|
|
Голодомор 1932-1933 років
| |
| virchi
♂
| Date: Пт, 23.11.2007, 22:17 | Message # 1 |
|
| Тут можна залишати спогади очевидців про цю трагічну подію
... Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
|
|
|
|
|
| Life-Proza
♂
| Date: Вт, 27.11.2007, 11:24 | Message # 2 |
|
| Ходили опухлі, вмирали на вулицях. Зайшов до нас опухлий, просить “Дай...” Більше вже нічого сказати не може. Мама дала йому кусок хліба, і він вийшов бідний, сів під плотом, з’їв той хліб – і не встав” (Спогад очевидців – Хмельницька обл.) Добавлено (27.11.2007, 12:24)
---------------------------------------------
Страшною була весна 1933 року. По селу їздила підвода і збирала по дворах мертвих людей. Були такі дні, що з однієї хати в один день виносили по шість душ. Деякі сім’ї ховали своїх рідних вдома у садку чи в кінці городу.” (Спогади очевидця)
Proza efekt
|
|
|
|
|
| virchi
♂
| Date: Пт, 07.12.2007, 14:04 | Message # 3 |
|
| Голодним було наше дитинство Я добре пам’ятаю літо 1933 року. Мій батько Олександр Авер’янович Шевченко працював у степу на косарці. Працюючи у полі, люди падали від голоду прямо на ниві. Батька і су-сіда Желєзного привезли в один день зі степу знесилених і слабих. Того ж дня вони й померли. Хоронили їх разом із сусідською дівчиною Яриною Гнатовою, яка теж працювала в полі, в одній могилі на сільському кладовищі. У нашій сім’ї, крім мене, було ще двоє менших братів Іван та Василь. Пам’ятаю, як Іванко опух від голоду. Після смерті батька його забрали на «білу кухню» (так називали колгоспну їдальню). А мамі видали трохи борошна, з якого вона напекла хліба. Бабуся цей хліб склала у кошик, як найдорожчий скарб, і підвісила високо під стелею, аби ми не могли дістати. Щодня вона давала нам по невеликому шматочку. Покійний нині брат Іван часто згадував, як він дуже хотів їсти і у когось із сусідів украв шматочок коржа чи якоїсь перепічки. За це його батько дуже побив, а потім сам гірко плакав від свого безсилля. Таким незатишним, страшним і голодним пам’ятаю я своє дитинство. Марія Олександрівна ЧАБАНЕНКО, жителька села Кашперо-Миколаївка Баштанського району Миколаївської області
Добавлено (07.12.2007, 14:49)
---------------------------------------------
Я все те пережила сама На світі я прожила чимало, тож пам’ятаю голод і 1921-1922 років, і 1932-1933, і 1947 років. Найстрашніший з них був голод 33-го. Взагалі то я сирота, батьків своїх не пам’ятаю. Коли ми були ще малі (нас у сім’ї було п’ятеро), батьки померли від тифу. У 1932 році мені було 22 роки, я вже була одружена й мала трьохрічного сина. Ми дуже важко переживали зиму 1932-1933 років. Їсти було нічого. Навіть собак, які голодні блукали по селу, люди поїли. Їли також котів та щурів. Страшний то був час. Я навіть пам’ятаю, що в нашому селі Явкине було два випадки людоїдства: жінки з’їли своїх дітей. Люди казали, що вони були не сповна розуму. Ми з дитиною вижили лише завдяки тому, що я інколи брала молоко у сестри, яка мешкала в Новопавлівці. Піду пішки, візьму два бідончики молока, розбавлю їх такою ж кількістю води і на якийсь час нам вистачало. В Новопавлівці люди могли і корівку якось тримати і там менше людей гинуло від голоду. Все залежало від місцевого начальства. А у нас активісти вигрібали з хат усе, що бачили. І не чужі приходили, а свої ж, явкинці. В нашому селі був актив, який складався з 12 чоловік. Шукали вони дуже ретельно: копали долівку, розкривали дахи, валяли скирти соломи. Одного разу мене з дитиною цілу добу протримали в холодній хаті, аби я зізналася, де ховаю харчі, зерно. У ямі у мене було трохи буряка, то вони й його забрали, хоч він був і мерзлий. Люди були дуже злі на активістів. Двох з них – Раззуваєва і Ананьєва впіймали і вбили. Крім того, що люди вмирали від голоду, ще й тиф «валив» з ніг. Майже в кожній хаті хтось помирав від голоду або від тифу. Люди пухли, падали прямо на вулиці. Всі були немічні й виснажені, тож ховати померлих було нікому. Пам’-ятаю, як Настя Мірошніченко ховала свою матір. Ледве довезла її тачкою до кладовища, а поховати сили не вистачило. Так і лишила небіжчицю. А пізніше, коли повернулась, щоб поховати матір, то тіла не знайшла. Казали, що його розтерзали собаки. Згадую Михайла Дюндєва - нашого першого бригадира. Саме він запросив нас вступити до колгоспу. Ми відразу погодилися, бо були дуже бідні і втрачати нам не було чого. Особливо сильно люди почали помирати весною, коли стала пробиватися перша трава. А влітку, коли зібрали урожай, в колгоспі почали на обід давати кашу. Хто брав дітей на роботу, то й їх підгодовували. До речі, нашого голову колгоспу (прізвище не пам’ятаю) посадили за це до в’язниці на п’ять років. Під час збирання врожаю багато людей помирало прямо на полі. Люди жадібно їли зерно і одразу гинули. Я ж вплітала колоски у коси і так потроху приносила додому. Але це було дуже ризиковано, бо якби мене спіймали, то одразу б посадили до в’язниці. Я пережила дві війни і три голоди і добре знаю ціну життю. Тож всім людям бажаю здоров’я, щастя і довголіття і не знати того лиха, яке ми бачили на своєму віку. Клавдія Павлівна Буйбарова, жителька села Явкине Баштанського району Миколаївської області Добавлено (07.12.2007, 14:51)
---------------------------------------------
Ми так вірили Сталіну Не можу викинути з життя страшні епізоди мого дитинства. Дуже добре пам’ятаю, як мені хотілося їсти. Щоночі мені снився шматочок хліба. А мама часто плакала, бо нічим було нагодувати трьох дітей. Батька нашого арештували і відправили на Соловки, бо він не хотів вступати до колгоспу. А нашу сім’ю вважали куркульською, бо мали ми пару коней, корову, підводу та шість десятин землі. Разом з батьком, Савелієм Івановичем Москаленком, арештували ще п’ятьох сусідів. Сім’ї всіх арештованих виселили з хат разом з дітьми. Спочатку ми жили в погребі, а потім одна сім’я пустила нас до себе жити. Спали ми покотом на долівці в соломі, а по нас бігали щурі. Моєму меншому братику Миколі вони покусали пальці. Наш батько так і не повернувся із заслання. Пригадую, як часто по хатах ходили люди, яких називали активістами, вони заглядали у піч, під лави, в погреби, на горище, шукали зерно, овочі та інший харч. Ми їх дуже боялися. Не можу й досі без сліз згадувати, як влітку 1933 активісти Марина Кошова, Дмитро Брус, Євмен Новіцький та ще двоє (прізвищ не пам’ятаю) забрали у нас дві подушки, ковдру, а з мене навіть зняли спідницю. Ходити мені не було в чому, тож сусідка Ївга Мовчан зняла наволочку з подушки і мама пошила мені спідницю. Моя мама Килина Прохорівна вступила в колгосп. Разом з нею працювала в полі і я – жала пшеницю, в’язала снопи. Слина котилася у мене, коли я дивилася на колоски пшениці. Наглядач Єфрем Рец слідкував, аби ми не мали можливості кинути в рот хоч кілька зернин. Взимку ми ходили по полях і збирали цвілу кукурудзу, видовбували із землі мерзлу картоплю. Вдома мама мила її, терла, добавляла перетерте листя щириці та лободи та пекла коржики. Для нас ті коржики були надзвичайно смачними. А весною ми їли цвіт акації, заячу траву, щирицю. Тяжко забути тих людей, які пухли від голоду, помирали. Спочатку їх звозили на цвинтар підводою. Але згодом і остання конячина пропала. Тоді ми тягнули померлих на цвинтар на ряднах кілометрів за два від села. Поки знесилені люди дотягнуть труп, то не тільки рядно порветься, а й шкіра померлого здиралася. А ще пам’ятаю, що очі в померлих були відкриті, бо нікому було їх закрити. Ті дядьки, які закидали ями, казали, що дуже страшно було кидати глину на ті відкриті очі, особливо дитячі. В селі Новосергіївка померло від голоду багато людей, більшість з них діти та люди похилого віку. Таке забути не можна. Я й досі не можу повірити: невже голодомор був спланованим? Ми ж так вірили Сталіну і нашому уряду. Хіба ж можна так чинити з власним народом? Ніна Савеліївна МОСКАЛЕНКО, жителька с. Новосергіївка Баштанського району Миколаївської області Добавлено (07.12.2007, 14:55)
---------------------------------------------
Сумні то були часи Жив у нашому селі чоловік, який день і ніч працював із жінкою на своєму полі. А діти (їх було п’ятеро) були самі вдома. Сім’я мала середній достаток: корову, коня, кілька овець. Та ось почалася колективізація. Земля і все інше перейшло до колгоспу. Залишилася стара хатина, город та п’ятеро дітей. Город наполовину засівали житом. В 1933 році на трудодні з колгоспу нічого не дали, ще й так звані «буксири» почали збирати останнє, що ще було в людей дома. Почався голод. Найстарша дівчинка Маруся пішла жити до своєї бабусі, хоч і бабусі було скрутно. Сім’ю запідозрили, що вона переховує вдома хліб. Кілька разів допитували. Потім чоловіка забрали до контори і почали пекти вогнем, защемляли руки дверима, підвішували до стелі. Не витримав він, відпросився додому, пообіцявши через день принести зерно жита. Коли йшов додому, зайшов за старшою донькою Марійкою і забрав її. Дружині сказав, щоб скупала дітей, бо вранці поїдуть у сусіднє село до тітки. Ввечері, коли дружина й діти заснули, господар сів до столу і, взявши олівець і два листки, щось довго писав. Потім поклав їх посередині столу на видному місці. Взяв із мисника ніж і спочатку зарізав дружину, а потім усіх дітей. Взяв із підлоги останнє ряденце, заслав ним долівку, потім обережно поклав посеред ряденця жінку, а по обох боках діток, сам узяв заздалегідь підготовлену вірьовку і, зачепивши за гак на сволоці, повісився. Тільки на другий день село дізналося про страшну трагедію. Листи міліція забрала і ніхто не знав, що там було написано. Всім селом хоронили сім’ю. Похоронили їх в одній могилі.
Павло Данилович ФАРІОНОВ, житель с. Інгулка Баштанського району Миколаївської області
Добавлено (07.12.2007, 14:57)
---------------------------------------------
Цей жах я не забуду до смерті У сім’ї мого батька – інваліда війни 1914 року Петра Івановича Бондаренка було дев’ятеро дітей. Мали ми дві корівки та четверо коней. Тож сім’я не дуже бідувала. Але влада, погрожуючи Сибіром, змусила батька вступити в колгосп. А за ним на колгоспний двір пішла і наша худоба. Жити нам стало сутужно. Особливо скрутно було у 1932 році. Спочатку помер батько. Потім один за одним померли брати та сестри.Тільки я та мама лишилися живими. У нашому селі була створена спеціальна буксирна бригада, до якої входили сільські активісти Кіндрат Хомутенко, Марина Кошова, Антон Донченко, Микола Гончаренко, Антоніна Лиха. [size=12]Вони ходили по селу й забирали в кожній хаті все, що бачили їстівне, незважаючи на прокльони жінок і плач дітей. Треба сказати, що смерть настигла не лише нашу сім’ю. На нашій вулиці повністю вимерла сім’я Анастасії та Семена Чупрасових та троє їх дітей. Згодом завезли на цвинтар Костянтина, Григорія та Пилипа Захарових, Федосія Тіленка, Петра Новицького. Померлих на цвинтар звозили тачками, їх скидали в одну велику яму, яку відразу не засипали, бо небіжчиків возили кожного дня. У мене й досі перед очима ця жахлива картина, яку я не забуду до смерті. Якось моя мама пішла на базар у Новополтавку, а сестра Надя в цей час померла. Я поклала її на тачку й сама повезла на цвинтар. Коли я повернулася додому, то застала мертву бабусю. Довелося мені і її вез-ти на цвинтар. Поки мама повернулася, ми лишилися з нею вдвох . Бували дні, коли помирало по 3-5 чоловік відразу. Лише на половині нашої вулиці померло 60 чоловік. Всіх їх хоронили на старому цвинтарі. На жаль, ні хреста, ні пам’ятного знаку на тому місці немає сьогодні. Про лихоліття того часу я часто розповідала своїм дітям та онукам, а також учням у школі, куди мене запрошували. Таке забувати не можна. Добавлено (07.12.2007, 15:02)
---------------------------------------------
Спогади зібрані учнями навчальних закладів Баштанського району у 2005 році  Добавлено (07.12.2007, 15:04)
---------------------------------------------
... Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
|
|
|
|
|
| Life-Proza
♂
| Date: Пт, 07.12.2007, 14:12 | Message # 4 |
|
| дуже цікава інформація
Proza efekt
|
|
|
|
|
| virchi
♂
| Date: Ср, 09.04.2008, 11:09 | Message # 5 |
|
| Іван Микитович БІДАХА, 1923р.н., житель с. Плющівка. Народився і виріс я в селі Піски Баштанського району Миколаївської області. Була в нас велика родина: тато, мама, бабуся і нас, шестеро дітей. Усі попухли від голоду. Так хотілося їсти, що й уві сні думав про це. Ми, дітлахи, хто ще міг дибуляти, йшли в садок , розгрібали сніг і шукали під деревами насіння й кісточки з фруктів. Потім мама все перетирала й пекла з нього коржики. А ще збирали стрючки та смоктали їх, бо вони були солоденькі.
Навколо села стояла охорона, нікого не випускали, та дітям вдавалося пробиратися до лісосмуг, щоб назбирати якогось бур'яну з насінням. Пам'ятаю нашу активістку Софію Сердюк, яка ходила з міліціонером попід дворами, вигрібала все до квасолини. Якось прийшла й до нас. Мама саме варила юшку з лушпиння й різного бур'яну. Молодші два братики і сестричка лежали тихо, уже не могли поворушитися.
- Що вариш?- запитала Сонька. Схопила казана, винесла на подвір'я і вилила все на сніг, а побачивши, що там немає нічого їстівного, повернулася і пішла з двору.
Ми повиповзали з хати, хто ще міг, і почали збирати зі снігу ті шкаралупки і бур'ян, вкидаючи жадібно в рот і ковтаючи все, майже не жуючи.
Тихо повмирали два брати, сестра, бабуся. Батько з мамою загортали дітей у рядно і відносили їх на кладовище, виривали неглибоку яму і хоронили. А бабусю підняти не змогли, то поклали на тачку, її ноги волочились по землі, і теж поховали в окремій могилі. Кожного дня вулицями села їздила підвода, гукали, чи є мертві, виносили їх, скидали на підводу і відвозили у спільну могилу. Були якісь усі байдужі. Здавалося, що від голоду повмираємо всі, не було шкода нікого і нічого, ніхто не плакав, не суп¬роводжував до могили рідних. Люди були доведені голодом до відчаю.
Тих, хто ховав зерно, викликали до сільради, садили в погріб з водою по пояс і три¬мали до тих пір, доки чоловіки не починали вмовляти, що віддадуть все, що в них є. Багато з тих уже не доживали до наступного ранку.
Коли почалися жнива, то стало трохи легше. На кожного члена сім'ї видавали по 0,5 літра заколоти, яку готували на головній кухні. У садах не встигали дозрівати фрукти, поїдали їх ще зеленими.
Одного разу голова колгоспу Іван Шерстюк дозволив мамі наварити куті з пшениці, щоб нагодувати нас, дітей. Хтось доніс на нього. Вночі його забрали з дому і більше ніхто його не бачив і ніхто не знав, що з ним сталося.
У Пісках за цей рік померло 216 чоловік (в одному кутку), так і не дочекавшись нового хліба. Навіть згадувати про це страшно.
Від автора сайту. Всього за неофіційними данними у селі Піски' у роки Голодомору померло до 600 чол. Додано (25.03.2008, 22:32)
---------------------------------------------
Віра Іллівна СОРОКОЛАТ, 1928 р.н., с. Новогеоргіївка Баштанського району Миколаївської області Забуттю не підлягає У 1933 році жила я з батьками у Новобирзулівці. Мій дід Іван Іванович Ситник мав дві корови, два коня, двох телиць, двоє лошат і вулики. В сім! було 8 дітей. Його розкоркулили, все забрали, вигнали зі своєї хати, давши напівзруйновану і залиту волою землянку. Ходили в ній по камінцях .а спали на різному лахмітті, бо все, що було в хаті, винесли на вулицю і продали , навіть білизну. Нам, дітям і онукам «куркуля» , не давали ходити по вулицях села: дражнили й ображали. Ми намагались обходити вулиці чи то горою, чи то попід річкою. Під час голодомору батько й мати ходили на роботу, а нас з братом Василем запирали в хаті й наказували нікому не відчиняти. Одного дня прийшли до нас активісти, почали стукати, наказували відчинити двері, погрожуючи, що почнуть стріляти. Ми з братом дуже злякалися (мені було трохи більше 5 років,а брат на 1,5 роки молодший) і відчинили двері. Активісти забрали в нас один-єдиний гарбуз, що був основним харчем і батькову гармошку. Коли ввечері прийшли батьки, мама довго плакала, батько мовчки сидів, безпорадно опустивши голову. З горем пополам дожили до весни. Тоді з нами ще жив дідусь. Одного дня, який я не забуду до кінця свого життя, ми сиділи на призьбі під хатою й грілись на сонечку. Дідусь Іван посередині, а ми з братом по боках. Ноги в дідуся були такі пухлі, що шкіра на них потріскалась і з тих ранок сочилась рідина. Але він сприймав все це спокійно, не було сил, щоб хоча б якось їх обробляти. Неподалік від нас жив голова колгоспу (пам’ятаю лише, що звали його Микола), саме тоді він йшов мимо нас і запитав у дідуся: «Як справи, Іване Івановичу?».
Та нічого, синку, - відповів дідусь, - мені оце якби хоча б маленький шматочок хліба, то я ще б тоді й на поле пішов працювати. Голова мовчки повернувся і пішов додому. Коли бачимо - несе півхлібини і глечик молока. Мине зводили з нього очей, затамувавши подих. Залишалось ще метрів десять до нас, а наш бідний дідусь тихенько посунувся з призьби і помер, так і не скуштувавши й шматочка хліба. Поїхав голова колгоспу за батьками в поле, обгорнули дідуся Івана в рядно і відвезли на кладовище. І хоча я була ще мала, та цей страшний день закарбувався в моїй пам'яті на все життя.
... Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
|
|
|
|
|
| Life-Proza
♂
| Date: Нд, 18.05.2008, 11:44 | Message # 6 |
|
| Скажу одне що цікаво все це прочитати але коли уявно поставиш себе на місце тих людей то аж мурашки біжать
Proza efekt
|
|
|
|
|
| Равашоль_
♂
| Date: Сб, 26.07.2008, 13:35 | Message # 7 |
|
| Не знаю, від сталінізму в мене ніхто не постраждав... Мабуть усі в КДБ служили  А от в перше десятиліття "демократії" (тобто 90-і роки) мені жилося досить і досить туго...
Дівчинка з сонячним іменем Рита
дупу чесала шматком динаміту.
Вибух почули на вулиці Жданова,
ноги -- в Черемушках, дупа -- в Чертаново.
|
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Вт, 21.09.2010, 17:25 | Message # 8 |
|
| Спогади очевидців Голодомору 1932-1933 років на Сватівщині
інформація зібрана та підготовлена істориком - краєзнавцем Сватове Королько Леонідом Миколайовичем
джерело: http://www.svatovo.ws/famine/memoirs_kuzemovka.html Діуліна Галина Кирилівна - Чи допомагали люди одне одному у виживанні від голоду, чи ділилися продуктами? «Рідко, бо ділитись було нічим. Коли я лежала пухла, а прийшла сусідка і побачила таке, то принесла мені блюдце борошна, що б можна було його пучечку заварити і їсти. Вона мені сказала, щоб не їла все одразу, бо помру. Спасибі їй, вона мене врятувала, хоч і в неї не було чого їсти, але в її хаті стояли квартиранти, уповноважені з міста і їй інколи від них перепадали деякі харчі». (Записала Дубовик Н. С.) *** Стогній Марія Гнатівна «Шість років мені було на початку 1933 року. Мама була не грамотною, але бідовою. Одного дня ми сиділи на печі, коли до нас прийшли три дядьки і з мамою пішли до комори. Чуємо, мама кричить і плаче. Я схопилася, мені не так того, що дядько забирає жалко, як маму. Підійшла, обняла її, а вона плаче й говорить, що залишіть хоч щось дітям, а вони все мовчки вигребли і пішли. Ці люди були з нашого села – активісти. Забрали бочку із зерном, бочку з мукою, горох, квасолю, все-все що було. Добре у мами була сестра, а її чоловік був добрим столяром. Працював, йому платили хто чим міг. Вони з нами і ділилися. Так до весни і дотягли. А весною мама просила братів назбирати листя з корийчика (дерево), сушила його, на решеті перетирала, кидала у воду, замішувала і пекла хмелики. А потім у колгоспі пішли бурячки, так ми і вижили. (Записано 10.11.07 Крук О. В.) *** Яновська Антоніна Василівна «Мені тоді було 15 років, за два роки до цих страшних днів нашу сім’ю, як середняків, розпродали. Батька вислали до м. Ворошиловграда, на завод. Брата забрали в армію. Ми жили вдвох із мамою. Хата наша стояла недалеко від сільради. Я дуже любила, щоб у кімнатах було чисто і завжди прибиралось. До нас на постій ставили приїжджих начальників. А в них завжди були харчі, які інколи перепадали і нам. Працювала я прачкою. Прала для жінок приїжджих начальників хоч за шматочок хліба чи кружку молока. Їли сушену кропиву, гичку з буряка. На підсобному збирали у полі залишені з осені бурячки. Рили їх у мерзлій землі, а потім несли додому, а це десь 4 км. Поки дійдеш - вся спина мокра, бо буряки розтануть на теплій спині. У хатах топили соломою та сухою травою». *** Чернишова Олександра Григорівна «Я пам’ятаю голод, який був у 1932-1933 роках. Причинами цього голоду були неврожай (через засуху) та надмірні плани влади по заготівлі зерна. Тих людей, які відмовлялися віддавати майже весь урожай, який і так був дуже вбогим, висилали із села, було багато випадків побиття. Навіть сховати ніде було, в основному заривали в землю. Мої мама й тато працювали в колгоспі, їх там годували, але додому нічого не давали. Та мама умудрялася ховати хліб у пазуху і приносила нам. Представники сільської ради забирали не тільки продукти, але й одяг, і навіть рушники та вишиванки. А після збору врожаю, в поле посилали людей, щоб вони збирали втрачені колоски та здавали їх у колгоспи. В їжу вживали лободу, грицики, кульбабу, але це все пізньою весною та влітку. А після Нового року до самої весни було найсутужніше з харчами. Стільки людей в нашому селі померло від голоду я не пам’ятаю, але знаю, що померлих ховали на кладовищі, і бувало, що в одну яму клали багато людей, яких загортали в тканину, тому що не вистачало трун. Чи був у містах на той час голод, я не пам’ятаю, адже я весь час мешкала в селі, а мої батьки та сусіди їздили міняти полотно на харчі в Центральну Україну. Людей на залізничних вокзалах було дуже багато, і потяги переповнені, тому люди їздили на вагонах. Про випадки людоїдства в нашому селі я не чула, але в інших селах було й таке». (с.Куземівка, свідчення записав педагог-організатор Куземівської ЗОШ І-ІІІ ст. – Крук Ольга Вікторівна, 15 березня 2008 року)
Всім гарного дня;) ))))
|
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Вт, 21.09.2010, 17:29 | Message # 9 |
|
| Карнаухова Анастасія Олексіївна «Я дуже гарно пам’ятаю голод 1932-1933 років, адже мені на той час було 8 років. Дуже спекотне було літо, майже зовсім не було дощів, тому хлібні лани постраждали найбільше, але представники влади й не збиралися зменшувати плани по заготівлі зерна. Як саме забирали в сусідів останнє зерно, я не бачила, але і зараз перед моїми очима стоїть така картина: в родині мого брата забирали харчі із сундуків, а його вагітна жінка не віддавала ключі, то її придавили коліном до стіни, і вона втратила дитину. Ті, хто займався вилученням зерна та харчів у людей, ходили без зброї, але з вилами та лопатами, перевертали все у дворі, майже неможливо було щось сховати. Ходили чоловік по двоє – п’ятеро, але бувало й більше. І з законом про «П′ять колосків» ми були знайомі, адже саме за ці «колоски» засудили нашого поштаря Івана Денисовича аж на десять років. Після цього випадку люди помирали, але в поле збирати залишки боялися йти. А почали люди помирати десь після Нового року, в 1933 році. Сиротами, чиї батьки померли від голоду, ніхто не опікувався, до них нікому не було справи. Але це було в тих сім’ях, хто відмовився йти до колгоспу. Мої старші брати і сестри повтікали до міста Артемівська, то вони могли щось заробити і нам допомагали привозили сухарі. Адже в місті працюючим видавали пайки. У нашому селі від голоду померло багато людей, їх ніхто не рахував, а в нашій сім′ї помер батько. Дуже болісно мені все це згадувати, адже скільки б років не пройшло, а пам′ять завжди залишається з нами». (с.Куземівка, свідчення записав вчитель Куземівської ЗОШ І-ІІІ ст. – Островець Ольга Іванівна, 17 березня 2008 року) *** Крук Ганна Іванівна «Я пам’ятаю, що в 1932-1933 роках урожай був непоганий, але майже все зерно та збіжжя забирала влада. Весною приходили представники влади, міряли земельні ділянки, а восени з кожного клаптика землі збирали заплановану норму. Зовсім ніхто не звертав уваги на те, чи залишилося що їсти господарям, чи велика в них родина. Тих продуктів, що залишилося, вистачало тільки до нового року. Забирали і вивозили зерно свої ж люди, яких вибирали з колгоспників. В основному їх було троє: один візник і двоє збирачів, зброї при них ми не бачили. Мій батько в той час теж працював у колгоспі, але він спромігся сховати в землю діжку із зерном (відер 15-20), а через місяць тихенько відкопав і забрав. Ще пам’ятаю, що тих сміливців, які наважувалися з розпачу та голоду збирати залишки урожаю в полі, засуджували на багато років, а зібране забирали. Так засудили сім’ю Христосів (вони були нашими сусідами), жінка збирала в пальто на полі картоплини, які залишилися після збору, так її жорстоко побили й засудили на 3 роки. А поля охороняв об'їзний із рушницею. Люди до колгоспу не дуже хотіли йти добровільно, та у них не залишалося вибору. Тим сім’ям, у яких було мало дітей, було набагато легше вижити. Були випадки, коли люди ділилися, хто чим міг. Також їли жолуді, дику цибулю, бересту (її мололи і пекли хліб), до дикого салату додавали олію з насіння дині. Мене пригощали сусіди, я й зараз пам’ятаю смак того хліба, який був змащений олією і посипаний сіллю. За період голодомору в 1932-1933 роках у нашому хуторі Калинівка померло 10 чоловік. Випадків людоїдства я не пам’ятаю. Мені дуже важко згадувати ці часи, в загибелі людей від голоду вважаю винною владу» (с.Куземівка, записав вчитель Куземівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Зорянський Геннадій Миколайович 16 березня 2008 року) *** Щербак Олексій Павлович «Зі слізьми на очах я згадую той проклятий голод, адже в 1932-1933 роках я саме знаходився в дитячому будинку і потрапив туди саме через голод. У нашому селі, зі слів дядька, дуже активними збирачами «надлишків» харчів були активісти-комсомольці. Вони забирали навіть і картоплю, яку знаходили під припічком. А сусіди від голоду теж поводили себе вороже один до одного, вони майже втратили людяність. Пам’ятаю випадок, коли одна сусідка дала іншій сир на схованку, а та його з’їла, через що і поплатилася: на ранок згоріла її хата. Мій дядько в той час працював на млині, то щось вигадував принести й своїм дітям, а про мене потурбуватись було нікому. До колгоспу люди не дуже хотіли йти добровільно, але в них примусово вилучали борони, плуги, худобу, то їм нічого не залишалося, як проти своєї волі писати заяву й вступати до колгоспу, щоб не померти від голоду. У нашому селі була популярна приказка «Проробили сорок день, заробили трудодень». Я вважаю, що ця приказка розкриває «щасливе» життя в колгоспі на той час. Моя мати, брат і сестра всі повмирали, а батько прожив найдовше, він дожив аж до 1934 року. Сидів і казав, що скоро помре, а на ранок вже був мертвий. Сиріт здавали в дитбудинки, там їх годували й одягали, навчали». (с-ще. Новоселівське, записав вчитель Куземівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Проскура Андрій Володимирович, 13 березня 2008 року) *** Карнаух Петро Григорович «Літом 1932 року чув від дорослих «Вийшла додаткова Постанова Уряду про виконання хлібозаготовки». Наша сім’я на той час складалася з 8 осіб. Сім’я була працездатна, дружна зуміла виростити і зібрати врожай городини, але хліба не змогли заготовити, бо в колгоспі на трудодень нічого не дали, і навіть перевіювали полову та перемолочували солому з метою отримати зерно і здати державі. Люди ще з осені 1932 року морально падали духом. Роботи не було, кормів для тварин заготували мало, цукровий буряк залишився в полі. З наступом зими тварини гинули або їх вирізували. Люди виснажувалися, пухли від голоду і вмирали. У школі була відкрита їдальня для дітей бідноти. Кожен учень, який попав до списку в їдальню регулярно відвідував школу, брав з собою ложку і посуд для супу. Звичайно перші 2 уроки не були уроками, а були часом чекання сніданку. В їдальні давали суп і маленький шматочок хліба, який більшість учнів загортали в ганчірку і несли додому. З появою весни всі люди перейшли на вживання трав і їли тапу, яку не їли травоїдні тварини. Голодомор розпочався раніше в селах, більш віддалених від залізниці. З наступом морозів спав потік людей у село, які просили їжі, люди пішли в поле за буряками. Люди ходили в поле до скирт з соломою, перевіювали полову і перебирали солому в пошуках зернин хліба. За світовий день вони приносили оберемок пустих колосків, які сушили на печі, а вранці товкли в ступі, додаючи сушені очистки від картоплі та кісточки від вишень і терну. З одержаного борошна випікали коржі, після вживання яких людей мучили болі у шлунку. З наступом весни 1933 року пішли в хід листя і коріння різних дерев і трав, яке сушили, а потім товкли в ступі. Були випадки, коли селяни знаходили на своїх городах померлих людей, які виривали із землі посаджену картоплю, їли її сирою і помирали.»
Всім гарного дня;) ))))
|
|
|
|
|
| Dashabilokon
♀
| Date: Чт, 26.05.2011, 17:48 | Message # 10 |
|
| Дуже скорботна й болюча тема...
Мій прадідусь розповідав про трагічну смерть своїх братів через узвар із абрикосових кісточок. Бабусі розповідали односельчани про те,що її 3 рази несли ховати,та слабенькі рученята ворушились,тому і залишилась живою.
|
|
|
|
|
| karas
♂
| Date: Чт, 16.05.2013, 22:12 | Message # 11 |
|
| Я не був очевидцем голодомору.Хоча зараз я вважаю і в нас на Україні , і в світі є духовний голодомор, а як сказато в Біблії - вбивство душі є набагато гіршим ніж вбивство тіла.Бо тіло може набагато швидше відновитись, а ось душа.Перший раз про голодомор я почув від свого вуйка( батька своєї двоюрідної сестри ) він сам жив в селі Атюша,Конотопського району, Чернігівської області.В його сімі було 15 дітей, а вижило лише троє , і то всі внаслідок голоду захворіли на різні форми туберкульозу і всю решту життя боролися хто як міг з цією важкою хворобою.Вуйко розповідав мало,але з таким тягарем і болем , що ми малі не раз плакали .Нажаль ніхто не знає скільки було справді жертв голоду (голодомору) 1932-1933 років.Тому кожному необхідно зробити правильні висновки і вирішити як боротися зараз з нинішнім духовним голодомогомСучасний голодомор в світі - це вирищення брехнею - правди,винищення корупцією - чесності, це пригнічення сьогоднішніх нових рабовласників - рабів,пошук нових рабів, мало хто задумується як це бути вільною людиною якою правлить тюремна верхівка.(як багато з нас каже - по них тюрма плаче).Як може судити чесного - підсудний, чесного - злодій, а правдивого - брехливий?Чи це не новітній голодомор???
надія-крок до майбутнього
|
|
|
|
|
| natalka7474
♀
| Date: Пт, 17.05.2013, 22:59 | Message # 12 |
|
| Ця історія автобіографічна. Мені її розповіла моя подруга із Черкасської області- пані Ніна Ведула. А написала цю статтю Письменниця Олександра Остапова. То ж пропоную почитати.
Все события, о которых я хочу рассказать, происходили на Днепропетровщине в 30-х годах.
Мой дед Петр имел прекрасный тенор. Поэтому и церковь отправила его на обучение. Он получил образование регента церковного хора. Имея абсолютный слух, всегда носил с собой блокнот с нотами, куда записывал мелодии, которые ему понравились, прослушав их один единственный раз.
Хор церкви, где он служил, славился на всю округу. И хотя в соседних селах были свои храмы, но люди шли пешком на службу именно в эту церковь, чтобы послушать хор под его руководством, а особенно, чтобы послушать его голос: от его пения свечи сами загорались.
У деда Петра была жена и трое малых мальчишек: Леонид - 1926 г. р., Виктор - 1927 г. р., Николай - 1929 г. р. Жили в прекрасном доме с паркетным полом в комнатах. Стены и пол в кухне были выстланы белым кафелем. А еще было в них много шкафов с книгами. В углах и на стенах - иконьІ. Одна из них - Рождества Христова - была необычная.
Икона периодически обновлялась. А перед бедой звонила так, как звонят колокола, зовя в церковь. Когда к ней кто-то приближался, звон стихал. Отходили - появлялся снова.
Уже были закрыты церкви в соседних селах, а нашу почему-то не трогали. Работы в священника и хора было много, потому что люди продолжали венчаться, крестить детей. В село начала наведываться власть то ли из области, то ли из района. Мой отец, а он был старшим сыном в семье, вспоминал, что наивысшего чина сельсовет посылал ночевать к ним, так как дом их, как и сельский совет, стояли в центре села. Этот человек был в кожанке, имел хромовые сапоги, кожаную фуражку, которую не снимал, когда заходил в комнату или когда садился за стол к обеду или ужину. Казалось, что он и спал в ней.
Поужинав, незваный гость рассматривал книги. Отбирал для себя якобы почитать, но никогда их не возвращал. Такие посещения повторялись неоднократно. И каждый раз он забирал связку книг. Дедушка очень переживал из-за этого, но ничего не мог сделать.
Однажды зазвонила икона. Звонила так громко, что становилось жутко. Дети подходили к иконе, звук стихал, брали ее в руки, крутили по сторонам. На вид - это была обычная деревянная икона. Ставили на место, отходили ... и снова - колокол. Взрослые поняли, что это не к добру. Чувствовали, что надо ждать чего то плохого семье.
Наутро пришли закрывать церковь. Руководил всем этим "процессом" тот постоялец. И сельский совет, и церковь, и дом священника, и дом моего деда находились вокруг площади. Туда и начали выносить иконы и книги из церкви, из домов священника и деда. Несколько икон, в том числе и Рождества Христова бабушки взяла себе.
Во двор завели новых хозяев. Это были чужие люди. Со двора забрали весь сельскохозяйственный инвентарь: плуг, борону, телеги и прочее, пару рабочих лошадей, пару на выезд,- серых лошадей в яблочко, коровы, птицу.
Взяли и бабушкины золотые украшения. Их было немало. Священника и дедушку арестовали. Бабушку с маленькими детьми выгнали на все четыре стороны. Дети были такими маленькими, что никуда далеко уйти не могли. Попросились в сторожку, стоявшей неподалеку фермы ... И начались черные дни для семьи ...
Отец не мог вспомнить, сколько прошло времени с тех пор, как арестовали деда. Однажды, когда бабушка понесла ему в тюрьму передачу, он вернул свою грязную рубашку. Когда она ее дома намочила, то проступил текст, написанный химическим карандашом. Деда через год-два (папа не мог вспомнить) отпустили. Говорили, что бабушкина сестра Полина его выкупила за корову. Потом и в сестры арестовали мужа, отобрали дом, ее выгнали с шестью детьми. Выжили только две сестрички Мария и Вера. Четверо детей умерли от голода. Муж не вернулся.
Дед, вернувшись из тюрьмы, слепил в соседнем селе хату-мазанку, где они начали жить. В колхоз их не взяли, потому, что считали недостойными. Дед шил и ремонтировал обувь, работали на своем огороде. С того и жили. Отец вспоминал, что иногда дед пел. Тогда все соседи бросали работу и замирали, слушая его пение.
Не обошел их и голодном 33-й. Я еще в школу ходила, а уже знала, что урожай тридцать второго был хороший. Его просто отобрали. Об этом мне рассказывал отец, мать, свекровь и другие свидетели тех событий.
В доме не осталось ни крошки. Дети плакали от голода. Даже не плакали, а пищали. Голод не давал спать. Тогда бабушка заваривала веточки вишни, давала детям со словами: "попарьте кишечки". Мой отец пережил войну, был в немецком лагере на принудительных работах, где кормили баландой. Он говорил, что голод хуже войны, хуже лагеря. На войне знаешь, что надо воевать; в лагере хоть баланду давали, а голод - это тупик. От голода начали пухнуть. Дети уже были как призраки. Отец рассказывал, что не мог уже смотреть на детей, не знал, как и помочь,- вышел из дома и побрел на огонек какого-то дома. Постучал, ему открыли. Там жил Терешко. Зашел в дом, а там на столе дымилась уха с маленькой рыбкой. Терешко и спрашивает: "Леня, ты ел что-нибудь сегодня?" "Нет",-отвечает. "А вчера ел?" "Нет". "А когда же ты ел последний раз?" "Не помню",- и горько заплакал.
Тогда эти люди дали ухи поесть немножко, потому что наедаться досыта смертельно опасно. Дали и домой рыбки. Терешко прятал где-то рыболовные снасти. Прятал не во дворе: бьІло опасно. Могли найти и отобрать, посадить в тюрьму или отослать в Сибирь. Так тот Терешко помог выжить семье моего деда, а значит и мне увидеть мир. Ночью они с дедом ловили рыбу, бабушка с его женой носили ту рыбу в город и меняли ее на крупу. Давали немного, стакан, но этого хватало, чтобы выжить.
РассказьІваю и плачу. Слава Богу, что у нас есть хлеб и к хлебу. После голодомора в Украине стали меньше рожать детей. 2-3 ребенка и все. "Зачем нищеты разводить", - говорили. Я убеждена, что надо рожать всех детей, которых дает Бог.
Голод 33-ого на генетическом уровне поселил страх перед властью. Не так давно я слышала такую фразу: "Дают сейчас поговорить, чтобы определиться, кого еще надо убрать". Дико! Страшно!
Пережили голод. В 1937-ом кто-то пришел ночью. Дети не слышали того разговора. Дедушка быстро собрался и ушел из дома. А под утро пришли его арестовывать. Кричали, матерились, били бабушку и с тем и ушли. Деда не было больше года.
В 1941 - война. Деда еще с одним односельчанином посылают пешком гнать скот на Северный Кавказ. Но их догоняют немцы, скот отбирают. Они возвращаются домой. 2 октября 1942 16-летнего отца забирают на принудительные работы в Германию: лагерь г. Гамбург, где он пробыл до 30 апреля 1945 года. В чрезвычайно тяжелых условиях, полуголодный выжил. С ним не раз в лагере случались невероятные случаи, но что-то спасало ему жизнь. Казалось, будто какая-то сила хранила его.
Итак, 2 октября 1942 года его насильно вывезли на принудительные работы в Германию. Попал он в лагерь г.Гамбурга.
Однажды их повели разбирать дом после бомбежки. Ребята, гольІе и оборванньІе, взяли кое-что из одежды, что нашли там. Потом пришел хозяин этого дома. И в кого нашли его вещи, того бросили отдельно в барак, сказав, что утром их расстреляют. Таких оказалось несколько десятков. Утром их построили расстреливать. Тогда вперед вышел немец и через переводчика сообщил, что в связи с тем, что не хватает рабочей силы, стрелять каждого пятого. Мой отец был четвертым.
Или еще такой случай. Кормили в лагере плохо. Они никогда не наедались. Кто-то из свалки принес полусгнившую капусту. И этому были рады. Решили еще сходить принести. А, возвращаясь назад, один из надзирателей, известный своей жестокостью и ненавистью, стал их бить. Бил плеткой, сплетенной из колючей проволоки. Ребята пролезали под забором, а он хлестал так, что кровь стрекотали со спины. Дошла очередь и до моего отца. Говорил, что съежился, ожидая удара. Пролез, а его не ударил кат. Когда поднялся, то понял, что тот так замахнулся, что нагайка вырвалась из руки и повисла высоко на проволоке, которая проходила вверху.
Отец бросился бежать, надзиратель догонять, на ходу расстегивая кобуру и вытягивая пистолет. Ребята, которые остались сзади, рассказывали, что не успел он прицелиться, как сам упал на ровном месте, пистолет отлетел в сторону. Пока поднимался, отец забежал в барак, выскочил на четвертую полку и прижался к стене. Тот бегал, кричал, но его кто-то позвал. На этом все и кончилось.
Гамбург нещадно бомбили. Если прилетала наша авиация, то бомбили определенные объекты и улетали. Американцы бомбили все подряд так, что земля горела. Однажды, работая в городе на строительстве, услышали гул самолетов. По звуку поняли, летели американские бомбардировщики. Бросились к бомбоубежищу, но немец их не впустил. Ударил моего отца, еще кого-то. Ребята вынуждены были стоять в маленьком тамбуре - входе в убежище. Бомба попала прямо в убежище. Тот немец, который не пускал наших, погиб. Погибло еще много людей. Много было раненых. А все, кто стоял в тамбуре, остались невредимыми.
Во время другой бомбардировки папа припал к земле. Никогда он в такой ситуации не перебегал с места на место. А то, вспоминает, будто какая-то сила подняла его и он изо всех сил стал бежать. Услышав свист очередного снаряда, снова упал на землю. Когда поднял голову после взрыва, то увидел, что воронка образовалась точно в том месте, где он лежал сначала...
В лагере кормили очень плохо. Тяжелый труд и плохое питание истощали людей. Иногда приходили немцы и брали к себе на работу, возвращая пленников на ночь снова в лагерь. Хотя работу давали тяжелую, но кормили лучше, чем в лагере. Еще с собой могли дать что-то из еды. Моего отца почему-то никто не брал, а он было уже совсем отощал. И вот однажды утром выстроили ребят и стали спрашивать не умеет кто печи сооружать. Вышел один человек постарше. Немцу еще нужны были каменщики. Тогда он стал просить, чтобы вызвался кто-то, кто стены умеет класть. И тогда мой папа, помня, что там дадут больше кушать, сделал шаг из строя.
Думал, что он справится с этой работой, хотя никогда в жизни не делал это. Немец первому пленнику дал класть печь, а моему отцу - стену. "Я старался изо всех сил", - вспоминал отец, но видел, что получается криво. Очень волновался. За обман могли выпороть нагайкой из колючей проволоки, убить ...
Позвали обедать, посадили за стол. "Я ел, а сердце от страха колотилось так, что, вероятно, окружающие слышали ", - рассказывал. Когда вернулся к работе, то увидел, что стена развалилась. Стал плакать и проситься. А немец сказал: "Не плачь. Я научу тебя этому делу ". После он, при необходимости, брал моего отца на работу и учил.
К старости отец считался одним из лучших печников среди знакомых. И всегда мог заработать себе. Но очень много сооружал бесплатно или за символическую плату.
Освободили лагерь английские войска. Можно было остаться жить в Гамбурге или поехать в любой конец света, но очень хотелось домой. А домой не пустили. Когда перешли на территорию занятую советскими войсками, снова всех загнали за колючую проволоку под небом. Держали там, пока тщательно не проверили. Затем отца оставили служить в армии. Так как во время разбора завалов разорвался неподалеку снаряд и в правую руку попал осколок, то рука отца не разгибалась в локте. Все время была согнута. Из-за этого его оставили служить в комендатуре г.Варен.
Один раз отец приступил на дежурство ночью. Перед этим днем не спал. Под утро подморозило и стоять было холодно. Он подошел к стогу сена, зарылся в нем. Оттуда ему бьІло видно все и всех. Согрелся и уснул. Если бы застали спящего на посту, отдали бы под трибунал. Отец вспоминает, как четко услышал женский голос: "Леня, проснись!" Этот голос прозвучал дважды, а в третий раз будто чья-то рука затрясла его за плечо и женский голос прокричал: "Леня, проснись!" Он проснулся и громко сказал: "Стой! Кто идет! " В ответ услышал:" Рязводящий с караулом!" Нигде никого, кроме них не было. Кто разбудил? Чья рука со стога сена трясла его плечо?
После освобождения была возможность остаться в Гамбурге или отправиться в какой-то другой конец света. Он всегда говорил: "Ты представить себе не можешь, как хотелось домой к родителям и братьям".
Перевели на территорию Восточной Германии, сразу всех вновь загнали за колючую проволоку под открытым небом. Продолжались проверки, а по окончанию отца оставили служить при комендатуре м.Варен, затем м.Магденбурга. Домой вернулся только в 1950 году.
После освобождения села от немцев деда Петра (1891 года рождения) забирают на фронт. Позже пришла похоронка, что он умер в госпитале г.Орла от ран. Среднего брата Виктора еще с несколькими ребятами тоже должны были забрать в армию. Ребята решили себе на проводы словить рыбы. Нашли снаряд, сели все в лодку и на середине реки решили глушить рыбу взрывом. Но у одного из них взрывчатка сработала в руках ... Все погибли. ..
Ровно через неделю умирает бабушка. Остался дома один 15-летний брат Николай. Зимой, не имея чем обогреть комнату (лесов там нет), он взял в колхозе вязанку дров. За это его (сироту, сына погибшего) посадили в тюрьму на 4 года.
Когда отец вернулся, в доме жила чужая женщина с тремя детьми. Ее муж не вернулся с войны, а дом сгорел. Она упала на колени и умоляла не выгонять ее из дома. Отец переночевал в своем сарае и решил поехать на Донбасс, в Донецк на шахту. Там познакомился с моей мамой, создали семью. Впоследствии переехали на родину мамы в Черкассы.
Отец очень хотел найти нашу икону. Искали по церквям. Ходили даже к провидице. Она сказала, что икону вывезли в Россию, в Брянскую область. Дом находится на отшибе, под лесом. Искать - нереально.
Отец был более чем уверен, что он остался жив - благодаря ИКОНКЕ, которая его оберегала.
У нас есть подобная икона дома. Ее мама купила в церкви 15 лет назад. Когда отец лежал парализованный семь лет - икону держал приколотую к коврику возле дивана.
Где-то за неделю до смерти просил, чтобы ему заварили чай из веточек вишни. Пил он то до самой смерти и все вспоминал со слезами на глазах голод.
У нас всегда на чердаке, подвязаны к балке, висели мешки с сухарями. А в сундуке - зерно неприкосновенное.
Я - его единственная дочь. Отец панически боялся голода, боялся, что не прокормит больше детей ... .
У всьому світі хай спокійно діти сплять,
І хай не будять їх ні танки, ні гармати,
Хай їх оточує любов і благодать,
А поруч з ними завжди будуть мама й тато.
© 2014 Н. Хаммоуда
|
|
|
|
|
|
|
|
