ПОЕТИЧНИЙ ФОРУМ

RSS    Правила форума   Нд, 30/04/17, 03:30
 
Поновлені теми
 
        

пошук по сайту:

 

 
НОВІ СТОРІНКИ ТВОРІВ:

В`ячеслав
Слов`як Яніна
Усенко Сергій
Безіменний Станіслав
Пікарось Сергій
ПЕРЕМОГА

 
Сторінка 1 з 11
форум сайту Анумо знову віршувать! » Творчість поетів, які проживають в Україні » Чернігівщина » Казка про Зимову Дівчинку.
Казка про Зимову Дівчинку.
dym    Date: Пн, 04/05/09, 09:34 | Message # 1
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Реєстровці
 
Повідомлень:
39
Давно вже немає нікого,хто б достименно памятав цю дивовижну історію.Хіба яка сива бабуся чи дідусь довгими зимовими вечорами, коли мольфар Сон неквапом сходить місячною драбиною до людських осель і вся родина заходиться коло вечері,повідають про те,що чули колись від своїх бабусь,а ті від своїх,а ті аж від своїх…А коли щось підзабувають -буває й таке,бо хіба можливо запамятати усе,-додають щось від себе.Від свого люблячого серця.А люблячі серця,як відомо,ніколи не одурять.Ось так.Саме так.
Та не у всіх,на жаль,є такі прабабусі та дідусі.А у кого й є–то, все одно,не всі памятають цю історію однаково,а деякі й узагалі не памятають,бо знають зовсім інші історії.Отож... Отож розповім,хоч не сивий,що чув сам,що хочу,щоб інші почули.Бо хіба ж то годиться, щоб казки забувалися!
Давно то було.Іще коли літо було як літо,а зима як зима.Коли ріки були прозоро-
прозорими,а небо синьо-синім.Коли у лісах зазивно ревів як господар буй-тур,а в степах безжурно свистіли лежені-байбаки,спянілі від пахощів заповідних трав і вільної-волі...Та
що казати,-навіть чорні круки були тоді жовто-гарячого кольору,пишалися довгими багряними хвостами й,оповідають, співали краще за солов‘їв,та через погорду свою,саме через непомірну свою погорду,отим терпким чаклунським відлунням свого-таки голосу,у
таких як нині,чорних і крикливих,перетворені були...Але то зовсім інша історія.
А цю зачну, як ведеться, ось так...
Жив собі давно-предавно на самім краю землі у величному крижаному замку могутньо-могутній володар Північний Вітер.Могутній,бо панував над усією Північчю,-й навіть,а
таке бувало не раз,пролітаючи на своїй білосніжній упряжці просто над самим Півднем,
опалював він і там своїм крижаним подихом усе живе.Живе,і те,що звуть «неживим»,
помиляючись…
Й не просто бувало Південному Вітру,дарма що молодшому,та майже такому ж могутньому володареві,повернути свої володіння...Хоча,повідають,хто-зна якби воно іще там повелося,коли б Північнічний Вітер сам щоразу не поспішав до дому.
Утім,хто б на його місці барився,маючи таку дружину як Чаклунка Зима?Знав бо володар, що по-різному вона могла зустріти його після довгої відлучки.Могла привітливо,
заворожуючи лагідно-ніжно-неповторною красою,а могла...Та не будемо зараз про це.
Не з примусу й не з розрахунку поєдналися Північний Вітер і Чаклунка Зима.І хоча незавжди ті двоє ладили,бо хіба буває таке у світі, щоб любилося-мирилося без суперечок, але кохання їхнє було твердіше за найтвердішу крижану брилу,прозоріше за найпрозорішу небесну блакить і ніжніше та красивіше за найніжнішу та найкрасивішу сніжинку...І була у них від цієї любові донечка-Зимова Дівчинка.
Усім була люба та мила своїм батькам Зимова Дівчинка,окрім одного:дуже вже своєвільною та непокірливою,виростала вона у них під крильми.Може тому,що народилася в останній день зими та була випещена сонячним променем...А може й іще
чому-хто-зна...
-Хіба ж личить Зимовій Дівчинці рукава своєї білосніжної пухнастенької шубки у
брудних проталинах замурзувати...І де ти тільки їх знаходиш! Бачив би тебе батько!,–не раз бувало казала їй мати.
-Ну хіба ж можна смоктати ці теплі бурульки!Так і захворіти не далеко...І що тоді
скаже нам мама?!,-намагався інколи посварити її,набравши суворого вигляду,батько,але й
сам бачив,що зовсім не суворо це виходило у нього і зовсім не лякало Зимову Дівчинку.
Вона лише ще ближче тулилася до татового плеча та із сяюче-лукавою посмішкою воркувала:
-Татусю,а хіба тобі не подобається оця от пісенька краплинок?Ти тільки послухай–«Тін
тон,тінь-дін-дон,ділінь»...
І так прозоро-щиро-радісно-світло виспівувала це Зимова Дівчинка,що Північному Вітрові не залишалося нічого іншого,як притиснути її до своїх широких грудей і зачудовано думать,-і що ж то за сила така-батьківська любов.
Хоча й маленькою бешкетницею та неслухнянкою,а може саме тому,росла Зимова
Дівчинка,та якось так виходило,що не було нікого в світі,хто б її не любив.Навіть
троюрідні тітки Стужа та Завірюха,які ніколи і нікого(звісно,крім себе самих)не любили,
коли до них на гостини заглядала племінниця,самі не помічали,як і коли лагіднішали.І
якби хто побачив їх у ці хвилини,здивовано примітив би,що це їм навіть подобається.Що такі миті їм навіть миліші щоденних лайок,що повелися із першого ж дня,як вони на
одвічно,разом оселилися у своїй,непоказній знадвору,глибокій темно-холодній,наче
загубленій десь у прадавньо-химерній казці,але по своєму чарівно-гарній печері.І то такій гарній,що Зимова Дівчинка сама частенько напрошувалася на гостину до тіток,щоб
поблукати у ній,зі своїм,подарованим Північним Сяйвом,маленьким ліхтариком.Той ліхтарик був чарівним,бо вихоплював із темряви не показну,а справжню сутність речей.От так от...
А хіба оповісти,якими ж пречудовими,були зовсім не впорядкованії,гублячіїся десь у
нетрях гір,безкінечні алеї,до яких у тіток так ніколи й не доходили руки?..Незрівняної краси алеї,де чудернацько-криштально-дзвінкії бурульки,чомусь,росли не тільки як звично із верху вниз,-але й зовсім навпаки-просто з під ніг,й які так щедро ділилися із Дівчинкою своєю красою?...
А як любило Зимову Дівчинку все живе.
-Як добре,що нарешті до нас ізнову прийшла Зимова Дівчинка!,-казала своїм більченятам руда мати-білка,відчувши її прихід.-Ниньки ми будемо вчитися стрибати з найвищіх і найпухнастіших ялинок,а потім...А потім я відведу вас до місця, де багато-багато шишечок із смачними-смачними горішками!
-Ну хіба міг би хтось окрім Зимової Дівчинки так прикрасити усе довкола!...Та ще й саме
до Коляди?!,– щебетали кожного року дівчата.
-Ну хіба міг би хтось окрім Зимової Дівчинки от так зарум‘янити,зробивши красунями майже усіх наших дівчат!Та ще й саме до вечорниць?,-гомоніли кожного року хлопці.
-Ну хто ще крім Зимової Дівчинки так ніжно та лагідно вкриє від морозів наші врожаї,-
раділи ті,хто вже таки пожив на цьому світі...
Не було,не було,отож,нікого, хто б не любив Зимову Дівчинку.
Ох, якби ж вона не знала цього...Ох, якби не користувалася цим...
–Мала ще.От коли виростеш,от тоді й візьму,-казав їй,ледь приховуючи невдоволення батько,коли вона вкотре приступала до нього з одним й тим самим бажанням–узяти її на Південь.Не приховуючи невдоволення,бо навіть саме оце,тепло-сонячне слово,як ніяке інше,просто таки краяло його серце .
Проси що хоч,окрім цього,– казав було він,хоча й знав,на що наражається.Знав,що нелегку та дорогу забаганку вмить вигадає мала.Та й то!Але ж не брати її,ісправді,на той Південь!
І що доброго могли дати ці Південні відвідини?...Що доброго?...Підросте і забуде про дурні забаганки,–думав про себе Північний Вітер.Бо хіба ж не так трапляється з усіма дітьми?...–Підросте,та й забуде...
Підросла,й не забула.
–Ну,годі,тату!Я вже давно не дівчинка!Я вже давно доросла!,–Якось невідпорно промовила до батька Зимова Дівчинка.
«Давно...доросла...»,–коли б ішлося не про його доньку,Північного Вітра навіть потішили б ції слова.«Давно»,«доросла»…Ці слова таки не вязалися до свіжого юного виду стрункої білявої красуні-дівчини.ДІВЧИНИ...Так,вона вже не була дівчинкою...
Дивно...Дивно…І як він не помічав цього казкового перетворення до сьогодні?Як не
помічав?..Чи, може,таки помічав,та не хотів собі вірити?...
Частенько,з тої пори як не стало вже більше ураз старої відмовки,став брати доньку із собою на Південь,Північний Вітер.І знов здивувала вона його.На щиру радість батькові,
ніколи не просилася Зимова Дівчинка занадто далеко.Майже завжди вона спинялася на ще засніжених,лишень із дрібними проталинами,лісових галявинах,й дивилась,як розквітають проліски...,як простягають до сонця свої іще кволі,але уже такі життєлюбні пагони перші травинки...Чи могла просто присісти на невеличкому камені біля самісінької річки та слухати,як потріскує крига...А потім...А потім без кінця-краю зачудовано дивитися на
воду...Синьо-сиву воду,яка несла кудись світ-за-очі маленькі та великі крижинки.Біло-сиві крижинки...Утім,Зимова Дівчинка відчувала,що розімліла на сонці вода зносить не лише
кригу,–туди,світ-за-очі тікало-тануло й щось від неї самої.Щось від неї самої…Але що саме?Саме от це,їй й не сила було зрозуміти...
Отакі ось були відвідини Зимовою Дівчинкою Півдня,та одного разу усе геть ізмінилось. Одного звичайно-звичайного,як виглядало,дня зупинилася вона під час однієї зі своїх південних гостин біля невеличкого підлісного озерця.Зупинилася,бо не могла не
зупинитись.Її просто не могли не зачарувати сіро-біло-ніжні пухнастики квітуючого,ще ось тільки донедавна такого непривітливого верболозу...Забувши про все,вона притуляла
гілочки до своїх щічок,гладила їх своїми ніжними пальчиками,цілувала своїми
неторканими вустами,–й якесь незнано-невідане почуття наповнювало стиха її душу.Й усмішка...ніжно-лагідна усмішка сама собою зявившаяся на обличчі,навіть й не думала сходити.Вона стояла та усміхалася…Усміхалася небу.Усміхалася сонцю.Посміхалась землі.І струмочки її сміху розливалися навсебіч-по іще чорно-прозорому по зимовому гаю...,понад кригою ще нескреслого озерця...,понад утікаючим кудись на Південь
шляхом...
Аж раптом Зимова Дівчинка відчула,що не сама.Що за нею вже якись час підглядають. Що якийсь наглий зайда-бузувір нахабнюче посміхаючись пускає їй просто у очі сонячних бісиків (бо хіба ж назовеш «сонячними зайчиками» оті його гаряче-наглючі блиски-забавки?)перевівши їй увесь день!Та й що день...
–Хто ти, красуне-дівчино?І чому я тебе ніколи раніше небачив,-не даючи оговтатись,але вже не засліпляючи,спитав Зимову Дівчинку Південний Вітер.Так...так,це був саме
Південний Вітер, який і справді ніколи до того не бачив красуні,але якому не треба
було бачити двічи щоб узяти у серце...
Мене зовуть Дівчина Нелюбляча Блазнів й Нахаб,-промовила,потроху оговтавшись,
Зимова Дівчинка.Та коли вона розгледіла зовсім не злі очі незнайомця...Очі, що,певно,за інших обставин могли б їй навіть сподобатися…
Вогник обурення,що був уже зайнявся їй у душі,згас.Але ж не могла вона залишити все як є?...
–Ха-ха-ха-ха!,–Засміявся вже знайомим Зимовій Дівчинці оксамитовим сміхом Південний Вітер.–Ми обовязково ще стрінемось!Я не прощаюся...Я обовязково тебе ізнайду!,– Долинув до Дівчики вже звідкілясь іздалеку голос незнайомця.
Вже вдруге лише за кілька останніх митей Зимова Дівчинка якось ясно відчула,що зовсім не вона...зовсім не вона,як було за звичай,панує над усім.Зовсім не вона...Та чомусь
не болюче-прикрим,а