Доброго дня всім форумчанам. Вирішив виставити на огляд деякі з моїх віршів. На мою думку - найкраще з того що мені поки що вдалося. А все для того щоб дізнатись сторонню думку незацікавлених людей. Так що попрошу судити якомога суворіше ^^))) Павуки
Священну тишу в пору ночі
Розсіяв ранній соловей,
Але забув стулити очі
Мені розсіяний Морфей.
У голові, мов прокажені
Безумні бігають думки,
Отруйні, темні та шалені
Мов восьмилапі павуки.
У хаотичному порядку
Одне по одному бредуть.
Нема кінця, нема початку,
Немає ліку, зникла суть.
З них кожен мене забирає
У теплі та близькі місця,
Що своїм холодом вражають,
Усі, з початку до кінця...
Усе рояться ті потвори,
Що їх плекаю та люблю,
Стирають час; стирають горе;
Вбивають голову мою.
У пустоті, безглуздій злості,
Хвилини ллються у літа.
А сенс життя - в її волоссі,
А радість - у її вустах.
А я ж зімкнуть не можу очі,
І томно дивлюсь на зірки.
А пережити довгі ночі
Допомагають павуки.
* * * * *
Ще один безглуздий день,
Ще одна безсонна ніч,
В монотонності пісень,
З божевіллям віч на віч.
Темна сторона душі
Завершила вдало бій,
І вона вже не болить -
Вдало збавилась від мрій
В павутинні сподівань
Не вернути наші дні:
Вже нема палких бажань,
З неба впали що, дурні...
Це - банально. Це - кінець.
І без тебе кану в ніч.
В монотонності пісень,
З божевіллям віч на віч...
* * * * *
Сонце - в корінь,
Світло в морі,
Суміш сумнівів - страхи.
Я не можу з тебе, Боже,
Я вмираю від нудьги.
Гне тривога.
Де дороги?
Що зчинилось? Звідки крик?
Хтось не має більше змоги.
Хто це є - чи я, чи ти?
Ти проснешся
Й вознесешся
Понад пеклом, понад злом,
А за Право не візьмешся
І забудеш що було.
Ми побачим
Цю невдачу.
Ми згадаєм. Ми простим.
А чи ти собі пробачиш?
Чи розвієш ти цей дим
З-за очей своїх?
Так треба,
Зникло небо, є лиш тінь.
Хоч жило все і без тебе
З поколінь до поколінь.
* * * * *
Це комедія і трагедія,
Непідкореність обережності,
Шлях у пошуках, вниз по течіі,
Без надійності, до безмежності...
Я шукав тебе, і жадав тебе,
Я прийшов сюди незапрошеним.
Я знайшов тебе, і піду тепер
Лише порохом припорошений.
Обійми мене, пригорни мене,
Віднайди у нас щось небачене,
Поясни мені, що усе мине,
І невдачі ці геть не значимі.
Не любов це все? Це крик відчаю
Мого серденька. Воно в полум'ї
Прожешен мене? Згину в вічності,
Розчинюсь в тіні... Ти пробач мені.
* * * * *
У похмурій дірі прогнивають клітини душі,
Ця самотність, і відчай при згадці про те, шо не бУло.
А сльоза не тече, відбиваючись в мОї вірші.
Все так мило і тупо - дай бог шоб ти це не почула.
Вихід тут, за дверима - чи пастка? Так страшно відкрить...
І так гірко від того що треба лиш простягти руку.
Я не знав... Я не чув, я не бачив. Я ЗОВСІМ НЕ ЖИВ!!!111
Я не перший, хто тут - то й всім іншим не буде наука
Одна тінь серед тисяч, в тіні у яскравих тіней,
Під зірками... Ти - в небі, і сотні зірок із тобою...
А я тут - лиш поглянь... Ні, забудь! Відвернися і йди!
Лиш твій погляд запалює серце, до крику, до болю!!
Ти - не я. Ти - німа. Ти - не тут. Тебе зовсім нема!
Ми у різних світах. Ми - не разом. Ми різної крові.
Я лиш курява що на твоєму шляху проліта,
Що розсіялась з вітром, який називався любов'ю.
* * * * *
Ранкова мить.
Мелодією подиху
Цілуєш мене вдосвіта,
І посмішку даруєш ти
Світанку у тіні.
Тепло живе в душі твоїй
Укуте ніжним спокоєм,
Та, сховане повіками,
Помітне лиш мені.
Я хочу милуватися,
Я хочу доторкатися,
Я хочу тут зостатися
З тобой на все життя!!
Щоб, як підеш по небу ти
Всю ніжність свою гаючи
То не боялась падати -
Тебе тримаю я...