Хочу вам розповісти, дорогі мої, про свого вуйка Івана. Не подумайте, що я виношу його вам на посмішище, але не можу вже більше терпіти, бо дуже він був чоловік дивний і інтересний. Чоловік він вже давно покійний і я думаю, що вибачить мене на тім світі, бо нічого дурного і злого не буду про нього писати, а опишу так як було.
Вуйка мого Івана, піймали 17-річним хлопцем в лісі з хлібом. Певно хтось доніс, бо не встиг донести той хліб, як був спійманий НКВдистами. За ту провину його, разом з батьком і матір’ю (а моїх діда і бабу) вивезли на Сибір. Вже по приїзді З Сибіру, вуйко розказував, що його батьків, морожених викинули з поїзда десь в тайзі, так що мені не по щасливило знати свого діда і бабу. З Сибіру, в 1956 році вернувся мій вуйко вже жонатий і привіз з собою дочку Мирославу. На перших порах не було їм де жити, то жили собі в одного господар’я на комірнім. Влада радянська в той час вже закріпилася на Західній Україні і щоби якось звести кінці з кінцями, то мусів вступити до колгоспу. Сам по собі, вуйко мій був міцний і розумний хлоп, тому голова колгоспу довірив йому посаду завідующого фермою. Голова колгоспу, бувщий фронтовик, відносився до наших людей непогано. Часом хлоп щось вкраде, то він на те не дуже звертав увагу, бо розумів, що чоловік вже з десять раз обробив то, шо вкрав. В ту пору пішла мода на якійсь комплекси, і в тих комплексах находилося по 200-300 голів скотини. Господарство рахувалося великим і потребувало від мого вуйка великої віддачи. Та з справою тою він справлявся таки непогано, бо давали йому за ту роботу і грамоти, а часом і премію. Задоволені були ним також і доярки.
Чоловіки їхні правда кілька раз збиралися мого вуйка бити, та до бійки не доходило, бо вуйко мій був доброї породи і вважали його як доброго господар’я і доброго завідуючого. Мав мій вуйко таку слабість, або можна сказати - патологію, бо коли хто небудь, або що небудь його розтрівожить, чи розжалобить, то він періщив себе кулаками по носі до тої пори, поки не піде кров з носа. Робив він ту екзекуцію над собою тільки в п’яному стані, а випиваті на свою біду йому приходилося часто, бо був на посаді, і всі мали до нього якийсь інтерес. Від тої добровільної екзекуції ніс в мого вуйка був подібний до доброї моркви, і щоби пішла з нього кров, то з часом вже вистарчало і одного удару.
Відтак ходив окровавлений, плакав, та ліз обніматися до людей. Де він собі нажив таку звичку того ніхто не знав, та я собі так думаю, що то напевно від безсілля і обіди в тій далекій і страшній Сибірі, бо хто вижив і вернувся з неі: той перетерпів великі муки і біду. Не так часто він робив над собою ту екзекуцію, але 2-3 рази на рік випадало. Дочка його, Мирослава, після закінчення школи поступила до Львівського сільскогосподарьского інституту, але за два роки до закінчення того інституту чогось і'й дуже захотілося заміж. Хлопчина, за котрого їй так захотілося заміж, вчився разом з нею, але сам був зі Східної України, з Кривого Рогу. Батько його був на посаді завідуючого якоюсь торговою базою і рахувався в тім Кривім Розі дуже поважною людиною. Сам він був партійний і тримався в місті коло партійно-¬господарчої еліти. Вуйко мій відраджував дочку від заявленого нею, але мати завважила, що дочка вже йде на поправу, тут же почала форсувати ту справу. Разом з своїм будучим зятьом Петром, спішно виїхала до будущого свата і ро’яснила йому, що тягнути час нема резону, відтак вернулася, і почала готуватися до весілля. Весілля договорилися спочатку справляти в селі, відтак на автобусах їхати до Кривого Рогу, бо криворіжський сват, маючи одного сина, не хотів вдарити лицем в болото. Сват той був - чоловік великої руки, и привіз гостей брав на себе. Поки готувалися до весілля, і вуйна і близьки родичі наказивали мого вуйка не пити на весіллі, і не опозорити їх та свою дочку. Вуйко клявся, казав, що горівки і в рот не візьме, а як що кажете не вірите, то я навіть можу піти і під присягу. Нарешті підійшов день весілля.
З Кривого Рогу гості приїхали на двох автобусах, а третій був порожній з розрахунком на наших людей. Гостей ввйчливо розсадили по місцях і почалося весілля. На столах було все, що могло було бути, навіть була і червона ікра. Сватові роз’яснили, що по наших звичаях господар може і не сидіти за столом, бо вся справа лежить на нім. Вуйка же посадили в коморі помпувати пиво з бочки. Того пива мій вуйко міг випити і відро і два, і ніс його від нього не свербів. Весілля йшло своїм чередом, гостям дуже сподобалися приємні пісні наших людей і тому не раз плескали долонями і кричали "біс" та"браво".
Весілля йшло два дні, і весілля то було не з востанн іх, а може і з перших. На третій день розсадили гостей і наших людей по автобусах 1 поїхали гуляти весілля до Кривого Рогу. Їхали десь коло суток. Сільских гостей поїхало в Кривий Ріг десь коло двадцяти чоловік, в тім числі і мій вуйко з вуйною. Весілля справляли в ресторані, і все місто знало, що директор торгової бази женить свого єдиного сина. Гостей сільских розсадили за кращі столи, а вуйка з вуйною коло молодих і коло сватів. На столах, на великих тацах лежали якісь востроносі копчені риби. Риба була дуже смачна, наші люди такої ніколи не їли. Червону та чорну ікру можна було їсти лижками. Горілки, правда, було мало, зате багато було шампанського та коньяку. Наши люди пили той коньяк, але чогось морщили носи і казали, шо чось той коньяк пахне блощицями. Про то, що наші люди так гарно співають, знав в:же весь Кривий Ріг. Місцеві гості кричали "біс" і "браво". Вуйну, щоби. гучніший був спів, пересадили до співаків, бо дуже файний мала голос. Вуйко же лишився коло свата. Молодим дарували такі подарунки, що наши люди тільки головами похитували. Був серед гостей навіть і генерал, той генерал подарувал молодим ключі від нової машини. Був той генерал старшим братом криворізького свата¬ цебто стриком молодого, був він генералом від "КГБ". Вуйкові моєму не вірилося, що сидить і випиває з такими пова:жними людьми, від чого йому робилося приємно, а груди аж розпирала радість. Великі ті гості старалися персонально випити зі сватом і вуйко мій перевертав келих за келихом у свою утробу. Вуйна теж добре собі випила і вже не дуже тривожилася за чоловіка, бо думала, що якщо вдома втримався шоби не заграти дурня, то й тут його пронесе. Решта наглядачів теж втратили над ним контроль, бо були розсажені за різні столи. Люди випивали, закушували та співали гарні українські пісні. Оркестр якось потрафив наших весільних переспівів і можна було би подумати, що співаки і музиканти не менше місяця репетували разом. А тут, з запізненням, підійшли якісь дуже поважні гості. То, що гості ті є найповажніши, зрозуміло стало всім, бо по команді стихла музика, а криворізький сват навіть наклонив голову долі. ті поважні гості певно були москалі, бо поздоровляли молодих на російській мові. Вуйко мій був вже добре підпитий і мало шо розумів з того поздоровлення, та ясно до його голови дійшло, що ті говорять про якійсь брак, а так, як він був завідуючим фермою, то дуже добре розумів, що означає то слово. Якась дика й страшна хвиля нахлинула в вуйкову голову та груди, він зі словами: "та шо, та як?" - почав молотити себе по носі кулаком. Гості остовбеніли, а вуйко впустивши кров із носа з страшним криком: "а кров би вас позаливала - большевики ..., та я не знав в шо одівати свою єдину дочку, та вона в мене перша красуня в селі і в вашім Кривім Розі, а ви, комуністи ..., забракували. " Відтак, перевернувши кілька столів, кинувся до тих поважних гостей, але ті, як миші рвонули до дверей. Генерал той хотів було стримати мого вуйка, та той, вхопивши ту тацу з востроносою рибою, одів її генералові на голову зі словами: "а ти, кате українського народу, тікай звідси, поки я тебе життя не лишив". Генерала того, як вітром здуло. Поки добралися до вуйка наши люди та дочка Мирося, вуйко мій вже окровавив половину гостей. Якійсь нашій жінці вдалося підскочити і вставити в окровавлену вуйкову пащеку пляшку того коньяку. Той, хлебнувши кілька разів, заридав страшним голосом: "збирайся, доню, поїдемо додому, ну їх ... тих большевіків". Мирослава стояла коло свого тата, сльози горохом котилися по лицю, стид червоною фарбою вдарив їй в лице, дивилася на нього і розуміла, що він готовий віддати за неї життя. Котрась з наших жінок почала кричати до мого вуйка: "Йване, Йване, та то так заведено у москалів, та в тім нема нічого образливого." А той, вже трохи вспокоєний, тепер кинувся до тої жінки зі словами: "і ти більшовичка, кров би тебе залєла нагла, зараз тебе вб’ю тут, додому не доїдеш". Та з йойкотом щезла помежи людьми. Нарешті вуйко видохся і стояв посеред того ресторану з відкритим окровавленим ротом та опущеними плечима. Чоловіки вже обессиленого вивели мого вуйка на двір, посадили на якусь лаву, і хтось з них всунув йому в рот запалену папіросу. Вуйко глибоко затягнувся не виймаючи з писка папироси, крутив головою і кліпав нерозумними вочима. Певно вже доходило до нього що наробив. Деякі гості поразбігалися від страху, а деякі стояли на дворі, дивилися здивовано на мого вуйка і не розуміли що сталося з людиною. Та справа була зроблена, весілля мо:жна сказати на тім було закінчено. Вуйну ледве відходили, бо від зовбаченого аж зомліла. В ресторані крім криворіжзьского свата не було нікого. Той сидів за столом білий як стіна і не находив в собі сили піднятися з місця. На дворі, серед народу молода ридала на грудях у молодого, а той стояв, здивовано кліпав очима, бо не розумів, що сталося з тестем. Ні з міліції ні з органів ніхто не приїхав, бо на весілля були запрошені такі гості, що про це не могло бути і речі. На другий день, криворіжский сват зробивши вигляд що нічого не сталося почав збирати наших людей-гостей до дому. До автобуса було занесено кілька ящиків коняку і доброї закуски. Вуйні же особисто передали загорнену в скатертину ту дивну і смачну востроносу рибу. Вуйна тримала ту рибу на колінах як малу дитину і недавала нікому до неї навіть доторкнутися. Десь коло годину їзди гості добре підмолодилися і котрийсь із чоловіків вимовив: що не кажіть а весілля видолося на славу. І тут в автобусі вибухнув такий регіт що водій мало керма не випустив з рук. Сидівши до того тихо, мій вуйко витяг з ящика пляшку того кон’яку, відкупорив і одним махом вилив собі в рот. Відтак промовив: а най то шляк трафит-може бути що й так, і тоже зареготав. Вповідали пізніше, що слава того весілля донеслася досить далеко але вже були другі часи і вуйко мій хоть і згорів від горілки, але вдома в своїм колгоспі під копицею а не в страшній зимній Сибіри.

А що до Сибіри то і вона скоро буде наша, і Португалія буде наша бо й там і там їх обробляют наші хлопці – гостарбайтери. Тому закінчу своє маленьке оповідання такими словами:

Від Хорола і до Львова-черевик по карті
Любім себе українці бо ми того варті
А ми варті ще більшого ніж себе любити
Так візьмім же чари в руки тай будемо питии
Будем пити тай співати тай трясти мудями
Щоби слава та повага йшла поперед нами!