Щастя

«Милий! Коханий!» - шепочу я знов,
Та не почуєш ти ці ніжні речі.
Серце моє заполонить любов,
Пташкою в грудях співає, щебече.

Пристрасть я бачу у твоїх очах,
Заволодіть хочеш ти моїм тілом.
Образ твій знову блука в моїх снах –
Я набираю твій номер несміло.

Голос твій ніжний я прагну почуть,
Мрія моя – бути вічно твоєю.
Знову без тебе не можу заснуть,
Й думка легка попливе над землею.

Образ твій ніжний, прекрасний, ясний
Спокою знову не дасть до світання.
Милий! Єдиний! Знай, будеш лиш мій!
Не відречуся від цього кохання.

* * *

Тобі сказать не побоюсь: «Кохаю!»
Бо ти – найкраще, що у мене є в житті.
Я з нетерпінням завтрашнього дня чекаю,
Щоб розчинитись у кохання забутті.

Ти знов обнімеш, поцілуєш, приголубиш,
В таких обіймах залишатись би завжди...
Я добре знаю, що мене ти також любиш.
І як вчинила щось не так, то вже прости.

З тобою будемо ми разом до світанку.
Твої цілунки в серце б’ють, немов стріла.
І, якщо хочеш, буду тобі за коханку –
Мені любов подарувала два крила.

Готова я чекать на тебе вічно –
Чекання тільки зміцнює любов.
А дочекавшись, воз’єднатись разом міцно,
Після розлуки поцілуєш ніжно знов...

Чекай мене...

Тобі вся ніжність і любов,
Тобі моє тепло і ласка.
Не хочу цього вірту знов,
Реальності бажаю казку.

Лечу на крилах у твій сон,
Тебе не потривожу, любий.
І легкий місяця неон
Укриє нас і приголубить.

Кохання ніч чекає нас.
Ми одне ціле, ми єдине.
І хоч прокинемось в той час –
Настане день – і я прилину.

Розпач

Любов у прозі

Забуваючи образи,
Закриваючи очі на увесь біль,
Що ти мені завдав,
Тікаю у свою ніжну мрію.
У ній ти інший:
Ласкавий, обережний...
А найголовніше – мій.

Затуляючи долонями буденність,
Знищуючи всю несправедливість
У думках,
Вві сні я повертаюсь у той вечір
Коли нам було так добре разом.
А ті поцілунки, солодші за мед,
Видавались небесним нектаром...

Зараз я сама
І дощ сумовито плаче за вікном.
Я звикла до тебе...
Подумки лину в твої руки,
Прагну відчути той ніжний доторк
До моєї щоки.
Проте ми не будемо разом...

Знищити твій образ
В моєму серці не маю сили.
І хоч знаю тебе так мало,
Проте здається що кохаю
Все своє життя...
Та навряд чи ти будеш колись
Зі мною.

Я навіть і не намагалась
Мріяти про те, що будеш моїм.
Бо знаю, що ти ніколи не кохатимеш.
Не мене... Взагалі..
У тебе нема і не буде почуттів.
Ти – ДЕМОН.

Здавалось би, я не мала тебе
Кохати.
Ти не ідеал, мені подобались інші.
Ба, любов зла.
І зараз я лелію ніжне в серці
Почуття до тебе, любий...
Але так боюсь!

Боюсь тобі сказати
Про свої думки, про те, що
Кохаю безтямно!..
А ну як ти не повіриш
Або зникнеш назавжди?..
Моє серце зараз у твоїх руках –
Прошу, не розбий його...

* * *

Я думала, що вже кохать не зможу,
Що знищила те ніжне почуття,
Що біль і сум навіки переможу
Й покину всі любовні забуття...

Та, певно, я жорстоко помилялась,
Бо на світанку ти прийшов вві сні.
І думка, що з тобою тільки гралась,
Прийшла спочатку трепетна мені.

Я раптом зрозуміла, що кохаю.
І почуття моє – не швидкісний обман.
Та як сказать тобі про це?.. Не знаю...
Бо голос розуму давно закрив туман.

Здавалось би, кохать тебе абсурдно –
Знайомі ми з тобою лиш три дні...
Любити неможливо неосудно.
І знову бачу разом нас вві сні.

У чому ж я так сильно завинила?
Чому не варто бути нам разом?
Я все тобі давним-давно простила...
Той поцілунок на устах п’янким вином.

Уже не в змозі я тебе забути.
Та хто ти? Я не знаю ще цього.
Як хочеться той вечір повернути!..
Відчути ніжність доторку твого.

Ти знав, що буде боляче на серці.
Що сльози я вночі зроню гіркі.
Душа наскрізь печаллю знов пройметься,
Не будуть очі радісні такі...

Ти інший, і тому тебе кохаю.
І неможливо вже забути образ твій.
Вогнем диявольським душа моя палає.
Тепер твоя. Навіки. Тож радій...

Знайду тебе

Мовчить душа... Нема чого сказати,
І не лягають на папір думки.
А як же хочеться кричать а не мовчати
І вкласти почуття у ці рядки.

Гірка образа, в серці біль утрати.
Ми вже не бачилися, мабуть, цілий вік.
Думки, питання... Що мені втрачати?
Навіщо ти від мене знов утік?

Ти можеш дивуватись і мовчати,
Та я скажу, що в мене на душі.
Ти можеш зновв від мене утікати,
Але з тобою будуть всі вірші...

Всі ті вірші, що я для тебе склала,
Коли той біль пронизував мене.
Заради тебе в мрію я тікала
І вірила що смуток промине.

Даремно уникаєш ти розмови:
Не знаю як, та все одно тебе знайду.
Я добре знаю, що давно уже готова,
І крок за кроком я до тебе йду.

Червоні ромашки

Я бачила як сонце твого життя
Навіки зайшло. Ти від мене пішов.
Нема уже сенсу усього буття.
Не бачу, не чую, не хочу розмов.

Я знову прийду на могилу твою
Любила. Тепер уже і не забути.
Крізь сльози шепчу те останнє: «Люблю!»
Назад нам часу вже, на жаль, не вернути.

Щодня все сильніше душевний мій біль
Без тебе прожити уже неможливо.
Тому я минаю ряд сірих могил...
Червоні ромашки в руках... Неважливо.

В руці, мов зоря, сяє срібний кинжал.
Ще мить – і розірве моє бідне серце.
Обпік ніжну шкіру холодний метал –
Луною останній мій крик відгукнеться...

Безтямний крик...

Чим далі, тим глибше,
Чим далі, тим гірше,
І серце болить
І люблю все сильніше.
І як же забути, не знаю... Не знаю.
Пробач.
І хочеться плакать,
Кричать, не мовчати.
За що, ну скажіть?
Що я маю втрачати?
Одне тільки слово: «Кохаю... Кохаю!»
Як плач...

Моя любов, моя ненависть...

Ненавиджу тебе за біль,
За сльози, смуток та розлуку.
Ненавиджу, бо ти не мій,
Ненавиджу за серця муку.

Ненавиджу бо не мене
Вночі до серця пригортаєш.
Але люблю... Люблю за те,
Що хоч надію залишаєш...

Остання мелодія

Цієї ночі знов не спиться –
Тривожна думка, наче птах.
Сьогодні що тобі присниться?
Чи будуть сльози на очах?

Та знаю, все – таки я знаю.
Не я. Хтось інший сниться знов.
Сьогодні я тобі заграю
Свою скалічену любов.

1 нота

Як пояснити те, що зараз відчуваю?
Я і сама не в змозі зрозуміть.
Чи то симпатія чи, може, я кохаю?
Чи лиш закоханість, що зникне в одну мить...

Що б не було це, лиш одне я точно знаю –
Від тебе на душі солодкий щем.
Таким, як ти, усе завжди прощаю...
Тому і маю стільки я дилем.

2 нота

Розбите серце, змучена душа.
Листок паперу, там дурні малюнки...
Тут поруч – дев’ять строф твого вірша,
А в пам’яті - солодкі поцілунки.

Холодний дощ, печаль... Все наче сон.
Навіщо взагалі було кохати???
Усе життя забарвлене у тон
Брудної, гидкої буденної розплати.

3 нота

Самотньо місяць дивиться в вікно,
Надворі знов, як завжди, непогода.
А небо плаче - як з лози вино,
Додолу падають сльозинки. Сум природи.

На серці біль і краплі на очах.
Забути? – Ні! – Пробачити? – Не можу!..
І в душу холодом липким вповзає страх,
Якого, мабуть, вже не переможу...

* * *

Моя душа спечалилась без тебе
Як пташка в клітці гарній, золотій.
Їй хочеться полинути у небо,
А я бажаю, щоб ти був лиш мій.

Про тебе тільки думаю щоночі.
А серденько все б’ється, вверх летить.
І прагну бачить ці ласкаві очі
Хоч на одну, хоч на єдину мить.

Забуття

* * *

Мовчи, душе моя, мовчи.
Не плач, не рвися, не кричи.

Серденько, на шматки не рвись.
Серденько, долі підкорись.

Все, що було, того нема.
І плаче за вікном зима...

* * *

Немає болю, сліз нема,
Нічого, окрім сміху.
Сміюсь над тим коханням я,
Не плачу, сміх на втіху.

Я пам’ятаю всі ті дні,
Любов, її чекання.
Хотіла правди... Але ні.
Було розчарування.

Я думала, що це кінець,
Бо ти мене не любиш...
Проте кохання той вінець
Не скоро ти загубиш.

Запізно полюбив мене,
Тебе давно забула.
Як той поганий дар, тебе
Назавжди в світ вернула.

Тепер стрічаюсь з іншим я –
Йому моє кохання.
Я вже далеко не твоя,
В тебе ж розчарування...