Лютий, 1933 року. Невеличке селище на Півдні України стояло неначе зачароване…Сніг покрив усе: товсті та розлогі акації, стрункі тополі, вишневі та абрикосові садки, невисокі хатини, городи. Щойно зійшло сонце, сніжинки іскрилися, вигравали сріблястими відтінками, але ця краса зовсім ні кого не радувала. У свіжому повітрі іноді чувся тріск гілок, які з несамовитою силою ламалися і падали від нестерпного снігового грузу. Цей тріск відлунювався стогоном. Незвичайна тиша різала слух, не давала спокою. Не було видно жодної пташинки, жодного сліду тварини на снігу... Не гавкали собаки. Такою холодною зимою не з усіх димарів ішов дим.
Восьма година ранку, але доріжки не були протоптані, люди не ходили вулицями, дітлахи не поспішали до школи...

Село проснулося від несамовитого крику. Це кричала Марія Гриценчиха. Вона ще в листопаді похоронила чоловіка та двох діточок, а ще двоє пухли від голоду у холодній хаті. Марія бігла вулицею в одній грязній рваній сорочці, заповстане волосся розсипалося по плечах, перелякані очі щось шукали. Жінка падала у сніг, розгрібала його босими ногами, піднімалася і знову якась невідома сила несла її вперед:
- Оленочко, донечко моя єдина, хоч тебе я врятую, ти не помреш, я не допущу цього! - Знову спотикнулася об щойно зламану здоровенну гілку, зраділа, що знайшла її. З криком та плачем Марія потягла знахідку до своєї убогої землянки. Невдовзі від хати Гриценків селом понісся грюкіт, який довго не припинявся. Мабуть, жінка рубала дрова, бо із димаря потягся дим стовпом. Божевільний крик та стогін чувся ще дуже довго.

У Марії майже не лишилося сусідів. Ще на Водохрещення померли голодною смертю старі Бондарчуки, які так і лежали у замерзлій хаті. Голова Сільської Ради обіцяв похоронити їх, коли відтане земля. Небіжчики з'являлися майже щодня, вони чекали весни, бо ніхто із односельців не мав сили копати ями.

Єдиною сусідкою була Катруся Чиж, десятирічна дівчинка, яка уже тиждень жила сама. Її батьки пішли жебракувати, та так додому і не повернулися. Дитина мерзла у холодній хаті - піч з’їла усе добро, ні від чого не відмовлялася. Аби зігрітися, Катруся кидала туди все, що можна було спалити. Запаси їжі скінчилися ще позавчора.
Виснажене голодом дитя, почувши той галас, зібрало усю свою силу, щоб вийти на вулицю. Катрусю чомусь потягнуло до хати Гриценків:
- Тітко Маріє,... - ледве прошепoтiла дівчинка, бо від голоду у неї пропав навіть голос.
- Чого тобі? – запитала жінка, злякавшись нежданої гості.
- Відріжте мені мій пальчик, бо він не відкусюється... Я дуже їсточки хочу...
Тітка Марія зайшлася страшним сміхом. Цей сміх краяв і без того знівечене дитяче серце. Потім божевільна жінка подивилася на сусідку поглядом повним любові та тривоги:
- Заходь, Катрусю, я тебе нагодую. Зараз і Оленку піднімемо, скоро вона видужає…
.
Катерина нічого не чула, вона зайшла до хати і попрямувала до печі. Її очі ожили, опухлі ноги вже не здавалися такими важкими. Тітка Марія почала витягувати тарілки з мисника і говорила, ніби сама до себе: «Заходь, заходь, дівчинко, та не дивуйся, що Світланки не має у хаті. Вона пішла від нас, пішла, щоб допомогти. Та це й на краще, бо вона втекла від цих нестерпних мук. А ось Оленка залишилася, вона не буде мучитися...»
Жінка метушилася, поставила на стіл миски, підбігла до хворої доньки, витерла прозору рідину, яка стікала із її потрісканих опухлих ніжок, поцілувала своє єдине дитятко:
- Не сумуй, моя рідненька, тепер усе буде добре... Я тобі обіцяю. Нехай Світланка нас прощає, їй уже однаково...

Тим часом Катруся ледве дочовгала до печі. Її тіло мучив нестерпний голод, тому сором та пристойність кудись зникли, залишився тільки інстинкт. .. У казані щось кипіло, а в голові паморочилося від обіцяного тіткою Марією сніданку. Дівчинка відкрила кришку і відразу втратила свідомість...

Прийшла весна. Село почало оживати. Один Бог тільки знає, як людям удалося пережити цю страшну зиму. Кажуть, що Катруся та Оленка одужали, у них навіть щічки порожевіли.

Небіжчиків хоронили усим селом у величезній братській могилі. Старих Максимчуків у хаті не знайшли. Може до них голодні собаки добралися? Хоча де тим собакам узятися, якщо у хатах навіть мишей не було, не встигли повтікати...

До Гриценчихиного несамовитого крику та плачу односельці почали звикати, тільки дівчатка відводили свої оченята і ховалися у хаті від підозрілих людських поглядів... Та Марія не зважала ні на кого, вона ходила полями, збирала різні трави та годувала ними своїх дівчаток. Свиріпа, калачики, лобода, заячі вушка, кінський щавель – усі ці «ласощі» вродили того року на радість та добро.

«Лободи накришила,
Соломи натовкла,
Потім плецки спекла.
От і їжа отака.» - приспівувала жінка блукаючи степовими стежками, хоча сама мліла від голоду та якогось тяжкого тягара, що не давав їй ні спати, ні жити, ні дихати...

Померла Марія місячної червневої ночі. Її знайшли на пшеничному полі за селом.
Голодний шлунок не витримав перенавантаження, а колоски були такі соковиті, як молочко. Кишені цієї жінки були натоптані молоденькими колосочками, такими ніжними, м’ягенькими і, мабуть, смачними. Вона лежала з відкритими очима, неначе дивилася в небо:

Люлі-люлі байбайриш,
Пішла мати по комиш,
Наломала комишу,
Наварила кулішу.
Аа-аа-а.

Що вона думала перед смертю? До кого був звернений цей погляд, направлений у піднебесся? А хто його знає!
Що із неї візьмеш? Божевільна!