ПОЕТИЧНИЙ ФОРУМ

RSS    Правила форума   Вт, 23.04.2024, 19:30
 
Поновлені теми
 
        

пошук по сайту:

 

 
НОВІ СТОРІНКИ ТВОРІВ:

Сергій МОСТЮК
Руслан БАРКАЛОВ
Василь КОРОТКИЙ

 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
форум сайту Анумо знову віршувать! » Творчість поетів, які проживають в Україні » Чернігівщина » Дмитро Дим. Чернігівщина
Дмитро Дим. Чернігівщина
natalya-gurkina    Date: Пн, 04.05.2009, 14:02 | Message # 1
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
1038
Є На Чернігівщині автор Дмитро Дим. Так як на форумі не всі переглядають новини по областям - створюю тему, щоб трішки познайомити з його творчістю.
***
Казка про Зимову Дівчинку.


Давно вже немає нікого,хто б достименно памятав цю дивовижну історію.Хіба яка сива бабуся чи дідусь довгими зимовими вечорами, коли мольфар Сон неквапом сходить місячною драбиною до людських осель і вся родина заходиться коло вечері,повідають про те,що чули колись від своїх бабусь,а ті від своїх,а ті аж від своїх…А коли щось підзабувають -буває й таке,бо хіба можливо запамятати усе,-додають щось від себе.Від свого люблячого серця.А люблячі серця,як відомо,ніколи не одурять.Ось так.Саме так.
Та не у всіх,на жаль,є такі прабабусі та дідусі.А у кого й є–то, все одно,не всі памятають цю історію однаково,а деякі й узагалі не памятають,бо знають зовсім інші історії.Отож... Отож розповім,хоч не сивий,що чув сам,що хочу,щоб інші почули.Бо хіба ж то годиться, щоб казки забувалися!
Давно то було.Іще коли літо було як літо,а зима як зима.Коли ріки були прозоро-
прозорими,а небо синьо-синім.Коли у лісах зазивно ревів як господар буй-тур,а в степах безжурно свистіли лежені-байбаки,спянілі від пахощів заповідних трав і вільної-волі...Та
що казати,-навіть чорні круки були тоді жовто-гарячого кольору,пишалися довгими багряними хвостами й,оповідають, співали краще за солов‘їв,та через погорду свою,саме через непомірну свою погорду,отим терпким чаклунським відлунням свого-таки голосу,у
таких як нині,чорних і крикливих,перетворені були...Але то зовсім інша історія.
А цю зачну, як ведеться, ось так...
Жив собі давно-предавно на самім краю землі у величному крижаному замку могутньо-могутній володар Північний Вітер.Могутній,бо панував над усією Північчю,-й навіть,а
таке бувало не раз,пролітаючи на своїй білосніжній упряжці просто над самим Півднем,
опалював він і там своїм крижаним подихом усе живе.Живе,і те,що звуть «неживим»,
помиляючись…
Й не просто бувало Південному Вітру,дарма що молодшому,та майже такому ж могутньому володареві,повернути свої володіння...Хоча,повідають,хто-зна якби воно іще там повелося,коли б Північнічний Вітер сам щоразу не поспішав до дому.
Утім,хто б на його місці барився,маючи таку дружину як Чаклунка Зима?Знав бо володар, що по-різному вона могла зустріти його після довгої відлучки.Могла привітливо,
заворожуючи лагідно-ніжно-неповторною красою,а могла...Та не будемо зараз про це.
Не з примусу й не з розрахунку поєдналися Північний Вітер і Чаклунка Зима.І хоча незавжди ті двоє ладили,бо хіба буває таке у світі, щоб любилося-мирилося без суперечок, але кохання їхнє було твердіше за найтвердішу крижану брилу,прозоріше за найпрозорішу небесну блакить і ніжніше та красивіше за найніжнішу та найкрасивішу сніжинку...І була у них від цієї любові донечка-Зимова Дівчинка.
Усім була люба та мила своїм батькам Зимова Дівчинка,окрім одного:дуже вже своєвільною та непокірливою,виростала вона у них під крильми.Може тому,що народилася в останній день зими та була випещена сонячним променем...А може й іще
чому-хто-зна...
-Хіба ж личить Зимовій Дівчинці рукава своєї білосніжної пухнастенької шубки у
брудних проталинах замурзувати...І де ти тільки їх знаходиш! Бачив би тебе батько!,–не раз бувало казала їй мати.
-Ну хіба ж можна смоктати ці теплі бурульки!Так і захворіти не далеко...І що тоді
скаже нам мама?!,-намагався інколи посварити її,набравши суворого вигляду,батько,але й
сам бачив,що зовсім не суворо це виходило у нього і зовсім не лякало Зимову Дівчинку.
Вона лише ще ближче тулилася до татового плеча та із сяюче-лукавою посмішкою воркувала:
-Татусю,а хіба тобі не подобається оця от пісенька краплинок?Ти тільки послухай–«Тін
тон,тінь-дін-дон,ділінь»...
І так прозоро-щиро-радісно-світло виспівувала це Зимова Дівчинка,що Північному Вітрові не залишалося нічого іншого,як притиснути її до своїх широких грудей і зачудовано думать,-і що ж то за сила така-батьківська любов.
Хоча й маленькою бешкетницею та неслухнянкою,а може саме тому,росла Зимова
Дівчинка,та якось так виходило,що не було нікого в світі,хто б її не любив.Навіть
троюрідні тітки Стужа та Завірюха,які ніколи і нікого(звісно,крім себе самих)не любили,
коли до них на гостини заглядала племінниця,самі не помічали,як і коли лагіднішали.І
якби хто побачив їх у ці хвилини,здивовано примітив би,що це їм навіть подобається.Що такі миті їм навіть миліші щоденних лайок,що повелися із першого ж дня,як вони на
одвічно,разом оселилися у своїй,непоказній знадвору,глибокій темно-холодній,наче
загубленій десь у прадавньо-химерній казці,але по своєму чарівно-гарній печері.І то такій гарній,що Зимова Дівчинка сама частенько напрошувалася на гостину до тіток,щоб
поблукати у ній,зі своїм,подарованим Північним Сяйвом,маленьким ліхтариком.Той ліхтарик був чарівним,бо вихоплював із темряви не показну,а справжню сутність речей.От так от...
А хіба оповісти,якими ж пречудовими,були зовсім не впорядкованії,гублячіїся десь у
нетрях гір,безкінечні алеї,до яких у тіток так ніколи й не доходили руки?..Незрівняної краси алеї,де чудернацько-криштально-дзвінкії бурульки,чомусь,росли не тільки як звично із верху вниз,-але й зовсім навпаки-просто з під ніг,й які так щедро ділилися із Дівчинкою своєю красою?...
А як любило Зимову Дівчинку все живе.
-Як добре,що нарешті до нас ізнову прийшла Зимова Дівчинка!,-казала своїм більченятам руда мати-білка,відчувши її прихід.-Ниньки ми будемо вчитися стрибати з найвищіх і найпухнастіших ялинок,а потім...А потім я відведу вас до місця, де багато-багато шишечок із смачними-смачними горішками!
-Ну хіба міг би хтось окрім Зимової Дівчинки так прикрасити усе довкола!...Та ще й саме
до Коляди?!,– щебетали кожного року дівчата.
-Ну хіба міг би хтось окрім Зимової Дівчинки от так зарум‘янити,зробивши красунями майже усіх наших дівчат!Та ще й саме до вечорниць?,-гомоніли кожного року хлопці.
-Ну хто ще крім Зимової Дівчинки так ніжно та лагідно вкриє від морозів наші врожаї,-
раділи ті,хто вже таки пожив на цьому світі...
Не було,не було,отож,нікого, хто б не любив Зимову Дівчинку.
Ох, якби ж вона не знала цього...Ох, якби не користувалася цим...
–Мала ще.От коли виростеш,от тоді й візьму,-казав їй,ледь приховуючи невдоволення батько,коли вона вкотре приступала до нього з одним й тим самим бажанням–узяти її на Південь.Не приховуючи невдоволення,бо навіть саме оце,тепло-сонячне слово,як ніяке інше,просто таки краяло його серце .
Проси що хоч,окрім цього,– казав було він,хоча й знав,на що наражається.Знав,що нелегку та дорогу забаганку вмить вигадає мала.Та й то!Але ж не брати її,ісправді,на той Південь!
І що доброго могли дати ці Південні відвідини?...Що доброго?...Підросте і забуде про дурні забаганки,–думав про себе Північний Вітер.Бо хіба ж не так трапляється з усіма дітьми?...–Підросте,та й забуде...
Підросла,й не забула.
–Ну,годі,тату!Я вже давно не дівчинка!Я вже давно доросла!,–Якось невідпорно промовила до батька Зимова Дівчинка.
«Давно...доросла...»,–коли б ішлося не про його доньку,Північного Вітра навіть потішили б ції слова.«Давно»,«доросла»…Ці слова таки не вязалися до свіжого юного виду стрункої білявої красуні-дівчини.ДІВЧИНИ...Так,вона вже не була дівчинкою...
Дивно...Дивно…І як він не помічав цього казкового перетворення до сьогодні?Як не
помічав?..Чи, може,таки помічав,та не хотів собі вірити?...
Частенько,з тої пори як не стало вже більше ураз старої відмовки,став брати доньку із собою на Південь,Північний Вітер.І знов здивувала вона його.На щиру радість батькові,
ніколи не просилася Зимова Дівчинка занадто далеко.Майже завжди вона спинялася на ще засніжених,лишень із дрібними проталинами,лісових галявинах,й дивилась,як розквітають проліски...,як простягають до сонця свої іще кволі,але уже такі життєлюбні пагони перші травинки...Чи могла просто присісти на невеличкому камені біля самісінької річки та слухати,як потріскує крига...А потім...А потім без кінця-краю зачудовано дивитися на
воду...Синьо-сиву воду,яка несла кудись світ-за-очі маленькі та великі крижинки.Біло-сиві крижинки...Утім,Зимова Дівчинка відчувала,що розімліла на сонці вода зносить не лише
кригу,–туди,світ-за-очі тікало-тануло й щось від неї самої.Щось від неї самої…Але що саме?Саме от це,їй й не сила було зрозуміти...
Отакі ось були відвідини Зимовою Дівчинкою Півдня,та одного разу усе геть ізмінилось. Одного звичайно-звичайного,як виглядало,дня зупинилася вона під час однієї зі своїх південних гостин біля невеличкого підлісного озерця.Зупинилася,бо не могла не
зупинитись.Її просто не могли не зачарувати сіро-біло-ніжні пухнастики квітуючого,ще ось тільки донедавна такого непривітливого верболозу...Забувши про все,вона притуляла
гілочки до своїх щічок,гладила їх своїми ніжними пальчиками,цілувала своїми
неторканими вустами,–й якесь незнано-невідане почуття наповнювало стиха її душу.Й усмішка...ніжно-лагідна усмішка сама собою зявившаяся на обличчі,навіть й не думала сходити.Вона стояла та усміхалася…Усміхалася небу.Усміхалася сонцю.Посміхалась землі.І струмочки її сміху розливалися навсебіч-по іще чорно-прозорому по зимовому гаю...,понад кригою ще нескреслого озерця...,понад утікаючим кудись на Південь
шляхом...
Аж раптом Зимова Дівчинка відчула,що не сама.Що за нею вже якись час підглядають. Що якийсь наглий зайда-бузувір нахабнюче посміхаючись пускає їй просто у очі сонячних бісиків (бо хіба ж назовеш «сонячними зайчиками» оті його гаряче-наглючі блиски-забавки?)перевівши їй увесь день!Та й що день...
–Хто ти, красуне-дівчино?І чому я тебе ніколи раніше небачив,-не даючи оговтатись,але вже не засліпляючи,спитав Зимову Дівчинку Південний Вітер.Так...так,це був саме
Південний Вітер, який і справді ніколи до того не бачив красуні,але якому не треба
було бачити двічи щоб узяти у серце...
Мене зовуть Дівчина Нелюбляча Блазнів й Нахаб,-промовила,потроху оговтавшись,
Зимова Дівчинка.Та коли вона розгледіла зовсім не злі очі незнайомця...Очі, що,певно,за інших обставин могли б їй навіть сподобатися…
Вогник обурення,що був уже зайнявся їй у душі,згас.Але ж не могла вона залишити все як є?...
–Ха-ха-ха-ха!,–Засміявся вже знайомим Зимовій Дівчинці оксамитовим сміхом Південний Вітер.–Ми обовязково ще стрінемось!Я не прощаюся...Я обовязково тебе ізнайду!,– Долинув до Дівчики вже звідкілясь іздалеку голос незнайомця.
Вже вдруге лише за кілька останніх митей Зимова Дівчинка якось ясно відчула,що зовсім не вона...зовсім не вона,як було за звичай,панує над усім.Зовсім не вона...Та чомусь
не болюче-прикрим,а болюче-хвилююче-неосяжним було це відчуття.Незвичне відчуття...
Ну,постривай,нахабо!«Не прощаюсь... ізнайду...».До цього з нею так іще ніхто не розмовляв.«Шукай,шукай!Може,вітра в полі й ізнайдеш!»,-думала про себе Зимова
Дівчинка ще довго по зутрічі,й ісправді,коли батько ізнову вирушав на південь,вона,що бувало не часто,навіть не попросилась в попутниці.Та...,та вже наступного разу вона,як завжди,сиділа,притулившись батькові до плеча,поки той твердо правив своїх крилатих
коней на Південь.Летіла туди,сама й не знала,куди.Летіла за тим,сама й не знала,за чим.
«Негідник...нахаба...нахаба...бузувір...Я йому ще пригадаю!..»,-промовляла про себе Зимова Дівчинка щоразу,повертаючись з Півдня,й так і не зустрівшись із Південним Вітром.Та найгіршим,утім,було навіть не те,що вона не стрічала незнайомця,
найнеприємнішим було те,що вона ніяк не могла збагнути,як же так сталося,що отой наглий нахаба заволодів усіма її думками?!Та що думками,він панував навіть у снах...
–Ти не захворіла,доню?,-спитав її якось Північний Вітер,помітивши нездоровий румянець на дівочих щічках,й до всього,що вона,щебетуха,увесь час мовчала.
–Можливо,я став надто часто брати тебе із собою?...,-додав він ізнов,-із зростаючим подивом відмічаючи,що вона його,немовби,навіть не почула.
–Ні!...Ні, татусю,–я просто замислилася...Зі мною все гаразд,–заспокоїла,утім,враз усі його тривоги донька.
–Це добре,якщо все гаразд,–сказав, пригортаючи доню до себе,Північний Вітер,якось
враз поринаючи у свої думки.–Це добре... Бо й справді це було зовсім не погано,адже у нього й так голова йшла обертом.Обертом,-бо не така вже насправді проста справа бути
володарем величезного краю.Краю із безліччю підлеглих...,із безліччю статків,де за
усим...за усим він мав спостерігати сам. За усим. Бо хіба ж був іще до того клопіт?…
-Зачекалася на мене?– Наче крізь сон почула якось Зимова Дівчинка.
Аби їй хто сказав,що вона буде ось так сидіти на березі озерця та плакати,плакати невість
чого,не знать за ким,…аби їй хтось сказав,що так буде ще зовсім недавно,–вона, мабуть, довго-довго та щиро-щирісінько б реготала.Так, щиро б реготала.Та нині…З кожним
новим поверненням на Південь,з кожним новим поверненням до заповітного озерця,де
вона вперше та востаннє побачила незнайомця,все було саме так як було...
–Ну, перестань уже плакати,мала...Я ж обіцяв,що знайду тебе,–ніжно торкаючись плечика красуні,промовив(а це був саме він)Південний Вітер.
–Дуже треба мені плакати...Просто щось в око впало,–сказала нарешті Зимова Дівчинка, навіть трішечки вірячи у те,що каже,бо останні кілька сльозинок були вже якимись зовсім не такими гіркими...,а сказати б,навпаки.
Як не намагалися приховати свої зустрічи Зимова Дівчинка та Південний Вітер,та немає нічого таємного,що колись не стає відомим.Першою відчула недобре,як і належить справжній люблячий матері,Чаклунка Зима.
–Ти що,не помічаєш,що коється із твоєю дочкою?,–якось,зовсім не лагідно спитала вона якось Північного Вітра.
–А що з моєю дочкою?Моя дочка справжня красуня...І справжня помічниця...Що ще я маю помічати?...
–Скажи краще,що я можу помічати,якшо її майже не бачу?Возиш її за собою,то хоч інколи мав би наглядати!...
Давно,якщо й взагалі колись переживав щось подібне, не памятав таке Південь.
За кілька днів Північний Вітер загнав у схованки все живе.Виморозив майже всі посіви.Та що там посіви!Подекуди він вигубив цілі ліси, перетворивши могутні віковічні дерева на самі тріски... Огорнувши, щоправда, їх перед тим у заворожуюче красиву крижано-дзвінку скляну паволоку.
Як він,старий дурень,і справді міг нічого не помічати?!..Не помічати просто під боком!..
Не помічати те,що просто не можливо не помітити,і що могло наснитися йому хіба що у
страшному сні…
Північному Вітрові здавалося,що весь світ притаєно глузував з нього...Притаєно... А дехто,втім,як отой байстрюк Південний Вітер,певно що,й зовсім не притаєно.Та він ще покаже йому його справжне місце!..Він іще покаже...
Не знайшов спокою Північний Вітер і повернувшись додому.Не знайшов спокою…З дочкою(та й коли б тільки з нею!),із усим тим треба було щось вирішувати!Треба було якось вирішувать як жити далі.Із усим тим… Жити...Далі…
–Ти що,ісправді не розумієш,що ви ніколи не зможете бути разом?!
–Мамо!Ми кохаємо одне одного!,-гаряче перебивала вже не перший раз матір Зимова
Дівчика.–Не вже це так важко зрозуміти?Розумієш,кохаємо...
–Ні,дитино.Це ти нічого не розумієш.Він просто глузує з тебе...З усіх нас.Він сміється просто із усіх нас...Та добре...,добре вже хоч те,що все ще не так далеко зайшло.Вийди-но, нам із твоїм батьком є ще багато про що поговорити...
-То що далі робити будемо?,-повернулася до Північного Вітру його дружина,утім,
виглядало й не чекаючи відповіді,бо вона...вона,насправді,уже давно й усе вирішила.
Вирішила,та утім,хто б назвав її мудрою господинею(а вона нею таки була!),якби вона виголосила,що усе уже вирішила?Виголосила,чоловікові просто межиочі?...
–Хіба я знаю...Це ж ти чудово знаєшся в усіх отих жіночих штучках…Відправ її куди-небудь.Зачаклуй, щоб забула...
Північного Вітра чим далі,тим усе більше стала підутомлювати уся ця історія,що
почалася,ніде правди діти,саме через нього.Саме через нього,бо хіба ж не він брав дочку із
собою,на той тричіклятий Південь?...Хіба ж не він не догледів її,давши занадто багато волі?...Хіба ж не Його, не Його улюблена доня так довго водила,Його ж таки,навкруг пальця?І то з ким?! Найобразливішим було саме оце «з ким»…
–Зачаклуй?!..Ти хоч розумієш,що йдеться про твою дочку?..Чи тобі розказувати у що все
оце вилитися може?!Та і немає...немає тих чар,щоб не розбити було...,щоб трималися
вічно... Та якщо це твоє останнє слово...
–Так,це моє останнє слово.Ти мати, то ти із донькою й розбирайся...Тра було сина мені
родити.Північний Вітер і сам слабко розумів, про що говорить.Ніколи...ніколи до того не виказував він подібного у голос...Та й навіть у думках...Навіть у думках…Бо хіба ж не він любив свою донечку понад усе на світі?Понад усе на світі...І чим же вона віддячила? Одурила!Зрадила...Зрадила його любов!Зрадила все...
Трохи не те хотіла почути від чоловіка Чаклунка Зима,та не час був для суперечки.
–Тоді послухай,що я думаю.Відправимо її до Великого Озера.Нехай його води остудять усе те,що затліло.Я оберну її у краплинку та зроблю все,щоб вона забула про Південного Вітра,та й узагалі про Південь,але кожного Сонцевороту вона прийматиме свій звичний вигляд.І якщо у цей день зустріне вона того,кого кохає,то...
Продовжувати,що буде далі,було не потрібно.Північний Вітер як ніхто інший знав, чим могла закінчитися вся ця гра із закляттями.Через усі ці кляті закляття він утратив колись брата.І не просто брата, а брата-близнюка.Свою справдешню половину.Найкращу свою половину...Бо хіба ж був хоч хто-небудь розумніший і сміливіший за його брата,
котрий вмовив якось,собі на погибель,Сиві Тумани перетворите себе на Загублену Мить, щоб віднайти Загублені Слова,що відкривають Зоряну Браму.За що й перетворений був
Всемогутнім Часом у Північнеє Сяйво...
Правічне Велике Озеро...Далека рідня Північного Вітру…Озеро...Й,що з того,що з усіх боків було оточене воно хребтами засніжених гір?...Що з того?Більше та глибше за
чимало морів було воно,і,бувало,піднімало такі величезні хвилі,що їм міг позаздрити й сам Океан.Прозора...Прозора ж та холодно-холодна, майже крижана вода його,зберігала у своїх глибинах стільки таємниць,скільки не зберігалося ніколи й ні у кого...
Більше півроку лежало воно вкрите товстою кригою,та все ж бували дні,коли й до нього добредало Тепло.По Сонцевороту на нього немов приходили всі разом узяті літні місяці...І були то,мабуть,найтаємничіші дні,бо недарма шамани з усіх усюд збиралися саме у цей час на його скелястому острові,співаючи славу пращурам і заглиблюючись у
майбутнє...
Не один Сонцеворот минув звідтоді,як Зимова Дівчинка стала краплинкою Великого Озера.Незлічені рази встигла вже вона побувати і білою піною суворих могутніх
хвиль,і прозоро-прозорим крижаним кришталиком,і блискучо-сяючою замерзлою
бризкою у створеній Прибоєм і Морозом льодяній казці,але весь цей час чомусь зплівся у її свідомості в один довгий-довгий незкінчений день,й навіть самі дні Сонцевороту,дні,
коли до неї повертався її справжній образ,не приносили їй відради.Навіщо він був
потрібен...,потрібен їй її справжній образ,коли поряд не було коханого?
Не раз опускалася Зимова Дівчинка й у саму безодню Великого Озера,де чулися
лише самі хвилі правічного шуму й було так темно-темно-моторошно-печально,що здавалося,буцім саме тут і вмирає життя...Та певно,не життя старої-старезної,як світ,
Тітоньки Риби.І хоча,іздавалося,Тітонька ніколи не залишала своєї безодні,та не було на
світі такої таємниці,якої б вона не знала.Втім, нікому не розказувала вона тих таємниць,бо кому ж,як не їй,було відомо,що мочання–золото.
–Чому ж він так довго не може мене відшукати?,–приблизно ось так інколи питала у неї
Зимова Дівчинка,щоб почути те саме,незмінне:«Бо не любить!»,-й тітонька Риба ледь-ледь помітно ворушила плавцями в пітьмі.
–Любить!Любить!...,–запевняла її Зимова Дівчинка,з кожним разом,утім,усе менш
переконливіше.
–Ну якщо любить,обовязково відшукає...,–ліниво промовляла Тітонька,й так само байдуже
додавала,–та рідко,памятай,любов щастя приносить.Частіше...,частіше вона спопеляє...
–Спопеляє?...Але чому ж я все більше відчуваю,як замерзає мое серце?Чому?..,–
намагалася допитатися,навіть не так у Тітоньки,як сама у себе Зимова Дівчинка,та так
ніколи й не отримувала нізвідки ніякої відповіді.Серце її мовчало,а Тітонька лише
позіхала,а потім немов камяніла,і лишень уважно-уважно придивившись,можно було
помітити,як ворушаться у неї зябри.
Так стікав час.Разом із вірою,і надією...Разом із коханням...Зимова Дівчинка вже не марила щодня,як колись,Південним Вітром.Вже не чекала його появи кожного Сонцевороту.Ще трохи, й під чарами матері,вколисана часом і Великим Озером,вона таки назавжди забула б про Південного Вітра,бо усе менше й менше памятала, що узагалі
колись кохала...,і все більше й більше тужила за батьками,за рідною північчю...Та одного Сонцевороту все змінилося.
–Ти навіть не уявляєш!...Навіть не уявляєш,як довго я тебе шукав,–почула вона якось
немов би із безвісті слова Південного Вітру.Немов би із безвісті...,хоча він був просто
поряд...Просто поряд...Навіть уже обіймав її.Обіймав...,та, певно,й сам не очікував,не знав, що слова його розібються мов о скелі...Вона не відсторонювалася від його обіймів,ні! Просто це була не та Дівчика,яку він колись знав...Яку кохав...
–Невже ти забула мене, мала?...Невже забула ті наші багряні надвечіря?!...Наші надвечіря
на нашому озері?...Не було дня,щоб я не думав про тебе.Я шукав тебе скрізь!...Уяви,я
навіть був тут...,і то не раз...Якби ж я тоді відав,що можу знайти тебе лише у Сонцеворот!...,-промовляв до неї все іще із надією Північний Вітер,та очі Зимової
Дівчинки залишалися прозорими.Прозорими та холодними,як крижані води Великого Озера...
–Чому ж,я памятаю тебе.Ми зустрічались.Як це було давно...Майже так само давно,як я не була на своїй любій півночі,–відповіла нарешті вона.
Якби Південний Вітер міг у цю мить просто не бути,просто розчинитися,
перетворитися на загублену руну бездонної криниці,на гірке срібло курганного полину,на зівялу тінь похмуро-збляклого дня,він би без вагань не був...розчинився...перетворився...,-він погодився б на усе,аби тільки не відчувати того,що відчував у цю миті...Вона забула його...Забула...І яка могла бути на це рада?...Він дивився у воду Великого Озера і перд його очима пропливав увесь той час,коли він шукав свою кохану,свою Зимову Дівчинку... Він очікував усього...Навіть того,що вона не захоче вернути його у своє життя...Але тоді він принаймі знав би,що робити.Знав би.Але байдужості?...До байдужості він був не
готовий. Проти байдужості він був безсилий...
–Дозволь мені хоча б поцілувати тебе на прощання,–промовив,зрештою опанувавши пусткою своєї душі й насправді збираючись попрощатися Південний Вітер.
Попрощатися...І якомога швидше вирватися звідси!Вирватися...Забратися геть від цих
задушливих берегів,від цього непривітного згноївшого його серце...його кохання,озера.
Забратися світ за очі...Від себе...Від минулого...Від усього...Хоча,хіба це можливо?..Та й
це прохання цілунку...Цілунку,який він просив як той жебрак...Навіщо воно йому було...Навіщо?...Для того, щоб завдати собі ще більшого болю?...
–Цілуй,–безцвітно-байдуже промовила Зимова Дівчинка,перетворюючи той цілунок у ще більшую муку...у таке ж безцвітне,як і все довкола ніщо.
«А вона,однаково,прекрасна навіть така!»,-збагнув раптом,за мить до того,як мали зустрітися їхні вуста,якусь незбагнену до тепер для нього,правічну суть,Південний Вітер. І цілунок його у цю ж мить перестав бути просто цілунком.Призначений тільки коханій...
Тепер...,тепер він перетворився на цілунок призначений тільки коханій Зимовій Дівчинці! Не теперешній,-а тій дівчинці,яку памятав,і без якої й досі не уявляв своє життя...
Й зникли зловіснії чари.Бо з давніх давен відомо,-що зачакловане,-те й розчаклувати можна.Та і чого,насправді,варті чари забуття,та й усі разом взяті чари,
проти цілунку закоханих?!
–Не залишай мене більше ніколи...Більше я цього не переживу,–лишень і змогла
промовити,ховаючи обличчя на грудях Південного Вітру,Зимова Дівчинка.Вона плакала.
Знову плакала...Вона вже просто не могла,і вже більше не хотіла стримувати сліз,бо
сльози...Сльози ці були ясно-світлими сльозами щастя.
Та не довго осявав люблячі серця проблиск щастя.Задзвеніла раптом тиша.
Набрякнуло раптом сивиною й без того не сіре небо.
Звідки і як так швидко дізнався про те,що сталося Північний Вітер,–хто зна.Хто зна,-та це був саме він.
–Не залишай мене...Ніколи більше не залишай мене..., –тільки й здатна була повторювати
Зимова Дівчинка.
–Дурненька,я радше згину,ніж полишу тебе.Радше згину...,–лише й відповів їй коханий,ще
міцніше пригортаючи до грудей,бо йому,також,не потрібно було багато слів.
Довго переслідував втікачів Північний Вітер.І хоч як близько не наближався,не сила була йму наздогнати їх.Занадто вже далеко на південь залетіли закохані.Занадто вже
втомилися його власні білогриві скакуни.Занадто вже гарячими виявилися крилаті коні Південного Вітра...
Та ні для кого не завершилася щасливо та погоня.Ніхто й ніколи не бачив звідтоді Зимової Дівчинки.
Ех...ех,якби ж то Північний Вітер не так люто переслідував втікачів...
Ех,якби ж то Південний Вітер не наближав свою колісницю так близько до Сонця...
–Вона розтанула.А коли вже так сталось,не рви собі душу.Не живи минулим.Подивись, скільки навколо не якихось безталанних-,а справжніх гордовитих красунь,мріючих хочаб тільки зватись твоєй нареченой,–казали Південному Вітрові одні.
–Забудь її так,як вона забула тебе...Подумай,якщо вона,як ти вважаєш,і не розтанула,то ясніше ж ясного,що забула тебе і вже мабуть кохає іншого.І хто дорікне їй за це?
Подумай...Подумай,скільки часу пройшло вже...,–казали інші.
Еееееееееее...Коли б то він міг забути...Коли б то він міг повірити,що вона любиться з іншим...Коли б то...Тоді,принаймі,він би жив тим,що кохана жива,щовона є…
Та й хіба може він отак безславно здатися?...Здатися після того,як відбив таки,усі
потуги Північного Вітру,мало не перетворившого,було,всю землю у суцільну кригу?... Ні! Ні,він не облишить шукати кохану.Ні,-він шукатиме її до скону.Шукати,допоки стане сил. Допоки стане сил жити…
Багато води втекло з тих пір...Багато…,-але лише частішими стали від тої пори
зими,коли майже немає зими.То Південний Вітер шукє свою кохану.Шукає, хоча,
вірогідно,так ніколи й не знайде…Вірогідно...

Attachment: 6797992.gif (5.2 Kb)


Всім гарного дня;) ))))
 


natalya-gurkina    Date: Пн, 04.05.2009, 14:05 | Message # 2
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
1038
ВОГОНЬ.


Колись...Колись-то давним-давно.ще тоді.коли у могутній крижаний панцир.була закута ледве не половина землі.а північні вітри безраздільно панували там .де зараз вони і не часті .й непрохані гості...Іще тоді.іще тоді.коли зорі віщували долю.а люди.тільки-но навчилися добувати вогонь й вигадували свої перші нехитрі слова.Ще тоді...ще тоді відбувалася цяя билина.
Ні...-хоч заспів і гарний.-зачну по новому.бо ж не про сиву давнину й крижанії вітри повідь оця.Й не про загублене.чи добуте.Й навіть не про людей .ачи впавшії зорі.Про вогонь.Про вогонь у серцях вона.
Отож в день.просто день.звичайнісінький собі прохолодно-весняно-арктичний день.коли білії пухнастії хмаринки.щоправда не такії білії й не такії пухнастії як бувають зазвичай наприкінці літа.спокійнесенько собі пливли по небу.мамонтиця Оль привела на світ новеє життя.
-Хлопчик.-знесилено-радісно.лишень й зуміла промовити Оль.коли уперше побачила малюсіньке.іще ізморщене.голюсіньке тільце сина.Це була її перша.тому-то така важка.така очікувана.така бажана дитина.
Ніхто...ні одна мати не любить свою дитину так як вона.думала собі Оль.повсякчас пестуючи й не випускаючи із очей малюка.
-Ну годі вже.невже ти хочеш виростити із нього слизнюка.-казав їй усе частіше чоловік.та Оль не слухала.й якщо на підростаючу шубку хлопяти падала билинка.-вона здувала й билинку.Здувала.однак.-однак рано чи пізно стається теє чому невзмозі зарадити жодна.навіть найнайлюбляча матір.
Так вже було заведено.третього молодика після сонцевороту.ізбирала до себе Стара-Стара-Мати усіх молодиць.всіх-усіх .не минаючи й тих в кого була і друга.і третя ...та й що там казати-хочби і десята дитина.щоб повідать правічнії істини.
-Материнство.-зачинала зазвичай вона.своїм глибинно-скрипучім.здавалося.таким самим старим як і світ голосом.-Материнство.-святая святих є. й неможе ніхто називать тую жінкой.-що на світ дитинча не привела.що дерево роду славетних дідів.на своїй гілці недбалій скінчила...Святая святих.материнство.
отож бо то є...
І хоча небагато.з роками мінялось в цих повідях.-жоднеє слово.утім іздавалось не йшло у пісок.скоріш навпаки.все глибше і глибше.іздавалось.опускались ції правічні слова у найсокровенніші глибини великих материнських сердець.й небуло жінки.якая б не чекала цього дня.Не чекала.й не готувалася.як до найбільшого свята.
Цілий день й до самої глибокої ночі виспівувала молодим матерям Стара-Стара-Мати стародавні пісні...невтомно повідала бувальщіни.й не бувальщіни-.бо хіба ж обійтися без них.Отож бо навчала усьому що знала й не знала.Та утім хіба було щось таке чого вона не знала.Усе було відомо їй.Почавши з народження світу доходила вона до сьогодення.а із сьогодення ізнов поверталась в минуле.А потім...а потім несподівано опинялась в майбутнім...Інколи вона була лагідно-лагідною.як промені сонця у бабине літо.а інколи. так зловісно шамкала .причмокувала .своїми старечими потріскавшимися від часу губами.що не однієї матері проходив поза шкірою холод...не в одної завмирало серденько від подиву й терпко-зсіріло-правічного страху.Та і як можна було без хвилювання слухати повіді про гарячо-багряні падаючі у море зорі.Про озера у яких немає дна .і які населяють сліпі і глухі.зате безпомильно відчуваючі запах крові.тисячорукі бридкі водяники.Про гори.які довго-довго виношують у самому серці вогонь й при пологах.стрясають і землю і небо.Про славні діла неосяжно величнх дідів...і про невіщуюче слави майбутнє.Ні.-прсто неможливо було не спяніти від хвилююче-терпкого трунку цих повідей.навіть чуючи їх не уперше.
Всім був би добрий для жіноцтва цей день.Усім...якби.-якби не тривожні думки про залишених на батька і старших дітей.малюків.
-Лишати дитину на батька.це майже одне.що лишить самую на себе.-казали деякі.вже навчені досвідом матері.й хоч далеко не все було так безнадійно.багато правди було у тих словах.Багато...-бо яких тільки несуразиць і прикрих дрібниць.не ставалося у цей день.Не одного батька було тягано дружиною.за чуб у наступний.Нда...та що там казати.-не вродився ще той хтоб ізміг ізлічити скільки доводилося матерям гоїть збитих у цей день дитячих колінок.скільки доводилося відчищати від майже невідчищаємого.й узагалі.навіть невідомо де ізнайденого бруду.їхніх шубок...Ну та утім .щоб то було за життя.якби усе і завжди ішло гладко.Щоб то було за життя без розбитих колінок.забруднених шубок.тріщачих чубів.
-Тільки я тебе дуже прошу-дивись за малим.-нагадувала чоловікові при кожній найменшій.а то і просто без ніякої нагоди.Оль збираючись до Старої-Старої-Матері.
Сьогодні.вона і справді гарна...-думала сама до себе Оль.вдивляючись у прозорі води невеличкого тихого джерельця й марно відшукуючи.хоч якісь сліди так важко перенесеної нею вагітності.
-Ну звісно дивитимусь...куди ж я дінусь.-відповідав їй уже завчено
чоловік.--Ну і що ж бо ото удивлятись...-спитай краще в мене.-Нівкого...нівкого немає гарнішой дружини.Ти у мене найвродливіша.-утім на цей раз додав він й сам замилувавшись вродою дружини.
Слова ті були такі приємні і такі бажані для Оль.що на кілька митей.вона навіть забула куди і навіщо збирається.
-Тобі б жартувать все.-немов би утомлено-байдуже видихнула Оль.сколихнувши благодатно-затягнувшуюся тишу.хоча насправді їй здавалось.що ще ніколи...ще ніколи не була вона такою щасливою як сьогодні.Якби ж то вона тільки відала.як близько буває від щастя до горя.Якби ж би то відала...та так от вже є.-привілей молодих-багато не відать.
-Татуню.татуню.-а там малюк розмовляє з зубариком.-смикаючи своїм маленьким хоботочком за великий батьківський хвіст.дзвінко. щоб цю її таємницю почули усі.виголосила чорнява.звісно найдоросліша з усіх найдоросліших дівчаток її віку.мала.Ну звісно ж вона була розумниця і найнайдоросліша.бо тільки її з усіх діток Верхніх Пасовищ.взяли із собою до Великого Стада батьки.Тільки їй.тутешня і теж дуже доросла дівчинка.показала іздалеку.місце де Стара-Стара-Мати ізбирала усіх матерів.І звісно кому вже кому.а їй то було відомо достименно-ніякому...ніякому-приніякому малюку не можна не що розмовляти.навіть й наближуватись до зубарика.бо так казала їй строго-настрого попереджуючи матір...Та це утім було відомо майже усім дітям.
-Ну й хай розмовляє...біжи собі доню.пограй з дітками.-утім лише й відпові великий сірий мамонт.якого так недоречно й недоладно відволікла від справжньої чоловічої розмови.у справжному чоловічому колі.мала.
Якби хтось іспитав .-а чим же займаються у цей день чоловіки.у самих чоловіків.то вони б йому відповіли.що вже точно не дурницями бавляться.Що вони то вже точно не попросту судять да рядять.Хіба ж не у цей день.зазвичай.вирішували вони .на які пасовища вирушить Велике Стадо у осени.палко сперечаючись де кращії трави.де буде достатньо води.де буде безпечніше.А хіба не у цей день.вирішували вони кому довірити осінній вишкіл найменших...хіба не у цей день називали імена тих.хто би мав би очолювать загони старших.Не перелічити.не перелічити усього.-багато ще різних дрібниць.а для когось і зовсім не дрібниць.вирішували вони у цей день.
Так й сьогодні-не одне питання уже ізнайшло свою відповідь сьогодні.й не одне.бо життя є життя-не знайшло.Як ось ж бо оцеє-іщо робити із чорнявою смачненько-солоденькою молодицею.яка уже устигла ізвести із розуму не одного парубка...От тут от .що робити.не знав ніхто.Вірніше знали усі.та хіба ж це не одне й те саме...Втім з учора.коли із за неї у один вечір.побилися аж троє.навіть деякі чоловіки.почали торочити про вигнання її із Стада.та от тільки ж хіба до ладу.все ж не дикі часи.так цькувати лишень за звабливії очі.От такі таки.Ось чим зайняті усі чоловічі голови.тобто і голова сірого велетня.-а тут мала із своїм зубариком.
-Татуню...ну татуню.а мамо казали.що з ними і дорослим розмовляти неможна...ну татуню...
З зубариком...нарешті немов крізь імлу.почали доходити до батька слова дівчинки.Та так же вона називала.наслухавшись повідей матері.камяних смоків (Смок-дракон.величезний крилатий змій)які як ніколи часто зявлялися цього спекотного літа.у небі Верхніх Пасовищ.додаючи небезпеки і так не дуже то безпечній землі прикордоння.
-Якого зубарика...-ану давай...давай но дівчинко.розповідай що бачила.
-Ну такого...такого як й до нас прилітав.а матусю сказали.що діткам тепер неможна забігати далеко.бо ухопить він своїми страшними-престрашними зубками дитину.вчепиться у неї своїми кривими-прикривими пазурями.й забере із собою.
Якась несподівано-тривожна тиша повиснула у чоловічому колі.й хоча ніхто іще як слід не ізбагнув що сталося.усе більше і більше значними іздавались їм слова дівчинки.й усе менше і менше безтурботності залишалоя у їхніх поглядах.
-То і де...і де ти його бачила.-як вже вмів.намгаючись непоказати свого хвилювання.промовив батько.-Де дитинко...
-Та от тут от ...близько...біля джерельця...-відповіла дівчинка.яку іздавалось.тепер єдину й не заторкнуло відчуття тривоги.
Усе що побачили кинувшиїся до джерельця чоловіки.так це тільки уже піднімаючогося на крило величезного смока.й спокійно споглядаючого йому у слід малого.
-Це ж треба.скільки й живу не памятаю такого.Навіть не зачепив...-казав хтось за спиною опустившогося на коліна і заглядаючого у очі малюка.а це був чоловік Оль.мамонта.
-Ну і дістанеться ж на горіхи сердезі після того як повернеться дружина.-додав інший так непідробно-щиро перейнявшись недуже завидною батьківськоюдолею.що сумніватися не доводилось.-хто хто.а він то знав.що таке получати на горіхи.
-Анутко покажи іще раз як вони розмовляли.-весь вечір.та й що там цей вечір-іще не один наступний вечір і день.просили помітившу смока дівчинку.
-Ну не знаю...-майже завжди.доросло починала мала.-я чула тільки як малюк казав уррр ууррр...
-І топав ножкою.-додв цього разу хтось із глядачів.немов би заохочуючи дівчинку іще раз показати як топав ножкою малий.бо не було ще разу.щоб це не викликало усмішки.
-Ну так ви ж і самі усе знаєте.-утім нестала цього разу нічого показувать дівчинка.-а нам із татом маму треба стрічать...Правда ж тату.
-Правда...правда...-всміхаючись підтвердив батько.бо хіба ж лишалася йому якась інша відповідь.
-Ні не буде нашому роду переводу.як така молодь росте.-задоволено казали старші.ісправді вірячи у теє що кажуть.бо небуло на їхній памяті життєстверднішо-благословеннішої події за ту що народив цей день.Подібне бувало хіба що в Великі Прадавні Часи.
Хоробре Серце .назвала свого малюка Оль.хоча ніколи іще жінки.принаймі так відкрито.не давали імена хлопчикам.І хоча недуже це тішило чоловіка.та хіба б міг він знайти імя краще?А по-друге... по-третє...та й по-десяте -хтоб там що не казав.хіба могло його любляче.відчуваюче провину серце.не відкритись назустріч дружині.
Не одна осінь з тої пори золотила ліси Пониззя й вкривала своїми молочними туманами трави Верхніх Пасовищ.Не одна зима.зустрівшись з весною.роняла у зажурі свої кришталевії сльози.-й здавалось морями.тоді розливались малі.і недуже малі.зачаровані ріки.Та й що там казати-не одне літо з тої пори закатилось за обрій.
-Не сила...ну не сила мені ма тут сидіти.Безкраїй наш світ.чув.-й доріг в ньому кажуть.ще більш як травинок зроста на Великому Лузі.-а хіба бачив я що?Знайомими тропами ходим із року у рік...
-Далеко не завжди знайоме й своє-то погане.й чуже й не знайоме. далеко не завжди добром проростає у серці.Буває шукаєш далеко-воно ж бо от тут таки поряд.Буває.лишень коли втратиш-ісправжнюю ціну взнаєш от того що буденним здавалось й не вартим уваги...От так повідає Стара-Стара-Матір...Прислухайся. в кожному слові бринить.тут правда святая бринить.
Правда бриніла у кожному слові.але Оль чомусь й сама відчувала.що то не була правда її серця.
-Ма...-почав було.слухавший з опущеною головою.матір.Хо.але Оль вже не треба було умовляти.
-Ну що ж...слухайся свого серця-все в ньому.Правічная слабкість і сила вродившей землі-все в ньому...Про це от.дивись памятай-незабудь лиш...Й дивись некажи батьку.що ізпершу до мене приходив.
-Спасибі...спасибі ма.-усе ще не вірячи.що так легко отримав материнське благословіння.спяніло видихав слова Хо.притулившись до плеча мамонтиці.-Спасибі...
-Ну йди...йди вже до батька.-змахнувши сльозу.відсторонила нарешті після надовго запавшої тиші.від себе сина.Оль.Подвійно важко було їй у цю мить.бо здається ізпершу.посправжньому ізбагнула вона наскільки постаршала.Як же зістарила вона лише за кілька митей...Як ніколи чітко Оль бачила.що вже не сховатися їй ні за якой буденністю...ні за яким бабиним літом.свойого іще пружного тіла.ні за чим.Ні.не відсторонитися їй вже від плину часу.Ні...
Лиш той в кого в серці вогонь ізнайде її там.-не знає й де сам...Чарівно-біло-пухнаста хмаринка на блакитно-блакитному небі.Слова легенди.немов би.як й ця от хмаринка.легкими пелюстками опускались у самі глибини серця.Лиш той в кого в серці вогонь...Не один рік минув звідтоді як іще хлопчаком.марив він у снах Білою Хмаринкою.Тепер...тепер нічим більшим ніж казкою.були для нього оції слова.Чаруючо-прекрасною.але усе одно лише казкою.
Хо йшов.і просто таки відчував.як омиває його своєю дзвінкою тишою свобода.Тепер...тепер перед ним лежав цілий Всесвіт.Все нижче і нижче.оминаючи Великі Болота.опускався він на південь.Усе
розмито-розмито-невловимішими ставали пахощі рідних трав.Й все більше і більше.спяняли новії терпко-незвіданії аромати.Та утім не тільки й не стільки трави.були незвідані для Хо у цьому болотистому краї.Усе..усе навколо булой так і не так.іще довго опісля.намагався він ізбагнути-як?як лишень за якусь мить...за якусь неосяжную мить.невеличка хмаринка набухла у проковтнувшу пів неба сизо-зчорнілу величную хмару.Та і що там пів неба.-іще за мить.вона проковтнула його цілком.Не одну грозу пережив за своє.нехай й не таке вже й велике життя Хо.Було й з кількома товаришами.було навіть й самого.застигала вона його далеченько від Стада.але те.що принесла за собою біла хмаринка не було просто грозою. Біло-біле.розлоге на усе небо.проростаюче немов би нізвідки коряве гілля блискавок.здавалося от от вросте у самісіньке серце.Та навіть.не саміблискавки-здригаючий усе.й землю й небо могутній рокот грому.-саме він омивав правічними жахами душу.Саме він.відбираючи волю.пригинав до землі.
Вітер валив з ніг.Вирванії ним із корінням хилі болотні дерева.і іще невідомо що.раз пораз задівали тіло.і не було від того порятунку.І не було прихистку.
Attachment: 5373801.gif (13.6 Kb)


Всім гарного дня;) ))))

Post edited by natalya-gurkina - Пн, 04.05.2009, 14:07
 


natalya-gurkina    Date: Пн, 04.05.2009, 14:06 | Message # 3
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
1038
-Все минає...рано чи пізно усе минає...-все частіше провалючись у чомусь не бездоннії ока боліт.брів Хо по воді...брів .іздатний думати лише про те-ну коли...ну коли ж іскінчиться ця злива. Четвертий день падала стіною із неба вода.Четвертий день.як він ізбившись з дороги. наосліп.блукав від каменя до каменя.що були розкиданії якимсь могутнім велетом по усім болотам.в надії знайти як не когось-хочаб якусь мітку...хочаб якийсь знак.вивівший би його з цього.немов би розчинившогося у безвісті...у шумі зливи.місця. Камені.утім.зберігали мовчання.а вода прибувала й прибувала. залишаючи на поверхні лиш залиті гайки.здавалося б ще більш зчорнілих дерев.Все важче і важче ставало пересуватись.все важче і важче вдавалось знаходити їжу.Але останнє.чомусь найменше турбувало Хо.Він зовсім не хотів їсти.його мучило зовсім інше.Чим більше прибувало води.тим усе менше.іздавалось.вона утамовувала спрагу.Втім жар.а це був саме він. розливаючись по тілу.приносив із собою не тільки спрагу.Втамовуючи
барви відчуттів.приносив він із собою й якесь глибинне полегшення.Не чимось окремим...не полоненим падаючою із небес води.відчував тепер себе Хо.-тепер...тепер він й сам був частиною зливи...краплиною Вічності.Безмежжям...-й вже зовсім несуттєвим здавалося що принесе із собою завтра...та й чи прийде воно узагалі...Якимось дрібязковим. іздавалося тепер усе Хо.Й ця нескінченна злива.Й прожите минуле.Й незвіданеє майбуття.Хо усе більше здавалось.що він блукає між тими й самими каменями.перебредає ті ж самі броди.втамомовує спрагу однією й тією ж самою водою забуття.-та він йшов і ішов...ні.вже не так сподіваючись вибратись із цього водяного полону.-як тому.що просто. нестачало сил залишатись намісці.
Здатність мислити Хо повернули лише розірванії тіла пари мамонтів.Омитії зливой широковідкритії очі велетнів з вирваними серцями уселяли не жах.ні.-як завгодно можна було назвати теє що відбувалося у душі Хо.та тільки не жахом.
-Значить не такії пустинні ції болота...-було перше.що іспало йому на думку.Смок.а це міг бути тільки величезний камяний смок.вирвав лише серця.Хо якось раптом відчув втому усіх чотирьох днів.Немов би самі підігнувшиїся коліна уклали його поряд із мертвими тілами.Він іще довго дивився на дощ.просто дивився й дивився на падаючиї краплі. дивився.аж допоки безпамять.усеосяжна безпамять.не ісповила...не заколисала його у своїх обіймах.
Небо здавалось втомилось.Лише пильно придивившись на воду.Хо усеж помітив присутність мжички.Інколи йому навіть іздавалось.що ось ось.іще трохи.і він вгадає за сірою пеленою хмар хочаб утомлений.але усеж обрис сонця.-та хмари.немов би відчувши його погляд.ізнов раптом набрякали сірістю.ховаючи десь у своїм безрозмірнім нутрі.так й не знайдене.Та утім.не так вже й суттєве.то було для Хо.бо іще учора намагаючись вибрать хочаби якуюсь дорогу.сьогодні він просто йшов куди дивились очі.Йшов щоби залишити цей холодно-усмоктуючий.й усеж давший йому вже мабуть й не потрібний і прихисток й сон.камень.
Сон...Духмяно-світлий сон.який правда було несила ізгадати.але який безперечно був.і був на дивовижу чаруючо-світлим.додав сил.Пянка легкість впивалась у серце.і якби час від часу не вириваючийся із грудей глибинно-сухотний кашель.ніщо б не нагадувало Хо про жар.Вирваний мертвими тілами із забуття.він знову повернувся у неосяжність.Повертатись було приємно і легко.Іще трохи.і звідти не буде повернення...іщо трохи й ніщо і ніхто.і ніякі мерці.не ізможуть завадити перейти йому брід.Так казала кожна краплина його їства.кожна часточка його тіла.Чи жалкував він за чимось.ні.все мабуть сталося як і мало статися.Та утім.то був не кінець.На цей раз із безодні його повернули дитячії очі.
Забагато...Забагато.для однієї доби.було прощань й повернень.
Забагато.але втомлені вогники надії у очах якоїсь надзвичайно-світло-попелястої.чи може то йому просто здалось. дівчинки. примусив Хо ізнову відчути біль.
Невеликої мудрості.щоб ізбагнути хто і де були батьки цього дівча. вистачало навіть напівпритомному.Значить.вони залишили дитину.уводячи смока за собою...
-Ви не бачили моїх тата і маму.-промовила дівчинка.
Ізнову пішов дощ.
-Вони обовязково нас знайдуть.кхе-кхе-кхе-кхее.-викладаючи з уламків гілок чергову.уже й не злічити яку за рахунком мітку.у черговий раз намагаючись підбадьорити дівчинку.повторював Хо.Та із кожним разом бачив.що усе менше і менше.вірила його словам дівчинка.
Кожний зайвий рух.здавалося.сторкав у скронях каменепад.Ще кілька днів тому.його б зупинив навіть вполовинений біль сьогодення.Ще кілька днів тому...-тепер...тепер його немогло зупинити навіть розбиваюче скроні відлуння кожного кроку.Тепер...тепер він не вмирав не для себе.
-Я Хмаринка...я...я тут...-з сльзами.здавалося втрачаючи останні краплини надії.утім промовила дівчинка і на цей раз.Скільки вже було. звав він її.скільки в горячці вимовляв її імя.та так й не упізнавши.знов поринав у небуття.але на цей раз мутнії очі Хо.на якісь неосяжнії миті.стали прозорішими вод найпрозорішого джерела.За ці миті.вони іздавалось осягнули й минуле.й майбутнє.й осяяне сонцем обличчя дівчинки.й пропливаючу по небу білу хмаринку.
-Виглядає будемо жити мала.Виглядає будемо жить...-устигнув вимовити Хо перед тим як його очі ізнову закрились.Закрились.щоби ізнову відкритися.
-Значить.підсвідомість вела його ік дому-міркував Хо.бо ця іздатність ізнову повернулася до нього.Повітря рідної землі.лікувало краще за будь-яке чарзілля.у якому так чудово розбиралася мала.Все.кілька поприщ і вони обовязково когось зустрінуть.Ще кілька поприщ...
-Ізвідси я уже нікуди не піду.-так заспокійливо було ізлившаяся із краєвидом.із спогадами.із чар-зіллям дівчина.ізнов нагадала про себе.
-Ну мала...ну скільки ж тобі повторювать-ми домовились.-якшо першим
ізнайду тебе я.то вони будуть шукать тебе в нас.
-Я не вірю тобі.І не називай мене малою...Я сказала.що більш нікуди не піду.
Щоб там вона не казала.Хо чулося у словах дівчинки лише капризування.
Хоча.Хоча можливо вирванії серця її батьків.озивалися тепер відлунням у її мальнькому серденьку.Озивались...просто не могли не озиватись...
-Ну перестань.бо відкрию вже тобі таємницю.-ну не люблю я капризуль.-Хо обійняв дівчинку хоботом.і та не відсторонилась.Не відсторонилась...
Ще зовсім недавно.й здається вже так неосяжно давно.і він був у цьому усьому.Віддаленії від Стада табори.багато чому навчили його.багато.й ще більшому.мабуть.ненавчили.
-Зелених пасовищ.-привітався Хо.з ще здалеку приглядавшогося до наближаючихся постатей.стоявший осторонь від юні.мамонт.
-Хо??..ти??..-усе ще недовіряючи навіть слуху.ізлегку замешкавшись.відповів на привітання питанням.той.
І справді.упізнати у цьому виснаженого хворобою і дорогою подорожньому колишнього Хо.було б важко мабуть й рідним.
-Що сталося?..Хто це із тобою?..
-А що може бути ізімною...-відповів з якоюсь легко-прозоро-щирою усмішкою Хо.-Знайомся.-оце Хмаринка...
Лиш коли повстав місяць.й поснула під нескінчено-зануднії пісні кохання усюдисущіх цвіркунів.юнь.-повідав Хо.що знав сам.
-Значить от такої...-перервав запанувавшу після повіді Хо тишу.один з старшин табору.-Й нас. тут та клята гроза пошматувала.Й хоч сказать й не така.про яку ти повідав.а усеж хоч й два місяці минуло.та висока вода ще і досі тримається.
Два місяці...Мала казала йому.що він довго був у безтямі.але лише тепер до Хо дійшло наскільки...Йому то здавалось.що далеко не пройшло й місяця.
-Й що тепер із малою...Ну та якось недамо пропасти.-задумливо додав той же голос.-Не одну сироту Стадо підняло...
-Ні...-Стадо звісно підніме.-та хочу.щоб матері передали.щоб за дочку її прийняла.Нетреба...нетреба.знаю.буде її умовлять...
-Тобто.що означа -передайте...-сам й передаси.Не вмирати ж ти після
всього зібрався.-втрутився у розмову найстарший Виховник.Й хоча у його голосі й чулась твердість..останні слова Хо.якось дивно.сколихнули не тільки його серце.
-Та ні...-мимоволі всміхнувся Хо.-вмирати я незбираюсь.-та тільки нема...Немає мені уже шляху до дому.Не для того звідси йшов я.щоби от так повернутись.Не для того...
Чоло Хо спохмурнішало.Не для того...Ех.якби ж.то знати.для чого...
Півсвіту.іздавалося.обійшов Хо.Збивав ноги й о камянисто-неосяжно-
понурі напівпустелі сходу.й удихав просоленії тумани країв де з півроку беззмінно холоднеє сонце.Й стільки ж.от так вже заведено.- саме одна лише ніч.Блукав й у прадавніх лісах.й услухався у правічную мову Океану...Півсвіту...півсвіту.іздавалося.обійшов Хо.та ніде.-ніде не знайшов він дороги туди-не знати й куди.Ні.ніде не знайшов він і сліду того.-не знати й чого.
-Ні.нема серед нас.от того.щоб розрадив тебе...Втім.лишайся.- звільнившись від зайвих думок...впустивши у серце заглиблений спокій.-по іншому .може й так статися.глянеш на світ.-сказали Хо самітники.до яких пивели
його повіді.
-Немає на світі мудріших за них.-не раз чув він у різних місцях.
-Якщо вже хто і може підказати іщось тобі.-то хіба от вони.-казали йому і самі.далеко не обділені мудрістю.видавшиї на своєму житті види.мамонти.
Три роки.ділив Хо прохолоду кришталевих гірських річок й гіркуватий присмак трав нешироких глухих полонин з самітниками.Три роки.всотував він у себе повітря цих загублених у просторі і часі краєвидів.Три роки.-і засипало інколи.іздавалось.його охолонувше.приспане самотністю серце.І розчинявся він.інколи.іздавалось.у безмежжі зоряного неба.І легко ставало.здавалося. інколи на душі.Здавалося...Інколи...
Та не тривалими.-якими ж нетривалими були ті пянкії миті...Й яким же усе тривалішим.ставало похмілля...Так вже йшло.що чим більше Хо жив в передгірях.тим більше...тим більше непотрібнішо-порожніми іздавалися йому нові...чи може добре забуті старі-знання.Ні...не розчарованим пішов Хо від самітників за три роки.ні.-та ці роки.-вже точно не додавши й краплини надії.ізгасили...ізгасили його молодечий запал.Утім...утім саме ці роки й вкорінили у його думках просту річ-Тихше йдеш коли.-далі якщо і не будеш.-ближче точно вже ні.
-Ти подумай.-можливо от те що шукаєш далеко.-з тобой просто поряд...
Ти лиш забажай...роздивись...-казала йому колись матір.Казала.та не
здатний він був осягнити їх тоді.Не здатен.Тоді.як й тепер...Та утім.щоб то й було.якби так легко було досягти мрії.Що б то й було.якби юнь завжди слухала старших.Щоб то й було...-вірніше нічого.Не було б нічого.Не було б самого світу.
На яві.Хо майже ніколи не згадував рідні краї.майже ніколи.-а от у снах...у снах.світло спогадів омивало його душу променями якоїсь неосяжно-нескінченої лагідності.й здавалося приносило із собою й щось від того.чого він так давно.і так безуспішно шукає.
-Я знаю хто тобі потрібен.-почув якось Хо.від зустрівшогося на незбагнути якому за ліком.нічим непримітному.роздоріжжі. худорляво-незграбного з ізламаним бивнем.але й із якимось життєдайно-перемагаючим вогником у очах.мамонта.Не рік і не два.як й Хо.виглядало тинявся він по світу.
-Біля Великих Озер.проживає один собі дід.Самітником.хоч й ні від кого не ховається.серед Стада живе.Їсть лиш дикий пянкий виноград.а коли не стає винограду.-й взагалі.невідомо чим живиться.Нема вже нікого на хтоб памятав його справжнє імя.прозивається ж він.з невідомих часів-Попелюшка.бо хобот й тіло.обпечені в нього.й от так повідають-у нього ввійшла блискавиця.Ввійшла.повідать.не тільки оплавивши тіло.-забравши і мову.і розум.Й хоч мова.до нього потроху вернулась.-та так повідають.з тих пір небагато.розумного чулось у його словах...-помітивши не злу.але промовисто-поблажливу посмішку Хо.Щербатий призупинився.-Дарма усміхаєшся.я хоча й дурень.та багато розумників по світах повидав.Повір вже мені-є у діда що розповісти тобі.Можливо воно ввійшло у нього з блискавицею...можливо...можливо іще як.-не знаю.Не знаю й чи те в нього є.що шукаєш.чи може щось інше.та знає він щось незвичайне.-от тут вже повір.Ну то як.-відвести тебе до нього-усе одно у той бік ізбираюсь...
-Ну а чом ж.-відведи.-хіба Хо була різниця куди іти?Він дивився на цього посилаємого йому долею супутника.і іздавалося.відчував.як до нього поверталась та давно ізгублено-пянка легкість.про яку він вже й встигнув забути.На якусь мить.йому навіть.іздалося.що немов би розтанули в мареві роки й роки його поневірянь по світу.що на якусь мить він ізнову став тим самим.віруючім у дива хлопчиком.яким й полишав материзну.На якусь мить...
Довжелезна дорога до Великих Озер пролетіла мов день.Не таким простаком виявився Щербатий.як іздалося Хо при першій зустрічи. Стільки байок.казок.пісень.вміщував він у своїй голові.-так неможливо було ізбагнуть чи вигадує він їх на ходу.чи так ладно приводить до кожного випадку якось почуте.що це так чарувало Хо.що він лише слухав.слухав.слухав...і дивувавсь.Глибинній простоті казок.Духмяній красі пісень...
-Ну от і все.-коли до Озер вже було дотягнутися хоботом.сказав на схожому як дві краплини води із роздоріжжям їх зустрічи.роздоріжжі. Щербатий.-діда думаю знайдеш і сам.
Від несподіванки Хо отетерів.Чомусь...Чомусь.невідомо чому.йому іздавалось.що тепер...тепер.якщо вони й не будуть мандрувати разом...якщо їхні дороги колись розійдуться.то звісно не тепер.Не тут й не зараз.
-Я думав...
-Я знаю...не кажи нічого.-перервав Хо Щербатий.-так вже є.що у кожного доля своя.і свій шлях широкий...Все почавшись колись.от так само колись і закінчення має...
-Я чекав тебе.-сказав зморщений як сухий ізсіріло-старелезний
гриб Попелюшка.чомусь зовсім не здивувавши Хо.хоч він не сказавши ні слова.просто підійшов до старого уперши невидячий погляд ачи у нього.ачи у безвість.
Хто він був.-той ізїдений хворобами з ізламаним бивнем.мамонт?Якою
ж убого-смішною.здавалася тепер Хо його поблажлива усмішка у перші миті їх зустрічи...Дрібязковим...яким ж дрібязковим.здавалося йому тепер усе його життя.Усі його пошуки.Уся ця такая вже непотрібна розмова із дідом.Наврядчи...Наврядчи йому ізбагнуть хоч колись й половину от того.що уніс із собою так несподівано подарований.й так само несподівано забраний долей.подорожній.
-Нічого синку.Все повязано в світі.Усьому свій час.Все тече. й все минає...поклавши хобот на плече.немов би вгадав його думки дід.-Все тече...й все минає...
-Слухай діду.-пощо тебе звуть божевільним?..Ти просто.-скажи-не такий як усі?чи у чому...у чім твоя правда?-Насправді ніяка дідова правда давним-давно вже нецікавила Хо.Він просто вже не вірив ні у які правди чи неправди.Останнім часом він просто заставляв себе вірить у них.Заставляв...аж допоки ставало сил.
-Нічо.як є іще сила на слово.-то значить знайдеться іще й на життя.
Хо дивився як повільно вмирає зкривавивше хмари сонце.вмирає щоби відродитись ізнов.і вже іздавалося не чув діда.Чи чув?..
-Колись...-вів той.-колись у часи.-давні часи.коли море ще доходило до Камяної Могили.а Молочнії Ріки.ісправді.можна було називать молочними.на землю упала Зоря.
Молочнії Ріки.Камяна Могила.падаюча Зоря.-ні Хо не чув слова діда.-він просто сам став цими словами...а слова стали ним.
-Похитнулися.тоді.поранені Велетні ледь утримавши на своїх плечах землю.Схитнулися так.що новітнії гори.вставали от там.де ще було учора пониззя.а море.а море повсюдно мінялося місцем із тим.що з правіку було суходолом.Чорніли тоді на незлічені поприща рани пожарищ.й замість снігу.-ще довго.кружляючи падав вкриваючи землю.де сірий.а де ще чорніючий попіл...Довго іще приходило до тями усе живе...незлічено довго.та втім землі нашого Стада не зайняли ані високії гори.ні море.-й навіть попіл у наших краях.був якийсь біло-білий й ісправді ісхожий на сніг.Та не добре...не добре.
утім.було насправді у наших краях.Суворо-суворії йшли чередою.одна за одною зими.Бідніші й бідніші.ставали пасовища.-й жити.ачи сказать виживати.ставало все важче і важче...Не одне покоління віддало себе землі.звідтоді як впала Зоря й уродився я.Майже ніщо.залишилось тоді.від нашого.колись величного Стада.Майже пустелею.застав я дідівськи.колись багатющії землі.Втім навіть не голод.бо й бідних пасовищ.вже було достатньо для нашого Стада.невідано чом.та так от вже було-єдину дитину.й лиш зрідка двоїх.були ще спроможні вродити жінки.Поза тим-були або мертворождені.або навіть року.іще не проживши вмирали...та й це не кінець.-на однеє дівчатко.-чомусь нарождались два хлопчика.
Так вже і сяк.міркували у Стаді.що із цим робити.та комуж було доснаги-боротись із долею...Нехитро...нехитро.здавалося.було полишити прокляті землі.Нехитро.-якби ж би були.-десь кращі.Іще менш родючи.іще менш придатні щоб жити.були всі навколишні землі.Ще гірше велося от там.повідали всі тії.що було назавжди уходили.й всеж не знайшовши й дещиці добра.знесилені повертали додому.Море було на північ.
Оброслий камінням і льодом.тримаючий небо.Велетень.на південь.Впавши на коліна він забувся таким глибоким сном.що навіть Час.повідали казки.не був в силі його ізбудить.-бо у снах.у снах він міг бути ізнов із коханой.-тією.що ізгубив навіки на яві...На яві...У снах він ізнов міг бути щасливим.Нда...
Прапрадавно багаті й родючії землі.велось у казках захистив собой Велетень.Прапрадавні.й не обпаленії Зорею.але ніхто й ніколи.навіть й не мислив перейти їх.Немислв.бо хіба ж до снаги багатьом.мислить.що можна утримати на спині небо.Втім.навіть якщо б і знайшлися такії сміливці.та більше лякала подальшая доля.Майбуття.відкриється.велося
у повідях.тим хто здолає не здолані гори.а знати майбуття.-то набагато важче ніж втримати небо.
Якось.коли я вже був юнаком.ніколи до того не бачене сталося в Стаді.Один мамонт убив іншого.Красуня заворожила двох велетнів.Діва.-звела у двоборстві.до того стоявших горою один за одного.братів.
Ніхто особливо не закидав братам того що вийшли вони один проти одного.Так.-не всім подобалось це.ну та зрештою...Зрештою.будь кого
могли зачарувати дівочії очі.і зрештою що вже такого поганого в тім.-щоб в них заглядав по ночам найсильніший.а слабший.-шукав свою долю де інде...
Довго.памятаю.не могли зясувать брати хто сильніший.Довго Коло.не могло надати переваги тому.ачи іншому.Та ізрештой...ізрештою один з
братів повалив іншого на коліна.й підняв уже було хобот.щоб протрубити свою переможную пісню.та старший.а це був саме старший з
братів.піднявшись з колін.увігнав бивня просто у серце переможця.
Ніхто не знав як учинити із вбицею.Ніколи до того не вбивали один однго мамонти.Довго судили й рядили.тоді памятаю.на Раді.та ізрештою так нічого й не вигадали.бо не було до того більшої покари за вигнання.Замалою...якою ж замалою здавалася вона тепер.та не вбивством же було карати за вбивство.
Важкі тоді були часи.Все важче і важче ставало із року у рік.Недарма...недарма.казали.брат убив брата.Недарма...недарма.казали. зміліли й змутніли чистії води Великих Озер і такі гірко-мертві тепер вже на смак.Недарма...Ну вже
звісно й поготів.недарма.майже перестали народжувать жінки.Змінювався...просто на очах.змінювався.тоді памятаю.правічний
плин часу.
-Втомився тримаючий всесвіт правічний Мамонт...
-Кінець світу...вже близько.ми чуєм.ні для кого не славний кінець...-із разу у раз усе упевненішо провіщали віщуньї й кликуші.-й хоч не збувалися.раз за разом їхні пророцтва.та все більше віри.чомусь.йняли їхнім словам.
Три роки минуло від смертельного двобою.Згладжуватись.вже почали про нього іспогади.Одружилась й красуня якую ділили брати.Й непомітно померли.мабуть не ізнісши і горя й ганьби.вже й їхні батьки.Іздавалось...іздавалось не три.а вже не злічити скільки років тому.був той герць.та ізнову неспокійно за три роки.стало у Стаді.Чиїсь.невідомо чиї сліди.помітили біля самих Верхніх Пасовищ.
-Мабуть вернулась якась сімя з Заходу.-припускали одні.
-Ні...тоді чому вони криються від Стада.заперечували інші.
-Може то бродить Атта Вбивця.-казали.похитуючи головами.бо не віщало нічого доброго це. треті.ВтІМ слідів було аж надто багато для одного мамонта.
Не буває такого.щоб щось.ісповите таємной імлою.та колись б не відкрилося.Відкрилася небавом і ця таємниця.Відкрилася.-та зовсім не полегшення принесло цеє Стаду.
-Я приведу вас туди де високії трави й молочнії ріки.Я приведу вас туди де давно вже чекають на справжнюю ласку прудконогі чорняві красуні.Я був...я був.там.за горами.Я бачив...я бачив новеє майбутнє для нашого Стада.Це Велетні призвали до себе брата.-щоб через нього...через нього.відкрити мені.дорогу спасіння.Повільне вмирання чекає от тут.-і нове майбуття ізімною.Залишим слабким їх життя.я зову за собою.-лиш кращіх.Лиш молодь з вогнем у серцях...Лише тих.хто іздатен помислить хочаби.що може утримати небо.Я був за горами...Я тримав на собі небо...Я бачив майбутнє.-повідав Атта Вбивця молоді.й у моїх скронях.билися відлунням його слова.бо й приходив слухати його.
Нда...запалювали.ізгадую.ті слова.Й вже не Вбивця.а Спас.вистукувало тоді по ночам.мое.таке ісхожеє й на серця іншої молоді.серце.Усе більше і більше.утративши сон.марили ми тоді красунями.Усе чіткіше й чіткіше уявляли Високії Трави.й Молочнії Ріки...


Всім гарного дня;) ))))
 


natalya-gurkina    Date: Пн, 04.05.2009, 14:06 | Message # 4
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
1038
Одуматись.закликали нас.вже побачивші дещо на світі старші.-Нікому...нікому не сила утримати небо.Він просто хворий.Він згубить вас як згубив й брата.-казали вони.та не затримувалися у наших вухах.їхні слова.
-Краще бути розчавленим небом.краще замерзнути на перевалі.краще бути накритим лавиною.-ніж просто сидіти от тут у чеканні повільної смерті.-відповідали ми на це словами Атти Вбивці.й не було що протиставити їм.
Про все.-про чорнявих красунь.про молочнії ріки.навіть про непривітність гір.-та тільки.чомусь.не про те. що ми полишаємо Стадо назавжди.-Попелюшка уперше відірвав погляд своїх замутнених від землі.і немов би розчинився у небокраї.-Точно не про це...
Пологе підніжжя гір.памятаю.дарувало надію.Дарувало.навіть попри ізсиньо-холодний блиск підпираючих небо.іздавалося.нічого окрім Сонця.не помічаючих у своїй неосяжній величі.Верховин.Не помічаючих нічого...навіть часу...
Не знаю коли саме.але якось дуже швидко.пішли чередою один безрадісніше іншого. дні.Та що там дні.кожна окрушина дня.тепер розчиняла у собі надію.Не такими вже жаданими іздавались із кожним днем молочнії ріки.Не так вже манили багаті пасовища.Й вже не думалось.навіть.про чорнявих красунь...Все йшло не так.і тільки зазивні слова Атти-Лише обрані...Лише обрані.увійдуть ізімною у нове життя.Лише обраним.відкриється майбутнє.-і ви і є обрані.-розбивалися тепер о скроні.І не було нічого ближче за них.Та не насититись одними словами.Усе менше і менше.ставалотих.хтоб не жалкував.що іздавлось тепер.так по-дитячому розвісив вуха слухаючи Атту.Там звідки вони пішли.у них було хоч якеєсь майбутнє.Хоч якеєсь.Тут...тут
же його не було узагалі.
Коли проблукавши кілька днів під снігопадом.ми знову опинилися на місці попередньої стоянки.тут вже й збагнули найстійкіші-Молочним рікам й чорнявим красуням.прийдеться.мабуть.зачекать.Й судячи по всьому не їх.Змучені голодом.увібравші у себе.іздвалось весь холод льодовиків.розбившії о гострі камені всі ноги...та що там ноги.утратившії ...згубившії.десь там.у зоряній ночі.побратимів.-ми .памятаю.вже навіть не роптали.Якесь інше.до того не відане почуття.розливалося тоді у нашій крові.бо не було...бо не було вже дороги назад.й не було вже таких.-хтоб цього не збагнув.
Зціпивши зуби вів нас за собою Атта.прокладаючи дорогу.іздавалось крізь не іздолаємі замети.Вів.та хоч і йшли всі за ним.ніхто вже не вірив у теє.що йому знайома ця дорога.Втім ми все йшли і шли за ним.Йшли бо просто не могли не йти.Йшли.бо зупинка означала лише одне-Смерть.
Важко ізбагнути чому я вижив.Із самого початку ісправжніх гір.ледь дихаючи плівся я у самому хвості.обгоняючи лише ізмерзлі тіла...Тіла тих.що іще кілька днів тому.озирнувшись на мене.лише іскрушно покачували головою.
Дивовижно...дивовижно.але вижила майже третина.Вижила.хоча інколи.ізбившись із рахунку мертвих тіл.я вірив.що попереду лише одиниці.Не ізбагнути.як я подолав перевал.Не ізбагнути як коли тримав на собі.небо.Не ізбагнути.не ізбагнути.чому лише значно спустившись.я усвідомив.шо йду уже лишень під гору...Сам-один...Сам-один.йшов я.визначаючи напрям якщо у голих скелях ізникали сліди.лише по мріючим у далені залишкам Стада.А інколи...інколи й просто йшов.Йшов куди йшлось.Сам-один...бо давним-давно не чекав вже ніхто нікого.Сам за себе.був тоді кожний.
Трохи не так як повідав Атта велося за горами.Та нехай й не такими молочними були.як він розказував.ріки.й не такими чорнявими.а швидше білявими.виявилися тутешні красуні.-та хіба означало це щось для нас.Нас.утримавших на своїх плечах небо.Нас.повіривших у майбутнє...повіривших у Атту...
Кілька років.Кілька незбагненно-неосяжних років.не було.іздавалось й на усьому світі.щасливіших за нас.Мало не за небесних синів.прийняли нас аборигени.Розділити із нами хоч крихту кохання.мріяла мало не кожна тутешня красуня.Кілька років...Кілька неосяжно-незбагнених років.тривало усе це.Тривало.-аж допоки не ізявилися люди.
Не з неба.звісно.упали вони.Й раніше.нечислені їхні стада зустрічали ми біля печер.та й навіть у Великому Лузі.Зусрічали.не звартаючи уваги.Не звертаючи.-та до пори.Забагато...непомітно.якось забагато.стало їх у нашому.до того чарівному краї.Забагато галасу.якось ураз.стало від них.Забагато неспокою.Як господарі ісприйняли вони усе довкола.
-Кількарічна посуха на півдні вигнала.мабуть.їхні стада із степів в
передгіря.А прийшли то не рівня нашим.-міркували у голос.одні.
-Ні не у посусі річ.Не така вже вона і велика.й ніхто крім двоногих.не знявся із місця.-казали інші.
Казали...багато іще чого казали.та хіба ж доснаги розібратись у тому.чим відає лиш одне небо.Чи може є й кому доснаги?..
-Не бути спокіному життю.як не відтиснемо прийшлих.Зараз...
Зараз.допоки ми іще в силі розтоптати їхні соломяні мурашники.-бо стікуться вони своїми своїми нескінченими потічками у наші краї.й недовго тоді залишатися нам тут господарями.Я бачив вогонь.Я бачив як вони грали із квіткой вогню.Я бачив як вони вбили величезного тура.Я бачив як вони займали печеру Червоного Лева.Ці голі мавпи небезпечніши й хитріши за самого смока.Лиш сила.Лише велика сила іздатна зупинити їх.Наша сила...Допоки не пізно...Не для того ж ми
підставляли небу плечі.щоб ізнову шукати притулку.
-Не так все погано.-де голії мавпи.там Камяні смоки.лишень от на них і полюють.А хто такі смоки.про те повідати не треба.А мавпи...ну те що вони голосливі.так тая біда.не так щоб й сказати велика.-перечили не по одному Атті.мамонти.
Облінилось.Роздобрішало на багатих пасовищах Стадо.Розмякло під жіночими ласками.
-Не багато слави у тому.-щоб мурах подолати.Та й заповіт пращурів.не нападати першим.не відміняв ніхто.-кидали у Атту Вбивцю.убивчі слова.на Раді.Кидали.немов би й не він.привів їх сюди.Немов би не він відкрив їм дорогу у майбуття.-А як буде потреба.то постоїм вже за себе якось.-легковажно-насмішливо.прмовляли окремі з нас.Й не відповідав на ці слова нічого Атта.
- Це вони...Це вони...Я...я бачив бивні...
Підтвердилось якось.і так вірогідне.Не відразу...Не відразу після того як почалися зникнення протверезішало Стадо.Не одразу випустила його із своїх чіпких обійм.пянка омана привілля.Не відразу...не відразу у причетність людей.-але тепер...тепер коли схвильований розвідник приніс цю невтішную звістку.она не була вже новою.Всі сліди.Всі сліди.вели саме до людей.-й не сама звістка.те шо ізгасла остання надія.що це не так.вкрила тоді.ізмороззю наші серця.
-Водиці з джереьця не пити тобі.
Пянкі пасовища незвідать тобі.
Дружині-молодці вже ласки не знать
Малим діточкам у сирітсві зростать
Ой люлі.ой люлі-не довго не знать
Ой люлі.ой люлі-не довго зростать
Руді-руді пси нас усіх пожеруть
Орли сизокрильці й кісточок не знайдуть.
Де була водиця-не знайдеш її
Де була трава-не ізнайдеш трави
Заголосила-заквилила.памятаю.тоді раптом неподалік.за загинувшим
любим.молодиця.й не було тоді душі.у якій не воскреснули іскри правічного жаху.
Якось так само несподівано як й зявилися.всохли струмочки
прибуваючих у передгіря голих мавп.Та запізно.Запізно.як й віщував Атта.було уже цьому радіти.Кілька великих мурашників.встигнуло вже
вирости у річковій долині.Розділеними безліччю невеликих розрихлених латок.іздавались тепер.ще донедавно неподільно-велично-смарагдові луки.Ізгубленії.випаленії гаї.Ізпаплюженії іще донедавна небесно-блакитні озера.Усе...Усе це.німим болем відлунювало у наших
скронях.Німим.бо не господарями.якось ураз.стали ми на своїй землі.Не господарями.Й не було нівчому розради нашим серцям.Навіть лагідно-бажані жіноії пестощі.не лікували вже тоді.розятрені рани наших душ.Студено-студена.як і раніш.вода гірських річечок.й та іздавалось.не втамовувала вже чомусь спраги.Бекрайо-безкаї як і раніш.були навкруги пасовища.та не розминутися... не розминутися.іздавалось.було нам на них із голими мавпами.
Тепер то я розумію.що у очах Атти тлів лише ізгублений
час.але тоді...тоді всі ми.всі в Стаді.хотіли вірити.що то насправді ледь-ледь ворушилась тиха-тиха.невимірно-непоказна.але найлютіша з найлютіших.ненависть.Чітки як ніколи були його накази.Злагоджено-беззаперечно.як ніколи.утілювалися вони у життя.Сила.Нова незнана до того сила.відчували ми.проростала із кожного нашого серця.
Та не надії.Сила безнадії.була то.
Не один людський мурашник зрівняли ми.пройшови наскрізь.тепер іздавалося.ізнов ставшії нашими.землі.Не один раз за цей похід.трубили Славу Атті. наймогутніші хоботи.Не один раз.найвродливіші з юнок.омивши рани.дарували йому одну із себе.
Дарували.-хоч не було нічого подібного до.та й наврядчи відбутися чомусь подібному.після.
Не співала.Не співала утім.душа Атти.Не співала.дивуючи цим ізпяніле від гордині Стадо.
-Зруйнуєм Великий Мурашник.й нарешті назавжди повернем привілля.-майже у один голос.промовляла Рада.
-Як не будете слухатись.-то віддамо вас людям.Вони то вже раді будуть усіх неслухів позабирають із собою у пустелю.-немов би вторили чоловікам.виховуючи своїх наменших бешкетників.жінки.Діти ж...доросліші діти.-й подавно.щоправда здебільшого хлопчики.галися лиш в переможну війну із голими мавпами.
Іздавалося.лише один Атта був поза усім.Поза усім.-та до пори.
-Помстившись за кривду.полишимо землю оцю.Полишимо.-бо нема вже тут
для нас майбуття.В країні Незлічених Островів.ізнайдем.вірю.утрачене
щастя.В країні Незлічених Островів.де як повідають.удосталь усього.й лишень не має зими...і людей...-прорік несподівано Атта у осінньо-замріяний ранок.коли лагідно-істомлене сонце ліниво пронизувало своїми невагомими променями легкий серпанок туману.Прорік.і почув лише тишу.
Не те.іздавалося.мав віщувати цей ранок.Не те.Зовсім не те сподівалась в оцей ранок.уйняти у вуха.й підтримати.Рада.Оніміло.
невидючими поглядами.удивилися тоді.у Атту.очі обраних.вірячих й в оночас не вірячим.що вони іщось чули.Можливо то був просто невдалий
заспів.а можливо...можливо в серпанці туману просто-напросто ізгубились.не долетіли до вух.тиї декілька слів.що розставляли усе на місця.
-...де є люди.почуйте.-не бути ніколи.Не бути ніколи.привіллю для нас.-втім й далі вів.тією ж незрозумілою для усіх мовою.Атта.немов би не було позаду.ані зруйнованих людських селищ.ані накиваючих голими пятами всмерть переляканих мавп.Немов би й не саме сьогодні.він мав провістити похід на Великий Мурашник.О стіну неймовірно-дзвінкої тиші.розбилися тоді.іздавалось.памятаю.слова Атти.Іще трохи.от от.і лусне.розколоться навпіл.як перестигнувший горіх.іздавалося.ця майже видима стіна.Чи може...чи може.навіть.й розібється...розібється на незчислено-дрібнії ковалки.Так само.так само як інколи розбиваються не витримавши своєї ж власної величі.величні бурульки прадавніх печер.Іще трохи...іздавалось...Й так й сталось.
Гул голосів.памятаю.накрив тоді лавиною Раду.Давно забутою...чи навіть й ніколи не знаною непокорою.проростали вони.памятаю.навіть й з тих хоботів.що до того ніколи іще не у силі були ісказати щось всупереч Атті.Ні.не журбою.памятаю.були наповнені тоді очі.услухавшогося мабуть у вічність.й так більше нічого не промовившого на тій Раді.Атти.Ні.не журбою.Він просто.мабуть.услухався у вічність.
Навпрочуд суха.тепла осінь прийшла памятаю.у той рік за спекотним як ніколи літом.Якось по особливому.памятаю.цвіли небеса.Якось по особливому.відбивались вони у якось по особливо-осінньому темно-прозорих озерах.Якось по особливому.памятаю.дихалося у ті дні...Дні коли отаборившись у поприщі від Великого Мурашнику.ми чекали лише не світлої ночі.
Іще ніколи не нападали ми на голих мавп серед ночі.Іще ніколи не крилися.щоб заскочити їх ізненацька.-та іще ніколи до того.не бачили ми людей у подібній кількості.Іще ніколи до того.не було перед нами такого.ісправді Величного мурашника.Всі розорені.й з усіх розорених.поселень.увібрав.іздавалося він.й зовсім не такими безглуздими.іздавалися тепер.перед ним.слова Атти про вищість людини.
Нам потрібен був ховаючий наші кроки у шелесті листя трав.вітер.й він ізявивсь.Нам потрібна була не світла.скрадаюча наше наближення ніч.-й вона настала.Саме небо.іздавалося.було на нашому боці.У глухо-могутнім відлунні кроків.і то.іздавалося.чулось пророцтво
удачі.
Зненацька.думалося нам.заскочили ми голих мавп.Хвацько.майже не зусрічаючи опору.руйнували ми у ту ніч їх хлипкії.укриті пожухлой соломой.оселі.Руйнували...Руйнували.аж допоки.якось разом.з усіх боків.не почали проростати іспочатку.іздавалось.невеликії.та вже за кілька митей опаляючи небо.вогняні квіти.Квіти.змінившії усе.бо з усесильних переможців.лише за кілька невловимих митей.перетворилися ми на розгублених.слухаючих лишень своє серцебиття.нікчем.
-Назад...Напрям всім проти вітру.-трубив тоді.памятаю.Атта.зупиняючи хлинувше у іздавалося.єдину іще не охоплену вогнем сторону.Стадо.Втім.марні.були всі його надможливі потуги.Не встигал він і кліпнути оком.як зупинивши і згуртовавши одних.він недораховувався більшості зупиненихй згуртованих.тільки но перед цим.
Не знаю як вийшло.що зупинений одним з перших.лиш я один й не залишив Атту.Ізпочатку...Ізпочатку.коли вогонь іще не торкнувся мого тіла.страх перед вогнем у очах Атти.можливо.був ще сильніший за страх перед справжнім вогнем.Потім...потім.коли навкруги палала не тільки земля.а й здавалось.вже саме небо...не знаю...можливо безнадія.поєднала мене Аттою потім.
-Ну.а ти?..Що ж не біжиш.разом з усіма.ти?..-вдарив мене.ізгадую.гірко-насмішливими словами Атта.коли ізникли десь у димовій безвісті.останні тримавшиїся біля нього мамонти.
Час.ізгадую.просто на очах ізмінював тоді свій плин.Яким же...яким же.упевнено-сміло-нестримним.іздавалось.ще зовсім недавно був Атта.Тільки от от.іздавалось.розколював він своїм трубним гласом небеса.Тільки от от.він був якщо й не самим часом.то принаймі його неосяжно-нескінченою часткою.-і як же давно...як же давно.іздавалось..проросла у його очах вицвівша квітка байдужості...
Не знаю скільки ми вибирались із кола вогню.і скільки безмовно дивились.піднявшись на пагорб.як пожирає колись.іще зовсі недавно.такую розкішну долину.вогонь.вогонь.у якому не було спасіння рятувавшимся по вітру.та неосяжно довгим.здавалося то.
-Треба спробувати вивести хочаб жінок із дітьми.Треба хочаб спробувати...-перервав тоді.ізгадую.іздавалося вже погаслеє.перетворюючеєся на неосяжне.мовчання.Атта.-Якщо не істихне й буде мінятися вітер.а він не істихне і буде мінятись.-в живих не лишитись нікому.Нікому...одне лише тішить-не лишиться й мавп.Що скажеш...-не цього чекали вони.ха-ха-ха-ха...-розродившись
якимось первородно-правічним сміхом.звернувся тоді.ізгадую. немов би до мене.Атта.Немов би.-бо не мене питав Атта.Не мене.-а можливо навіть того.кому імя Вічність...
Що було потім...Хіба оповісти словами.що було потім...Хіба оповісти.як знайшовши затиснутії вогнем у Чорних Каменів.залишки Стада.виривалися ми тоді в гори.Хіба оповісти.як не зупиняючись.лишали ми за собою тільця задихнувшихся малюків.й ревущіх над ними матусь.Хіба оповісти.як просто на очах.ставало нас усе менше і менше.і як ми просто.вже незбагнути куди.йшли за Аттою.Йшли.бо просто не могли не йти.Не могли.бо хто ж в змозі встати всупереч Вогню.
Правічне палаюче дерево.упавшеє просто на Атту.підмяло тодітак вже було.одною з гілок і мене.Не ізбагнути.Не ізбагнути.як й скільки був без свідомості.Не ізбагнути.Ну та хіба ж про це річ.
Опаливши не відібрав у мене життя вогонь.Й хоч без нього палало.ізгадую.тоді усе моє тіло.й ніякому найпівнічнішому вітру.не було під силу остудити його.усе ж не умер я.
Втрачаючи раз пораз.й з кожним разом усе надовше.свідомсть.блукав я
ізгадую.по ізчорнілому попелищу.іще донедавна такої благодатної землі.шукаючи вже невідомо що.
Пішов дощ.і сірі краплини.повідаючи немов ніпрощо.безлико шуміли.ізгадую.на згарищі Великого Мурашнику.Безлико.немов би не було ніколи ні мавп.ані Стада...й нічого.й немов би не було нічого поза краплями.Поза дощем.
Не розум.Не розум.-ноги.вели мене ік гірським полонинам.От тут.От тут то.якраз було.іздавалося.все по старому.Й посвист гірських байбаків.й прозорі пахощі трав.й крижанії джерела.-усе було.іздавалося.по старому.Усе та.та не тим був уже я.
Незагоюючиъся опыки на тілі.й іще більшії опіки на душі.-так виглядав я тоді.Й лише соннії трави.шепотіли мені.памятаю.тоді щось з дитинства.
Довго у напівсвідомості.блукав я по гірським полонинам.дивуючись якійсь не осінній розкоші трав.втім зрештою хоч іспізнившись. заславши вперед сивочолу Хурделицю.в гори прибула Зима.Прибула.та ізнов не захотіла забирати мене із собою.Смерть.Лиш настільки на скільки я міг витримать.ізнов обпікав мої іще не загоєні рани Мороз.Лише так щоби я міг ледь-ледь.але усеж їх долать.вкривав нехоженії гірськії стежини.Сніг.Щоби я ніколи про нього не забував.але лише рівно на стільки.нагадував про себе.постійно супроводжуючий й інколи навіть запаморочующий мені голову.Голод.
Нескінченою.ізгадую.іздавалася мені та зима.Нескінченою.та колись то приходить кінець усьому.
Ледь живим.був підібраний я навесні.Стадом Сірих Бивнів.Ледь.але живим.Не швидко одужував я.втім й не було куди поспішати.Бебарвно-тягуче-нікчемним здавалося мені тоді майбутнє.Минуле...минулого ж начебто й зовсім не було.бо як не випитував я.-нічого не знали вони ні про Величну пожежу.ні про людей.ні узагалі про край що за горами.Тимпаче.нічого не відали вони про північнії землі.
З часів.коли впала Зоря і закрилися гірськи переходи.лиш безкрая західна рівнина.була ізвідтоді.їхнім Всесвітом.Що ж поза ним...про.що поза ним.повідалось лишень у казках.
Чорна тиша Безодні.велося у них.-затопила всю Північ.Білим шумом.
Неосяжність.заключали вони.розбивала свої безликії хвилі за горами.
-Все трохи не так.-з гіркою усмішкою.безбарвно-безлико.перечив я їм.й повідав щось із свого життя.та тепер вже на їхніх обличчях раз пораз. розквітали поблажливі усішки.
Повернути б назад все.Нда...зовсім не так.повів би себе я тоді.Нда.зовсім не так.а тоді.-тоді ізгасший здавалося навіки вогонь.іздавалось з подвійною силою.раптом ізнов спалахнув у моєму серці.
-Розтоптати.найперше.й слідів не залишивши всіх голих мавп.А по друге...й по третє-на кордонах земельїх зустрівши.-ізнову топтати.топтати.топтати.топтать...-виголошував я.як тільки став у силі ізявлятись на Раду.
-Ніколи не нападати першими.-от такий заповіт нам лишили батьки.А їм їхні батьки.А їм їхні.Й з правіку от так.і не нам вже ломати.цю заповідь.Й дасть доля.і наші сини.її не зламають.-ізпочатку.мабуть й зглядаючись на мій стан.мяко казали остуажючи мене.старші.та ізкожним разом усе поблажливішими й усе менш мякішими ставали посмішки Ради.
-Ніколи не було у наших місцях.щоби голії мавпи.зробили щось мамонтам.Не бачив ніхто їх з вогнем.а тимпаче його добуваючих.Ну якими...ну якими майбутніми Володарями Світу.ти нас стращаєш.Ну що можуть їх дві не швидкі.і ще дві.нікчемні ноги.На один лише бивень.їх можна насдити з десяток.Продовжують рід в них.лиш ті хто прожив пів життя.а до того.до того їх все ще годують батьки...Зупинись.Ти хоч й обраний небом.та от так от в нас кажуть-Великий Пророк.або Нікчема-Блазень.-виходить із того.хто мічений блискавкой.
-Ніяким не небом.Ніяким не небом.я мічений.Попіл.Я попіл.-і попалом станете й ви...й стануть всі.як не вчуєте мене.-втім відказував я.й на голоси.що немов би бажали й добра.
-В нас зламаються бивні-не відростуть.їх же нікчемні неходячи ноги.-безліч з дерева бивнів народять.й зламавши народять ізнову.Діти...їх голі нікчемнії діти-сповитії будуть у наших же шкірах.й вогнями...й вогнями.укриються землі...і попіл.і попіл тоді вже запізно застукає й в ваших серцях...і запізно.запізно вже буде робить.що кажу я.-от так віщував я.хоч й бачив наскільки згубившим знання.і якеє ізгублене в часі.-було теє Стадо.Й от так Попелюшкой.-й був прозваний.
Довгії довгі роки.спливли із тих пір.
Й я якось ураз переставши пророчити.став.поступово.для усіх лише тінню.й якби не бешкетники діти.-кричащі у слід-Попелюшка.Гей.дід Попелюшка.-ніхто би не знав.як до мене звернутись.Ніхто не згадав би не теє що справжнє імя.а й призвісько.
Так от ж бо сталось.що майже пів світу.обійшли ми з тих пір.шукаючи кращої долі.й полишив назавжди краї материзни Сірих Бивнів.Не ізлічити.скільки прийшлих розчинилося в Стаді.із тих пір.та й не ізбагнути вже стало.кого й називати тут прийшлим.Померли всі ті.хто памятав як я прибився до Стада.та й їх діти.та й їх діти.якії іще не померли. вглядаються уже у обрій.От так.Я ж живу.Можливо...хіба тут збагнути.можливо.допоки мені не повірить іхтось.й забере із собою.мої не веселі пророцтва.Хіба тут збагнути.діла от такі...
Не зупиняючись Хо підняв голову.Біла хмаринка.усе ще пливла над ним.Іздавалося.вона просто таки супровджувала його.Супроводжувала
.не даючи засумніватись.Супроводжувала.не даючи збитись з дороги.
Звісно це тільки здавалось.Хоча...Хоча іскільки днів.пройшло вже звідтоді.як він попрощавсь з Попелюшкою.Скільки поприщ.пройшов ізвідтоді.а небо...а небо.немов би забувши про час.про усі пори року.-було неізмінно-прозоро-блакитно-однакове. Дорога до дому...Якими ж ізвичними.стали для нього за роки й роки мандрів. шляхи.і яка ж не ізвична...яка ж неізвична.усеж. іздавалась.дорога до дому.Дивно...-він так й не знайшов.шо шукав.й усеж.наближаюча його тепер до дому дорога.кожен крок-відлунював тепер у його серці.якоюсь прозорою чистотою.Нда...як і усі інші.Попелюшка не відкрив йому сенсу життя.Не відкрив.Та чомусь не відпускав.бринів у вухах його старечий голос.Чомусь.вставали.заворожуючи.перед очима видіння із його життя.і чомусь якимось безликим.іздавалося власне.Ні.не тому безликим.що хоч й бувши опаленим.Попелюшка.усеж дивився у очі майбутньому.він же шукав невідомі сліди на розбитих дорогах.Ні.-безликим.тому.що ніколи.іздавалося.не запалати у його серці вогню.який запалав у серці Атти.Ніколи.іздавалось.не утримати йому як Атта.на своїх плечах небо...Й усеж...й усеж всупереч всьому.Хо відчував.що якась незбагненна розрада.усеж.розлилася повіттю у його серці.й тепер.й тепер.й кольори.й голоси.й аромати дитинства.пестили якимись лагідно
лагідними хвилями його втомлено-втомлену душу.
Низовії Пасовища...Хо впізнавав і не впізнавав рідний край.Такі
рідкісні при ньому.небесно-блакитнії квіти.тепер розливались озерами.Чорні Гаї.колись то.здавалося.невимірно Чорні Гаї.-немов просвітлішали.Лиш небо...лиш небо.іздавалося.таким же високим.
Ні.не ошуканий зідеалізованими призабуто-домисленними мареннями. відчував себе Хо.бо вже хто хто .як не він розумів-Не залишить.одні й ті ж сліди.на одній тій ж дорозі.Бо вже хто уже хто.як не він розумів-Два рази не зламать один бивень.Й усеж...й усеж якось не звично тьохкало серце.щось ізнову повернене.вчувалось в відлунні кроків.
Не впізнаний Нижнім Дозором.хоч там і було кому його упізнати.він лише тепер по справжньому ізбагнув.що наврячі його упізнають відразу і рідні.Хіба лише мати...Та.втім.він.а хіба він ізможе упізнати своїх менших братів і сестру.Братів.які уже не виключено.переросли його.Сестру.яка уже мабуть на виданні.Нда.лише тепер Хо по справжньому починав усвідомлювати як довго не був дома.
-Хо.братику...Не впізнаєш...Наші в дозорітебе також не відразу впізнали.як ти вже пройшов.тільки тоді молодому наказали.щоб біг до
матері.щоб ік дорозі вийшла.а тут я на шляху.Я тебе одразу упізнав.
Якусь неосяжно-тягучую мить.Хо немов би і був і не був собою.Якусь мить.він немов би спостерігав себе зі сторони.Не швидкі води джерельця.уносили кудись у безвість із якої він немов би тіьки но повернувся.блакитнії й білі пелюстки.Такії ісхожії на його мрії.блакитні і білі пелюстки.Піймавши одну з них.він і сам.немов упіймався...немов розчинився у безмежжі марень.
-Ха-ха-ха.-та то просто дівчатка бавляться.До свята іще далеко.
Гадання.Ну звісно то було гадання...Як ж давно усеж таки він не був дома.-ізнову подумалось Хо.
-Здоров брате.-лише тепер.утім усе ще до кінця не повернувшись у дійсність.вимовив Хо.-Довга...яка ж вона довга дорога до дому.
-Та вже майже дома.Ну розповідай -де був.Що бачив.
Значить він вимовив останні свої слова у голос...Такого.іздається за ним не водилось...Хо дивився на свого молодшого.такого ісхожого на матір.брата.і просто таки відчував як по серцю розливається тепло.
-Ну веди.раз вже майже.
-От бачиш.я ж казав.-дівчатка бавляться.
Не дівчатка.а дівчина.На якусь мить їх очі зустілися.Очі стрункої біло-попелястої красуні.і його Хо очі.Втім іще за мить.лише ледь-ледь
помітнії на воді кола.розходились від прибержної осики.а папороть...а лапатая гілка папороті.хиталась вже просто.немов би від вітру.
-Хто вона...-усе ще дивлячись у слід зникнувшій красуні.вимовив Хо.
-Хто?..Ха-ха-ха-ха...ну звісно.-як тобі упізнать...а вона от й досі усе тобою марить.Ха-ха-ха...от й зараз мабуть на тебе гадала...
Хмаринка.Біла Хмаринка...На Хо ізнову нахлинули спогади.Лиш той в кого в серці вогонь.ізнайде її там-не знає й де сам.-ізгадалися йому правічні слова правічної легенди.-Лиш той в кого в серці вогонь.


Всім гарного дня;) ))))
 


форум сайту Анумо знову віршувать! » Творчість поетів, які проживають в Україні » Чернігівщина » Дмитро Дим. Чернігівщина
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:



 
     
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz