Друкуються твори поетів, які не надіслали автору сайту біографічну довідку і зв'язок з ними втратився. Також можуть міститись твори, авторство яких не визначено.Якщо хтось знає біографію цих поетів або як з ними зв'язатись - пишіть у коментарях.
Загір - так по народному називається місце у селі Верхосулка, де колись жив дід Олександра Кандиби (Олеся) Василь Грищенко. Кожного року я буваю на тому місці, де колись була садиба. Зазвичай, то є місце для спілкування поетів, журналістів, художників у червні і у грудні місяці на роковини народження Олеся, його сина Олега Ольжича. Свята земля, привітні люди, криниця з прохолодною і чистою водою, яку й досьогодні зберігають земляки-верхосульці. Нажаль, те, що до Верхосулки й досі немає пристойної асфальтованої дороги ні з обласного центру м. Суми, ні з районного м. Білопілля - діставатися туди - як колись козакам до Солеграду (:)), але кожного року туди прагне душа... Тому ось і вірш такий...
Тікати можна повільно, як осінь,
як птах на околиці співу, як гливи із лісу,
але здогонить тебе усе той же сніг,
і щоразу він буде іншим
Іван Андрусяк (зі збірки «Отруєння голосом»)
Витікають із хмар перестояні сині меди.
Утікають з-під ніг перетоптані звичні твердині.
Самосуд ще триває, та я не вернуся туди.
Самоосуд звершивсь – самоту обираю віднині.
Закінчились думки. Тра’ купити іще цигарок.
Цілий дім заснували слідами розбещені лярви.
Нині з моди виходить банальний терновий вінок.
Нині входять у моду пишноти, амброзії, лаври. ......
Літнього сонця кривава краплина стікає Вікнами, вікнами – просто до чарки з вином. Каїн, схилившись, на Авеля, брата, чекає. Чарка виблискує. Каїн чигає котом.
Квапиться час. Не проходить миттєве закляття. Душно, як в пеклі, і котиться піт із чола. «Авелю, де ти? Чи ми із тобою не браття?» Пальці стискаються. Гнеться краєчок стола. Кат навісніє, напружено мружачи очі, Аж заболіло під чорними п’явками брів. Літо. І спека. І каїнів – скільки захочеш. Авеля жодного в натовпі він не зустрів.
Каїне, слухай, хіба це тебе налякає? Блимнеш з-під лоба, неспішно чарчину доп’єш. Авелів більше у роді людському немає? Отже, сьогодні найслабшого каїна вб’єш.
1997
Світлана
Сергіївна Луцкова народилася 21 червня 1971 року в селі Майкові
Гощанського району на Рівненщині в родині вчителів. Закінчила
Крем’янецьке педагогічне училище, Рівненський педагогічний інститут.
Тривалий час працювала з
дошкільнятами (музичний керівник в дитсадку), учнями (літературна
студія при районному Будинку школяра), студентами (прес-центр
Острозької Академії та редактор студентської газети), дуже серйозними
дядями й тьотями (керівник редакційно-видавничого відділу Острозької
Академії). Була кореспондентом районної та обласної періодики, а також
львівського «Експресу». Належу до Спілки журналістів України та
літературного об’єднання “Радосинь» (м.Київ, керівник Дмитро
Чередниченко). В 1999 році видала збірку поезій «Дивне коло».
В кінці 2000 року, після переїзду в
Італію, життя переділилося навпіл. Період адаптації пройшов. Ностальгія
та любов до слова – ні.
Рада знайомству і спілкуванню з вами
– нехай і здаля. Проте авіапереліт Мілан (Мальпенса) – Київ триває
всього дві з половиною години.
ДО МОВИ Не дай, не дай мені спіткнутись – Я мрію мудрості навчитись. Дозволь до тебе пригорнутись І сили з рук твоїх напитись.
Не дай, не дай мені втомитись. Я – сповідь, ти – моє причастя. Дозволь від тебе загорітись І знов повірити у щастя.
Коли ж мені з прощальним дзвоном Зима опуститься на плечі, Дозволь твоїм лишитись словом У безсловесній порожнечі 1992
Видовисько! Сумне й курйозне. За першим актом другий − д-ди-р-р... Глядач − в кущі: …як щось серйозне, − устигти б вивернуть мундир… І прапор вчасно замінити! Древко одне, а прапорів… Хоча б потрібний прицвяшити, щоб поміж листя майорів... А там, дивися, ще й сто грамів Наллють у кружку…буде й зиск! Стара була − погана влада, А нОва! Недешевий блиск!
Мораль у байці, як вовчище, зла… − Калитка злата в когось більша... Чудні твої, о, Господи, діла. Дива. Чим далі, тим чудніші!
Народилася в червні 1968 року на Кіровоградщині (Олександрійський р–н, с. Солов’ївка).
У 1973 році, разом з батьками, переїхала до м. Білопілля Сумської
області, де закінчила школу. Друкувалася у місцевих та обласних
газетах, «Літературній Україні», у колективному збірнику «Тороки»
(1996, 2000 р.), часописі «Березіль», тернопільському
літературно-мистецькому часописі «СОВА», альманахах літераторів Сумщини
«Слобожанщина», та Сумського земляцтва в Києві «Земляки». У 2004 році
побачила світ книга віршів «Одкровення». 2008 року вийшла збірка віршів
літературного об’єднання «Вир» «На білому полі». Член Національної спілки журналістів України. Голова Білопільського літературного об’єднання «ВИР». Працюю на місцевому проводовому радіомовленні випусковим редактором.
ОЛЕСЕВИМИ СТЕЖКАМИ
Не треба струн. Меча мені гостри.
Заграй на кремені і криці...
О. Олесь
Заграй мені, кобзарю, нині,
по струнах вдар, щоб загуло
по невеселій Україні,
де щастя зроду не було.
Я знаю, заніміють руки,
здригнеться голос від жури...
Заграй, кобзарю, для онуків,
в майбутнє Словом говори. ....
(З моїх публікацій про США) Америка - країна великих можливостей. І для ошуканців - теж. Тому неприємності, дрібні і великі шахрайства можуть початися з перших же кроків. Правда, для декого вони запрограмовані ще з України. За розповідями адвокатів...
...Щось проказав і стих, ти був ні в сих, ні в тих, і Я забрела в стежки, що їм кінця - ніде... Про щастя жебонять зірки, від щастя тихі, І сніг, і сніг іде.
Вірші/статті
Світлана
Сергіївна Луцкова народилася 21 червня 1971 року в селі Майкові
Гощанського району на Рівненщині в родині вчителів. Закінчила
Крем’янецьке педагогічне училище, Рівненський педагогічний інститут.
Народилася в червні 1968 року на Кіровоградщині (Олександрійський р–н, с. Солов’ївка). 
