ПОЕТИЧНИЙ ФОРУМ

RSS    Правила форума   Ср, 28/06/17, 04:00
 
Поновлені теми
 
        

пошук по сайту:

 

 
НОВІ СТОРІНКИ ТВОРІВ:

Яковлева Наталка
В`ячеслав
Слов`як Яніна

 
Сторінка 1 з 11
форум сайту Анумо знову віршувать! » Творчість поетів, які проживають в Україні » Чернігівщина » Казка про Зимову Дівчинку.
Казка про Зимову Дівчинку.
dym    Date: Пн, 04/05/09, 09:34 | Message # 1
    ПРОФІЛЬ

Надіслати приват

Не в мережі
Група:
Реєстровці
 
Повідомлень:
39
Давно вже немає нікого,хто б достименно памятав цю дивовижну історію.Хіба яка сива бабуся чи дідусь довгими зимовими вечорами, коли мольфар Сон неквапом сходить місячною драбиною до людських осель і вся родина заходиться коло вечері,повідають про те,що чули колись від своїх бабусь,а ті від своїх,а ті аж від своїх…А коли щось підзабувають -буває й таке,бо хіба можливо запамятати усе,-додають щось від себе.Від свого люблячого серця.А люблячі серця,як відомо,ніколи не одурять.Ось так.Саме так.
Та не у всіх,на жаль,є такі прабабусі та дідусі.А у кого й є–то, все одно,не всі памятають цю історію однаково,а деякі й узагалі не памятають,бо знають зовсім інші історії.Отож... Отож розповім,хоч не сивий,що чув сам,що хочу,щоб інші почули.Бо хіба ж то годиться, щоб казки забувалися!
Давно то було.Іще коли літо було як літо,а зима як зима.Коли ріки були прозоро-
прозорими,а небо синьо-синім.Коли у лісах зазивно ревів як господар буй-тур,а в степах безжурно свистіли лежені-байбаки,спянілі від пахощів заповідних трав і вільної-волі...Та
що казати,-навіть чорні круки були тоді жовто-гарячого кольору,пишалися довгими багряними хвостами й,оповідають, співали краще за солов‘їв,та через погорду свою,саме через непомірну свою погорду,отим терпким чаклунським відлунням свого-таки голосу,у
таких як нині,чорних і крикливих,перетворені були...Але то зовсім інша історія.
А цю зачну, як ведеться, ось так...
Жив собі давно-предавно на самім краю землі у величному крижаному замку могутньо-могутній володар Північний Вітер.Могутній,бо панував над усією Північчю,-й навіть,а
таке бувало не раз,пролітаючи на своїй білосніжній упряжці просто над самим Півднем,
опалював він і там своїм крижаним подихом усе живе.Живе,і те,що звуть «неживим»,
помиляючись…
Й не просто бувало Південному Вітру,дарма що молодшому,та майже такому ж могутньому володареві,повернути свої володіння...Хоча,повідають,хто-зна якби воно іще там повелося,коли б Північнічний Вітер сам щоразу не поспішав до дому.
Утім,хто б на його місці барився,маючи таку дружину як Чаклунка Зима?Знав бо володар, що по-різному вона могла зустріти його після довгої відлучки.Могла привітливо,
заворожуючи лагідно-ніжно-неповторною красою,а могла...Та не будемо зараз про це.
Не з примусу й не з розрахунку поєдналися Північний Вітер і Чаклунка Зима.І хоча незавжди ті двоє ладили,бо хіба буває таке у світі, щоб любилося-мирилося без суперечок, але кохання їхнє було твердіше за найтвердішу крижану брилу,прозоріше за найпрозорішу небесну блакить і ніжніше та красивіше за найніжнішу та найкрасивішу сніжинку...І була у них від цієї любові донечка-Зимова Дівчинка.
Усім була люба та мила своїм батькам Зимова Дівчинка,окрім одного:дуже вже своєвільною та непокірливою,виростала вона у них під крильми.Може тому,що народилася в останній день зими та була випещена сонячним променем...А може й іще
чому-хто-зна...
-Хіба ж личить Зимовій Дівчинці рукава своєї білосніжної пухнастенької шубки у
брудних проталинах замурзувати...І де ти тільки їх знаходиш! Бачив би тебе батько!,–не раз бувало казала їй мати.
-Ну хіба ж можна смоктати ці теплі бурульки!Так і захворіти не далеко...І що тоді
скаже нам мама?!,-намагався інколи посварити її,набравши суворого вигляду,батько,але й
сам бачив,що зовсім не суворо це виходило у нього і зовсім не лякало Зимову Дівчинку.
Вона лише ще ближче тулилася до татового плеча та із сяюче-лукавою посмішкою воркувала:
-Татусю,а хіба тобі не подобається оця от пісенька краплинок?Ти тільки послухай–«Тін
тон,тінь-дін-дон,ділінь»...
І так прозоро-щиро-радісно-світло виспівувала це Зимова Дівчинка,що Північному Вітрові не залишалося нічого іншого,як притиснути її до своїх широких грудей і зачудовано думать,-і що ж то за сила така-батьківська любов.
Хоча й маленькою бешкетницею та неслухнянкою,а може саме тому,росла Зимова
Дівчинка,та якось так виходило,що не було нікого в світі,хто б її не любив.Навіть
троюрідні тітки Стужа та Завірюха,які ніколи і нікого(звісно,крім себе самих)не любили,
коли до них на гостини заглядала племінниця,самі не помічали,як і коли лагіднішали.І
якби хто побачив їх у ці хвилини,здивовано примітив би,що це їм навіть подобається.Що такі миті їм навіть миліші щоденних лайок,що повелися із першого ж дня,як вони на
одвічно,разом оселилися у своїй,непоказній знадвору,глибокій темно-холодній,наче
загубленій десь у прадавньо-химерній казці,але по своєму чарівно-гарній печері.І то такій гарній,що Зимова Дівчинка сама частенько напрошувалася на гостину до тіток,щоб
поблукати у ній,зі своїм,подарованим Північним Сяйвом,маленьким ліхтариком.Той ліхтарик був чарівним,бо вихоплював із темряви не показну,а справжню сутність речей.От так от...
А хіба оповісти,якими ж пречудовими,були зовсім не впорядкованії,гублячіїся десь у
нетрях гір,безкінечні алеї,до яких у тіток так ніколи й не доходили руки?..Незрівняної краси алеї,де чудернацько-криштально-дзвінкії бурульки,чомусь,росли не тільки як звично із верху вниз,-але й зовсім навпаки-просто з під ніг,й які так щедро ділилися із Дівчинкою своєю красою?...
А як любило Зимову Дівчинку все живе.
-Як добре,що нарешті до нас ізнову прийшла Зимова Дівчинка!,-казала своїм більченятам руда мати-білка,відчувши її прихід.-Ниньки ми будемо вчитися стрибати з найвищіх і найпухнастіших ялинок,а потім...А потім я відведу вас до місця, де багато-багато шишечок із смачними-смачними горішками!
-Ну хіба міг би хтось окрім Зимової Дівчинки так прикрасити усе довкола!...Та ще й саме
до Коляди?!,– щебетали кожного року дівчата.
-Ну хіба міг би хтось окрім Зимової Дівчинки от так зарум‘янити,зробивши красунями майже усіх наших дівчат!Та ще й саме до вечорниць?,-гомоніли кожного року хлопці.
-Ну хто ще крім Зимової Дівчинки так ніжно та лагідно вкриє від морозів наші врожаї,-
раділи ті,хто вже таки пожив на цьому світі...
Не було,не було,отож,нікого, хто б не любив Зимову Дівчинку.
Ох, якби ж вона не знала цього...Ох, якби не користувалася цим...
–Мала ще.От коли виростеш,от тоді й візьму,-казав їй,ледь приховуючи невдоволення батько,коли вона вкотре приступала до нього з одним й тим самим бажанням–узяти її на Південь.Не приховуючи невдоволення,бо навіть саме оце,тепло-сонячне слово,як ніяке інше,просто таки краяло його серце .
Проси що хоч,окрім цього,– казав було він,хоча й знав,на що наражається.Знав,що нелегку та дорогу забаганку вмить вигадає мала.Та й то!Але ж не брати її,ісправді,на той Південь!
І що доброго могли дати ці Південні відвідини?...Що доброго?...Підросте і забуде про дурні забаганки,–думав про себе Північний Вітер.Бо хіба ж не так трапляється з усіма дітьми?...–Підросте,та й забуде...
Підросла,й не забула.
–Ну,годі,тату!Я вже давно не дівчинка!Я вже давно доросла!,–Якось невідпорно промовила до батька Зимова Дівчинка.
«Давно...доросла...»,–коли б ішлося не про його доньку,Північного Вітра навіть потішили б ції слова.«Давно»,«доросла»…Ці слова таки не вязалися до свіжого юного виду стрункої білявої красуні-дівчини.ДІВЧИНИ...Так,вона вже не була дівчинкою...
Дивно...Дивно…І як він не помічав цього казкового перетворення до сьогодні?Як не
помічав?..Чи, може,таки помічав,та не хотів собі вірити?...
Частенько,з тої пори як не стало вже більше ураз старої відмовки,став брати доньку із собою на Південь,Північний Вітер.І знов здивувала вона його.На щиру радість батькові,
ніколи не просилася Зимова Дівчинка занадто далеко.Майже завжди вона спинялася на ще засніжених,лишень із дрібними проталинами,лісових галявинах,й дивилась,як розквітають проліски...,як простягають до сонця свої іще кволі,але уже такі життєлюбні пагони перші травинки...Чи могла просто присісти на невеличкому камені біля самісінької річки та слухати,як потріскує крига...А потім...А потім без кінця-краю зачудовано дивитися на
воду...Синьо-сиву воду,яка несла кудись світ-за-очі маленькі та великі крижинки.Біло-сиві крижинки...Утім,Зимова Дівчинка відчувала,що розімліла на сонці вода зносить не лише
кригу,–туди,світ-за-очі тікало-тануло й щось від неї самої.Щось від неї самої…Але що саме?Саме от це,їй й не сила було зрозуміти...
Отакі ось були відвідини Зимовою Дівчинкою Півдня,та одного разу усе геть ізмінилось. Одного звичайно-звичайного,як виглядало,дня зупинилася вона під час однієї зі своїх південних гостин біля невеличкого підлісного озерця.Зупинилася,бо не могла не
зупинитись.Її просто не могли не зачарувати сіро-біло-ніжні пухнастики квітуючого,ще ось тільки донедавна такого непривітливого верболозу...Забувши про все,вона притуляла
гілочки до своїх щічок,гладила їх своїми ніжними пальчиками,цілувала своїми
неторканими вустами,–й якесь незнано-невідане почуття наповнювало стиха її душу.Й усмішка...ніжно-лагідна усмішка сама собою зявившаяся на обличчі,навіть й не думала сходити.Вона стояла та усміхалася…Усміхалася небу.Усміхалася сонцю.Посміхалась землі.І струмочки її сміху розливалися навсебіч-по іще чорно-прозорому по зимовому гаю...,понад кригою ще нескреслого озерця...,понад утікаючим кудись на Південь
шляхом...
Аж раптом Зимова Дівчинка відчула,що не сама.Що за нею вже якись час підглядають. Що якийсь наглий зайда-бузувір нахабнюче посміхаючись пускає їй просто у очі сонячних бісиків (бо хіба ж назовеш «сонячними зайчиками» оті його гаряче-наглючі блиски-забавки?)перевівши їй увесь день!Та й що день...
–Хто ти, красуне-дівчино?І чому я тебе ніколи раніше небачив,-не даючи оговтатись,але вже не засліпляючи,спитав Зимову Дівчинку Південний Вітер.Так...так,це був саме
Південний Вітер, який і справді ніколи до того не бачив красуні,але якому не треба
було бачити двічи щоб узяти у серце...
Мене зовуть Дівчина Нелюбляча Блазнів й Нахаб,-промовила,потроху оговтавшись,
Зимова Дівчинка.Та коли вона розгледіла зовсім не злі очі незнайомця...Очі, що,певно,за інших обставин могли б їй навіть сподобатися…
Вогник обурення,що був уже зайнявся їй у душі,згас.Але ж не могла вона залишити все як є?...
–Ха-ха-ха-ха!,–Засміявся вже знайомим Зимовій Дівчинці оксамитовим сміхом Південний Вітер.–Ми обовязково ще стрінемось!Я не прощаюся...Я обовязково тебе ізнайду!,– Долинув до Дівчики вже звідкілясь іздалеку голос незнайомця.
Вже вдруге лише за кілька останніх митей Зимова Дівчинка якось ясно відчула,що зовсім не вона...зовсім не вона,як було за звичай,панує над усім.Зовсім не вона...Та чомусь
не болюче-прикрим,а болюче-хвилююче-неосяжним було це відчуття.Незвичне відчуття...
Ну,постривай,нахабо!«Не прощаюсь... ізнайду...».До цього з нею так іще ніхто не розмовляв.«Шукай,шукай!Може,вітра в полі й ізнайдеш!»,-думала про себе Зимова
Дівчинка ще довго по зутрічі,й ісправді,коли батько ізнову вирушав на південь,вона,що бувало не часто,навіть не попросилась в попутниці.Та...,та вже наступного разу вона,як завжди,сиділа,притулившись батькові до плеча,поки той твердо правив своїх крилатих
коней на Південь.Летіла туди,сама й не знала,куди.Летіла за тим,сама й не знала,за чим.
«Негідник...нахаба...нахаба...бузувір...Я йому ще пригадаю!..»,-промовляла про себе Зимова Дівчинка щоразу,повертаючись з Півдня,й так і не зустрівшись із Південним Вітром.Та найгіршим,утім,було навіть не те,що вона не стрічала незнайомця,
найнеприємнішим було те,що вона ніяк не могла збагнути,як же так сталося,що отой наглий нахаба заволодів усіма її думками?!Та що думками,він панував навіть у снах...
–Ти не захворіла,доню?,-спитав її якось Північний Вітер,помітивши нездоровий румянець на дівочих щічках,й до всього,що вона,щебетуха,увесь час мовчала.
–Можливо,я став надто часто брати тебе із собою?...,-додав він ізнов,-із зростаючим подивом відмічаючи,що вона його,немовби,навіть не почула.
–Ні!...Ні, татусю,–я просто замислилася...Зі мною все гаразд,–заспокоїла,утім,враз усі його тривоги донька.
–Це добре,якщо все гаразд,–сказав, пригортаючи доню до себе,Північний Вітер,якось
враз поринаючи у свої думки.–Це добре... Бо й справді це було зовсім не погано,адже у нього й так голова йшла обертом.Обертом,-бо не така вже насправді проста справа бути
володарем величезного краю.Краю із безліччю підлеглих...,із безліччю статків,де за
усим...за усим він мав спостерігати сам. За усим. Бо хіба ж був іще до того клопіт?…
-Зачекалася на мене?– Наче крізь сон почула якось Зимова Дівчинка.
Аби їй хто сказав,що вона буде ось так сидіти на березі озерця та плакати,плакати невість
чого,не знать за ким,…аби їй хтось сказав,що так буде ще зовсім недавно,–вона, мабуть, довго-довго та щиро-щирісінько б реготала.Так, щиро б реготала.Та нині…З кожним
новим поверненням на Південь,з кожним новим поверненням до заповітного озерця,де
вона вперше та востаннє побачила незнайомця,все було саме так як було...
–Ну, перестань уже плакати,мала...Я ж обіцяв,що знайду тебе,–ніжно торкаючись плечика красуні,промовив(а це був саме він)Південний Вітер.
–Дуже треба мені плакати...Просто щось в око впало,–сказала нарешті Зимова Дівчинка, навіть трішечки вірячи у те,що каже,бо останні кілька сльозинок були вже якимись зовсім не такими гіркими...,а сказати б,навпаки.
Як не намагалися приховати свої зустрічи Зимова Дівчинка та Південний Вітер,та немає нічого таємного,що колись не стає відомим.Першою відчула недобре,як і належить справжній люблячий матері,Чаклунка Зима.
–Ти що,не помічаєш,що коється із твоєю дочкою?,–якось,зовсім не лагідно спитала вона якось Північного Вітра.
–А що з моєю дочкою?Моя дочка справжня красуня...І справжня помічниця...Що ще я маю помічати?...
–Скажи краще,що я можу помічати,якшо її майже не бачу?Возиш її за собою,то хоч інколи мав би наглядати!...
Давно,якщо й взагалі колись переживав щось подібне, не памятав таке Південь.
За кілька днів Північний Вітер загнав у схованки все живе.Виморозив майже всі посіви.Та що там посіви!Подекуди він вигубив цілі ліси, перетворивши могутні віковічні дерева на самі тріски... Огорнувши, щоправда, їх перед тим у заворожуюче красиву крижано-дзвінку скляну паволоку.
Як він,старий дурень,і справді міг нічого не помічати?!..Не помічати просто під боком!..
Не помічати те,що просто не можливо не помітити,і що могло наснитися йому хіба що у
страшному сні…
Північному Вітрові здавалося,що весь світ притаєно глузував з нього...Притаєно... А дехто,втім,як отой байстрюк Південний Вітер,певно що,й зовсім не притаєно.Та він ще покаже йому його справжне місце!..Він іще покаже...
Не знайшов спокою Північний Вітер і повернувшись додому.Не знайшов спокою…З дочкою(та й коли б тільки з нею!),із усим тим треба було щось вирішувати!Треба було якось вирішувать як жити далі.Із усим тим… Жити...Далі…
–Ти що,ісправді не розумієш,що ви ніколи не зможете бути разом?!
–Мамо!Ми кохаємо одне одного!,-гаряче перебивала вже не перший раз матір Зимова
Дівчика.–Не вже це так важко зрозуміти?Розумієш,кохаємо...
–Ні,дитино.Це ти нічого не розумієш.Він просто глузує з тебе...З усіх нас.Він сміється просто із усіх нас...Та добре...,добре вже хоч те,що все ще не так далеко зайшло.Вийди-но, нам із твоїм батьком є ще багато про що поговорити...
-То що далі робити будемо?,-повернулася до Північного Вітру його дружина,утім,
виглядало й не чекаючи відповіді,бо вона...вона,насправді,уже давно й усе вирішила.
Вирішила,та утім,хто б назвав її мудрою господинею(а вона нею таки була!),якби вона виголосила,що усе уже вирішила?Виголосила,чоловікові просто межиочі?...
–Хіба я знаю...Це ж ти чудово знаєшся в усіх отих жіночих штучках…Відправ її куди-небудь.Зачаклуй, щоб забула...
Північного Вітра чим далі,тим усе більше стала підутомлювати уся ця історія,що
почалася,ніде правди діти,саме через нього.Саме через нього,бо хіба ж не він брав дочку із
собою,на той тричіклятий Південь?...Хіба ж не він не догледів її,давши занадто багато волі?...Хіба ж не Його, не Його улюблена доня так довго водила,Його ж таки,навкруг пальця?І то з ким?! Найобразливішим було саме оце «з ким»…
–Зачаклуй?!..Ти хоч розумієш,що йдеться про твою дочку?..Чи тобі розказувати у що все
оце вилитися може?!Та і немає...немає тих чар,щоб не розбити було...,щоб трималися
вічно... Та якщо це твоє останнє слово...
–Так,це моє останнє слово.Ти мати, то ти із донькою й розбирайся...Тра було сина мені
родити.Північний Вітер і сам слабко розумів, про що говорить.Ніколи...ніколи до того не виказував він подібного у голос...Та й навіть у думках...Навіть у думках…Бо хіба ж не він любив свою донечку понад усе на світі?Понад усе на світі...І чим же вона віддячила? Одурила!Зрадила...Зрадила його любов!Зрадила все...
Трохи не те хотіла почути від чоловіка Чаклунка Зима,та не час був для суперечки.
–Тоді послухай,що я думаю.Відправимо її до Великого Озера.Нехай його води остудять усе те,що затліло.Я оберну її у краплинку та зроблю все,щоб вона забула про Південного Вітра,та й узагалі про Південь,але кожного Сонцевороту вона прийматиме свій звичний вигляд.І якщо у цей день зустріне вона того,кого кохає,то...
Продовжувати,що буде далі,було не потрібно.Північний Вітер як ніхто інший знав, чим могла закінчитися вся ця гра із закляттями.Через усі ці кляті закляття він утратив колись брата.І не просто брата, а брата-близнюка.Свою справдешню половину.Найкращу свою половину...Бо хіба ж був хоч хто-небудь розумніший і сміливіший за його брата,
котрий вмовив якось,собі на погибель,Сиві Тумани перетворите себе на Загублену Мить, щоб віднайти Загублені Слова,що відкривають Зоряну Браму.За що й перетворений був
Всемогутнім Часом у Північнеє Сяйво...
Правічне Велике Озеро...Далека рідня Північного Вітру…Озеро...Й,що з того,що з усіх боків було оточене воно хребтами засніжених гір?...Що з того?Більше та глибше за
чимало морів було воно,і,бувало,піднімало такі величезні хвилі,що їм міг позаздрити й сам Океан.Прозора...Прозора ж та холодно-холодна, майже крижана вода його,зберігала у своїх глибинах стільки таємниць,скільки не зберігалося ніколи й ні у кого...
Більше півроку лежало воно вкрите товстою кригою,та все ж бували дні,коли й до нього добредало Тепло.По Сонцевороту на нього немов приходили всі разом узяті літні місяці...І були то,мабуть,найтаємничіші дні,бо недарма шамани з усіх усюд збиралися саме у цей час на його скелястому острові,співаючи славу пращурам і заглиблюючись у
майбутнє...
Не один Сонцеворот минув звідтоді,як Зимова Дівчинка стала краплинкою Великого Озера.Незлічені рази встигла вже вона побувати і білою піною суворих могутніх
хвиль,і прозоро-прозорим крижаним кришталиком,і блискучо-сяючою замерзлою
бризкою у створеній Прибоєм і Морозом льодяній казці,але весь цей час чомусь зплівся у її свідомості в один довгий-довгий незкінчений день,й навіть самі дні Сонцевороту,дні,
коли до неї повертався її справжній образ,не приносили їй відради.Навіщо він був
потрібен...,потрібен їй її справжній образ,коли поряд не було коханого?
Не раз опускалася Зимова Дівчинка й у саму безодню Великого Озера,де чулися
лише самі хвилі правічного шуму й було так темно-темно-моторошно-печально,що здавалося,буцім саме тут і вмирає життя...Та певно,не життя старої-старезної,як світ,
Тітоньки Риби.І хоча,іздавалося,Тітонька ніколи не залишала своєї безодні,та не було на
світі такої таємниці,якої б вона не знала.Втім, нікому не розказувала вона тих таємниць,бо кому ж,як не їй,було відомо,що мочання–золото.
–Чому ж він так довго не може мене відшукати?,–приблизно ось так інколи питала у неї
Зимова Дівчинка,щоб почути те саме,незмінне:«Бо не любить!»,-й тітонька Риба ледь-ледь помітно ворушила плавцями в пітьмі.
–Любить!Любить!...,–запевняла її Зимова Дівчинка,з кожним разом,утім,усе менш
переконливіше.
–Ну якщо любить,обовязково відшукає...,–ліниво промовляла Тітонька,й так само байдуже
додавала,–та рідко,памятай,любов щастя приносить.Частіше...,частіше вона спопеляє...
–Спопеляє?...Але чому ж я все більше відчуваю,як замерзає мое серце?Чому?..,–
намагалася допитатися,навіть не так у Тітоньки,як сама у себе Зимова Дівчинка,та так
ніколи й не отримувала нізвідки ніякої відповіді.Серце її мовчало,а Тітонька лише
позіхала,а потім немов камяніла,і лишень уважно-уважно придивившись,можно було
помітити,як ворушаться у неї зябри.
Так стікав час.Разом із вірою,і надією...Разом із коханням...Зимова Дівчинка вже не марила щодня,як колись,Південним Вітром.Вже не чекала його появи кожного Сонцевороту.Ще трохи, й під чарами матері,вколисана часом і Великим Озером,вона таки назавжди забула б про Південного Вітра,бо усе менше й менше памятала, що узагалі
колись кохала...,і все більше й більше тужила за батьками,за рідною північчю...Та одного Сонцевороту все змінилося.
–Ти навіть не уявляєш!...Навіть не уявляєш,як довго я тебе шукав,–почула вона якось
немов би із безвісті слова Південного Вітру.Немов би із безвісті...,хоча він був просто
поряд...Просто поряд...Навіть уже обіймав її.Обіймав...,та, певно,й сам не очікував,не знав, що слова його розібються мов о скелі...Вона не відсторонювалася від його обіймів,ні! Просто це була не та Дівчика,яку він колись знав...Яку кохав...
–Невже ти забула мене, мала?...Невже забула ті наші багряні надвечіря?!...Наші надвечіря
на нашому озері?...Не було дня,щоб я не думав про тебе.Я шукав тебе скрізь!...Уяви,я
навіть був тут...,і то не раз...Якби ж я тоді відав,що можу знайти тебе лише у Сонцеворот!...,-промовляв до неї все іще із надією Північний Вітер,та очі Зимової
Дівчинки залишалися прозорими.Прозорими та холодними,як крижані води Великого Озера...
–Чому ж,я памятаю тебе.Ми зустрічались.Як це було давно...Майже так само давно,як я не була на своїй любій півночі,–відповіла нарешті вона.
Якби Південний Вітер міг у цю мить просто не бути,просто розчинитися,
перетворитися на загублену руну бездонної криниці,на гірке срібло курганного полину,на зівялу тінь похмуро-збляклого дня,він би без вагань не був...розчинився...перетворився...,-він погодився б на усе,аби тільки не відчувати того,що відчував у цю миті...Вона забула його...Забула...І яка могла бути на це рада?...Він дивився у воду Великого Озера і перд його очима пропливав увесь той час,коли він шукав свою кохану,свою Зимову Дівчинку... Він очікував усього...Навіть того,що вона не захоче вернути його у своє життя...Але тоді він принаймі знав би,що робити.Знав би.Але байдужості?...До байдужості він був не
готовий. Проти байдужості він був безсилий...
–Дозволь мені хоча б поцілувати тебе на прощання,–промовив,зрештою опанувавши пусткою своєї душі й насправді збираючись попрощатися Південний Вітер.
Попрощатися...І якомога швидше вирватися звідси!Вирватися...Забратися геть від цих
задушливих берегів,від цього непривітного згноївшого його серце...його кохання,озера.
Забратися світ за очі...Від себе...Від минулого...Від усього...Хоча,хіба це можливо?..Та й
це прохання цілунку...Цілунку,який він просив як той жебрак...Навіщо воно йому було...Навіщо?...Для того, щоб завдати собі ще більшого болю?...
–Цілуй,–безцвітно-байдуже промовила Зимова Дівчинка,перетворюючи той цілунок у ще більшую муку...у таке ж безцвітне,як і все довкола ніщо.
«А вона,однаково,прекрасна навіть така!»,-збагнув раптом,за мить до того,як мали зустрітися їхні вуста,якусь незбагнену до тепер для нього,правічну суть,Південний Вітер. І цілунок його у цю ж мить перестав бути просто цілунком.Призначений тільки коханій...
Тепер...,тепер він перетворився на цілунок призначений тільки коханій Зимовій Дівчинці! Не теперешній,-а тій дівчинці,яку памятав,і без якої й досі не уявляв своє життя...
Й зникли зловіснії чари.Бо з давніх давен відомо,-що зачакловане,-те й розчаклувати можна.Та і чого,насправді,варті чари забуття,та й усі разом взяті чари,
проти цілунку закоханих?!
–Не залишай мене більше ніколи...Більше я цього не переживу,–лишень і змогла
промовити,ховаючи обличчя на грудях Південного Вітру,Зимова Дівчинка.Вона плакала.
Знову плакала...Вона вже просто не могла,і вже більше не хотіла стримувати сліз,бо
сльози...Сльози ці були ясно-світлими сльозами щастя.
Та не довго осявав люблячі серця проблиск щастя.Задзвеніла раптом тиша.
Набрякнуло раптом сивиною й без того не сіре небо.
Звідки і як так швидко дізнався про те,що сталося Північний Вітер,–хто зна.Хто зна,-та це був саме він.
–Не залишай мене...Ніколи більше не залишай мене..., –тільки й здатна була повторювати
Зимова Дівчинка.
–Дурненька,я радше згину,ніж полишу тебе.Радше згину...,–лише й відповів їй коханий,ще
міцніше пригортаючи до грудей,бо йому,також,не потрібно було багато слів.
Довго переслідував втікачів Північний Вітер.І хоч як близько не наближався,не сила була йму наздогнати їх.Занадто вже далеко на південь залетіли закохані.Занадто вже
втомилися його власні білогриві скакуни.Занадто вже гарячими виявилися крилаті коні Південного Вітра...
Та ні для кого не завершилася щасливо та погоня.Ніхто й ніколи не бачив звідтоді Зимової Дівчинки.
Ех...ех,якби ж то Північний Вітер не так люто переслідував втікачів...
Ех,якби ж то Південний Вітер не наближав свою колісницю так близько до Сонця...
–Вона розтанула.А коли вже так сталось,не рви собі душу.Не живи минулим.Подивись, скільки навколо не якихось безталанних-,а справжніх гордовитих красунь,мріючих хочаб тільки зватись твоєй нареченой,–казали Південному Вітрові одні.
–Забудь її так,як вона забула тебе...Подумай,якщо вона,як ти вважаєш,і не розтанула,то ясніше ж ясного,що забула тебе і вже мабуть кохає іншого.І хто дорікне їй за це?
Подумай...Подумай,скільки часу пройшло вже...,–казали інші.
Еееееееееее...Коли б то він міг забути...Коли б то він міг повірити,що вона любиться з іншим...Коли б то...Тоді,принаймі,він би жив тим,що кохана жива,щовона є…
Та й хіба може він отак безславно здатися?...Здатися після того,як відбив таки,усі
потуги Північного Вітру,мало не перетворившого,було,всю землю у суцільну кригу?... Ні! Ні,він не облишить шукати кохану.Ні,-він шукатиме її до скону.Шукати,допоки стане сил. Допоки стане сил жити…
Багато води втекло з тих пір...Багато…,-але лише частішими стали від тої пори
зими,коли майже немає зими.То Південний Вітер шукє свою кохану.Шукає, хоча,
вірогідно,так ніколи й не знайде…Вірогідно...
 


форум сайту Анумо знову віршувать! » Творчість поетів, які проживають в Україні » Чернігівщина » Казка про Зимову Дівчинку.
Сторінка 1 з 11
Пошук:



 
             Украина онлайн
Copyright MyCorp © 2006 Хостинг від uCoz