ПОЕТИЧНИЙ ФОРУМ

RSS    Правила форума   Пт, 29.03.2024, 10:00
 
Поновлені теми
 
        

пошук по сайту:

 

 
НОВІ СТОРІНКИ ТВОРІВ:

Сергій МОСТЮК
Руслан БАРКАЛОВ
Василь КОРОТКИЙ

 
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
форум сайту Анумо знову віршувать! » Поезія - це завжди неповторність » АНУМИКИ. Найцікавіше » Зірочка (від Світлани Кедик) (Казка-повість для дітей)
Зірочка (від Світлани Кедик)
svetakedyk    Date: Ср, 27.10.2010, 22:32 | Message # 1
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Управляючі
 
Повідомлень:
24
Прошу допомоги, порад, критики.
У більшості з нас є діти, можливо ви(батьки) маєте змогу перечитати дану казочку діткам. Мені дуже треба знати реакцію діток - сподобалось, не сподобалось, цікаво...
Ну і звісно реакція бітьків від перечитування.
Ось перша та друга частини, незабаром продовження.

Зірочка[

1.
…Коли там нікого не має і настає тиша, олівці вилазять своїми гострими носиками з картонної хатки, аби погуляти сторінками книжечки. Олівці вміють складати букви в слова. Тому на першій сторінці, олівець, якого звати Простим, написав перше слово – Веселка.
Його різнокольорові братики з захопленням дивилися на великі, гарні букви. І здавалося, що вони усміхаються, хлопають чорними очками позираючи на свій прозорий стан. Звичайно, олівцям захотілося їх зафарбувати. Тому вони попросили яскравих фарб у Веселки, яка була уявою Зірочки.
Зірочка - звичайна дівчинка з русявим, довгим волоссям, яке мама часто підв’язує у два хвостики, карими оченятами, кирпатим носиком… розумно-допитливим виразом обличчя і надзвичайно мальовничою уявою. Навіть кімната Зірочки, наче, наповнена якимись по-справжньому добрими чарами. Та хіба можуть бути найбільші чари ніж радість, любов, щастя, доброта?...
І як тільки-но з’явилося веселкове відображення слова, як дмухнув теплий вітерець, листочки тої книжечки здійнялися і галасливим вихором понеслися у свою казочку, яка прозорими рядочками сумувала на них. Виявилося, що слово те було чарівним. Але аби чари здійснилися те слово має прочитати дитина. Тоді Зірочка задоволено вигукнула – Ве-сел-к-к-ка!
Тої миті, олівці, один за одним пострибали на наступний листок. Вже за хвилину там з’явився Потічок. Його мама-Гора відпустила погуляти лісовими стежками. А високо у небі, над ним і над зеленими деревами красувалося сонечко. Воно лоскотало його маленькі хвилі своїм проміннячком і весело усміхалось, коли поряд пропливали білі-білі хмаринки. Здалеку, вони були схожими на мрію. Бо не встиг подумати Потічок про своїх лісових друзів, як вони з’явилися і весело перекидалися на галявині, що жила поблизу. Зайчики, білочки, лисички-сестрички, вовчики-братики, ведмедики косолапі...мурашки, жучки, метелики, павучки, жабки, пташки... Усі дружно жили на узліссі і в глибині Чарівного лісу.
Але Потічок був маленьким і дуже неслухняним, а ще допитливим, бешкетним, грайливим. Тому йому було завжди цікаво що розташовано за Чарівним лісом. Він казав – коли я виросту, то стану мандрівником. Мама-Гора усміхалася і ледь чутно шуміла листочками дерев... Кожної осені вона дбайливо масажувала спинку синочка краплинами дощу, сповивала молочним туманом. І вже майже зимою вкладала спатки під шаром товстого льоду, залишаючи вузенькі лунки та стежечки для свіжого зимового повітря. Навіть не знаю, чи це збіг, але саме цієї зими Потічок розмотав туманну пелену, виліз крізь лунку і маленьким струмочком вирушив у подорож.
Гуляючи по лісу він заблукав. Насувалася ніч, ставало прохолодно, тому аби його маленькі хвилі не замерзли він вирішив бігти швидше. Але, як не намагався, не міг повернути назад. Його хвилі дедалі ставали більшими і все швидше тікали долиною. Та долина простяглася в глибині рідного лісу невеликим ярочком. Спочатку йому було весело і дуже цікаво, але потім стало страшно, саме тоді, коли зрозумів, що загубився.
Нічка застала його зовсім несподівано. Тож вирішив просто текти собі.
Нестямився, як потрапив у річку. Його хвилі вже стали більшими і сильнішими. І він уже не міг однією хвилею торкатися обох берегів, бо вони тікали сушею далеко один від одного. Течія несла його кудись, а він з сумом згадував Чарівний ліс. Сумуючи зачепився за гілочку край берега і почав плакати. Та на диво замість сльозинок з його очей вилазили білі, пухнасті, малесенькі кульки. Вилізали блиском, чи може розрадою Потічка і вмить розлітались у всі боки. Від такого дива йому аж весело стало. Навіть не помітив, що кульки присипали його міцним сном у котрому Потічкові наснилось, що він перетворився на ніжне створіння, може трішки холодне, але дуже приємне на дотик.
Ой страшно, ой як страшно… ледве чувся голос з-за дерева. А ще було чути, як дерево тремтить потріскуючи сухими гілочками. Маленька Сніжинка кружляла собі у таночку і наспівувала:
Я Сніжинка, я маленька,
Та грайлива, та гарненька,
Весело літаю,
З Вітром граю.
Сопілка є у Вітру,
Не проста, а чарівна,
У таночок радо піду,
Хоч уже й весна.
Присіла вона на гілочку, подивилася на маленьке волохате створіння й питає:
– А ти що тут робиш?
Волохатик навіть голівки не піднявши відповів:
– Боюся.
– А навіщо ти боїшся?
– Не знаю, я ще маленький, от і боюся.
Сніжинка дивилася на нього і думала – а як це боятися? Може, це приємно і солодко, як у обіймах мами-Хмарини? То може, і собі побоятися?
Тому всілася ближче коло волохатика, як і він затулила ручками очі, затрусилася і примовляє – ой, як страшно, ой як страшно…
Волохатик відкрив одне око і глянув на неї, не піднімаючи голівки. Спитав:
– А ти що робиш?
– Боюся.
Відповіла Сніжинка.
Волохатику стало шкода маленьку, бо подумав, що вона так само, як і він вилізла з теплого барлога без дозволу мами і заблукала.
А давай, ми разом будемо боятися, залізай на мою долоню – сказав Волохатик з піднятою головою ще й усміхнувся.
Давай! – як завжди, грайливо відповіла Сніжинка і стрибнула на м’яку лапу нового друга. Вона міцно притулилася до нього, а він ніжно, наче ковдрою, прикрив її пальчиком.
– А як тебе звати? – спитала Сніжинка.
– А як тебе звати?
Відповів їй волохатик запитанням.
– Я перша спитала.
– А я другий.
Засміялися обоє дзвінко-дзвінко…
– Я – С…
І як тільки-но вона хотіла вимовити своє ім’я, як раптом чхнула і вийшло – жинка.
Волохатик тоді сказав:
– Будь здорова, Жинко, ну от, ти застудилася.
– Та ні.
Запевняла Сніжинка.
Волохатик все ближче пригортав її до себе, аби зігріти. Тай ніч уже наставала. Він скрутився калачиком, обережно приклавши долоню до грудей. І тільки очі Сніжинки виглядали з-під густої, м’якої шерсті.
А як тебе звуть, мій милий друже? – знов спитала. Та волохатику вже снився літній сон з смачненькими ягодами, медом і маминими обіймами. Він пробурмотів з просоння – як те-е-п-ло-ло… Дивне ім’я – подумала Сніжинка і знову спитала – ти спиш, Ло? Дивися, які гарні зорі, дивись! – казала, – я звідти родом, із самого неба. Скоро весна, Сонечко облоскоче Землю промінцями і я перетворюся на водичку і нарешті легенькою парою піднімуся до мами..
Та ведмедик вже не чув її казку, бо міцно спав. Дерево прикрило їх своїм гіллям, утворивши щось схоже на колисочку, яку вітер колисав виграючи на сопілці аж до самої весни.
Нарешті ведмедик прокинувся. Незабаром помітив, що тримає у своїй долоні маленьку, сріблясту краплинку, яка виплигнула тої ж миті, як він розціпив свої волохаті пальці.
Жинко, ти куди – спитав ведмедик.
– До мами, мій любий Ло.
– А як же я?
Похнюпив носика.
–Ти житимеш зі своєю родиною. Вони прокинулися і вже тебе шукають.
– А ти повернешся?
– Звісно. Ми ще не один раз будемо весело боятися.
– До зустрічі, Жинко!
– До зустрічі волохатику, Ло.
Промовив спросоння Потічок, загомонів, задзюрчав у променях весняного сонечка. Оглянувся, а навколо так багато Хвиль і всі незнайомі, і всі такі великі. Страшно, та повернутись до мами хочеться. І вже було хотів шубовснути у річку - будь що буде, коли оглянувся і помітив засмученого ведмедика. Хіба то було не сном?
Ох, швидше б мене знайшли, – думав ведмедик, – але, як мене відшукають? Боятися з Жинкою було веселіше ніж шукатися, сумно… 
Заплакав, і тут з кутиків його великих, чорних очей вилізли Сльозинки, потихеньку пробралися по шерснатих щоках і залізли на вологого носика. Всілися там тай сидять – животики на сонечку гріють, а виблискують як… Тут їм захотілося погратися з промінцями. Вхопилися вони за тоненьку струну і почали її розтягувати хто куди. Забринів сонячний промінець, як скрипка, чи вірніше, заскрипів, та так, що Ло стало лоскотно. Він звів очі, як тільки міг, аби подивитися що це коїться на його носику.
– А що це ви робите?
Спитав ведмедик.
– На скрипочці граємо.
В один голос відповіли близнючки Сльозинки.
– А вам обов’язково грати на моєму носику?
– Та ми не на носику, ми на скрипочці граємо.
– Але всілися на мій ніс.
– Не плакав би, то й не сиділи би на носі.
– Ага, вам добре казати – не плакати, а мене… мене, між іншим, шукають.
– Ну от і добре.
– Що добре? Я шукатися зовсім не вмію.
– То тобі й не треба, самі знайдуть.
– А якщо ні?
– Тоді ми тут оселимося.
– Що прямо тут?
Перепитав ведмедик, тільки його очі вже так зійшлися, що майже притулися один до одного, йому враз запаморочилося в голові і він впав.
Ну от, ще й гулю на лобі набив – промовив до Сльозинок. Та відповіді не було.
Ей, ви де сховалися – продовжував ведмедик, тепер і вас шукати доведеться…
Подивився навколо, а навколо… квітів так багато, а всі такі пахнючі, аж з’їсти їх хочеться, так солодко пахнуть. Ой, вибач, квітко, мало тебе не стоптав – примовляв Ло, обережно підіймаючи пелюсточки Підсніжника. Бо подумав, було, що його мама та братики з сестричками, може теж шукаються, тобто ховаються. Так і ходив лісовою Галявою і обережно припіднімав майже кожну квітку, кожен листочок, який щойно прокинувся і ледь зазеленів.
Подекуди ще лежав сніг, ведмедик ставав своїми лапками на його м’яку ковдру та враз прискорював ходу. Ой, пече – казав і чимшвидше йшов.
Потічок майже цілий день спостерігав за ведмедиком і нарешті наважився спитати: А ти як сюди потрапив з мого сну?
Ведмедик відсахнувся та миттю заховався позаду дерева.
- Та не бійся ти мене.
- А я не бо-ю-ю-ся. Лише трішки і це тому, що не бачу тебе.
- Та я Сніжинка, пам’ятаєш?
- Ні, я такої не знаю. Я Жинку знаю. А ти де заховався?
- Я не ховаюсь, тут я, тут.
- Де, тут?
- Та під берегом, зачепився за коріння дерева за котрим ти стоїш.
Ведмедик поволі підійшов до краю берега і вдивляється, але нікого не бачить окрім води. Тоді Потічок вискакує на нього краплинами, дуже схожими на Сльозинки вигукуючи:
- Ось тут!
- Та ти геть мокрий. Не боїшся застудитись?
- Ні, я ж Потічок.
- А що Потічки ніколи не хворіють?
- Ніколи, ніколи.
- Шкода.
- Хіба бути хворим це добре?
- Та ні, але добре, коли мама готує тобі гарячого чаю, годує смачним, солодким медом і цукерками, а ще цілий день сидить поруч тебе… А чого ти там сидиш?
- Та вже збирався йти.
- Куди?
- До мами.
- Також загубився?
- Ага.
- А давай ми разом будемо шукати дорогу до мами. Ти - попри берег Річки, а я впродовж.
- Добре, так веселіше.
- А що Жинка це справді ти?
- Не знаю точно, але точно знаю що ти мені снився. Ну добре, побігли.
Радо вигукнув Потічок і плигнув у вихор найбільших річкових хвиль тай зник.
Ведмедик тільки встиг помітити великі та маленькі кола на поверхні води. А казав, що разом будемо йти. – Подумав і пішов по краєчку берега знову похнюпивши носа.
Ось і вечір настав.
Я все ще не відшукався – думав маленький Ло, і мрійливо дивився на небо, яке заховало Сонечко. Тепер Сонечку також треба шукатися. Ох, швидше б мене знайшли, – думав ведмедик, – але, як мене відшукають? Боятися з Жинкою було веселіше ніж шукатися, сумно… :(
Заплакав, і тут з кутиків його великих, чорних очей вилізли Сльозинки, потихеньку пробралися по шерснатих щоках і залізли на волого носика. Всілися там, тай сидять – Місяць на гачечок ловлять. Зловили і тут їм захотілося розгойдати його, аби покататися, як на гойдалці. Біб-бом, Бім-бом… – заспівали і крикнули – гей Зорі, ану в таночок! Підморгнули Зірочки сяйвом і закружляли у вологих очах ведмедика, закружляли на ціле-цілюще небо, таке велике-превелике…Та враз Ло стало лоскотно. Він звів очі, як тільки міг, аби подивитися що це коїться на його носику.
Сльозинки! – радісно вигукнув, – відшукалися!
Усміхнувся солодше за мед.
– Ну, от, бачиш, ми відшукалися і ти неодмінно знайдешся. А тепер спи, ми колискову тобі заспіваємо:
Бім-бом, Бім-бом…
Спи маленьке ведмежа.
Очки закривай,
Бім-бай, бім-бай…
Що, спить? – промовила одна з близнючок Сльозинок.
Ага – відповіла друга.
– То цссс-сс-с…
– А-г-а-а…

Тим часом Потічок доплив аж до самого Моря. Він же не подумав, що ведмедик біжить, а не пливе і то набагато повільніше. Він ще ніколи не бачив таких великих хвиль і так багато риб. Та найбільше його увагу привернула кольорова травичка. Від тих кольорів, здається водичку, ніби хтось зафарбив. Довго роздивлявся яскравий ребус, аж поки найстарша Хвиля не сказала , що ту красуню звати Водорість. Потічку подобалось за нею спостерігати та найбільше слухати про неї розповіді. Якось Хвиля розказала йому таке:
Водорість народжує бульбашку, хапаючи сонячні промені. Тому Водорість завжди тягнеться своїми ручками догори. Але одного дня вона стала зовсім сумненькою. Сумувала, бо жила одна у такому великому Морі і заплакала. А білому Пісочку, що непорушно лежав собі на дні, стало шкода її. Йому так дуже хотілося її розвеселити, та не знав як. І подумав – я станцюю свій улюблений танок для неї. І раптом у воді закрутилася кулька маленьких піщинок. Ті піщинки одна за одною посідали на її кучеряві листочки. Водорість похлопала очками туди-сюди, їй стало лоскотно і вона засміялася, так щиро і голосно. Але згодом знову заплакала.
– Чому ти плачеш? – спитав у неї Пісочок
– Бо я зовсім саменька. А мої мама і тато, братики й сестрички...
– Де вони?
– Захворіли.
– Вони захворіли?
– Так. Захворіли, бо не могли ловити промені Сонечка.
– А куди поділися промені
– Їх застелила велика, чорна пляма на поверхні моря.
Тоді Пісочок подумав і сказав:
– Давай я буду вашим сонечком.
Водорість усміхнулася.
– Ти дуже хороший Пісочку, але нам треба Сонечко. Якщо не буде Сонечка, то не буде й нас. А якщо не буде нас – Море не зможе дихати. Воно дихає бульбашками.
– А що в тих бульбашках?
– Повітря.
– То що, всі риби помруть, бо у Моря не буде повітря? То що ж буде? – зацікавлено питав Пісочок.
– Не буде свіжого вітерцю на березі.
– А навіщо берегові свіжий вітерець?
– Аби було легко дихати...
Допитливий Пісочок дуже нагадує мене – подумав Потічок, слухаючи, бо йому також цікаво усе на світі: нащо Морю дихати? Що то за велика пляма на його поверхні і хто її зробив? Де закінчується Море?
А ще Пісочку було дуже цікаво познайомитись з Океаном, а Потічку з – Пісочком. І як зазвичай це сталося зовсім несподівано. Нещодавно, дві великі риби пропливали повз Пісочка та й розмовляли між собою. Він не хотів підслухувати їх розмову. Але зовсім випадково почув, що Море закінчується на початку Океану. Тому вирішив у своєму таночку прогулятися до самого кордону Моря з Океаном. Він крутився увихорі хвилі, яка, наче несла його.
Маленькій хвилі було цікаво гратися з його піщинками, а Пісочку – з її течією. Тепер вони мандрували удвох.
І нарешті Пісочок спитав у хвилі:
– Ти хто?
– Хвиля.
– Тебе звати Хвиля? Але у Моря багато хвиль.
– Я особлива хвиля.
– Як це?
– Я хвиля маленького Потічка.
– А де твій Потічок?
– Я ї є Потічок.
– То ти Хвиля, чи Потічок?
– Потічок. Який не послухав маму-Гору і поплив спочатку у Річку, потім у Море, а тепер ось, гублюся в Океані.
– Хіба ми не в Морі?
Здивовано запитав Пісочок.
– Ні, ми в Океані.
– А як ти знаєш?
– А мені, он та, велика Хвиля прошепотіла на вушко. А хочеш я тебе винесу на поверхню Океану? І ти сам усе побачиш.
Спитав Потічок?
– Звісно!
Відказав і аж заструменів Пісочок.
Тоді Пісочок уперше побачив поверхню океану. Вода потихеньку собі хлюпала, хлюпала, хлюпала... Водичка колихала зірочки, які пірнали у глибину, бо була нічка. Пісочок так захопився, що й не помітив, як його підхопила велика хвиля і понесла...Вона несла його довго-довго, адже Океан дуже великий – широкий та глибокий, набагато більше за Море. Несла його хвиля аж поки не настав ранок. Тоді Пісочок уперше побачив, як прокидається Сонечко, і захотів з ним познайомитись. Як тільки-но він про це подумав, як велика хвиля прилинула до берега і лишила його там. Після знайомства з Сонечком білий Пісочок став жовто-золотистим – засмаг. Вони ще довго розмовляли з промінчиками, аж поки йому не стало дуже спекотно. Тоді він згадав Водорість і її бульбашки, котрими дихає Море, аби на березі продував свіжий вітерець.
А ще він подумав – неможна, аби на поверхні Моря та Океану плавали чорні плями. Хоч в і не знав звідки вони беруться.
Потічок, як завше, весело плавав собі. Може навіть і не сумував за Чарівним лісом, хіба що за мамою. Часом згадував ведмедика Ло, та тільки до якого берега не линув ніде його не бачив. Певно, знову загубився – думав.
А одного дня Сонечко запросило його у гості на Небо. І раптом. Над водою з’явилася маленька, біла Хмаринка. Вона піднялася високо-високо. Це промінчики Сонечка подружилися з хвилею Потічка і їхня дружба перетворилась на Хмаринку. Вона наче цукрова вата літала-літала і роздивлялася усе навколо. Було цікаво дивитися згори на Землю. А найбільше було цікаво підлетіти ближче до Сонечка. Тож Хмаринка піднімалася все вище й вище. Аж поки не змогла торкнутися своїми пухкими ручками Сонечка. І тоді їй стало дуже тепло.
Сонечко, чому ти таке гаряче? – спитала Хмаринка.
А Сонечко усміхнулося і відказало – аби обігрівати Землю.
– А можна мені підійти ближче і подивитися на тебе?
– Звісно, що можна.
Та як тільки-но Хмаринка заглянула украсиві очки Сонечка, то насупилась, зщуривши носика і заплакала. Вітер підхопив її своїм вихором і поніс далеко-далеко, туди де живе Чарівний ліс. Хмаринка над ним плакала. Це йшов дощик. А дорогою він запримітив ведмедика, котрий брів попри берег і все ще видивлявся Потічка. Тоді Потічок-дощик маленькою краплинкою, трішки вологішою і теплішою за Жинку, трішки холоднішою за Сльозинки всівся йому на щіщки і поцілував носика, примовляючи – привіт, друже, як тобі не важко мене нести?
Потічок! – вигукнув ведмедик, - де ти так довго ховався?
- Ой я не ховався, я плавав у Річці, потім у Морі, в Океані, познайомився з Водорістю, з милим Пісочком, Сонечком от тепер йду до дому. А ти так і не відшукався?
- Ні, засмучено покивав головою.
- Та нічого, ти неодмінно відшукаєшся. А я буду час від часу до тебе приходити. Ти тільки не сумуй, добре? Бувай, Ло.
І зник, наче змішався з усіма на світі краплями дощу.
Наступного ранку ведмедик уперше зустрів весняну Зорю, вона і вчора до нього приходила, та він ще спав. Вона завжди приходить тихо-тихесенько, так, аби не розбудити – гладить рожевими поцілунками гарячого Сонечка і прицмокує, коли ще солодко сопеш собі, сни ганяєш полем у країні Мрій. Та враз Зоря визирає зі сну і кличе за собою. Така запашна, така м’яка на дотик, як цукрова вата, ще й солодка… бере за руку і веде.
Близнючки Сльозинки прокинулися перші. Затріпотіли з Промінцями, подивилися на себе у блиску ведмедикових оченят і вже було хотіли затанцювати на його носику, як хтось лагідно промовив: г-г-г-а-а-в-в.
Ой, а хто це таке? – здивовано спитали Сльозинки перекидаючись поглядом одна з одною – отак брали і кидали то сюди, то туди… Протерли ведмедику очі, які ледь відкрилися, і тикнули його носиком до незнайомця, мовляв воно таке ж волохате, як ти, то певно твій родич.
– А ти… а ти хто?
Нарешті спитав ведмедик.
– Гав.
– Тебе звуть Гав? А я – Ло.
– Гав.
– А що ти тут робиш?
– Гав.
– Та знаю, ти Гав, а я - Ло.
– Гав.
Ведмедик дивився на Гаву і думав: якесь воно дивне і таке волохате. У мене хоч вуха не такі великі… Оглянувся позаду себе так аби роздивитись свою спинку, а потім додав подумки – і хвостик не такий патлатий… А в нього ніс кудись провалився в обличчя, лише одні ямочки визирають, і як так можна дихати? А очі які великі. Та й ще воно говорити не вміє тільки гавати… Сльозинки кажуть, що це моя рідня. Ну, волохате, майже як я, трішки менше, зате я вищий і сильніший. А ще воно, мабуть теж шукається? Ой…
Сльозинки, ви де? Сльозинки, ви де, вилазьте?!
Не хочемо – відповіли в один голос.
– Як це не хочете?
– А так, набридло рюмсати.
– А мені не набридло, думаєте? Ану вилазьте!
– Не виліземо. Ти подивися на те Гаву, таке мале, а таке щасливе.
– Щасливе?
Здивовано перепитав Ло.
– А яке це щасливе?
– Ну, це таке… таке, як Гав.
А маленьке Гав хвостиком вертить то сюди, то туди, стрибає, бігає по Галявині, принюхується до усього живого, з усіма знайомиться. До ведмедика прибіжить погаває і знову промені Сонечка ловить. Отак стане підніме маленьку голівку, призіщурить оченята і тягне промінець мов ниточку. А коли зів’є золотий клубочок, то біжить швидко до ведмедика з висунутим язичком.
І ти не втомилося стільки бігати? – спитав ведмедик, сумно сидячи на пеньочку.
– Гав-в…
Промовило, підійшло ближче, зупинилося та дивиться на Ло своїми великими добрими-предобрими очима і за мить облизує ведмедиків носик.
– Ей, ти чого? То мої Сльозинки. Я тобі їх не віддам.
Та певно Гаві байдуже, підстрибує і снує золотою ниточкою сумне обличчя ведмедика. Аж поки ведмедик не засміявся від лоскоту благаючи Гаву припинити. Тепер вони перекидалися на Галявині і стрибали і бігали…. Коли нарешті сіли відпочити ведмедик подумав – а Щастя веселе, набагато веселіше, ніж Сум. Мабуть Сум нещасний, бо не вміє радіти, треба буде поділитися з ним золотою ниточкою.
Лежить Ло, а поруч – Гав. Так тихо, певно Галявина і Ліс готуються до зустрічі з Нічкою. Правда Хропіння Сльозинок трішки порушує Тишину, але вона не ображається, вона хороша. Ведмедик думає – і що? Ну що, говорити воно не вміє, або не хоче, зате, зате познайомило мене з Щастям. Та я зовсім не сам – несподівано усвідомив ведмедик. Навколо багато-багато… друзів. А тоді ведмедик погладив Гаву по голівці і спитав – а ти хлопчик, чи дівчинка?
Та Гав спало. Певно, дівчинка – думав Ло, – а я хлопчик, хлопчики ж більші за дівчаток.
– Я Песіка.
Враз промовило Гав.
– Що? Ти вмієш говорити?
– Так.
– А чого ж ти до цих пір мовчала?
– Бо мені більше подобається гавати, я ж собачка.
Песіка знов завертіла хвостиком, підсунулась ближче до ведмедика і неочікувано облизнула його носик, та з такими сяючими зірочками в очах, що ведмедик аж почервонів – присоромився, вона ж дівчинка. Не знав що й сказати, лише опустив голівку тріпочучи вушками від Щастя. Стиха промовив – Лизанка. Ти Песіка Лизанка.
Так вони усі разом і заснули: Ло, Щастя і Песіка Лизанка.
У обіймах Щастя Лизанка та ведмедик проспали до самого ранку. А сьогоднішній день пообіцяв бути ще теплішим. Ведмедик думав: мої мама, братики та сестрички, давно мали прокинутись, отже скоро ми знайдемось. День справді був теплішим, але разом з тим і голоднішим.
Ло було просив свого животика не бурчати, але животик наполегливо сердився вимагаючи їжі. І де шукати ту їжу? – подумав вголос ведмедик.
– А що ти любиш більше?
Спитала Лизанка.
– Їсти.
– Тоді, що ти любиш найбільше їсти?
– Те, що мені приготує мама.
– Такий великий, а такий безпорадний.
– А ти… а ти така… Лизанка.
Насупившись, відповів Ло.
– Я точно знаю, що дома вирощені огірки моєї хазяйки найсмачніші в світі, а ще шматочки свіженької картоплі і помідори…
Ведмедик слухав, слухав і нарешті стиха промовив:
– Знаєш, огірки я точно не люблю, мабуть.
– Тоді солодкі ягідки ти певно любиш?
– О, якщо солодкі, то люблю, це точно. А де їх взяти?
– Де? Ну… мені їх завжди давала Зірочка, прямісінько до ротика. Я лоскотно облизувала її пальчики, а вона тоді сміялася і давала ще.
– Зірочка?
– Так, Зірочка – моя хазяйка.
–Та ні, Зірочка це моя Чарівничка. І я відкрию тобі секрет, тільки ти нікому не кажи, добре?
– Та добре, добре, кажи вже.
– Так от я насправді не загубився, я насправді дуже сміливий ведмедик, – гордо говорив Ло, аж зашарівся, – бо пішов у пошуки Маленької Чарівниці.
– А її що вкрали?
– Та ні, вона вийшла погуляти Лісом і не повернулась.
– Як так?
– Ось так. Може цей ліс зачарований.
– Може.
Бр-р-р-р-р…
Що це? – нашарахнувшись спитав Ло.
Не знаю – боязко помахуючи хвостиком відказала Лизанка. Стихло. Так от, – продовжив Ло…
Бр-р-р-р…
Та що це? Мені страшно – промовив і прикрив очка лапками, ховаючись за Песікою.
– А я знаю? Думаєш, я знаю?
Бр-р-р-р… бр-р-р-бур-бур-р-р…
Гав-гав-гав… – загомоніла Лизанка, сподіваючись налякати Бр-р-р. Так воно і замовкло.
Вилазь – промовила Лизанка до ведмедика.
– Що уже все?
– Все-все… а казав, що сміливий.
– Я, та я… сміливіший за всіх на світі. Але цей Бр-р, трішки мене налякав.
Ведмедик розплющив очі, відсунув лапки отак помаленьку з чола на носик, оглянувся довкола, потім опустив на живіт.
Бр-р-р, бур-бур- р-р-р…
Та так голосно Бр-р.. пробуркав, що Ло зірвався з місця і побіг до найближчого куща. Але Бр-р, наче його переслідував.
Ло! – гукнула Песіка, – я знаю хто це.
– Хто?
У відповідь почулось з-за куща.
– Твій животик.
Ло підвівся, подивився на себе і стиха промовив – ну чого ти розбуркався?
– Лизанко, він каже, що хоче їсти.
– Мій також. От би тепер опинитися поруч Зірочки. Мабуть вона мене вже шукає…
– Що, і ти шукаєшся?
– Та шукаюся, шукаюся…
– А у твоєї Зірочки є уява.
– Є.
– А як її звати?
– Кого?
– Уяву твоєї Зірочки?
– Веселка?
- Оце так…
Вони так заговорилися думками, що геть забули про голод, навіть Бр-р уважно слухав, не перебивав.[size=12]


Кожна людина глибоко в душі - дитина. Тому смійтеся голосно і щиро...

Post edited by svetakedyk - Ср, 27.10.2010, 22:42
 


svetakedyk    Date: Ср, 27.10.2010, 22:41 | Message # 2
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Управляючі
 
Повідомлень:
24
2.
А тим часом, на другому боці нашої казки, вірніше книжки, ще з осені почали відбуватись зовсім інші події. Виявляється її можна читати з двох боків. А все тому, що кінець та початок ніяк не могли дійти згоди, кому починати, а кому закінчувати. Тож вирішили розійтись у різні боки, хто першим дійде до середини, той і переможе.
Та жартую, захотілось тебе відволікти. А то дітям треба інколи і відпочивати, а не тільки читати казки. Тай олівці певно втомились, нехай трішки посплять у своїй картонній хатці. Та певно, вони такі ж непосидючі, як і Зірочка. Бо враз простий Олівець підплигнув, покотився, покотився... перекинувся з боку на бік і звідки не візьмись, у нього з’явилися ніжки та ручки. Почав своїм гострим носиком щось малювати. А його братики вистроїлися в шеренгу, мов кольорові солдатики, і рушили до нього, приспівуючи:
Ми кольорові Олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будемо малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
Ми кольорові Олівці,
Чарівні, чарівні.
Казку будемо малювати.
Щоб було діткам,
Що читати...
А насправді кожна зима для дівчинки наче маленьке та нелегке випробування. Навіть кімната стає сумною. І все тому…
Ну от, знову мене залишили на підвіконні не давши попити – подумала Квітка бузкового кольору.
А без води її зелене листячко безпорадно хнюпить носика, запал квіточок поволі гасне, і фіолетові, маленькі лампочки губляться у темно-синій фарбі Ночі, яка крізь вікно заходить всередину кімнати після того, як Сонечко вкладається спатки. Нічка бродить сном по куточках, заколисуючи маленьку дівчинку на ім’я Зірочка. А Квіточка терпляче чекає ранку, бо тоді за склом на ще зеленій траві, та листочках дерев з’являється справжнісінька, мокра роса. Їй би бодай хоч подивитись на неї, то вже краще.
Зірочка хороша дівчинка. Але вже ось, майже тиждень, ходила сумною і геть забула про свою улюблену Квіточку. Ніхто не вмів утішити дитину крім Світлинки, та тими днями зникла її розрада, просто розчинилася в осінньому Небі. Кожної ночі Зірочці снилося ціле море Світлинок, але серед них усіх не було її Світлинки. Тому прокидаючись, з кожним днем, вона ставала дедалі сумнішою. Зранку до Ночі вишукувала у куточках Неба Світлинку, сподіваючись, що вона ось-ось вигляне, усміхнеться, як завжди, лоскочучи носика своїй земній подружці, і вже разом вони щодуху бігтимуть Полем, яке за селом. Та Світлинка не приходила, здавалось, зникла назавжди. Усе в домі сумувало – батьки, іграшки, котик Кисьпер… Бо Зірочка не галасувала, як завжди, не сміялась, а тихенько сиділа собі біля вікна та чекала, коли Світинка постукає у шибку своїми гаряче-ласкавими пальчиками.
Поруч, на підвіконнику де жила Квіточка в горщику, звідки не візьмись, з’явився Чайничок. Чайничок вихвалявся своїми червоними боками, виблискуючи на Сонечку. Квіточка на нього дивилася і думала – він напевно наповнений Водою, то попрошу нехай трішки нахилить свого носика до мене, мені зовсім небагато, хоча б краплиночку води – подумала і сказала – любий Чайничку, будь такий ласкавий, дай мені Водички попити. І стала чекати відповіді. Але Чайничок непорушно стояв собі, навіть не поворухнувся, навіть очками не моргнув. Квітка геть зів’яла і вирішила – якщо помру, то хоч у променях Сонечка.
А Зірочка впіймала себе на думці, що підслуховує чиюсь розмову, було хотіла піднятись тай піти, коли раптом глянула на свою улюблену Квіточку і вигукнула – пробач, моя люба, я геть про тебе забула, і ось ти зав’яла!
Але Квітка не чула тих слів, бо вже непритомною була. Маленька квапливо вхопила рученьками Чайничок і з його носика полилась соковита, чиста Водичка. Квіточка почала відчувати, як її корінці п’ють і дають пити листочкам. За мить бузкова Квіточка засвітилась грайливими лампочками, а вуста дівчинки – усмішкою.
Так Квіточка стала новою втіхою Зірочки і вже разом вони стали чекати на Світлинку, яка кожної осені вкладалася спатки в пухке мамине ліжечко, вона ж весняно-літній Сонячний Промінчик.
А Чайничок той був чарівним, бо вода з нього нікуди не зникала, аж до самого літа завжди був наповнений. А якщо добре придивитись, то можна розгледіти, як в самій глибині Чайничка живе веселковий Світ, дружби, сміху, радості, добра, ласки… справжнісінький Світ дитячого Щастя. Тож Зірочка кожного ранку поливала Квіточку своєю Любов’ю з чарівного Чайничка, і вона росла неймовірно красива, запашна та квітуча.
Чайничок любив дивитися через вікно на осінь. Йому здавалося, що його погляд здатен зігріти холод зими і так скоріше прийде весна. І тоді Зірочка знову буде веселою.
Уже пішов сніг а він, як завжди, непорушно стояв собі на підвіконні. Інколи відкривав оченята і оглядав кімнату Зірочки. Та найчастіше, майже завжди, милувався Тим, котрий жив за вікном. Той був дуже красивим. Якби мені хоч трішки бути схожим на Нього – думав Чайничок. Кожного вечора, як тільки-но, в кімнаті запалювались вогні Той починав світитись незрозумілим для Чайничка сяйвом. Те сяйво поволі заходило променями через скло і сідало на підвіконня коло Чайничка. Тоді Чайничок думав – може мені запросити Того в гості, тим більше, що зараз зима і певно йому там холодно, по той бік вікна?
Чайничок був дуже хорошим чайничком. Зовсім не схожий на річ, якою користуються на кухні. А може не потрібний. Ну як він може бути комусь потрібний, коли в домі де він колись був ніхто уже давно не жив. І тільки чари маленької Зірочки змогли його знайти по той бік вікна одного прекрасного дня. Тому не дивно, що завжди дивлячись через скло Чайничок співчував Тому, котрий одиноко собі сидів і дивився на нього таким благаючим поглядом. Як же мені його впустити? – задумався Чайничок. Треба, аби Зірочка відчинила вікно, – продовжував думку, – тільки як їй про це сказати? І Ти не повіриш, але Чайничок промовив до дівчинки – Зірочко.
Та так тихо, що Зірочка не розчула, і далі гралася зі своєю улюбленою лялькою Наталкою. А Наталка була вередливою і дуже перебірливою в одежі. Тож Зірочка старанно шила одяг для неї, відрізавши шматок тканини зі свого платтячка. Отак прикладе до порцелянової модниці спідничку обдивиться, позначить що і як зашивати... а вже тоді вирізає і біжить до мами, аби вона дала голку та нитку. А мама скільки разів просила свою Зірочку не різати платтячка і все марно. Бо Зірочка подивиться в глибокі мамині очі, поморгає своїми довгими віями, усміхнеться ледь помітно і промовить, так підлещуючись – ну, Мам-о-о-о... І що тут мамі вдіяти, лише обійняти доцю, усміхаючись у відповідь.
Тож у своїй клопіткій праці Зірочка ніякої уваги не звертала на Чайничок.
А Той же стоїть за вікном і чекає. Ну нічого не вдієш, навіть не засвистиш, як бувало на плиті від гарячого полум’я Вогника. Ото ми гралися з ним – весело згадав Чайничок і аж підстрибнув. Коли тут на шурхіт Зірочка повернула голівку та підбігла до вікна. Виявилося, що Горобець зовсім засніжений стукав об вікно своїм маленьким дзьобиком.
Тепер вона обов’язково відчинить вікно і Той зайде до кімнати – подумки зрадів Чайничок. Тільки Горобець влетів, а Того за вікном уже не було.
Чайничок засмутився, і похнюпив свого мокрого носика, щойно поливши Квіточку. Сидів собі на підвіконні і час від часу дивився в куточок де оселилось пташенятко.
Певно, Той образився – розмірковував Чайничок. І раптом помітив, як Той сидить за вікном. Ти хто! – гукнув йому Чайничок.
– Я Той, котрий сидить за вікном.
Почулось у відповідь.
– А чого ти там сидиш?
– Бо ти сидиш.
– А як тебе звати?
– Чайничок.
– Дивно, я також Чайничок. Але я Чарівний Чайничок.
– І я Чарівний.
Задоволено промовив Той що за вікном.
– Знаєш, ти дуже гарний.
– Ти також гарний.
– А що в тебе за цяточки такі повсюди?
– Це тому, що Зірочка тебе фарбами розмалювала.
– Мене?
Здивовано спитав Чайничок.
– Так, адже я твоє відзеркалення.
– А як це, відзеркалення?
– Ну ти сидиш і бачиш на склі своє відображення.
– То тебе звати відображення?
Геть нічого не втямивши спитав Чайничок, а давай, Відображення, будемо дружити.
– Давай, тільки за однієї умови, що ти завжди будеш веселим та радісним, бо мені вже набридло самому сумувати за склом і час від часу хнюпити носика.
– Добре.
– Задоволено відказав Чайничок.
З того часу Чарівний Чайничок та Відзеркалення стали дружити. Поки в кімнаті горіло світло, то вони розмовляли про все на світі, а коли ставало темно, то дивились на зоряне, морозне небо. Ще зовсім трішки, ну трішки, вже ось тиждень, як Зима розпочалася, так Зірочка казала, і знову настане Весна. Світлинка прокинеться, то ми разом з Зірочкою та Світлинкою будемо ходити до Джерельця за найсмачнішою Водою у світі... – розказував Чайничок Відзеркаленню.
Тільки дні минали, а Весна не приходила. Певно десь заблукала, може коли через Ліс ішла? Ох і довго вона блукала…
Бом-бом-бом…Бом-бом-бом, бом-бом-бом-м-м-м…
Чайничок слухав цю дивну Мелодію, яка легеньким стукотом бриніла назовні. Ні, спочатку Мелодія повільно стікала по склу вимальовуючи мокрі стежечки, а потім кудись зникала. Чайничок розпитував Відображення, адже йому було краще видно по той бік вікна, куди вона дівається. Тож Відображення старанно, як тільки міг, нахилявся до низу своїм красивим носиком і спостерігав за Мелодією. А Мелодія прозора – каже Відображення, – уявляєш, вона падає до низу. Там її підхоплюють Сніжинки і розчиняються у ній ледь чутним дзенькотом та легеньким хлюпотом. Певно, Мелодія чарівниця.
– Що, справді?
Здивовано та захоплено питав Чайничок.
– Так.
– Мабуть, це дуже красиво. А про що співає Мелодія, ти не чуєш її
слів?
Відображення задумався – і як це мені самому не спало на думку послухати слова пісеньки, яку співає Мелодія? Тож, спробую.
Відображення підсунувся на самісінький краєчок підвіконня і почав прислуховуватись.
Кап-кап-кап…
Пускаються краплиночки дощу.
Жу-жу-жу…
Жужить струмочок в нашому садку.
Бом-бом-бом…
Сніжиночки кружляють у танку
І пісеньку співають про Весну –
Ля, ля-ля-ля-ля-ля, ля, ля-ля-ля-ляля,
Ляляля –ляляля, ляляляляляля, ля-ля-ля-ля-ля…

Як це чудово! – радісно вигукнув Відображення і все до єдиного слова переказав Чайничку.
Та Чайничок був допитливим і тепер йому було цікаво – а чому Мелодія співає?
Так пройшов день. Зимове Сонечко, як завжди, посміхнулось Чайничку, Квіточці та Відображенню надіславши їм свій вечірній поцілунок, котрий кожного разу ловила Зірочка. Отак стане на стільчика коло вікна, простягне рученьки до оранжевого неба і каже Сонечку: любе Сонечко, твій вчорашній поцілунок я випадково проковтнула, будь ласка, надішли мені ще один, я старанно прикладу його до своїх щічок, точнісінько так, як вчила мама. Мама каже, що тоді мої щічки рум’яніші, красивіші… як у тебе.
Сонечко посміхалося ласкаво по-зимовому і легеньким подихом вітру надсилало поцілунок Зірочці та її Друзям.
Дуже часто поцілунок щипав носика, особливо Відображенню, а ще частіше бігав по снігові, який те й робив, що тільки задоволено рипів у казкових променях вечірнього Сонця. А ще виблискував райдужними колами – малими та великими.
І нарешті з’являються Зорі. Тоді Зірочка зовсім не хотіла спатки, адже вона Зірочка, хоч і маленька. Та все одно підлітала в уяві до своїх ясних родичів і протягом цілого сну гуляла стежками чарівного Неба. Бувало блукала між планетами, та найчастіше дразнила Місяць його повною пихатістю. От і не дивно, що кожного разу прокидалася маленька осяяна, тільки вуглики-очі блистіли своєю загадковою чорнизною.
А цього ранку, Зірочку розбудив Горобець. Він кружляв коло вікна і стукотів дзьобиком об скло. Маленька ліниво злізла з ліжечка, так аби не розбудити Кисьпера, всілася на підвіконні, потираючи оченята, коло Квіточки та Чайничка.
Ну, привіт, мої любі, виспались? – спитала дівчинка.
Так – розкриваючи пелюсточки прошепотіла Квіточка.
А я трішки зморений – промовив Чайничок.
– А чому?
Зацікавлено спитала Зірочка.
– Та я… я цілісіньку ніч мріяв зустрітись з Мелодією.
– Ти що, полюбив її?
– Ага.
Засоромлено відказав Чайничок, та так, що аж став вогняно-червоним і було чути, як водичка у ньому по-дивному хвилюється…
– А хіба, мріяти це така важка праця?
Втрутилась в розмову Квіточка.
– Ні, це дуже приємно і радісно, та коли мрієш, то зазвичай не спиш.
– Справді? А як це мріяти, що тоді робиш? Я думала, що вночі всі тільки сплять…
Питала Квіточка і з глибоким задоволенням дивилася на Відображення, котрий аж сяяв по той бік вікна, час від часу підморгував Квіточці
– Тоді… тоді ти просто мрієш.
Розгублено відказав Чайничок.
Це так красиво – думала Квіточка і ніяковіла від чудернацьких поглядів Відображення.
А Горобець все ще тріпотів крильцями коло скла. І може Друзі не звернули б на нього увагу, коли б він не вигукнув: Весна! Весна!
Де вона? – спитав Чайничок. Так ось же, сидить у куточку нашої кімнати – промовила Зірочка відчинивши вікно. Всі озирнулися і аж зачарувалися. У Чайничка дух перехопило, Відображення зблід, а Квіточка запашним ароматом полонила все навколо. І тільки Зірочка стрибала у променях сліпучого сяйва та сміялася так голосно, щиро, що на гомін вбігла мама до кімнати, нічого не питала тільки зачаровано дивилася.
– Мамо! Мамочко, дивись! Світлинка повернулася.
– Ну звісно, моє Сонечко. :)
А Кисьпер все ще солодко муркотав...
З поверненням Світлинки у кімнаті посвітлішало та й у душі також. Вже через деякий час, як тільки-но зійшов сніг і зацвіли перші квіти Зірочка з друзями побігла до Галявини за якою попід самою горою кожною року Джерельце народжувало новий Потічок, такий самий, але новий. І як відомо усі Потічки бешкетники – тільки те роблять, що від мами втікають. Зірочці подобалась чиста Потічкова водичка, а надто Чайничку. Адже цієї весни він уперше прийшов з дівчинкою наповнити себе чарами. Якщо налити аж до носика, то вистачить надовго і мені і Відображенню – думав Чайничок.
А Галявина. Цілу зиму спить в обіймах коханого Лісу. Протягом цього часу він любляче має дивитися на свою сплячу красуню. Але це варте отого весняного поцілунку, який триватиме протягом літа і навіть осені.
Сніг ніжно голубить землю, яка тремтінням стогне під дзюрчанням його вод і захоплено ковтає кожну краплину вологи. Вибирається з-під нього вередливими рухами струмочків аби відпустити їх погуляти своїми просторами. Земля любить, коли Сніг розтікається по ній, розповзається… Бо тоді вона поглинає його кожним своїм корінцем. А далі… далі… далі вона розпускається. Але він цього вже не бачить. Бо проростає травою з її глибокого лона, пахне квітами.
От і цієї весни Галявина прокинулась в ще сонних його руках і легкому дотику Вітру, який наче злизував її у голубому просторі Неба і відносив кудись у забуття березневого літа. Галявина дбайливо гладила Ліс сонячними променями та промінчиками. Пестила кожний дотик його дерев’яних пальчиків і на мить завмирала, саме тоді коли він почав шепотіти до неї молоденькими, яскраво-зеленими листочками. Вона підкладала вушко і ловила кожен подих, який дмухав все сильніше і сильніше, наче навмисне поїв її теплом спільного сонця, котре грайливо висіло над ними і малювало свої думи у хмаринках. Протягом кількох днів Галявина зустрічала своїх діточок-квіточок, які поволі, але з великим бажанням – поцілувати Сонце, піднімали свої рученьки та голівки з-під принишклого зимового холоду. Вони віталися з мамою і майоріли кольорами у квітковій весні. Вони гралися з Росою, з Вітром, Дощиком… Але надто любили вилазити з своїх ліжок вночі крадькома від мами, аби помилуватися Зорями. І якось Конвалія своїми ніжними білими пелюсточками розчула розмову Зірок про чудову квітку, яку цього літа має народити мама. То наша мама вагітна? – подумки спитала себе Конвалія і заснула серед самісінького неба Зірок. А зранку побігла до мами і тихо спитала – у нас буде сестричка? Так, моя люба – відказала Галявина.
– І вона народиться красивішою за мене?
– Вона народиться особливою, як і ти.
– І так само пахнутиме як я?
– Так само п’янко, але інакше.
Пройшло небагато часу. Рівно стільки, скільки мами чекають на народження дітей і ось серед зеленої трави в різноманітті квітів перед носом Лісу стоїть маленька Квітка. Старші діти з подивом дивляться на неї, а мама міняє пелени ранковою та вечірньою росою. Нічого особливого в ній нема – думали дітки, таке саме стебельце, такі самі пелюсточки, і пуп’янок тільки ось звивається маленькою ледь помітною голівкою. Навіть очей її не розгледиш, ні носика. І що вона від нас ховається?
Квітка росла собі, і ось настав час, коли розквітла. Тої миті Вітер мало не задихнувся ковтаючи її запах. Він розносив його по всюди і сіяв разом з промінчиками. На неї всім було цікаво подивитися, торкнутися… То вона зашарілася від такої уваги і стала багряною, як і запах. Мабуть тому на узліссі пашіло жаром. Аж так, що той жар своїм апетитним смаком донісся до підвіконня Зірочки, де вже кілька днів, як оселився Кактус. Чарівний Чайничок уперше побачив таку дивну Квітку і з цікавістю роздивлявся її, поки щось не вкололо його довгого носика. Боляче! – вигукнув він.
– Вибач, я не хотів тебе вколоти.
– Не хотів, але вколов.
Жалівся Чайничок.
– Дай я погладжу те місце, де болить.
Чайничок оглянув його з усіх боків і промовив:
– Знаєш, та нічого, я сам винен, бо аж занадто цікавий. А чого це в тебе так багато голок?
– Я сам над цим задумовуюсь, – похнюплено відповів Кактус, – усі Квіти, як Квіти – з листочками, стеблинками, а я… певно помилка Природи.
Відказав і враз між його голок скотилась сльозинка і повільно присіла на підвіконня.
– Та не засмучуйся ти. У Природи не може бути помилок.
– Правда?
– Звісно.
– Але я навіть не цвіту.
– Усе ще попереду.
Аж тоді до них линула Світлинка і всім своїм літнім сяйвом постукала у шибку. Шибка відчинилася подихом Вітру і в кімнату зайшов дивний гість – аромат.
Голки кактуса вмить змінилися в кольорі, якось зажеврілися, спалахнули. Він глянув кудись далеко і спитав у Світлинки.
– А що там?
– Де?
– Там далеко.
Показував Кактус.
–Там живе Ліс і його Галявина.
– То це вони так гарно пахнуть?
–Ні це у них народилася незвичайна квітка.
– Яка?
– Незвичайна.
– А яка це незвичайна?
– Дивна.
– А яка це дивна?
– Цікава.
– О-о-о-о… Цікава. Цікава, напевно, прекрасна.
Чайничок відчув легеньке тремтіння Кактусових голок, і пригадав себе в ту мить, коли усвідом свою любов до Відображення. Він посміхнувся і з радості за нього притулив свого носика у мокрому поцілунку, але вже не відчув болю, голки на мить стали ніжнішими і зовсім не колючими.
Сьогодні вона розквітла – казала Світлинка. І до неї в гості йде багато квітів з усього світу. Несуть їй подарунки і захоплюються її красою.
Тоді Кактус спитав:
– А можна і мені піти.
– Звісно, що можна.
– То ти мене проведеш?
– Проведу.
– Ні не піду.
Враз похнюплено відказав Кактус.
– Але чому?
– Мені нічого їй подарувати.
– Ой… це ж треба. Та ти не сумуй, головне, що прийдеш. Твій візит і буде для неї подарунком.
– Хіба вона, така прекрасна, захоче зі мною говорити?
– А ти піди і дізнаєшся.
Підбадьорював Чайничок.
Кактус довго думав тай вирішив піти завтра зранку. Тож вклався скоріше спатки. Йому снилося ціле поле квітів серед яких росла Цікава. Така тендітна, така ніжна…
Коли почувся стукіт і Світлячок, як завжди з усмішкою прилетіла до кімнати Зірочки, прогнала сон усіх мешканців. Та тихо ти, – промовив Чайничок, – Зірочка ще спить.
– Та лише полоскочу її трішки.
– Полоскочеш як повернетесь.
– Ну добре. То ти вже готовий?
Спитала Світлячок у Кактуса.
– Так. Готовий.
– Бадьоро відповів і додав – Чайничку, дай мені в долоні трішки водички, а ти Світлинко – досип теплої чарівності.
– А навіщо це тобі, ти ж не дуже любиш воду?
– Я люблю воду дуже-дуже, тільки пити її можу небагато. А це для неї . Я вмию її ранковою росою чарівною-чарівною…
– Ох-х-х.. закохався з першого запаху. Як це прекрасно.
Сказав Чайничок і ніжно притулився до свого Відображення, а Відображення до нього.
Світлячок повела Кактуса потаємними стежками Казки і привела до нашої Галявини.
Ось вона, – показуючи гарячим розмаїттям Природи сказала Світлячок, – там серед тих квітів.
– Там?
Схвильовано перепитав Кактус.
– Та ти не переживай, я буду з тобою, буду палати твоєю усмішкою. Ну йди до неї.
Кактус глибоко вдихнув, і пішов. Квіти розступались перед ним і глузували з його голок.
Нічого, – думав, він, – усе буде як найкраще. І от вона стоїть перед ним. Така, яка йому наснилася. Вмить його голочки затріпотіли.
– Привіт.
Нарешті Кактус промовив.
– Привіт.
Присоромлено відказала Цікава
– Я, ось… прийшов тебе привітати.
– Дякую.
– Не спіши дякувати, бо у мене немає для тебе подарунка, окрім, окрім… окрім цієї шубки з моїх колючих голок. А ти така… така красива.
Хвилюючись, промовив Кактус. І заплакав.
Цікава подивилась на нього, усміхнулась, одягнула новий подарунок і сказала:
– Це просто диво. Надзвичайний подарунок. Мені дарували все, а до болю колючу шубку – тільки ти.
А тоді вона нахиляється до нього своєю багряною голівкою і цілує у щоку. Своїм поцілунком ковтає сльозину і за мить на ніжних, червоних пелюсточках з’являється роса. А по тому питає у нього – як тебе звуть?
– Кактус.
– А мене – Троянда.
– Хіба не Цікава?
Вона посміхнулася.
– Для тебе – Цікава Троянда. Бо тепер я й справді цікава, набагато цікавіша ніж була. У мене для тебе також є подарунок.
– Для мене?
Здивовано перепитав.
– Ось на, тримай.
Простягла листочки-рученьки до нього. Від її легкого дотику його серденько затріпотіло, і засяяло усмішкою на вустах – маленьким рожевим пуп’янком, який розквітав з кожним подихом і змішувався з запахом Цікавої Троянди породжуючи дивний аромат.
З того часу Кактус квітне, а Троянда має колючі голки.
Та через таку чудову подію Чайничок майже залишився без води, тому вже наступного дня Зірочка, Чайничок, Квіточка та Світлинка знов підуть по водичку.
Світлячок миттю вилетіла з кімнати прямісінько через вікно. А от Чайничку з Відображенням доводилось лізти по підвіконню, а потім стрибати донизу. Вони в трьох мало не забули Квіточку, яка перечепилася об Камінець і впала.
– Ти чого тут став, хіба не бачиш, що я йду!?
Промовила до Камінця Квіточка.
– Та бачу я, а ти хіба не бачиш, що я тут лежу, неможна обійти!?
Обурено відказав.
– Он ти який… не вихований. З дівчатками треба гарно говорити, тебе мама не вчила?
– Йой-й-ой… яка ніжна.
– Так ніжна, я ж Квіточка.
Кокетливо і трішки присоромлено сказала.
– Та ти йдеш чи що?
Гукнув Чайничок.
– Йду.
І побігла.
– Чекай, а куди ви?
Гукнув їм у слід Камінець.
- По водичку від Потічка, котрий з Джерельця, що під горою, а гора поблизу Галявини на якій ростуть запашні квіти, які…
- Досить, я зрозумів. Піду з вами, можна?
- Та ходи вже.
Зірочка йшла Чарівним лісом навіть не здогадуючись, що у ньому можна заблукати. А стежок у лісі багато і всі майже однакові, хто його знає куди повернути можна, а куди ні. А цього разу дівчинка зі своїми друзями вирішили піти до Джерельця іншим шляхом. Та нічого особливого з ними не трапилось хїба що зненацька почувши пісню лісових мешканців геть розгубилися один від одного: Камінець подружився з Грудочкою, Чайничок захопився польовими квітами, Світлинка забавилась з Вітром, а Зірочка наче розтанула від дотику Природи і тільки Квіточа попрямувала до Джерельця.
Ква-ква-ква...
Я маленьке жабеня.
Ква-ква-ква...
Звуть мене Ква-ква...

А я білочка маленька,
Звуть мене Пухкенька,
Полюбляю танцювати,
Із малим Ква-ква співати.

А я Зайко-пострибайко,
Кличуть мене боягузом.
Та я не боюся.
Нашорошив вушка,
Шпиг... і в травичці
Зник.
Наш маленький боягузко.

А я косолапий,
Не лінивий,
Тільки хочу завжди
Спа-а-т-т-и-и...

Дз-з-з – я маленька Мушка,
В мене друг Комарик.
Тс –с-с-с – тихенько,
Бо Ведмедик вже дрімає.

Крильця маю кольорові,
Гарні, веселкові.
Кожен знає –
Я маленька Квітка,
Що літає.

А ми Павучки, Павучки –
Тра-ля-ля-ля, тра-ля-ля-ля,
Вийшла пісенька хороша,
Ось така.

Ква-ква-ква...

Дружно ми живемо у лісі –
Зашурхотіли Клени на узліссі.

А ми Квіточки маленькі.
Наче, кольорові світлячки,
Любимо зростати,
Друзям радість дарувати.

А ми Павучки, Павучки –
Тра-ля-ля-ля...
Вийшла пісенька, хороша,
Ось така.

Ква-ква-ква...
Тра-ля-ля-ля... – підспівала Зірочка, весело похлопала в долоні і засміялася голосно, голосно...
Привіт! – раптом почулося звідкись.
Камінець озирнувся, але нікого не помітив.
Я тут – знов почувся голос.
Ти хто? – спитала Зірочка.
Я грудочка – відповів голос.
– Яка грудочка.
– Грудочка Землі.
– А що ти тут робиш, Грудочко?
– Чекаю насінину.
– А навіщо?
– З неї виросте Дерево, чи Квітка...
– З насінини виріс увесь цей Ліс? І Галявина...?
– Так. Тільки, не з однієї.
– А звідки взялася Насінина?
– Вітер приніс.
– То якби не Вітер, то Лісу не було б?
– Ні, не було.
Але, навіть, якби Вітер приніс Насінинку, то Ліс би не виріс без Дощику. Продовжувала Грудочка розповідь.
Ви ж знаєте, що Дощик – це Водичка, і якщо вона не буде поїти ґрунт, то нічого й не буде рости. Але навіть, якщо буде Насінинка, Вітер, Водичка, а не буде Сонечка, то Ліс не виросте, і Квіточки не ростимуть, ні Травичка, ні Грибочки...
То виходить, – відказала Зірочка, – якщо зникне хтось один з вас, то зникне вся Природа?
– Так.
Сказала Грудочка. Та Природа – це ще й Лісові Друзі, пісеньку, яких ви чули.
– А Риба також Природа.
– Запитав зацікавлено Камінець.
Грудочка усміхнулася і відказала.
– Звісно, що так.
– Але я не чув аби Риба співала.
- O,Так це тому, що вони завжди мовчать, і тільки інколи булькають...
І враз Камінцю так захотілось залишитись поруч Грудочки, йому здалось що він би слухав її вічно. Подивився на Зірочку благаючим поглядом, немовби прощаючись, на Чайничка, Квіточку та Світлячка. Всівся коло своєї красуні і мовчки провіг друзів, які
вирішили піти в гості до Вітру і попрохати його аби він завжди дихав своїм свіжим подихом. А до Дрежельця підніше підемо – запропонували. Вони подалися Лісом через Галявину, де росло багато різнокольорових Квітів і де зустрів своє кохання Кактус. Заразом і з ним побачимось. А в Кактуса та Троянди вже народилися дітки – маленькі колючо-квітучі кактусо-трояндочки. Усі інші Квіточки ніжилися на Сонечку. Красувалися своїми пелюсточками.
І не дивно, що Зірочці захотілося назбирати їх, аби сплести собі віночок.
Та тільки-но, вона нахилилася до Землі, як Ромашка промовила до неї:
– Не зривай мене.
Сказала і загойдала пелюсточками, листочками, наче, підморгуючи дівчинці.
– А навіщо ти виросла?
Запитала дівчинка.
– Аби дарувати радість.
– Але я люблю віночок.
– Так, він красивий, але вже скоро твій віночок зав’яне, і ти його викинеш.
– Справді, насуплено промовила Зірочка.
– Не засмучуйся. Я тобі подарую живий віночок.
– Як це?
– Дивися...
І тоді, поле загомоніло, зашурхотіло, Квіти зібралися колом і заспівали, затанцювали пісеньку Подоляночки:
Десь тут була Подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона сіла, тут вона впала, до землі припала,
Ciм літ не вмивалась, бо води не мала...
Дівчинка зрозуміла – не треба зривати Кіточки, їм краще рости, а Чайничок аж зарішівся від такого милого дива. Та так і залишився зачарований поливати їх своєю водичкою.
Зірочка було образилась на нього і саме через це з нею стався той прикрий випадок, бо в моїй казці неможна сердитись. Насупившись ішла та гілля дерев заважало йти. Вона розсували їх руками, аж поки обурено не зламав гілочку. І як так зробила то молоденький Клен заплакав.
– Тобі боляче?
– Запитала Зірочка.
І тоді Дерево шмигнуло її по руці тоненькою гілочкою, і спитало:
– Тобі боляче?
– Ось ти як? На тобі!
Закричала Зірочка і почала бити дерево, та так, що аж кора від стовбура відійшла. Як тобі не соромно... – промовив старий Дуб, що ріс неподалік, – ти ж його ранила...
Дівчинка подивився, почервоніла.
– А чого воно б’ється?
– А чого ти ламаєш його маленькі гілочки?
– Бо вони заважають мені йти.
– А ти піди іншим шляхом, або відхили гілку...
– А що тепер з ним буде?
Наполохано спитала Зірочка.
– Під його кору, через ранку можуть проникнути всілякі мікроби від яких воно захворіє.
– І помре?...
– Може, навіть, і померти.
Зірочка заплакала і миттю вирішила попросити пробачення. Попросив, але ранка так і залишилась. Тільки вона замастила її глиною – так звелів старенький Дуб.
А ще старенький Дуб розповів їй багато цікавого про Життя Лісу, та Лісових мешканців. Вона уважно слухали, але так і не запам’ятали усього. Та зробили висновок – Природу треба любити і охороняти.
Не можна ламати гілля. Не можна розбивати грибниці, бо це хатка для грибочків. Грибочки люблять, коли їх ніжки акуратно підрізають, залишаючи корінчики у пухкому ґрунті. А отруйні Гриби люблять, коли ними милуються і не чіпають. Деякі з них дуже красиві і цікаві, наприклад – Мухомор.
Мухомор
Я старенький Мухомор,
Ніжку білу маю,
Шапочку червону одягаю.
Цяточки малює Сонечко
На ній біленькі.
Хоч отруйний гриб,
Але гарненький.

Грибочки
Де сховалися грибочки
Білі, червоненькі...
Великі та маленькі,
Під листочком
Живуть собі грибочки.

А найцікавіше у Лісі – плутатися в павутині. Вона завжди усюди. Снує свою невидиму сітку, тонесенькими ниточками. А після Дощику можна побачити, як на ній граються маленькі Капельки – підстрибують із дзенькотом падають до низу і блищать.
А ще дуже цікаво розкуйовджувати паличкою мурашник. Але ніколи так не роби. Бо це також хатка, для маленьких Мурашок. Вони хоч і маленькі, але дуже працьовиті.
А ще у Лісі є багато гнізд, де живуть Пташки. Жовті ротики маленьких пташенят можна побачити знизу. Вони завжди чекають, коли мама принесе їм їжу. А тим часом, тато охороняє їх від хижаків.
Тому не можна розбивати гнізда, бо маленьким пташенятам ніде буде жити і вони помруть. А ще у Лісі, є дуже цікавий птах – Дятел. Він дуже добрий, бо робить будиночки для маленьких Лісових Друзів. Своїм міцним дзьобом у стовбурі Дерева колупає дупло. А ще він лікар дерев – лікує їх від шкідників...
Багато розповів Зірочцістаренький Дуб. Усього й не переповісти.
Але якщо Ти хочеш стати таким як він, то треба просто піти до Лісу і обійняти Дуба, якомога міцніше – тоді він ділиться своєю силою і мудрістю...
Зірочка, Квіточка та Світлинка довго йшли, коли Зірочка запитала у Світлинки:
– А де Вітер живе?
– Не знаю.
– А куди ж ми тоді йдемо?
– Не знаю.
- А давай у Сонечка – мами твоєї спитаємо.
- Ну питай.
– Сонечко!
Гукнула Зірочка, – де Вітер живе, скажи будь ласка?
– Високо, високо у небі, літає і хмаринки ганяє.
– А як мені до нього прийти, я ж не вміємо літати і так як Світлинка не вмію.
– А тобі й не треба крил. Он де Вітер – шумить листочками Берези граючись з моєю донечкою.
Коли маленька прислухалась, то почула легесенький шепіт – Вітер розмовляв з листочками та Світлинкою про небо.
– Чому Небо синє?
Спитала Береза у Вітру.
– ш-шпр-р-ш...
Відповів Вітер.
– Не розумію.
– Кажуть, що воно дивиться у воду, яка на Землі – ріки, озера, моря, океани і бачить своє відображення.
– Як у дзеркалі?
– Так.
– То це Вода синя?
– І Небо синє.
– А чому воно синє?
– Воно синє тільки тоді, коли усміхається Сонечко.
– А чому Сонечко жовте?
– Бо схоже на Ромашку.
– А тоді, чому воно гаряче?
– Бо дуже добре і всіх любить. Тому і гріє своїми промінчиками, лоскоче носики і очки... як Мама – ніжно і ласкаво.
– То Сонечко наша Мама?
– Ні. Мама – це Земля – ґрунт. Вона плекає насінину і тому з неї виростають – квіти, дерева...
– Тоді Сонечко наш Тато, дуже добрий і теплий, бо гріє Маму-Землю.
А ти... а ти, Вітре, хто тоді ти?
– Я їхній брат, а Вода – сестриця.
– А ми?
– А ви їхні діти.
– То виходить, що Природа – одна велика родина.
– Так, Березо.
Зірочка захоплено слухали цю розмову.
І раптом їй так захотілося до дому до своїх батьків і друзів, котрі залишились чекати на неї в кімнаті, може Чайничок та Камінець повернулись до дому і мені пора. Але перед тим як піти мусіла спитати у Вітру.
Вітру, – гукнула дівчинка, – а людина також дитина Природи?
– Так Зірочко. Тільки люди най неслухняні діти з усіх дітей Природи.
Природу треба любити і охороняти, тому людина ще і охоронець Природи.
– Як це?
– Ти пам’ятаєш, що казала Грудочка?
Вітер, тобто я, несе Насінинку і сіє у ґрунт, Дощик поливає – дає пити, Сонечко гріє тоді навколо багато Дерев, Квітів... навколо красиво і легко дихати. Але тільки-но я захворію, як усім їм стає дуже важко.
– Тоді тобі не можна хворіти.
– Я не люблю хворіти.
– Але останнім часом люди побудували дуже багато всіляких заводів. Вони допомагають жити людині, але дуже руйнують навколишнє середовище.
Може тобі доводилося бачити чорний дим, який сіється над містами. Мені доводиться ним дихати, тоді я починаю чхати і чорна кіптява сіється замість насінин на землю. А ще від них у Ріки і Моря може потрапити мазут – та чорна пляма про яку розказував Потічок.
– То виходить, що заводи, руйнують Природу.
– Так.
– Тоді їх не треба будувати.
– Не треба.
– Але ти казав, що вони допомагають людині жити. То що тоді робити?
Засмучено запитала Зірочка. Я не хочемо аби зникла Природа.
– Треба піти на до Лісу. Знайти старого Дуба і обійняти його. Він поділиться мудрістю – навчить людину любити ПРИРОДУ.
Вітер ще довго шелестів листочками, гомонів гілочками, шурхотів травою, по при саму землю. А потім стих і Світлинка зникла разом з ним, ховаючись за пухкою голубою хмариною.
Дівчинка оглянулася, аж поруч неї немає вже навіть і Квіточки. Всілася на зелену травичку і вирішила не плакати, ніколи не сердитись, бо сердита людина руйнує все довкола та найголовініше, дала собі обіцянку: я знайду старого Дуба і приведу до нього всіх-усіх людей на світі. А вже тоді піднялася й пішла незнайомою стежкою. Вона ж не знала, що саме та стежка поведе її у дорослий світ.


Кожна людина глибоко в душі - дитина. Тому смійтеся голосно і щиро...
 


allagrabinska    Date: Ср, 27.10.2010, 23:59 | Message # 3
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Управляючі
 
Повідомлень:
23
Світланочко, я не критик і не геніальний письменник, але мені здається, що казку треба розбити на окремі невеличкі казочки (щоб вийшов такий собі цикл казочок) В казці дуже багато подій, дійових осіб - я заблукала, а дітки тим більше, а невеличкі події зацікавлять дитинку і їй захочеться узнати: "ЩО ДАЛІ?"... Так мені здається. yes

Алла Грабинська
 


taisa75    Date: Чт, 28.10.2010, 10:08 | Message # 4
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
128
Ідеї цікаві.Згодна з попереднім коментарем.Добре було б зробити цикл невеличких казочок.І буде варто доопрацювати деякі моменти.Зауваження щодо ласкавих назв,таких як квіточка,сонечко,старенький,гілочки,грибочки,чайничок...це нагадує "сюсюкання",його забагато,а бажано щоб всього було в міру.Уявіть,що діти - це маленькі дорослі,і Вам потрібно щось розказати їм,доступно і зрозуміло,бажано без солодкої приторності.Над деякими словами теж варто ще подумати.Прочитавши фразу "вилазили з очей"...в уяві малюється картина жахів! Може,варто написати щось таке:замість сліз по його щоках котилися білі,пухнасті,маленькі кульки.Це щодо зауважень.А загалом тема природи дуже гарна!

Таїсія Цибульська
 


svetakedyk    Date: Чт, 28.10.2010, 11:20 | Message # 5
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Управляючі
 
Повідомлень:
24
Щиро вам вдячна за зауваження, мені треба знати недоліки. Що до розбиття на цикл казочок, то ця історія писалася й пишеться окремими казочками з своїми назвами. Та меі захотілось об*єднати усіх їх у одну велику "подорож". Бо забагато назв у загальній назві книжки також плутає дитину. Тому над цим варто ще подумати. І згодом покажу два варіанти, як цикл казок і як одна казка. Щодо сюсюкання, можливо ви маєте рацію. А з іншого боку наші діти ростуть, і чим вони стають старшими тим менше мають від нас тай оточуючого світу ласки: пестливих слів, обіймів... Мені хочеться передати цією казкою якомога більше любові та світла дитячої і не не тільки дитячої душі.
Дякую обом. Сподіваюсь це не останні відгуки.
Світлана


Кожна людина глибоко в душі - дитина. Тому смійтеся голосно і щиро...
 


natalya-gurkina    Date: Пт, 29.10.2010, 14:37 | Message # 6
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
1038
Я собі роздрукувала. Але зараз я в інеті не часто... тому відпишуся як тільки матиму змогу;)!

Всім гарного дня;) ))))
 


svetakedyk    Date: Пт, 29.10.2010, 20:30 | Message # 7
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Управляючі
 
Повідомлень:
24
Дякую, Наталю. Це ще не закінчена казка.
З нетерпінням чекатиму вашої думки.


Кожна людина глибоко в душі - дитина. Тому смійтеся голосно і щиро...
 


natalya-gurkina    Date: Пт, 12.11.2010, 16:34 | Message # 8
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Адмін-2
 
Повідомлень:
1038
Я відписала Вам у ПП. Щоб його прочитати зайдіть у свій профіль. 91_smile-8 91_smile-8 91_smile-8

Всім гарного дня;) ))))
 


svetakedyk    Date: Пт, 12.11.2010, 16:51 | Message # 9
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Управляючі
 
Повідомлень:
24
Дякую щиро, Наталко.
Саме зараз працюю над цією казкою. Згідна з заувагами, старатимусь... :)
Дякую.


Кожна людина глибоко в душі - дитина. Тому смійтеся голосно і щиро...
 


форум сайту Анумо знову віршувать! » Поезія - це завжди неповторність » АНУМИКИ. Найцікавіше » Зірочка (від Світлани Кедик) (Казка-повість для дітей)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук:



 
     
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz