1.
Ось вона – країна
Світлого майбутнього!
Партія – єдина,
Справедливіша за Бога забутого!
Ми йдемо – вперед!
І нічого, що в саму прірву,
Адже нас веде
Світло партійного німбу!
І нічого, що скрізь –
Руїни душі, храми злості,
Червоні ріки, ріки сліз,
Людськії кості.
Як у відомих казках
Про Бабу Ягу люту,
Що в наших дітях викликала страх
Темними вечорами лютого.
Не дивуйтеся ж, дітки.
Тепер Це І Є Світле Майбутнє!
Незгодних посадимо в клітки –
Це рішення правильне, путнє.
Добро і зло поміняти місцями –
Невеликий гріх,
А ті, хто зайве слово сказали, –
В дерев`яне ліжко тих.
Та й до чого церемонії?
Просто в сиру землю.
Краса, порядок і гармонія
В країні цій веселій. Не псує краєвиду
Дитяча труна.
Вихід закрито –
Така собі весела гра.
Ідея світлого майбутнього
Фарбує душі чорнилом,
Скільки страждання лютого
Вона спричинила.
І до чого ж любо
На березі червоної річки!
А Насті, Олени і Люби
Вже не носитимуть яскравії стрічки…
2.
Земля, де такі ніжні трави,
Де безкраї сині океани
І дивної краси –
Ліси.
Обіймає цю планету
Добре, синє небо,
Якому птахи співають сонети.
Чого ж іще для щастя треба?
А Сонце – як око Всевишнього –
Світиться любов`ю і теплом,
Даючи все для миру вічного,
Для життя правильним шляхом.
Співайте, радійте й любіть,
Бо ж любов радість несе,
Дорогою щастя ідіть,
Адже ж для цього маєте все…
3.
Як жахливе безглуздя людське –
Голодомор…
І хтось, як Бог, вирішує все
За завісами штор.
Хтось кожен вечір
Має хліб, вино і солонину,
А хтось обіймає за плечі
Голодну дитину.
Тисячі тисяч років
Життя людського
Скосив закон п`яти колосків.
І від горя такого
Сонце плаче, Сонце чорніє.
І навіть надія
Уже не жевріє.
Яке божевілля і страх,
Весь людський біль у очах
Тої, що зрозуміла –
Вона. З`їла. Власну. Дитину.
Мені страшно, я не можу зрозуміти,
Як людство власними руками
Знищує себе, як можна бігти
Цими червоними шляхами
В саму, саму безодню…
Я не зрозумію ні сьогодні,
Ні завтра – ніколи –
Того плачу, страждання і болю.
Як – морити голодом
Живих людей,
Коли навколо – хліба золото?!
Як це - ховати власних дітей?
Невже на гору трупів сходження
Коштувало розстріляного Відродження?!
Мені боляче за тих,
Хто взяв на себе стільки гріха,
Хто живу безмежну душу зчорнив,
А з нею – море любові й добра.
У кожної людини є те море –
Душа, що не боїться вогню і стужі.
І в кожного – особиста воля
Проміняти те море на сіреньку калюжу.
Тиха радість і спокій
За тих, хто зміг ці страждання знести,
В порі цій криваво-чорній
Світло душі зберегти,
Світло любові, тепла, чистоти.
4.
І в цілому Всесвіті місця замало,
Щоб вмістити біль Того,
Хто так любить і безмежно страждає,
І бачить купи сміття гнилого
Там, де ростив
Для нас Він прекрасний сад
Без бурі і злив.
В ньому Сонце і янтарний виноград…
Як жахливе безглуздя людське –
Голодомор…
І хтось, як Бог, вирішив все
За завісами штор.
