Ні, не хочу я Кіндрата (Із циклу "Різдвяні ворожіння")

 Уся вулиця виблискувала від інею, що покрив дерева, огорожі, дахи, навіть, стіни будинків. Сонячне проміння грайливо сковзалося на льодяних атракціонах і від цього усе здавалося таким казковим, що захотілося повірити у цю різдвяну казку... Я прокинулася о восьмій ранку і швиденько побігла до вікна: як гарно навколо! Із сусіднього будинку вийшла баба Ніна, помахала рукою у знак привітання і пішла в напрямку нашої хати. Щороку вона приносила нам на Різдво смачнючі пиріжки із сириом, маком та родзинками, тому не важко було здогадатися, що вона несла у мисці, накритій рушником. Мені відразу захотілося скуштувати одного, бо пригадуючи той неймовірний запах і самак, важко утриматися. Аж тут я згадала, що під моєю подушкою лежать листочки із чоловічими іменами. Це ворожіння таке у Різдвяну ніч: написати якнайбільше чоловічих імен на окремих аркушах паперу, скрутити їх і покласти під подушку. Вранці ні в якому разі не розмовляти ні з ким, не заглядувати у вікно (а то ще побачиш якогось чоловіка і ворожіння вважатиметься не дійсним), а засунути руку під подушку і дістати один із папірців, відкрити його і... Ім'я, яке там буде написано, буде іменем вашого судженого.То ж засовую руку під подушку, витягую листочок... та читати боюся: а якщо попадеться ім’я Андрій (так звати одного розбещеного хлопця з історичного факультету, який ще з початку вересня проходу мені не дає). Я сиділа на підлозі біля ліжка, тримала листочок у кулаці і мріяла....
От, якби там написано було «Сергій» - він такий гарний, вихований, розумний... Ні, не хочу Сергія, бо він ніколи черевики не чистить, а от якби Сашко із нашої групи... Ото вже хлопець! Усі дівчата за ним бігають. Тоді навіщо мені такий? Він ні з одною більше тижня не зустрічається... Ні, від долі не втечеш! Відкриваю зім’ятий аркуш, читаю: «Кіндрат». Тю! Та я такого не знаю, ще й ім’я якесь рідкісне. Сама винна, написала вчора ввечері більше двадцяти чоловічих імен. От тобі й маєш! Розчарована не дуже втішним ворожінням я вийшла з кімнати...
На кухні баба Ніна щось розказувала мамі і вони голосно сміялися.
- Із святом тебе дорогенька, з Різдвом!
-Дякую, і вас також вітаю.
- А чого така сумна? – питають.
Розказала їм про моє ворожіння. Кажуть, що не можна нікому про це розказувати, але мені було все одно. - Та не сумуй, - каже баба Ніна, - не хочеш Кіндрата, то сиди, дівко, в хаті!
- Ви ще й смієтеся. Не подобається мені це ім’я.
- А хочеш обдурити долю? – питає баба Ніна.
- Так, хочу, - відповіла я вже веселіше, бо дуже не хотіла, щоб оте передбачення збулося.
- Тоді тобі треба на Водохреща подарувати комусь подарунок, а подарунок не простий, він повинен потрапити до тебе випадково: може, знайдеш щось, чи виграєш у лотерею, та ще й не треба жалкувати за тим, що прийдеться дарувати.
- Ото вже скажете, бабо Ніно, який там виграш?
- Так люди кажуть, дівчинко моя, - сказала баба Ніна якось загадково і пішла додому.
Після різдвяних канікул, вже в місті на лекціях, я весь час думала про дивний подарунок, який треба комусь подарувати, щоб навіки забути про неіснуючого Кіндрата, але у голову так і не прийшло нічого підходящого. Тільки одне знала: якщо й матиму ту «випадкову» річ, тоді подарунок віддам бабі Ніні. Нехай знає, як такі загадки загадувати...
У суботу, після закінчення лекцій, я швиденько зібралася їхати додому у село і побігла на базар, щоб дещо підкупити із того, що замовила мама. До відправки автобуса була ще ціла година і тому я вирішила походити і позаглядувати у рядах між різних товарів.
Не довго прийшлося блудити між рядами, бо на правому плечі висіла сумка із книжками, а в лівій руці тримала іншу сумку, де поклала ковбасу, цукерки та дріжжі, куплені на замовлення. Та раптом пряжка тяжкої сумки із книжками обірвалася. Що ж робити? Як дійти до автостанції, що знаходиться на протилежній стороні вулиці? Хоч сідай, та й плач! Добре, що мала довге волося, то витягла шпильку і нею прикрутила ту пряжку, поблукала ще між рядами і вийшла із багатолюдного базару.
Коли переходила дорогу, то помітила незвичайний інтерес до моєї персони... На мене оглядувалися перехожі. У чому справа? Назустріч ішли два гарних хлопці, то вони аж зупинилися і дивилися посміхаючись, поки я не зникла у натовпі. Підійшла до автобусу, коли водій перевіряв квитки. А коли взялася за сумку, щоб дістати гаманець, то помітила.... Який сором! До прикрученої шпильки, що тримала пряжку порваної сумки, зачепилися здоровенні товсті блакитні рейтузи (на нашій території так називають зимову нижню жіночу білизну ). Я зачепила іх щпилькою на сумці, коли блукала між рядами на базарі, виходить, що я їх украла! Повертати украдене не було часу, бо автобус мав відправлятися з хвилини на хвилину . Та й куди їх нести, адже лавок із таким добром на базарі багато, хто знає, звідки вони до мене причепилися. Оглянувшись, щоб усвідчитися, що ніхто із знайомих на мене не дивиться, а усі односельчани вже були в автобусі, я заховала украдену річ до сумки із ковбасою і дістала квиток.
Їхала додому і посміхалася. Ось він, той подарунок, якраз такого розміру, який носить моя сусідка. Як тільки приїду, то відразу піду і віднесу до неї. Нехай носить на здоров’я, сама ж казала, що подарунок повинен потрапити до мене випадково... Ні, не хочу я Кіндрата! До цього часу не знаю, чи вірити бабським забобонам, але за все життя я не зустріла жодного Кіндрата.