Він не тут і не там живе.
Слово не просторами пливе.
Думки незрозумілі вивергає.
Про що говорить добре знає.
Лишає за собою густий туман.
Кожний крок - правдивий обман.

Ти його не слухай.
Слідом за ним не йди.
Церця свого послухай.
Як біду обійти.

Скільки бажаних думок.
Скільки спроб і помилок.
Ти не бійся, поділись.
Хтось подякує колись.
За не зроблені такі ж.
Добре слово краще, ніж...

Ти його не слухай.
Слідом за ним не йди.
Церця свого послухай.
Як біду обійти.

САМОТА

Так страшно запливати в океан,
І лікувати стільки ран,
Без віри і підтримки друга.
І того помічного слова,
Що так легенько він промовить,
Неспокій в серці заспокоїть.

А може буде так мовчати.
Вслухатись в сказані слова,
Щоб болі часточку забрати.
Покаже напрям до добра,
Чи хоч підскаже де шукати,
Щоб сам піднявся з колін я.

ЧАС

Здається він біжить?
А тут вже він іде.
Здається, він - це мить.
А тут, як гума тягне все...

Він марево, туман.
Він річка й океан.
Цунамі, що є стогоном Землі.
І смерч він, що гуляє по воді.

Тайфун, що лиє згоря сльози.
Як землетрус, ховає мрії, сни.
Як сель, зализує він рани.
Як хуртовина, замітає він сліди.

Він рухається з швидкістю життя.
Бо він - це наше сприйняття
І віку, руху, сенсу нашого буття.
Хоч він - примара і його нема.

Він є деталлю всього світу,
Що після смерті пропаде.
І є повітрям цього світу.
Без нього тут нічого не буде.

НА МАНІВЦІ

Сидиш,говориш,розмовляєш.
Хвилинку спокою ти маєш.
І не спішиш ти, не тікаєш.
Всі справи десь позаду маєш.

Захоплено у щось вдивляєшся.
З думками злими не стикаєшся.
В слова спокійно ти вслухаєшся.
Вдивляєшся,стикаєшся,вслухаєшся.

А я сиджу, ловлю цю мить,
Щоб на рядки покласти вмить.
Те, що застигло у повітрі.
Те, що виблискує у світлі!

Кришталики - алмази спокою.
Що змішані із дивною загадкою.
Загадкою: Що? Де? Коли? Чому?
Загадкою, що не дає всім сну.

І тихе море й острівець у нім.
Який як сон знахожу й тону внім.
А виринаючи я гублю знов його.
Й нема нічого вже знайомого.

Я так пливу й шукаю острівці.
Як той сліпий пливу на манівці.
І маючи усе крім спокою в руці.
Під вітер,в бурю так на манівці.

ВІРА

Пливуть в тумані дивні кульки.
І світять, манять кольорами.
І ловить їх хтось там гачками.
Ловці сховались між зірками.

Ці кульки зовсім не прості.
До полюсів збираються, до купки.
Ось тільки полюси не ті,
Що знаєм ми із фізики - науки.

Хоч до "плюса" і тягнеться тут "мінус".
Та тут і "плюс" вишукує "плюси".
Та й "мінус" ловить вперто "мінус"...
Знаходжу тут і змішані всі полюси.

Тих "змішаних" є тисячі, мільйони.
Та істина і правда тільки в двох.
Ось ці правдиві два лише закони.
Хоч вибирають всі із багатьох.

Один - темніший від пітьми,
А другий - є тим світлом, що не сліпить.
В одного силу швидко ти візьми.
У другого - уміння глибоко любить візьми.

Так легко на папері і так просто.
Сказав, що треба для життя.
"Так! На папері все так просто!"
Та був момент, що втратив відчуття.

Зламався компас в голові.
І дрейфував я у тумані.
І лиш полярність у душі.
Дозволила знайти себе в коханні.

Ці кульки - кожна особистість.
Туман - множина всіх думок.
Ловці - добра і зла сукупність.
А полюс - це наш напрямок.

І хтось спитає: "Де ж тут ВІРА?
Читаю слів заплутаний клубок."
"В тумані заховалась ваша віра.
В тумані змішаних думок."

ТІЛЬКИ ЦЕЙ ДЕНЬ

Я пам'ятаю ці уривки.
Дитинством звалися колись.
Старенькі, кольорові ці картинки.
І є багато, що вже вицвілись.

І слабо згадую дні росту.
Що так активно я прожив.
І слабо згадую, бо просто
Я тільки цей день залишив.

І вижимаю сік із нього.
Нектар думок і відчуттів.
Бо маю спрагу лиш до цього.
Я роблю все як і хотів.

Прокинулась в мені душа митця.
Прокинулась ця спрага неземна.
Тепер давлю я сік для себе і Отця.
Видавлюю усе й чекаю наступного дня.

Вже не важливо, що тут було.
І не важливо, що колись буде.
Лиш, щоб це слово тут прожило.
І своє місце враз знайде.

ТЕМНИЙ АНГЕЛ

На дні прірви проживаєш.
Нічого кращого не знаєш,
Як тільки проклинати світло.
Щоб було тебе не помітно
Ховаєшся за спинами людців,
Отих прокажених ізгоїв,
Що кожний знає свою норку,
Обідрану, запущену коморку.

Магістр ілюзій та обманів
Шукаєш нових все "знавців"
Чіпляєш до них ниточки
І створюєш живі ляльки.
Сліпі по кожній твоїй волі
Упевнено прямують до неволі.
Що в переді їх не хвилює.
За вбивство совість не турбує.

Із трупів ти будуєш сходи,

І знаєш, що у низ, не догори.

"ТИШИНА"

Шукайте спокій для душі
І не шукайте тишину.
Хоч світ шалений до межі,
Лиш він дарує нам Весну.

Весну думок і відчуттів.
Весну страждань і клопотів.
А тишина вінець усього.
За нею слово йде - "нічого".

Вона - ілюзія спокою,
Ослаблених людей бажання.
І сіє в душах параною.
Краде здоров'я і кохання.

Вона - наркотик для лінивих.
Капкан - для працьовитих.
Найгірше слово в цьому світі!
Без сенсу слово у житті!

P.S.
Життя - це рух, а рух - це сила.
Тож рухайтеся, щоби "смерть"
вас не зловила.

НЕ РОЗБЕРУ

Пробіг один заряд.
Ось другий, третій...
Будують дивний ряд.
Цей дивний ряд поезій.

Я бачу образ твій?
Я бачу біотехонгенні рухи?
Я збоку бачу думок рій,
У голові, як бджоли-мухи.

Чи вмію я думки ловити?
І чи реальний світ?
Чи здатна голова ця думати?
Чи в ній лиш пустоцвіт?

І що за суміш тут зварилась?
Чи це з конвеєра продукт готовий?
Чи може це мені наснилось?
Наснилось, що весь світ "восковий".

ДОВІРА

В душі гарячий вогник.
У серці запальна іскра.
Та знову раптом зник
Цей потяг до життя.

Душа закрита в клітці.
І серце так щемить.
Так хочеться не пісні,
А зникнути в цю мить.

Без неї нема сну
Спокійного, легкого.
Немає ні жалю,
Ні співчуття чужого.

Отої другої душі,
З якою легко так говориш.
Неспокій в серці заспокоєш.
Вона це пристань у житті.

Вона живе своїм життям.
І нею часто зневажають.
Даючи волю злим думкам
Від неї часто всі тікають.

А там глибоко щось живе.
І хоче, рветься так на волю.
І совість тягне за живе.
Говорить, мучить аж до болю.

Так відпусти же ти її.
Нехай вдихне вона повітря
У твоє сіре це буття.
Відкриє браму новій мрії...

Нехай підлиє трохи масла,
Підкине трісочок добра.
Знайдеш в темряві свою нитку.
Загублений свій потяг до життя.

І зміцниш свою душу, тіло.
Відчуєш істину єства.
Відчуєш силу у любові.
Прощення силу для добра.