САМОТА

Так страшно запливати в океан,
І лікувати стільки ран,
Без віри і підтримки друга.
І того помічного слова,
Що так легенько він промовить,
Неспокій в серці заспокоїть.

А може буде так мовчати.
Вслухатись в сказані слова,
Щоб болі часточку забрати.
Покаже напрям до добра,
Чи хоч підскаже де шукати,
Щоб сам піднявся з колін я.

ІСПИТ СОВІСТІ

Життя спішить
І світ невпинно,
Немов безумець,
Спішить в прірву.

Він тягне за собою
Ослаблених калік,
Які здаються всі без бою,
Кажучи: "Поїзд втік".

Їм все говорять, a не чують.
Усе показують - не бачать.
А треба серце чисте мати.
І віру, волю до життя.

Чи хтось почув
І заховався.
Бо він злякався.
В пітьмі потонув.

Не хоче чути він тих слів.
Не хоче бачити він світла.
І буде жити як хотів.
І буде мати все, крім світла.

Та він не бачить,
Що вже скоро
Усі недуги приведуть
Його до викриків німого.

Він втратить все, що назбирав.
Побачить все, що мати мав.
Та доторкнутися не зможе.
Вже навіть Бог не допоможе.

І скільки тих було відмовок.
І лінощів, неправильних думок.
І не залишаться у снах.
Цей холод і гнітючий страх.

І є бажання час вернути.
І виправити помилки усі.
"Пробачте" - лиш сказати
кожному окремо і собі.

САМ

Сам і тільки гавкання собаки.
Сам і тільки серця стук.
Сам минаю я всі знаки.
Сам я чую в голові цей звук.

Сам й не чують його вуха.
Сам видумую я знов і знов.
Сам руйную свого духа.
Сам я знищую свою любов.

Сам гуляю по дорозі.
Сам вдивляюся у пустоту.
Сам здається я не взмозі.
Сам піднятись, але я стою.

Сам зализую я рани.
Сам, як вірний пес в Його дворі.
Сам так прагну до нірвани.
Сам злетіти хочу до зорі.

Сам я створюю проблеми.
Сам усі вирішую в житті.
Сам я хочу жити поміж вами.
Сам усе це маю у своїй меті.

Сам я знаю - помиляюсь.
Сам я знаю, що не так живу.
Сам в душі своїй я каюсь.
Сам живу я й сам помру.

"Для чого!!!"(знов)

"Зрікаюся! Зрікаюся! Зрікаюся!
Життя, Тебе й себе. Ось так."
"Не хочу!!!" Вбити намагаюся...,
Та знов не вийшло це ніяк.

Гуляю вулицями як бузумець.
Складаю, бо копійка гривню береже.
Ковтаю темінь. "Самогубець!"
Істерика - це хвиля. Щось жене.

Жене. До прірви підганяє.
Штовхає знов і знов: "Стрибай!"
І запах віри вітер розганяє.
Не вірю у слова. "Спокій дай!"

Зі шкіри мокрої нашийник
Пекуче сонце зігріва.
Немає кисню. Тікає годинник.
В очах теміє. Знову чорнота.

Дурні слова калік я знову чую:
"Так сталося, бо так Ти захотів."
Чому Ти знов ховаєш світлоту свою?
Чому життя таких людей зі світу звів?

Чому? Навіщо? Знов не розумію.
Чому безумців жити залишив?
Тих божевільних. Я не розумію.
Чому мене, умерлого, Ти оживив?

Чому? Чому я прощення благаю?
Чому не всилі вибрать темний шлях?
Чому знов чую Слово "Я кохаю..."?
Хоч силу збираю по темних кутках.

P.S.
Твої шляхи Тобі лиш зрозумілі.
Лиш в вічності ми зрозумієм їх.
Ти дав нитки, щоб разом ми зв'язали
Малеленький светрик з назвою - Життя.

О БОЖЕ!

Дай сили здолати себе.
Дай сили лишитись живим.
Дай сили любити Тебе.
Дай сили, щоб не бути чужим.

Не бути чужим серед своїх.
Не бути своїм серед чужих.
Не буть одразу всім й нічим.
Не бути злим, злим, злим.

Бо добре знаю скрегіт цих зубів.
О скільки скрегіт цей зі світу звів.
О скільки він катів зростив.
У мороці він поховав і залишив.

Там кожний сам за себе і разом.
Там плачуть і сміються хором.
Там сильні і слабкі всі одночасно.
Там всі життя позбулись передчасно.

Туди ведуть усі дороги світу.
Залишаться по тобі рядки заповіту.
А час суворий розітре їх у порох.
Усе. Струмок життя твій пересох.

Стоячи перед прірвою ти озирнися.
Ти подивися скільки їх таких.
Останній крок... Стій. Зупинися.
Невже в низу ти хочеш бути серед них?

Ось добре. Озирнувся, подивився.
Тепер у гору очі підведи.
Що бачиш там мені ти поділися?
Відкрийся. Розмову заведи.

Там Сонця схід...
Не зупиняйся. Говори.
Він посміхається тобі. Схід.
Так. Він говорить: "Не туди."

Говорить: "Не туди...".
Говорить: "Кращий шлях..."
Говорить: "Ось сюди іди."
Говорить: "Вдихни повітря на полях."

Там ти один і тільки Сонце
Зароджує новий струмок життя.
Лиш досвід і ще змучене лице
І спогади про шлях у небуття.

...ЖИТИ...

Давай співай до Бога.
Хоч про бажання розкажи.
Та хриплий голос з горла…
Знівечений життя роками.

Гнилі, прокурені легені.
Покручена, гнила душа.
Давно вже з'їли хробаки її.
Давно на перегній пішла.

Ну що? Щось вимовив?
Та ні. Лиш прошипів.
І потім знову замовчав.
У темному куточку знову сів.

Знов заховався від людей.
Ховаєшся весь час від світла,
бо видно сльози з твоїх очей
І видно, що надія вмерла.

Сказала, духом сильна, поетеса:
"Я без надії сподіваюсь."
"Ні. Ще надія є."
Так думати я намагаюсь.

І сила волі уперед веде.
І заставляє знов боротись,
ЖИТИ.