|
|
Валентина Савелюк. Казки для дорослих
| |
| natalya-gurkina
♀
| Date: Сб, 12.01.2013, 23:16 | Message # 1 |
|
| Ці казки для дорослих. Вони з життя і змушують замислитися...
________________
Лінк на поезію автора: http://virchi.pp.net.ua/publ/0-0-1317-0-17
Валентина Савелюк
"Листи до Наталі"
(проза у листах)
МІЙ СТИЛЬ
...напишу тут: ...і от я йду польовою дорогою... пізня осінь -- поза сумнівом листопад... недавно, видно, пройшов дощ -- світ такий... свіжий і небо... живе небо... густо-зелене озиме жито по обидва боки від дороги -- обабіч, як ніби вічнозелений газон -- роззираюся...
поле, яким я йду, ніби обмежене прямокутником соснового лісу, я у звичній своїй осінній одежі -- шарудить шкіряний плащ мій (з неякісної шкіри зшитий, а найшвидше з "кожзаму", добре під шкіру підробленого), шарф бордовий на голові... чобітки мої стоптані -- все цілком реально... місце тільки зовсім не знайоме і нове...
гарно так і комфортно йти мені... дивно трішки, як я тут опинилася... але одразу ж пригадую, що я тут не надовго -- на тиждень-два зупинилася у селі недалеко від цього поля, від цього лісу святково-свіжого -- у якоїсь доброї старенької бабусі -- і блукаю собі околицями, роздивляюся на красоту всіляку світу Божого...
нікого і ніде... тиша і самотність солодко і радісно цілковиті... одне слово, душевне тихе щастя і комфорт... гармонія… йду повільно... затишно йду... коли дивлюся -- вишка така серед поля, як колись козаки "горою" називали, з дощок збита, майданчик невеличкий нагорі... (знаєте ж... чата ще називали, звідки спостерігали, чи не куриться земля на горизонті, чи татари не наближаються підступною хмарою до села… якщо закуриться -- підпалювали діжку зо смолою -- сигнал подавали всім, щоб зброю в руки брали і коней сідлали -- до бою готувалися спішно... а ще такі вишки робили, щоб спостерігати на випадок польових пожеж, коли хліби достигали -- в переджнив"я...)
піднімаюся на ту "гору" -- з висоти краєвид вцілому охопити можна... стою на тому майданчику наверху, тримаюся за теплу до рук дощаницю -- дивлюся-надивляюся: гарно так все скрізь... затишно так.. вітерець не дихне... хмари прозоро-сизі тануть на очах, і чиста пізньоосіння холодна синь глибока все більше запановує проз них... і тут помічаю, що увесь цей світ, цей прекрасний і дивовижно-простий, вишукано-витончений і природний такий, непідробний такий світ -- вібрує... звучить ніби...
не так, щоб десь там грубо музика грала, чи радіо яке, ні... він сам собою, внутрішньо якось, об"ємно увесь звучить і вібрує, в ньому живе -- живий ніби ритм...
ах, який ритм, ах слова ж які... вслухаюся усією шкірою, кожною клітиною плоті моєї і крові моєї, і фіброю душі моєї -- таку красоту і таку гармонію вперше відчуваю....
зачарована і вражено-подивована, захоплена і щось на зразок натхненної невагомості розправляє в мені всю свободу внутрішнього польоту... я звучу разом і в унісон з усім тим прекрасним світом... звучу і вібрую в ритмі вишуканому його...
"на що це схоже", -- думаю... чимось віддалено нагадує танго... але куди там танго -- тут невагомість і прозорість така, святковість -- бо радість в усьому, як ніби шовкова тонесенька хустинка, витаючи у повітрі, прозоро спадає згори додолу... "Це вірш!", -- догадуюсь, -- я, ніби всередині вірша якогось опинилася... мені не знайомого, але геніального і вишукано-простого...
і тут хтось грубо трясе мене за плече і питає ні сіло, ні впало: -- Ти голову підняти можеш?... від несподіванки такої жахливої, від обурення грубощам неможливим таким, я хочу повернути голову, щоб побачити -- хто це таке амікошонство собі дозволяє?! і відчуваю, що голову я якраз-то повернути й не можу... кілька разів намагаюся, а вона -- ані руш... рівно тільки стоїть, не повертається... "та що ж це..." -- думаю... і навіть страх починає полонити мене... невдовзі відкриваю очі -- я в реанімації... мене будять після наркозу... одне слово, вдома...
але, коли все стихає, прислухаюся у собі і чую ще відгомін того світу-вірша, в якому побувала... в реанімації в основному сплю, бо колять морфій, а через добу, уже в палаті госпітальній -- так вийшло, що я там сама, я записую на серветці того вірша, в якому побувала (олівець в ті часи був зі мною скрізь і завжди (в палаті, правда, була зі мною шарикова, ні, гелева ручка -- тонесенько так писала і легесенько на серветці... а може й шарикова все-таки...) -- не всього, звичайно, але фрагмент з того вірша, яким звучав ТОЙ світ... мені його тільки до паперу пришпилити, раділа я, щоб не зник, а потім його пригадаю і відновлю...
я діставала ту серветку, яку ховала між сторінками книжки, що була зі мною в госпіталі (книжки завжди і скрізь зі мною були...) перечитувала фрагмента того справді не земного вірша -- таку насолоду і затишок переживала...
десь під вечір прийшла до мене дочка -- Роксана звуть її... я так зраділа, достала ту серветку і кажу, ось я тобі вірша абсолютно неймовірного прочитаю, кусочок з вірша, ось послухай -- і починаю, розгойдуючи другою рукою ніби в ТОМУ ритмі намагатися ТАК! прочитати ті слова... одна спроба, друга... і відчуваю з жахом, що не виходить його прочитати ТАК... тоді бачу, що Роксана дивиться на мене занадто уважно і спокійно... добре, врешті кажу я, потім колись тобі його прочитаю... і ховаю ту серветку між сторінки...
виявилося, що в цьому світі ТОЙ фрагмент ТОГО вірша не читається і не звучить... я швидко зрозуміла, що у нас тут зовсім інший ритм, світ наш вібрує в зовсім іншому ритмі і ТОЙ вірш тут не живе... 17 років по тому я віршів не писала... так, як раніше -- строфічно, класично-ритмічно писати не могла, бо чогось мені стало здаватися таке писання скучним занадто... а Овен ніколи не робить того, що йому робити скучно...
протягом тих мовчазних в поетичному відношенні років (вірші я всередині себе бачила постійно, просто не записувала їх, не матеріалізувала -- мені й так цікаво було, для чого фіксувати, думала собі...) я ловила себе на думці, що, якщо я іще буду писати вірші, то це будуть зовсім інші вірші...
і от, три роки назад так склалися обставини мого життя, що я знов опинилася в поетичній струї... і от пишу тепер в цьому моєму "рваному" як я його називаю ритмі і стилі... здогадуєтеся чому?.. бо він чимось віддаленим нагадує ніби відгомін ТОГО ритму Того світу... настільки, наскільки ТОЙ ритм може хоч якось "звучати" в нашому світі...
чи могла б я писати класичною строфою, рахуючи склади, розставляючи наголоси, вимучуючи рими?... -- могла б, звичайно, але сама тільки думка про таке наганяє на мене сіру скукоту... ні... не хочу...
у цьому моєму стилі -- свобода... та й нічого я не вигадую, не підбираю, не вимучую... я -- бачу... і чую -- першу фразу, а тоді швиденько так слова висипаються, римуючись настільки, наскільки треба, щоб "тримати правий край"... не скажу, що я не працюю -- напруження, зосережденість, концентрація -- але це механізм, який запускається, коли починається процес -- сам починається, і де й коли захоче... тому знову я скрізь ношу з собою олівця простого і блокнотика -- і на підвіконні біля ліжка, де сплю, і на городі, коли за рослинами своїми доглядаю, і навіть у лісі, коли біжу своїм ранковим годинним маршрутом... є ще в мене годинний луговий маршрут... багато про все це (писання віршів) знаю, бо спостерігаю за собою все життя -- я собі сама дослідник і піддослідна...
а тому, Наталю, люба, коли мене починають повчати, чи "підказувати" -- я тільки осміхаюся дещо скептично і раджу вчителям моїм просто не читати цього всього, та й по тому... самі ж бачите -- такі вірші цікаві і подобаються тим, хто йде за ними, а не намагається тягти їх за собою... хто сприймає такі вібрації, ритм... і таких людей чималенько є... до речі, там, на сайті, де ніхто нікого не "товче", у мене є послідовники... дізнаюся я про своє "учительство" чисто випадково -- візьме та й напише мені хто, що читає мене "всю" і "вчиться"... я бажаю успіхів... зайду коли, гляну, як там "самонавчання" те просувається, похвалю за якийсь вдалий рядочок, чи образ -- але ніколи не брешу... і ніколи не повчаю... бо це процес і він триває у своїм часі і за своїм законом...
вірші живуть не в нашому світі... наш світ і наш звичайний стан називають бета-ритмом... а вірші живуть у альфа-ритмі... хто вміє "переключатися", той поет, а хто не вміє -- критик і поучитель... є іще тета-ритм, там прозріння живе, там геніальні вірші й ідеї живуть... щоб туди потрапити -- треба добре "ноги витерти"... але дехто впадає туди і без підготовки, небагато, правда, таких...
отака вийшла в мене історія... той, хто справді Поет -- знає, що він усього лиш секретар, вправний приймач... а віршів ніхто не пише -- вони приходять самі, треба тільки вміти їх почути і встигнути одягнути в точно підібрані і підігнані слова наші... а хто цього не знає, той "хоче бути поетом", що також дуже добре, бо якщо буде вперто і вірно, віддано! хотіти, то йому відкриють...
вірю, що Ви мені вірите і не запідозрите ні у шизофренії, ні у самосвятстві... думаю, Вам цікаво буде все це прочитати... в крайньому разі -- Ви запитали, я розповіла -- обом приємно і це добре, праж??
Боже мій! уже половина четвертого!... чи добраніч Вам бажати, чи вже й доброго ранку? а, побажаю Вам, Наталю, і того й іншого..
Attachment:
5227879.gif
(19.8 Kb)
Всім гарного дня;) ))))
Post edited by natalya-gurkina - Сб, 12.01.2013, 23:25 |
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Сб, 12.01.2013, 23:18 | Message # 2 |
|
| ПРО САМОТНІСТЬ
Люди, які страждають на хронічну самотність, люба Наталю, нагадують скупих лицарів, самовільно заточених у комори, обвішані почорнілим від часового пилу павутинням, чи в льохи, з ослизлими стінами…
сидять – на сундуках і мішках незчисленних скарбів – золота-самоцвітів – і скаржаться, що ніхто їм сухарика не принесе, аби погамували голод їхній, ніхто краплини води не подасть, аби позбулися спраги…
а ще більше нагадують вони тіні, котрі никають межами світів, сподіваючись, що у сусіда яка подія станеться: корова копита відкине, чи хата займеться… щоб хоч якось розважити себе… а тоді – вмостяться розпачливо-розчаровано на самому краю свого безпросвіту, на якомусь холодному, гострому, сірому камені, пригнічено втоплять відсутній погляд свій у каламуть, зневажаючи і обтяжуючись сіризною і пустельністю безкінечних своїх володінь… просторів необмежених своїх, пажитей – світу свого, Вселенної власної… подарованої…
ну, якщо вже така пустельна і неприваблива дісталася, «випала» безмежність твоя – то встань, потягнися з дрімоти солодко, візьми заступа, принеси відерце води, викопай ямку і посади хоч куща якого, чи билину яку посій…
доглянь за нею, познайомся з нею, подружись… полюби її – і стане вас у тій пустелі вже двійко… і це вже буде не зовсім пустеля –вічна мерзлота…
бо з`явиться у твоїй одноманітності нудотній перша барва… перший живий кольоровий мазок… стане вже оком за що зачепитися… і думкою… і серцем… стане з ким словом перекинутися, поговорити… кому порадіти…
а кущ підросте у теплі піклувань твоїх, зацвіте-запахне, викоханий тобою… з вітром заговорить, кине затінок на сірий престол твій…
…а тоді прилетить до куща яка пташка… може, гніздечко собі зів`є… пару до себе прикличе… молитвам – досонцесхідним і досонцезахідним – тебе навчить…
а тоді й мурашка окрема приб`ється… бджола на розвідку прилетить… джміль здалеку загуде…
…росі буде на що впасти, то вона і впаде: засяє-заряхтить, задзвенить собі… милуйся і слухай… учися…
бо нікому із них не буде самотньо… ніхто в телевізорі каламутному життя свого топити не стане… чи в скаргах-бурчаннях безпросвітних… як ніби з кишковика…
Сонце – вже не буде безжально напікати потилицю, а проз тінисте шатро куща твого – осонням лагідно цілуватиме… у «маківочку»… у щічку… у скроню… вітерець легенький – леготом – за вушком лоскотне – зрадій!
пелюстка яка у косах заплутається – шовкові коси твої, дощиком вимиті… а пелюсточку відпусти – у неї своя дорога… то вона так, перепочити у косах твоїх примостилася… думала – то срібляста паволока струмочка джерельного з вітром шепочеться…
подумала так пелюсточка – аж ось і джерельце – із під сірого каменя твого на світ Божий пробилося… уже й русельце собі майструє – трудиться… щоб напився ти, щоб ожив-стрепенувся, розпушився… ніжки свої омив – від пилу пустельного і пороху перетрухлого внутрішнього твого… сердечного… душевного…
погладь атласною долонею правиці твоєї, покуйовдь витонченими, як у скрипаля, пальцями твоїми тонкорунне срібло струмка… як ніби це відданий друг і товариш твій, як ніби це – собака твій… може коллі…
коллі! і приб`ється до оази підкущевої твоєї ізвідкись невідь собачка сама, і вмоститься біля підніжжя омитого струмком – не сірого вже і безродного – а смарагдово-самоцвітного престола твого… і торкнеться доброзичливо носом вологим і прохолодним об стопи твої, потреться об видовжені і кволі гомілки твої, обнюхає підколінну западинку твою… покладе лапу теплу на стегно схудле твоє, позирне розумно-осмислено ув очі твої… лизне довірливо в носа… чи в долоню…
…а тоді запросить тебе пройтися удвох стежкою: ти – попереду, друг-товариш твій – слідом… запропонує погратися у квача, пововтузитися у піску безтурботно…
принесе тобі звідкись кийочка – кидай!.. він знову тобі принесе… апорт!
…а далі – стрепенеться тілом, по собачому, бо звичка така… розчеше об повітря хутро – із чорними підпалинами вогненно-руде своє, з «коміром» і маніжкою – розкішно білими… і витрусить на пісок учорашньої пустелі твоєї якого реп`яха, парасольку яку з насіниною молочаєвою… волотце яке – трав`яне… озирнешся – а вже пустеля твоя – зеленіє, живе, соком смарагдовим світ благословляє, міняться квіточками простенькими розмаїто – радості, радості скільки і Всесвіті твоєму…
і для чого тобі штучні пристрасті – безкінечно-серійні «мильні» чужі… і що тобі до корови і хати сусідської?... хай жує собі жуйку свою корова та… хай струменять тихим зорінням вечірні вікна хати тієї… ти – у своєму раю… у власному затишку…
…а де пес, туди й кіт до мисочки з крапелькою молочка пробереться… буде до каганчика мружитися, казки тобі вечорами баяти… чого б іще тобі треба? – візьми! посій, осели… все в тебе є.. все – твоє… все – у тобі… і пустеля безплідна – також…
право вибору...
а де Право Вибору – там Бог… Він не на сьомому небі… Він – у пустелі занедбаній твоїй… чекає… коли ти зволиш душею безсмертною ворухнути, щоб усе – Все! увесь спадок земний дістався за Обітницею тобі…
де Бог – там Любов… прийми її… і засяє небо над головою – зорями… і сонцями… і світами щасливими… і таємницями, які тільки і мріють, щоб Ти їх пізнав…
крила! крила! – розгорнуться крила – твори! хочеш – думай, хочеш – пиши, хочеш – співай-танцюй… сади! сій! поливай! вигадуй! – Твори!
Право Вибору… завжди належить То-бі…
 Attachment:
1476639.gif
(3.5 Kb)
·
2442857.gif
(4.4 Kb)
Всім гарного дня;) ))))
Post edited by natalya-gurkina - Сб, 12.01.2013, 23:25 |
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Сб, 12.01.2013, 23:21 | Message # 3 |
|
| ПІВЕНЬ
 
...коли сусідка принесла мені перших курчат -- це були дві курочки і два півники… ясно, що одному півникові не світило велике майбутнє, а... бульйон йому світив...
ні, не для мене -- я ніколи не вб"ю і не з"їм живу істоту -- а в принципі -- одного треба буде комусь оддати, а той хтось і покладе його в бульйон...
і от... один був червоненький, класичний, і я знала, що він залишиться, а другий білий... от білому бульйон і світив... і так мені шкода було на нього дивитися -- як він, нічого не знаючи, росте і зовсім не журиться, хоч доля його вже вирішена...
і почала я до нього більш прихильно ставитися, нещасненького такого... скоро він уже був ручним -- всі ходили, а цього я носила на руках... швидко він зрозумів винятковість свою, але не зрозумів її причин... коли підросли -- розбилися на пари -- білий з біленькою курочкою, червоний з червоненькою... і все було в нас добре, поки всім їм виповнилося по рокові -- наступної весни... в якийсь момент білий почав переслідувати червоного... той довго уникав конфлікту -- вів себе досить інтелігентно... але білий усе помітніше насідав...
я попередила білого, щоб він не вівся агресивно, але те, що я перестала "носитися" з ним, його також доймало... він не збирався бути рівним, він хотів бути обраним і то в усіх відношеннях...
в якийсь момент червоний вчинив спротив нахабству білого (не було вже в нього можливості не помічати тих наскоків... далі вже довелось би згоджуватися на приниження, а він боягузом не був, був інтелігентом...) -- і почалася війна!
страшна! кривава... і саме так -- на смерть...
білий, вигодованець мій, фізично переважав на силі -- червоний поклав умерти але не поступитися гідністю півнячою... я дуже скоро стала на сторону червоного, бо білий був агресором...
як я тільки не намагалася примирити чи якось розвести їх -- безнадійно... білий скрізь знаходив червоного і лупив його... поки я добігала до них -- у червоного вже юшила кров з голови широкою хвилею (бив тільки в голову -- де основа черепа, знав, як вбити), але червоний вже не відступався...
скоро білого почала "футболити" ногою я, вриваючись між них і рятуючи червоного... тоді білий почав відслідковувати мене і також нападати... врешті, білий наш півень почав нападати на всіх -- на сина мого... там, правда, він знайшов спокійну і доброзичливо-непоступливу силу... син сам жартома наступав на білого і той не сходив з дороги -- ліз у поєдинок... єдине, що ненадовго його охолоджувало -- коли син носив його головою до низу, тримаючи за ноги, а тоді просто викидав, як непотріб, на очах у всіх... пару годин після такого приниження білий (звали його Петро Олексійович) відсиджувався десь під калиною і ставало у нас тихо... але дуже скоро він знову виходив на стезю війни проти всіх, а насамперед проти червоного (звали його Арсеній Петрович)... війна була страшна і кривава і я не знала, що мені робити, куди мені білого того подіти, але зарізати його, чи віддати комусь, щоб хтось зарізав і з"їв я не могла... ворога треба перемогти, але не вбити...
врешті ситуацію врятувала сусідка: бачачи ті постійні війни, в яких ми з червоним зазнавали поразки -- я психо-моральної, червоний -- фізичної, вона сказала, що забере білого до себе, але ні в якому разі не в бульйон, а щоб курей її водив -- у неї багато курей... я віддала білого з радістю... вона зарізала свого півня, а мого бандюгу возвела на трон у власному курятнику...
Ви думаєте, це його примирило зо світом?.. аж ніяк... він там не їв, сидів окремо від курей -- знати їх не хотів, а коли виходив -- біг до нашої огорожі, і кликав червоного на бій... врешті якось переліз через огорожу і знов перетворив мого червоного півня на кроваве місиво -- я була на той час на городі... коли прийшла і побачила -- взяла до рук перше, що потрапило і втрутилася...
на той момент я вже також дозріла до однозначного рішення і, переслідуючи білого півня по всій вулиці, він перелетів через огорожу і тікав од мене, вирішила його обов"язково вбити... він це добре зрозумів, бо тікав, аж порох з під шпор летів, і ховався за всіма плотами... я кидала вслід йому каменюками (у нас дорога крупним щебнем встелена), потрапляла в чужі плоти і ворота, розуміла, що можу пошкодити чужу власність і будуть неприємності, але мета в мене була чітка і одна -- вбити білого свого півня... для якого я зробила все можливе і неможливе, щоб він був вдоволений долею своєю...
врешті я його не вбила, бо не поцілила каменем... після цієї сцени (уявіть собі, як я бігаю з каменюкою по всій вулиці, при тому вдягнена в сам купальник -- з города в двір прийшла, жара в той день стояла...) білий перестав приходити до нашого двору і навіть познайомився з курми, до яких його приставили... але... Наталю, дивно було дивитися, як він ставав на горбку через дорогу навпроти хвіртки нашої і дивився в двір -- додому хотів...
а як тільки я виходила на вулицю і йшла мимо нього, він так показово і брутально залазив у мене на очах на якусь курку -- мені щось доводив.. щось своє, ПІВНЯЧЕ...
якось я заговорила до нього, йдучи мимо, мирно так, як і колись -- о!! він з такою ненавистю кинувся у відповідь до мене битися! я його не боялася, тому просто відфутболила, як і завжди, і більше вже ніколи не пробувала помиритися з ним... він завжди відслідковував, не приховуючись, кожен мій рух... сусідка, треба додати, тримала його тільки заради обіцянки мені не зарізати його, бо він вів себе там жахливо -- бив кота їхнього, бив собачку їхню дворову, навіть на вівчарку їхню ж нападав, бив сина дорослого сусідчиного, і на господаря нападав... кидався на всіх, хто у двір заходив, і хто мимо по вулиці йшов... оце таке я вижаліла маленьким і виносила на руках...
ясно, що у червоного півня був неодноразовий струс мозку, тому в нього постійно боліла голова -- він постійно потрясав головою, ніби намагався той біль струсити... я дивилася на нього, як він мучиться головним болем постійно і думала, що гуманніше, мабуть, було б його зарізати, щоб не мучився... але така гуманність мені не підходила, і він жив собі інтелігентно і спокійно на тлі болю постійного... і от 30-ти градусні морози зимою не вбили його, а спека і духота 30 ж градусна липнева -- розправилася з ним...
звідки я знаю, що інсульт -- він вмер миттєво, впав з вишок і вмер... голова в нього вся посиніла -- то був удар, крововилив... я -- медсестра ЦО, маю медосвіту... орієнтуюся... хвилин за 10 до його смерті я ще бачилася з ним... гарний був півень мій... він сприймав мене -- за щось схоже на товариша, якщо у них таке поняття можливе... бачив, що я про його курей також турбуюся і вболіваю, але не претендую... тому...
н-да... син якраз був у мене... ми з сином червоного нашого й поховали... вистелила йому ямку листками хрону (потім подумала, що ніби трохи цинічно звучить -- півень з хроном, і вкрила його листками лопуховими... так звучить нейтрально ніби ...)
отакі, Наталю, тут баталії відбулися... півнячі... нормальна людина просто зварила б гарного борщу з того білого півня і навіть уваги не звернула б, а тут... але бачите, навіть сусідка моя вже перейнялася дивацтвами моїми... дуже складно зі мною всім... дуже...
от я пишу Вам ці мої історії і думаю: який висновок можете Ви зробити про мене -- людину Вам не знайому, але яка на повному серйозі описує подібні події -- мало того, бере участь у півнячих боях... вважатимемо, що я розказую Вам напівказки... хоча все це -- правда...
от я Вам про Маврика розкажу -- як він мене порятував... то навіть містика відверта...але абсолютна правда... скоро розкажу, якщо Вам іще не набридло марення отаке...
Attachment:
1529180.gif
(17.6 Kb)
·
4759032.gif
(11.0 Kb)
Всім гарного дня;) ))))
|
|
|
|
|
| Davudenko
♂
| Date: Нд, 13.01.2013, 13:26 | Message # 4 |
|
| ПРОЧИТАВШИ ДЛЯ СЕБЕ З ВЕЛИКОЮ КОРИСТЮ ЗА ЩО ВАМ ДЯКУЮ  
|
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Нд, 13.01.2013, 14:46 | Message # 5 |
|
| "Мій стиль".
Справді казкадля дорослих! Спокійно і заколисує.
Мені здається, що Ви, Валю, щаслива людина, бо можете дихати цим Життм і насолоджуватися світом, в якому живете!
Знову отримала задоволення від прочитання. Дякую!
________________
"Про самотність".
ДУЖЕ СПОДОБАЛОСЯ!!!!!!! Хотілося щось виокремити, але все важливо!
Дуже сподобалося!!!!
_______________
"Півень".
Точно зварила б суп!)))))))
Хоча... можливо, ні.
Докінця не знаю відповіді як би я вчинила у подібному випадку. Але казка змушує замислитися... Чи ми такими приходимо у цей світ, чи стаємо?
Але однозначно маємо право вибору!
Шкода півня. Білого.
А ще більше шкода всіх, то від нього постраждав.
Точно в суп! ))))))
______________________________
Дуже дякую Вам, Валю, за гарні казки! Надіюся, що Ви ще нас чимось порадуєте!
Отримала велике задоволення.
З повагою, Наталя.
Всім гарного дня;) ))))
|
|
|
|
|
| oduvan4ik
♀
| Date: Вт, 15.01.2013, 20:42 | Message # 6 |
|
| Дійсно є що почерпнути з цих душевно-сповідальних листів.В них йдеться про життя однієї конкретної людини, а стільки цікавих і глибоких думок, стільки досвіду життєвого, який стане в нагоді багатьом читачам!Автору "браво" за за таку щирість і життєву мудрість!
|
|
|
|
|
| Oksanka
♂
| Date: Пн, 21.01.2013, 17:31 | Message # 7 |
|
| Дорога пані Валентино прочитала Ваші "Листи до Наталі". На жаль я не знайома з Вами особисто. Але цих рядчків, що витекли з вашої душі і розлелися на інтернетних сторінка достатньо, щоб захоплюватися Вами, як Просто Людиною. Ви сильна, мудра, багата( в моральному сенсі) Захоплююся і не приховую!
|
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Сб, 06.04.2013, 19:52 | Message # 8 |
|
| ПРО ДЕРЕВА
1. СВІТ…
люба Наталю, почну цю «казку» для Вас про «мої дерева» - віршем Ніколая Гумільова, бо він (вірш) у цій першій частині, де йтиметься про «початки», надзвичайно промовисто і доречно «стає»… думала зробити для Вас переклад, але – передумала…))) хай буде мовою оригіналу:
ДЕТСТВО
Я ребенком любил большие,
Медом пахнущие луга,
Перелески, травы сухие
И меж трав – бычачьи рога.
Каждый пыльный куст придорожный
Мне кричал: «Я шучу с тобой,
Обойди меня осторожно
И узнаешь, кто я такой!»
Только, дикий ветер осенний,
Прошумев, прекращал игру, —
Сердце билось еще блаженней,
И я верил, что я умру
Не один, — с моими друзьями.
С мать-и-мачехой, с лопухом.
И за дальними небесами
Догадаюсь вдруг обо всем.
Я за то и люблю затеи
Грозовых военных забав,
Что людская кровь не святее
Изумрудного сока трав.
Николай Гумилев
...отак висловив сю тему Гумільов…
я ж почну дещо відсторонено…
…коли двоє любились і розійшлися – це ж така прекрасна нагода любити одне одного на відстані… так, як не вдавалося, коли були поруч… тепер уже, розокремившись – не заважають одне одному… любити – заради самої любові… без взаємних безпідставних і невиправданих очікувань… усього лише заради світла і радості у серці… чи таке часто трапляється між людей?... хіба, коли інший вмре… мертві мовчать… не заважають себе любити услід… як живим хотілось би… але то – порожня трата… часу і зусиль сердечних… мертвим любов земна не потрібна – вона потрібна живим…
це зауваження, люба Наталочко, можливо дещо і відсторонене від теми дерев, але… не на стільки, як може видатися…
дерева – живі… вони не просто ростуть і розвиваються, цвітуть і плодоносять… видихають кисень, який вдихаємо ми… вони одухотворені, сутні… вони – особистості, індивідуальності… вони сприймають, відчувають і мислять… переживають… спілкуються… і з нами також – тільки за відповідних умов… нам заради такої радості варто дещо враховувати…
і насамперед те, що вони завжди стоять на одному місці, а ми – ні… дерева нас не бачать – не встигають нас усвідомити, сприйняти! можливо, вони навіть не знають, що ми також на планеті є … але можуть дізнатися… можуть навіть полюбити кого з нас і справді подружитися – упізнавати і радіти, відчувши присутність обраного… і дарувати нам навзаємну чисту радість і справді щастя…
…щоб дерево Вас побачило і, можливо, полюбило – треба… зупинитися біля нього і постояти… довгенько… можна обіпертися на нього плечем, обхопити його руками, притулитися спиною… чи посидіти під стовбуром, біля підніжжя… справа в тому, що ми для них занадто швидко рухаємося, переміщаємося у просторі, і вони не встигають нас помітити… розпізнати… ми для них, як ніби для нас – автомобілі, що летять трасою, а ми стоїмо на обочині… і ще, мабуть, швидше – може, як молекули повітря – ми їх не сприймаємо взагалі, а вони ж є… літають довкола…
моє знайомство з деревами було – приголомшливо прекрасним! то була весна, думаю, травень… можливо, початок червня… і то були верби…
з першого погляду мені здалося, що то – хмари… і я дивлюся на них зверху… як ніби із висоти пташиного польоту… пишні, розкішні, кучеряві хмари… такі – округло м`які… пружні… радісно-живі і щасливо сяючі… ні, передати словами те бачення просто неможливо… бо… тоді я, мабуть, узріла ті верби не лише земним оком, а й тоншим органом сприйняття, я побачила ті верби у двох планах, як тепер розумію і можу висловитися – у земному і тонко матеріальному їхньому вияві… окрім вільноростих, досконалих «твердих» форм, а побачила душу – неперевершено прекрасну душу! тих перших усвідомлених мною дерев… діти уміють так бачити…
перше враження од верб так і залишилося одним із найкрасивіших моментів мого життя… наймиліших спогадів… власне, то був момент, коли я освоїла власну душу, стала собою – такою от… вічно закоханою у красоту… в дерева і траву, квіточки всілякі невибагливі і простенькі…
років три… з рештою незначною… було мені тоді… чи кінець травня, чи початок червня стояв на порі… бабця мої, янгол мій земний, сказали, що, коли висохне моє пальто – у мене було дуже красиве пальтечко – із ясно-червоного бархату (думаю, то був плюш…) і я його дуже любила – воно «гладилося» долонями, як котик… пальто випрали і воно сушилося, вивішене на шнурку для білизни серед двору – то коли пальто моє висохне – ми «підемо у світ…», так сказали мої бабця… зауважу лише, що той бабцін «світ» став для мене поняттям на все життя – поняттям Справжнього Живого Світу…
пальто сушилося не поспішаючи, три дні висіло воно і погойдувалося собі спроквола на високому тоді для мене шнурку… і три тих дні я стояла під ним і чекала… не знаю, як тоді вгадали бабця у мені головну із пристрастей – пристрасть до споглядання, а отже – подорожей… бо зовсім не було у них інших якихось причин йти в береги`, як тільки справді «вигуляти» мене трохи… може, вони самі знали радість споглядання і хотіли навчити тому рідкісному і щасливому хисту мене… їм це вдалося – з першої ж спроби…
яким слимачком повільним повзе час, коли доводиться чекати… три дні я терпеливо дочікувалася того «слимачка», при кожній нагоді допитуючись у бабці, чи не висохло вже моє пальто… бабця щораз уважно обмацували пальто з усіх кінців і «компетентно» оголошували, що ні, ще мокре… і я продовжувала чекати, не відходячи…
врешті – пальто висохло, бабця зняли його із шнурка, вдягнули мене в те сухеньке і красиве пальтечко, самі вбралися у святкову спідницю, пов`язалися білим, теж святковим (як на Великдень…) фартухом, біленькою з дрібними квіточками, ситцевою хустиночкою (тут я до решти пересвідчилася, що відбувається на той момент щось особливе, надзвичайно важливе і навіть величне…), взяли мене за руку, і ми, повільно і торжествено, як два нарядні кругосвітні лайнери, «вийшли» з гавані рідного двору і «лягли на означений курс» – відправилися «у світ»…
для мене та подія була занадто значимою, настільки, що не просто було повірити, ніби це насправді відбувається… тому, коли ми зустріли на дорозі бабціну знайому – котрусь із сусідок наших, але до того я її ще не бачила, і та запитала, куди це ми ТАК ідемо удвох – я нашорошила «всі вуха», бо малося до решти з`ясуватися, куди ж ми йдемо… бабця, абсолютно серйозно (до речі, діти відчувають і розуміють неоднозначність казаного дорослими, коли ті обіцяють їм якісь дрібниці, не збираючись тих обіцянок виконувати – заради того лише, щоб дитина заспокоїлася і «відчепилася» зі своїми вічними забаганками…) – і от бабця мої, без найменшої тіні сумніву відповіли, що «ми з Вальою ідемо в світ..» та чужа жінка так перейнялася серйозністю чину і з такою важністю сказала «а-а…», тобто, що тепер вона вже знає і розуміє, куди ми насправді йдемо, що я остаточно повірила у винятковість події… (до речі, діти прекрасно розрізняють нюанси мови дорослих – я відчула деяку «гротескність» цього діалогу, знала, що наявні смішинки у інтонаціях направлені на мене… ніби вони обидві доброзичливо впевнені, що я чую слова, але прихованої суті розмови за словами не ловлю… проте я її «ловила» – і все ж перебільшена важність інтонацій не заперечувала і не робила умовним значення фраз… тому я до решти пересвідчилася, що ми справді йдемо «у світ»… діти читають дорослих елементарно – «з чистого листа»… у дітей відкрита свідомість, розширена… вони швидко і безпомилково орієнтуються у тонкощах «дорослого» світу, у якому ростуть і «вчаться», призвичаюються до умовностей, серед яких потрапили жити, народившись…)
бабця мої були педагогом від природи… вони дали мені кілька простих уроків, які не тільки запам`яталися на все життя, але навіть сформували основні позитивні риси натури моєї…
переговоривши отак із сусідкою, ми продовжили свою подорож… навіть зараз я вдячно відмічаю ту обставину, що ми йшли тоді – з моєю «швидкістю»… тому я почувалася абсолютно комфортно і затишно… я відчувала, як мене шанують… визнають… це був вияв справжньої дружби… таке лагідне відчуття рівності і повноцінності у тій нашій з бабцьою парі… я переступала повільно, звичайно ж… але те бабці зовсім не заважало – вони нікуди не поспішали і не нудилися від такої ходи – вони йшли ЗІ МНОЮ, а не я підбігала б за ними, як це доводиться робити усім діткам… діти не оцінюють себе «знадвору», а всередині себе почуваються такими ж «логічно і формально» довершеними, як і дорослі… різниця виявляється у якихось спільних діях – як от у ходьбі «за руку», наприклад… коли ти не встигаєш ЧОМУСЬ іти так швидко, як від тебе чекають… такі «бігання слідом» дуже не комфортні, але діти не вміють ображатися на своїх дорослих, вони їм багато і багато чого одразу ж вибачають… бо люблять їх…
оскільки того ранньо-літнього сонячного дня ішла я дорогою по вулиці нашій уперше в житті, то «світ» уже давав себе знати, цікавивши мене на кожному кроці… але я не роздивлялася, бо розуміла, що «світ» – ще не тут, а десь – там… це тільки шлях до того дива, куди ми йдемо… то вулицю нашу я побачила уперше периферійним зором, як заставку, пролог до «світу»… що насправді так і є…
повагом проминули ми з бабцьою кілька сусідських дворів, і десь так у шостий-сьомий від хати нашої – завернули (звичайно ж , я не рахувала тоді ті двори, бо не знала навіть, що є такий принцип пізнавання реальності – рахунок)… ніякої загорожі не було, і ми вільно увійшли у двір, що ховався від дороги за вольготно розрослими кущами бузку… дворик був такий акуратний, невеличкий, увесь затінений кронами розлогих незалежних дерев, що, ніби береги, обмежували його тихе плесо (самих дерев я не усвідомила на той момент, але знала звідки тінистість дворика того)… у глибині двора, ліворуч, заплуталася у тонких вишневих гілочках хатина… я одразу відчула симпатію до тієї хатинки, і сприйняла її за живу істоту… вона здалася мені котиком, що вмостився собі затишно між того вишневого плетива подрімати… господиня була у дворі, але я її з першого враження не зауважила, бо хатину роздивлялася, усвідомлювала… тому вона, господиня, ніби зіткалася нізвідки, і мене те зовсім не подивувало… являтися нізвідки – нічого дивного у тому я не вбачала…. добра жінка, чимось навіть схожа на бабцю мою, щось спільне уловила я в них обох – спокійну доброзичливість, либонь… привітавшись, господиня хатини-котика і двора-озерця спитала бабцю, знову ж таки – «куди це ми ТАК удвох ідемо…» либонь, оте «ТАК» було досить виразним… я знов чекала на бабціну відповідь, але вже не з такою «нашорошеною» увагою, бо мала певність у «справжності» походу нашого…
повторився такий само діалог… вивідавши, що ми йдемо «у світ», господиня осміхнулася стиха і сказала, на знак згоди із затією нашою: «ну йдіть, йдіть…», інтонаційно це означало, що вона прихильно ставиться до нас із бабцьою і до походу нашого, поділяючи і розуміючи важливість події, що відбувається… навіть жалкуючи заледь, що сама не може піти з нами, а ще радіючи, що стежка «у світ» стелиться саме через її сонний дворик, мимо її, згорнутої у клубочок, «м`ягенької» хатини…
отримавши ще одне благословіння, ми з бабцьою пішли собі дальше – «у світ»… минули садок, так чогось він запам`ятався мені сплутаністю тонких гілочок вишневих, як ніби коси русяві той садок розпустив, а вітерець, бавлячись, перевив і поплутав коси ті (через занадто тінистість садочка – листочків на гілочках вишневих було, виходить, мало, тому й склалося враження у дитини, що то ніби коси, вільно розмаяні, розвітрені, поплутані… – а?... уважність яка сприйняття дитячого… тільки зараз і розтлумачила собі ту «аналогію»…)
проз русокосий вишняк, вийшли ми на город, що, як і наш, збігав із горбочка донизу, в береги… стежечка, що ділила город навпіл, як ніби акуратний проділь, була вузенька, то ми вже не трималися за руки, але я йшла попереду, бабця ж мої – слідом за мною… картопля посходила і попідростала, на рівненькі пасемцями розчесала вологувату землю… (вологуватою земля може здаватися тому, що на Поділлі у нас такі щирі чорноземи, що аж лисніють глибокою і теплою чорнотою своєю до світсонця…)
верби я осягнула на відстані… з висоти… зір мій виявився на рівні їхніх крон, схожих на живі, веселі, округло-подушкасті ніби, перинасті безтурботні літні хмари… саме безтурботність! красоти буття – побачила я, дитина, зупинившись вражено у тій «точці» стежки, де вона зібралася вже збігати плавно вниз до берегів… зупинившись саме там – я опинилася «площинно», «лінійно» відносно верб, що розкошували внизу, в берегах, на одному рівні з кронами і верхівками, а може навіть трохи й вище – он звідки враження «пташиного польоту» над вербовими хмарами…
важко прикинути, на який час я «застрягла» у тій точці «пташиного польоту» і усією відкритою навстіж свідомістю поглинала оту дивовижну красоту… колір… чи можна назвати його зеленим?.. у зеленого стільки відтінків, тонів і сутінків, і переходів-переливів... і вони не названі, не висловлені, не обумовлені – щоб сказати словом, узагальненим для всіх, який то був колір… їх, кольорів, було там безліч… якого кольору вербовий листочок на сонці, якого – в тіні, якого – в осонні?... з лицьової сторони, з вивороту?.. а ще тло, на якому вони жили і мінилися – небо! волошково-сапфірове, блакитно-голубе, а ще й хмарки білі – з усіма переливами, відтінками, сутінками і рефлексами… і вся ця неймовірна краса і розкіш погойдувалася плавно і ніжно-задумливо, як ніби пливла, ніби летіла, ніби витала у переливах вальсу… а понад усім цим – із самих лиш флюїдів ткана, невагома і невловима діадема, як корона сонячна, як світіння довкола пломінця свічки – віяло і сміялося Світло і Радість Буття!.. верби – сяяли… прозоро-золотисто… над ними і в них самих, у розкішних їхніх кронах – ніби сочилося, мерехтіло, мріло і мінилося – переливалося дивовижне світіння – сама Богом Живим дарована необмежена Свобода, сама безкінечна Радість світилася, тремтіла і струменіла у вербах тих… і понад ними…
…бабця мої, зупинившись за мною, і не ворухнулися… може, вони також «бачили» ту неймовірну красу Божу… врешті, я оглянулася до них і, вказуючи рукою на вербове світлокипіння і радостипереливання, спитала: «…бабцю, це – Світ?» – «..це Світ…» – потвердили бабця мої…
і ми пішли вниз стежечкою, щоб не тільки побачити, а й побувати у тому чарівному Світі… город той, як і наш, закінчувався бережком – цю місцину й називали в селі Берегами, бо Жилка, хоч і зовсім річечка мініатюрна, але характер і норов мала справжні… веснами вона розливалася і, таким чином, тримала у недоторканості свої береги, які підсихали тільки тоді, коли городи вже «посходять», тому перекопувати чи переорювати ті клаптики берегів, що малися у кінці кожного городу – не було господарського сенсу…
ми зійшли в беріг… і одразу ж я опинилася всередині щастя непередаваного і дива «неописанного»… трава берегова (не болотяна, а саме берегова), перевита і переплетена яскравими береговими ж квіточками – впустила мене всередину себе, як ніби я увійшла в живий смарагд… трава була удвічі вищою од мене ростом, але – вона не закривала мені світу, навпаки – ніби до решти відкривала Його… трава була висока, густа і прозора водночас… я бачила проз неї всю красоту світу, бо й вона була Світом і його Красотою… навіть зараз бачу і відчуваю ту зовнішню тендітність кожної окремої, готично видовженої, травинки, і внутрішню цупкість… життєздатність і тривкість… росла трава густо-густо, і високо, ніби кожна окрема травинка натхненно висотувала себе із середини себе ж – вгору, звівшись радісно навшпиньки… ніби кожна хотіла визирнути з-поміж сестер і родини своєї, аби побачити більше і дальше… і увесь цей прекрасний виструнчений насичено зелений береговий народ, і кожна окрема жива травинка раділи і тішилися мені – так щиро і з таким інтересом і цікавістю мене приймали, роздивлялися… з такою привітністю і доброзичністю… і кожен той зелененький промінець намагався лагідно торкнутися моїх рук, поцілувати в щічку, лоскотнути в носика, заплестися грайливо у коси… і кожен радісно і весело кивав до мене своїм колосочком, простягав видовжені тендітні і елегантні, делікатні долоньки-листочки… погойдував, поколихував мене у своєму окремому ритмі, у той же час – спільному для нас усіх… мабуть, так сонячно і світло радів світ першолюдині… на зорі Творіння… і я відчула ту радість, і сама відкритим навстіж серцем раділа кожній тоненькій «рисочці", сповненій життя, – ми були чимось рідним і Єдиним… але я знала, що я – не трава… і не травинка… я – людина… але ми – Єдине, десь глибше, дальше, чим там, у «точці нашого перетинання» – у берегах…
«…бабцю, як їх звуть…», – згадала я про безшелесну мою кохану супутницю, янгола мого «во плоті`»… – «це – трава», – сказали бабця… «… і це трава?...» – «… а це квітки – незабудки…» – якими ніжними були ті незабудки, і якими весело-блакитними поглядами зазирали вони з цікавістю у мою душу… одні були блідими, майже білими, тільки з ледь вловимим блакитним відтінком… інші – як небо – голубими… «…а це зірочки…», - сказали бабця, не чекаючи на моє запитання… ах, зірочки ті… справді на зірочки небесні схожі… яскравинки такі – іскринки насичено-темно-лілові, чи світло-бурячкові – як можна колір той висловити?..
душевно і духовно я від початків тісно переплетена із душею рослинного царства – з елементалями – царством Природи взагалі – струмочками, озерцями, річечками, вітерцями і вітрами, пагорбами і рівнинами, долинами… небом і світлом, Сонцем і Місяцем… зірками… але дерева, трави і кущі – це родинна приналежність, життєва потреба і необхідність душі моєї… ліс… все життя шукаю я лісу… зелених живих крон над голову мою… зовсім не розуміючи чому, дитиною я «жила» в городі нашому… коли картоплі підростали і розросталися – я ховалася під їхніми «кронами» і цілі дні проводила у тому єдино доступному на тоді «лісі»… можна сказати, що я виросла «в картоплях» – і там мене постійно й знаходила мама моя… на густі мої коси вона пов`язувала біленьку хустинку, щоб сонце в голову не напекло… я ж, добравшись до картопляного зеленого царства мого, ту хустинку з голови «здирала» і викидала… от по тій білій «ознаці» серед картопляного шалу мама і віднаходила мене щораз… хустинка біла, як пташка, сиділа, розкинувши кінці по темно зеленому картоплинні, і стерегла моє «лісове» життя… кличучи маму, коли наставав час мене з того лісу виплутувати…
…коли ми з чоловіком моїм отримали квартиру на столичній Троєщині – цей мікрорайон ще тільки будувався, ми оселилися у першому, зданому в експлуатацію будинку, навіть у першій половині нашого будинку – другу добудовували, коли ми вже там «давно» жили – то коли ми оселилися на Троєщині – я не могла зрозуміти, чому так некомфортно тут почуваюся… хоча район столичної «спальні» мені припав до серця – недалечко од нас – ліс, а ще Десенка і Дніпро… з протилежного боку – поля, луги і Десна… але щораз, вийшовши з дому, я починала страждати непоясненно – журбою такою глибокою, нерозгаданою, притаєною, але яка обіцяла перейти у відчай навіть… аж поки одного разу не забралася з дитячим візочком, у якому дихали свіжим повітрям діти мої – син і дочка, маленькі ще тоді – у решту села, яке донищувало, живцем дожовувало місто, розростаючись на очах… і там, на сільській напівживій іще вулиці, рівновага моя одразу ж відновилася… я роззирнулася – що так освітило і розпогодило моє серце і дискомфорт зник?.. виявилося, усього лишень – я стояла під деревом на сільській вулиці тій, під кленом, чи ще якимсь звичайним – живим! і зеленим великим деревом… тоді я зрозуміла, що мені для життя конче необхідні крони дерев над головою… я – не з пустельного племені кодом генетичним, а з лісового народу… як тільки Троєщину нашу обсадили липами – озеленили, я перестала мучитися там через внутрішню мою печаль непоясненну…
...отакий "вступ" вийшов, люба Наталочко... у наступному листі - вже про "мої дерева" конкретно...)))
 Attachment:
5670208.jpeg
(25.8 Kb)
·
2746746.gif
(25.1 Kb)
Всім гарного дня;) ))))
Post edited by natalya-gurkina - Сб, 06.04.2013, 19:55 |
|
|
|
|
| natalya-gurkina
♀
| Date: Чт, 11.04.2013, 19:26 | Message # 9 |
|
| 2. ДЕРЕВА
що ж… логічно розпочати і другу частину обіцяної Вам, Наталю, оповіді про дерева (щонайменше, хоч би заради симетрії…))) – поетичним епіграфом… зізнаюся, для мене цей вірш – швидше «резонанс», чим епіграф… таким чином:
Деревья
Я знаю, что деревьям, а не нам,
Дано величье совершенной жизни,
На ласковой земле, сестре звездам,
Мы — на чужбине, а они — в отчизне.
Глубокой осенью в полях пустых
Закаты медно-красные, восходы
Янтарные окраске учат их, —
Свободные, зеленые народы.
Есть Моисеи посреди дубов,
Марии между пальм… Их души, верно
Друг другу посылают тихий зов
С водой, струящейся во тьме безмерной.
И в глубине земли, точа алмаз,
Дробя гранит, ключи лепечут скоро,
Ключи поют, кричат — где сломан вяз,
Где листьями оделась сикомора.
О, если бы и мне найти страну,
В которой мог не плакать и не петь я,
Безмолвно поднимаясь в вышину
Неисчислимые тысячелетья!
Николай Гумилев)
…на планеті нашій, якщо ми справді живемо «на планеті», як нам видається, – дерева і все рослинне царство – аборигени… ми ж – з власної волі, чи не з власної – окупанти… хто надумає сперечатися, що дерева-трави оселилися тут набагато задовго до нас… спочатку рослини «навидихали» атмосферу, відсоток кисню у якій уможливив наше тут існування в принципі… от ми їм і подякували… і продовжуємо дякувати – ми їх бездумно і без найменшого відтінку співчуття – винищуємо… як білі люди чомусь вважали законним своїм правом винищити червоношкірих, вдершись на одвічні їхні території…
ми до таких крайнощів дійшли в егоїзмі безмежному своєму, що не вважаємо їх (рослин) – живими… у крайньому разі, настільки живими, щоб зважати на їхнє право – бути…
…є така думка, не традиційна, звичайно ж, точніше – глибоко-традиційна, але не сприйнята «культурою» людської «цивілізації», тим паче – останніх століть… то є таке «свідчення», що зрізані і потяті кожною людиною дерева – а це момент насильницької, передчасної смерті для дерев тих, – то душі вбитих тією чи тією людиною дерев, довгі роки, аж поки не настане термін «запланованого» для них «згори» завершення земного циклу – життя їхнього, тобто, до часу «назначеного» – залишаються поруч із людиною, яка вкоротила їм віку… душі убієнних дерев увіходять до помешкання людини-вбивці свого і стоять там… обступають мовчки довкола стола, де вона (людина) споживає страви свої, довкола ложа, де шукає спочинку для членів тіла свого – і мовчки дивляться на неї… невидимі… без осуду, без нарікань чи звинувачень… але журбу їхню та людина відчуває, смутно, підсвідомо – і позбутися її не зможе аж ніяк… як не зможе і пояснити собі «джерела`» трансляції журби передсмертної, чи посмертної тієї… причин присмаку печалі на дні свідомості (хай підсвідомості) своєї… бо не фізичними органами відчуттів сприймається присутність убієнних дерев, але ж людина – не тільки фізичне тіло… фізичне – це найменше з того, чим людина є…
ще радянські учені-дослідники у популярних на тоді виданнях опублікували деякі результати експериментів з рослинами, метою яких було з`ясування чутливості, «нервової діяльності» рослин… мене «потрясла» одна з таких публікацій… суть експерименту полягала у тому, що до «тіла» польового маку прикріпили мініатюрні датчики, які фіксували електричні коливання, на зразок тих приладів, які «малюють» криву кардіограми чи енцефалограми під час досліджень роботи людського серця чи мозку…
датчики сприймали коливання «енергії життя» рослини і прилад «малював» на шкалі своїй відповідний «графік»… роздивившись на графік її життєпроцесу, рослинку, обплутану датчиками, викопали з корінчиком і… поставили у стаканчик з окропом – і от прилад їхній зафіксував, як той мак «кричав»… стрілка приладу вжахнулася, заметалася в усі можливі для неї сторони – від максимуму до максимуму – зашкалюючись! і, врешті, зупинилася на позначці «ноль» – мак вмер… у муках…
та ж таки група вчених обчіпляла датчиками деревце – зафіксували діаграму електроколивань «аури» дерева за нормального (звичного для нього) стану… стану спокою, а тоді котрийсь із вчених підійшов до того деревця – прилад «показав» повну «байдужість» піддослідного (дерева тобто) – воно не реагувало на факт наближення до нього людини… не бачило її і не відчувало… але, коли той чоловік почав ламати гілки тому дереву – прилад зафіксував «панічну реакцію» – стрілка на шкалі заметалася, дерево сильно занервувало і сильно «розпереживалося»…
оскільки цей експеримент відбувався на території дослідного інституту, то, завершивши даний епізод, вчені просто забули зняти з дерева датчики… минуло кілька років, і хтось випадково помітив, як нервує стрілка на шкалі вимірювального приладу, до якого мали дотичність залишені на тому дереві датчики… визирнувши, що там відбувається, вчений побачив, як стежкою прямує той із групи дослідників, котрий ламав колись гілки – дерево упізнало його! І боялося… тоді вже придивилися до шкали приладу уважніше, і пересвідчилися, що покалічене колись людиною дерево упізнавало її (конкретну людину) щораз, як тільки вона наближалася… на інших же «мимоходів» не реагувало…
отак все це, люба Наталю, виглядає насправді… а тепер, нарешті, про «мої дерева»… моїх близьких і любих друзів… не зрадливий, щирих і справжніх Друзів серця мого… мовчазних словесно… і непорушних з місця тілесно…
ВЕРБА
У кінці городу нашого, на березі Жилки, росла верба… особлива тим, що росла вона не стоячи, як усі інші дерева, а… напівлежачи… видно, коли була молоденькою вербицею, хтось надломив, чи зігнув її тільце… можливо, вітер… то на місці надлому (чи нахилу) вона вже не розігнулася, не випрямилася, а так собі і росла… таке лихо могло скоїтися з вербою задовго до мене, бо коли я підросла настільки, що сама вже подорожувала в беріг наш, верба ця була цілком дорослим деревом... мала могутнього ствола, який ріс, як і належить справжній вербі, трохи з нахилом у сторону Жилки, а тоді, десь на рівні метра-півтора від підніжжя, повертав під кутом градусів у 45 і напівлежав у повітрі, утворюючи своєрідного висячого моста над річечкою… кроною верба моя усе-таки тягнулася до неба, тому місточок висячий той вербово-живий чим далі, тим вище здіймався вгору… тож перебиратися через Жилку по вербі моїй похилій – не виходило… над протилежним берегом вона «висіла» надто високо… це був живий місточок не на протилежний беріг річечки, а – в небо… у точці повороту ствола до позиції «напівлежачи» – виростали на ньому (стволі) – лози… справжній кущ із густих прутиків завжди стримів із зігнутої, ніби у попереку, верби… цікаво так виходило, наче кущ забрався на дерево, там собі і примостився…
у тому кущеві-верхолазові я і звила собі кубельце… чи престол… приходила до моєї дорослої подружки-верби часто-густо, забиралася на зігнуту її спину і вмощувалася між вербових літоростів… «балакала» з вербою… мовчки, подумки… і вона мене слухала… це відчувалося – її увага до мене… те, що вона мене любила – навіть казати зайве… було у вербових тих почуттях щось суто-материнське… верба няньчила мене…
коли йшла я у якихось справах стежечкою мимо – верба відчувала моє наближення і раділа – досить відчутно і не таячись… можете запитати, люба Наталю – от звідки я знала, що верба раділа – адже дерева не виявляють своїх емоцій ні рухом, ні «мімікою», тим паче звуками – радісними вигуками там, чи ще якось… ні, нічого дивовижного з вербою моєю не відбувалося… вона на мене реагувала «внутрішньо-емоційно», а я ті її реакції – відчувала… відчуваємо ж ми, дорослі люди, ставлення до нас оточуючих… хіба не доводилося Вам, Наталю, питати себе інколи, чому так не комфортно почуваєтеся поруч із якоюсь, може навіть сторонньою, людиною, чи так само безпричинно почуваєтеся комфортно поруч із кимось іншим, хто ніби і не реагує радісно на Вашу присутність… цей механізм «зчитування» невербальної, глибшої навіть – сутнісної інформації наявний у кожній людині, варто тільки його у собі зауважити… визнати наявність…
фахівці дійшли висновку, що істинну інформацію одне про одного ми зчитуємо протягом перших тридцяти секунд у момент знайомства – візуального контакту… відчуття – позитивне чи негативне – і є конкретним попередженням підсвідомості за принципом «свій-чужий», ну, чи «друг-ворог»… більше того, таке зчитування відбувається і поза візуальним контактом – у неіснуючому світі інтернет-простору, наприклад… тому маємо собі на сайтах друзів… ну, і недругів – куди тут уже правду дівати… і це при тому, що всі ми розкидані у просторі і ніколи не зустрінемося фізично…
діти ж мають усередині себе щось на зразок флюгера – і «крильця» того внутрішнього пристрою, чи устрою, – надзвичайно чутливі… діти завжди знають, як до них ставляться насправді – хоч як би там дорослі і прикидалися, намагаючись видаватися добренькими… помічено ж, що «дітей і собак обманути не можливо»… справа у тому, що діти не сприймають личин, вони бачать за «вивіскою», бачать там, де суть…. крильця їхніх внутрішніх флюгерів реагують просто: – холодний вітер дує з півночі і «внутрішній флюгер» робить обертові рухи у відповідну сторону; теплий «вітер» з півдня – флюгер «крутиться» у протилежному напрямку… от і все… у яку сторону повертається «флюгер» – такі й відчуття переживає дитина: позитивні – якщо до неї звернені справді дружба і симпатія, чи неприємні, коли прикидаються і лестять… діти часто плачуть у відповідь на лукаві до них загравання… так вони висловлюють свою «незгоду» із спробами дорослих дезорієнтувати їх (дітей)… бо вони довіряють своїм почуттям-відчуттям (аж поки самі навчаться лукавити), і це справді орієнтир безпомильний… ну, коли крильця флюгера не вловлюють жодних потоків – отже, зчитується байдужість…
приблизно так і я відчувала щораз «теплий вітер з півдня», коли доводилося йти мимо верби моєї… заклопотана якимись своїми дитячими справами, я могла навіть і забути, що вона стоїть там, на самому краєчку берега нашого, але, найчастіше уже «розминувшись» з нею, так якось, ніби спиною «зауважувала» – о! верба… і оглядалася… і здіймала руку, вітаючи її, і думкою пояснювала, що кудись там поспішаю наразі, тому не заходжу до престола мого… (Мавка із Лесіної «Лісової пісні» зовсім не випадком називає вербу «матінкою»… є в цих добрих і життєздібних, пишних і розкішний деревах щось неприховано материнське… така якість енергії їхньої… «присмак» лагідний, теплий і безкорисливий…солодкий… турботливий…
навіть у глибоко занесені зими я «докопувалася», тонучи у снігу, до вербиці моєї… вмощувалася на «законному» своєму місці і вона раділа мені… так було мені затишно… верба муркотіла вітання свої – дрімотливі… може, я снилася їй у такі мої візити…
коли уже вчилася у 9-10 класах, досить підрісши і подорослішавши, я неодмінно «возсідала» на вербі своїй… цікаво, але ніде більше не могла «вивчити», запам`ятати, засвоїти «німецькі тексти» – уроки ті, які здавалися позбавленими смислу, бо їх, не розуміючи, про що йдеться, доводилося «зазубрювати» – «німка» наша (учителька німецької мови) вірила, що така «методика» справді дасть результат – знання іноземної мови… жодних знань це не дало – і нікому з учнів загальноосвітніх шкіл, інакше всі масово володіли б іноземними, зате «тексти» зубрити доводилося щотижня… тільки на вербі я їх і «освоювала», при тому – хвилин за десять – увесь абстрактно-невідомий текст чужою мовою – і настільки надійно «записувалися» ті тексти у пам`яті, що «німка» не мала зі мною проблем з даного приводу… і я з нею також…
розсталися ми в вербою любою моєю, тільки коли я поїхала з дому… у світи подалася… уже не берегові`, а – людські…
для мене приватно, люба Наталю, саме верба є «рослинним» символом України… материнсько-жіноче начало (кажуть: дівка, як верба – хоч де посади – приживеться…), невибагливість і життєздатність… незнищенність, красота, лагідність і гідність…
люблю верби скрізь і завжди… і так уже буде до решти…
ГРУША…
…росла на межі… таке враження, що ніхто її там і не садив – сама звідкись узялася, прилетіла, засіялась і виросла… хоча стверджувати цього факту не маю підстав… тим паче, що груша наша – до сортових належала… хтось колись посадив, виходить… може, дід Іван, якого не стало на світі задовго до народження мого… застрелили його "наші"... бо у Бога вірив...
на пору знайомства нашого, груша була вже повноцінно-дорослим деревом… смачніших грушок, навіть таких само, як ті, що дозрівали у вересні «на межі», так ніколи і ніде більше скуштувати й не довелося… плоди її були, як ніби золотаві гладущички, ущерть наповнені солодким соком… вкусиш грушку ту – сік так і бризне в усі сторони… настільки соковитими були грушки наші… ніби напівпрозорі посудинки найвитонченішої роботи, переповнені грушевою радістю і любов`ю, бриніли рясною «післязливою» на гілках і гілочках найтендітніших того ідеального, самим собою сформованого, дерева… я, замість напитися води – ходила грушками «напиватися»… а якою щедрою була груша!.. «родила» вона через рік, зате грушок на ній було – море!.. вистачало всім – і людям, і дітям, і бджолам-осам, що вилися і загрозливо гули під грушею постійними роями – також вважали ті врожаї «своїми», і курям-качкам-гусям домашнім, і навіть свиням – увесь світ ласував від щедрот груші нашої єдиної… ну, звичайно ж, і сусіди, якщо хотів хто пригоститися… йшли собі до груші і пригощалися – хто з кошиком, хто із відром… всім вистачало… наступного ж року груша відпочивала від щедрот своїх минулорічних, але я її любила і у безплідні її лІта…
чи вона мене вподобала, чи я її… але повадилася я до груші на гостину заявлятися… вибиралася (а не просто було, бо найнижча гілка росла досить, для тодішньої мене, зависоко над землею… я до неї «до-під-стрибувала», хапалася руками – інколи ця процедура вимагала тривалих «допідстрибувань» – і, крекчучи від натуги, трохи себе «підтягувала», тоді «йшла» по стовбуру знизу вгору, пару раз переступивши ногою за ногу, як муха по стіні, провисаючи донизу спиною-дугою, як ніби клунка якого на грушу хто причепив… нарешті, прицілившись, «просиляла» поверх гілки котрусь із ніг, а слідом за ногою вже, якимось дивом, «висаджувала» туди ж і «решту себе»… далі все було просто – далі гілки росли «драбинкою»… я забиралася у крону і вмощувалася на дуже зручній грушевій «руці», що росла майже під прямим кутом… обіймала грушу «за талію» і так, тримаючи руки калачиком, зімкнувши пальці у замок, сиділа собі, споглядаючи звисока за довколишнім красиво-неспішним життям… коли починали зріти сусідські сливки (поруч з нашою грушею росла їхня слива), я пригощала себе жменьою-другою тих кісточкових-кислющих ягід, бо слива простягала їх до мене з усією її доброзичністю… це не було крадіжкою – ніхто у нас за тими сливками-грушками не доглядав особливо, то ж було село, а не дачі городян…
по кількох роках такої «тісної» нашої дружби, звички у груші дещо помінялися… у роки законних її відпочинків під минулорічного плодоносіння, почала вона відпочивати – не вся… у ті безплідні її роки, що раніше були зовсім безплідними – ні грушечки єдиної на ній не виростало –
тепер же вона почала зав`язувати на двох (усього лиш) гілках смачні свої грушечки… вони (гілки) були «довгорукими» і схилялися, під вагою врожаю так, що якраз ніби на мій ріст було й розраховано… один рік груша «родила» вся – для всіх, другий рік – тільки на двох гілках «виростала» грушки – для мене…)))
звичайно ж, навіть урожаю з тих двох гілок вистачало всім – і мені, і всій родині нашій, хто тих грушок хотів, і бджолам-осам-джмелям… і сусідам – тільки вже не з кошиками чи відрами ходили вони туди у «неродючі» роки, а набирали собі у фартухи чи в пелени… мама моя дивувалася попервах таким перемінам у «норові груші», бо вона знала її багато раніше за мене… і груша завжди строго «родила через рік», а тут – таку турботу дивну стала виявляти – дві гілки, облиті і обсипані плодами – у «порожні» роки… я не казала нікому, але собі – знала: груша чинить отак… заради мене… заради її до мене симпатії і навіть любові… мабуть, коли я сиділа у неї «на руках» у роки безпліддя її і думала інколи, які ж смачні були того року і будуть на той рік її грушки… і як «скучно», що їх зовсім немає цього року, от і доводиться їсти «чужі» сливки – виходить, вона мене чула… подумала собі над такою моєю «журбою вересневою» і… перейшла в режим додаткового «двох-гілкового» плодоносіння…
люба Наталю, я була дитиною і просто знала, що груша це робить саме для мене, більше того – такі її вчинки здавалися мені тоді настільки природними… що ж тут дивного – груша мене любить… от і все… у тому ж, що вона любить мене – не мала жодного сумніву, бо я відчувала і знала про її любов… я й сама її ТАК САМО любила…
…одного особливо затишного вересневого вечора я забралася «на руки» до моєї груші, всілася там зручненько, обвила її «калачиком» і довго споглядала, як сідає сонце… а тоді почали й зірки виявлятися спроквола… спочатку вони сором`язливо прокльовувалися через полотняну небесну скатертину, щомиті скатертина та усе багатшала, ставши нарешті дорогоцінним темно-синім, із чорними відливами, оксамитом… і на цьому оксамиті-бархаті, швидко набираючи сили – засіяли і замінилися ясно і радісно такі крупні і мерехтливі зорі, що аж не могла я одірвати від них зору захопленого мого… груша стала, як сама найсправжнісінька фея – зірки грали і мінилися у густій її кроні, прозирали до мене між її листочків, аж блищали сріблом тремтливим листочки ті… і так було все прекрасно, що, врешті, і мені в коси тих зірок натрусилося… і я сама засяяла вся – разом з небом і грушею моєю… і сусідською сливою також… справжнє чудо відбувалося тоді на межі між нашим і сусідським городами…
…коли я прокинулася, в першу мить думала, що я іще сплю і бачу той-таки, засипаний зорями, сон, у другу ж мить – добре, що так швидко, зрозуміла, що сплю я, і от якраз прокинулася, – не в ліжку своєму, а сидячи на груші… руки мої розслабилися у сні, і я майже не трималася за стовбур сестриці любої моєї (груша ставилася до мене, як ніби рідна старша сестра…) була вже ніч… і саме ночі я насамперед і злякалася, бо ночей боялася, особливо дитиною… я тінню зісковзнула з груші моєї і ласкою прошмигнула до хати, щоб ніхто не почув, бува, що я так пізно прийшла… хоча мама моя думала, що я просто загаялася у подружки і однокласниці моєї, що жила од нас через дорогу, тому шукати мене звечора і не кинулася…
наступного дня залізла я на грушу і почала роздумувати – як же, заснувши минулої ночі на такій висоті, звідти не впала… а впасти мала б однозначно, бо, крім як руками за стовбур, нічим я більше «за грушу» не трималася… а руки сковзнули зо стовбура, це я побачила і відчула, коли прокинулася на груші минулої ночі… пробувала, всівшись якнайзручніше, відпускати поволеньки руки, але одразу ж починала хилитися навзнак, бо спиною там обіпертися не було мені об що… вночі ж, сплячи на тій таки гілці (як пташка якась) – я не впала… врешті, відповідь знайшлася: коли я заснула і відпустилася ствола, розімкнувши сонного «калачика» рук – груша зрозуміла небезпеку, яка загрожувала мені, і якимось, тільки їй відомим, способом продовжувала «тримати» мене на собі, як ніби справді – «на руках»… навіть зараз пояснити, як я не впала тоді з груші – іншим способом не виходить… але я звідти – не впала… може, Янгол-Хранитель мій груші допомагав…
останній мій «візит» на грушу прийшовся, коли вже я приїхала на два дні до дому з Києва, навчалася тоді на третьому курсі журфаку Нацуніверситету столичного… була заміжньою… то був вересень, (а в грудні, усередині грудня, мав народитися – і народився – син мій)… отже… я приїхала до дому на пару днів… ну, і пішла провідати «сестрицю мою», грушу мою… навіть не пригадаю точно, як таке сталося, але коли тато мій вийшов глянути, де це я так надовго пропала – він, при всій його мовчазності і стриманості емоцій зазвичайній, аж «заговорив», побачивши мене вже на груші, в обіймах традиційних… «шо це ти робиш?» – спитав вражено тато, – «як це ти туди вибралася… почекай, не злазь, я зараз драбину принесу…» але драбини нести не довелося: моя груша «легенько зсадила мене з себе», так само легенько і обережненько, як перед цим «висадила» на ту ж таки саму «мою» гілку… чесно кажучи, як я злазила (удвох із сином, який мав скоро народитися) – вже добре пам`ятаю, хоча якийсь момент «зісковзування» – був таки присутнім у дії тій, а от як «туди залізла» – не дуже… таке враження, що груша нечутно взяла мене невидимими якимись «руками» і «висадила» на себе…(звичайно, ж, люба Наталю, насправді нічого подібного не відбулося, якось я сама туди «добулАся»…)
…видно, скучала вона за мною… і, мабуть, навіть більше, чим я ТОДІ вже – за нею…
рік останньої нашої зустрічі був якраз роком її спочинку від плодоносіння, але дві «мої» гілки, як і раніше, були залиті і засипані найсмачнішими у світі грушками… – для мене… сподівалася, що приїду… чекала… і я приїхала…
…розкажу Вам іще про клена, і про «сердите» одне дерево, і ще про дещо… але вже наступним листом… хоча… трохи задовгою виходить «казка» моя, чи не втомила я Вас часом?...
 Attachment:
1766228.png
(40.7 Kb)
·
7374509.png
(17.2 Kb)
·
0775096.png
(25.2 Kb)
Всім гарного дня;) ))))
Post edited by natalya-gurkina - Чт, 11.04.2013, 19:29 |
|
|
|
|
|
|
|
