Щербатий місяць ластиться до ночі,
Ховаючи свій сором в павутинні,
Внизу русалки до дерев шепочуть,
Щоб їм зняли згори по намистині.

В своїй колисці ліс старезний спав,
В його обійми йшли у тем1нь двоє,
Щоб між знебарвлених духмяних трав
Свої тіла гарячі пестощами гоїть.

В цей час, в моїденій журбою хаті
Сиділа ти, порозплітавши коси,
Просила дозвлу в нічної знаті,
Чи можна нові жертви їм приносить.

"Вдягни мене в ппекучий відчай, туго!
Ізгризла до кісток пащека долі!
Зірниці шкіряться аж ген за виднокргом,
А я розхристана стою у степі голім.

То був дурман, що діти твої, Маро,
Підмішують у зілля слабкодухим?
Чи щастя, кинуте під самі хмари,
Пришвидшуючи серця мляві рухи?

Що то було, коли як віск вмлівала,
Коли моїх покірних губ торкався?
Чому Володарем того я звала,
Хто змієм в саме серце упивався?

Хай виссе Смерть його брехливі очі!
Хай панцир склепу тіло кляте вкриє!
За мою душу продану дівочу
Хай кров вітрів його прокляттям вмиє!"

Сміялась тінь. І пальцями кривими
Лилась по твоїй шкірі на підлогу.
і звір крилатий вирушив за тими,
Хто твоє серце кинув на дорогу.

Ти вся гориш в неспокій оповита
І кров заляпала твої тремкі вуста,
Спадають зашморги, болючим сумом звиті.
А морок тихо загасати став.

Надворі вітер вовком завиває,
Витесуючи з крику гострий кіл,
А ранок шматтям ночі вишиває
Крихкий саван для двух холодних тіл.