INDEX ми думаємо не про те, як залучити ветеранів до вже наявних культурних практик, а як через їхній досвід переосмислити уявлення про спільноту, відповідальність, свободу, насильство, пам'ять, працю, турботу. Військові та ветерани є не цільовою аудиторією культурних проєктів, а носіями знання і співтворцями нових форм співіснування.

Ми також зверталися по коментар до драматурга і керівника освітньої частини Театру ветеранів Максима Курочкіна, але на момент публікації він не встиг надати відповідь. Коли отримаємо відповідь, то додамо доповнення.