Баба Ніна славилася у селі знаючою і мудрою жінкою. Всі йшли до неї за порадою, а в її колись добротному, а зараз старенькому будиночку доброго слова вистачало для всіх: для молодих невісток та новоспечених свекрух, для подружжя, що посварилося, для тих, хто збирається одружитися, чи прийняти якесь важливе рішення. А ще, вчила вона дівок Різдвяним ворожінням... Та все у неї виходило до ладу! Тільки із чоловіком Микошкою була одна проблема: у Різдвяну ніч уже цілих сорок років він з своїм кумом Василем на полювання ходив. Хто ж вночі полює, та ще й на свято таке? Гріх та й годі! А він брав рушницю, пляшку, одягав теплого кожуха, вовняні рукавиці, та й ішли собі з кумом «байдикувати». Як не умовляла його баба Ніна вдома хоч раз залишитися у такий вечір, та куди там! "Ця традиція народилася ще до нашого весілля і помре разом зі мною!" – казав старий Микошка і ні разу не підкорився умовлянням.

Говорять, що ворожіння, яким старенька вчила дівок на виданні, і справді збувалися... Коли Ніна була ще дівою, то її сусід, а зараз уже чоловік, розповів, як його бабця ворожила на Різдво. Бабця та вже давно померла і ніхто не знає, чи правду розказував парубок, чи ні, але спробувати треба. Сподобалося Нінці, зібрала вона подруг і пішли вони вночі за околицю села у покинутий старий будинок. Під тим будинком був підвал, з маленьким вузьким отвором для входу. Треба було накрити голим задом отвір і чекати... Якщо "нечистий" злегка стьобне по сідниці теплою гладенькою долонею, то це значить, що дівчина знайде собі бідного жениха, а якщо проведе своєю волохатою, то, значить, буде багатою...

Бабця Ніна до цих пір пам'ятає дотик "волохатої руки". Так гладила її ота нечиста сила, що навіть страх пройшов і не хотілося підніматися, та шкода, дівчата у черзі стояли, чекали своєї фатальної години.

Коли баба Ніна розповідала цю історію, то дід Микошка лише посміхався і вуса підкручував. Тільки перед смертю він покаявся, що грішний... Сорок років підряд у Різдвяну ніч вони разом із кумом у підвалі сиділи, дівкам сідниці гладили: то голою рукою, то в рукавиці.

"Однoго тільки шкода, що там темно там було. Але скажу тобі, моя дорога дружино, ось що: такої сідниці як у тебе, ні в однієї жінки в окрузі немає! Я її у темноті впізнав серед інших, тоді й закохався ще більше. А потім... Та хто ж відмовиться дівчатам долю таким засобом передбачувати, якщо бажаючих завжди вдосталь?" Великим жартівником був дід Микошка, навіть у такий тяжкий для себе час жартував та інших підбадьорював, щоб не сумували... Розказав старий усю правду і через декілька днів і вмер, не дочекавшись наступного Різдва... А баба Ніна пробачила його "грішок".

В добрі та злагоді прожили вони з дідом Микошкою, а багатими були на корисні поради, любов і веселі жарти.

А ви говорите, що вигадки усі ці ворожіння!

Баба Ніна звикла проводити Різдвяний вечір без чоловіка, знала, що усі роки їх спільного життя дід цієї ночі ходив на полювання. Та вона ніколи не залишалася одна у таке свято - до неї приносила вечерю хрещениця Марічка Грабиха разом із чоловіком та діточками. А вже під ранок і мисливець додому повертався.

Але цього року усе було по-іншому, бо дід восени помер і Марічка стала для баби Ніни дочкою, вона ніколи не залишала стареньку саму. Ось і цього Різдвяного вечора, зібравшись усією сім'єю за святковим столом, про що б не говорили, та завжди згадували діда Микошку, його жарти, але в усміхнених очах хрещеної була журба...

Микошкина бабця мала одне бажання – покинути цей світ тільки після того, як онучок одружиться. А він завжди казав:

- Одружуся, коли знайду дівку гарну, розумну і працьовиту.

- Тоді мені прийдеться або вічно жити, або тобі, Микошко, три рази одружуватися. Де ж ти таку знайдеш?

А знайшов таки, підростала у сусідів донька. Не даремно люди кажуть: «Кохання не запобіжиш зрання, а судженого конем не об’їдеш». Микошка одружився з Ніною - дівкою гарною, розумною і працьовитою. Хазяйнували вони на славу, молода невістка ще й стареньку доглянула , а та її багатьом життєвим примудростям навчила.
За всі ці роки город у Ніни з Микошкою був найкращим у селі – усе доглянуте: рівненькі та чистенькі рядочки грядок, а урожай – неначе відбірний. Як це їм удавалося? «Роботящі руки гори вернуть» - казали хазяйновиті Бондаренки. А насправді секрет був таким: підіймалися вони разом із півнями і носили воду з криниці у великі дерев'яні бочки, що біля городу стояли. Звичайно, був у них і кран у дворі, та баба Ніна усе життя тільки криничною цілющою водою город поливала. За день водичка нагрівалася і городина «пила» її із задоволенням. У літню спеку не можна поливати рослинки холодною водою, ображаються вони, схиляють свої голівоньки і ростуть повільно. Поливала їх баба Ніна, та співала:

«Поливала буряки,

Та й зламала гичку,

А за це мені колгосп

Подарив теличку»...

Насправді, у пісні були такі слова: « Я сапала буряки, та й зламала гичку...», та баба Ніна любила усе робити на свій лад, навіть співати.

Одного разу прийшла Марічка та й каже:

- Здається мені, бабо Ніно, що ви щось знаєте. Розсаду ми разом купували, та ви вже тиждень червоненькі помідорки у борщ кидаєте, а у мене вони ще зовсім зелені.

- Гарна ти молодиця,- вмішався дід Микошка у жіночу розмову,- тому розкажу тобі, чому у нас такі овочі родять: як тільки стемніє, моя стара іде на город і там стриптиз показує. Потанцює по грядках, а я на ранок іду помідори збирати.

- Що ти таке верзеш, і не соромно тобі? Та що тебе слухати – рот не город, не загородиш,- сердиться дружина.

Посміялися разом, та й забули...

Наступного ранку Марічка знову прийшла:
- Обдурили ви мене, діду! Вчора, як тільки діти поснули, прийшов мій Сашко напідпитку, та й давай сваритися. А я, щоб діти не прокинулися, хутчій із хати. А куди іти? Вас згадала, та й пішла на город стриптиз показувати. Щоб побачив хто, сказав би що здуріла Грабиха. Повернулася у хату - тиша, тільки чоловік хропить на дивані. Сьогодні вранці знову на город, а мої помідори як були зеленими, так і залишилися.
Сміється дід Микошка та тільки вуса підкручує:

- Марієчко, донечко, - каже дід, - то у моєї старої помідори від тих танців червоніють, а ти бери відро та йди огірки збирай. От-такі повиростали!

Згадали діда, посміялися, заспокоїлася баба Ніна, та тільки й прислухалася, чи не постукає у вікно той, що на полювання ходив? Тяжко, ох і тяжко їй звикнути до такої втрати.

"Дякую, матусю, було дуже смачно, але мені треба бігти, бо вже дівчата зачекалися!" Світланка підфарбувала губи, швиденько кинула в одну кишеню люстерко, а в іншу - помаду і побігла.

Подруги вже усі зібралися. У цей Різдвяний вечір вони вирішили “штахетки” обіймати. “Штахетками» називають кілки старої дерев'яної огорожі. Таку магічну огорожу в селі мала тільки баба Ніна. Увесь секрет ворожіння полягав у тому, що дівчата по черзі обіймали штахетки, а потім їх рахували. Якщо захоплено парну кількість кілочків, значить дівка вже цього року в парі буде, а якщо непарне, то доведеться і наступного року огорожу обіймати.

Наталка обійняла сім кілочків, а говорила, що у них з Іваном велике кохання!

Оленка – шість, хоча цей результат її зовсім не тішив, вона нещодавно посварилася із своїм хлопцем назавжди.

А Світланка обхватила аж вісім!

-Васильку! Я біжу до тебе! Біжууууу!!!- кричала вона своєму коханому, який чекав біля клубу.

Підфарбувавши губки біля освітленого вікна баби Ніни, дівка полетіла розповідати Василькові новину, забувши про всіх своїх подруг. Пробігши зовсім трішки, їй почувся якийсь дивний звук: ”Цок-цок”...Зупинилася, озирнулася - нікого, скрізь тиша.... Побігла знову. ”Цок-цок-цок”, ще швидше зацокотало з-заду. В ті часи взимку земля була покрита снігом, який хрустів під ногами, а тут знову: “Цок-цок-цок-цок”, збільшуючи швидкість знов почула дівчина. З переляку забувши про побачення із коханим, про ворожіння, і і про радість, якою хотіла поділитися, вона почала тікати додому. “Цок-цок- цок-цок.....”

Якою ж далекою здалася дівчині ця дорога! Хто за нею гнався? Яка нечиста Різдвяна сила? Що їй потрібно? Раптом Світланці здалося, що вона тікала від своєї долі-злодійки.

Гості у хаті жартували і сміялися, і не чули, як перелякана дівка стукала в двері. Побігла до вікна: “Цок-цок -цок” - не відставало від неї. Почувши ці дивні звуки знову, Світлана впала на купу складених дровеняк.

Дівчина прийшла до тями у ту хвилину, коли мати намагалася відібрати із її зціплених рук оберемок невеличких дрючечків! Потім їх теж порахували... Не повірите – тих дрючків було вісім!

Як добре в теплому будинку серед рідних! Так спокійно і зовсім не страшно. Із переляканої дівчини зняли шубу, всю обліплену снігом, і знову всі почули знайоме поки що тільки їй одній “Цок-цок-цок” - помада і люстерко лежали в лівій кишені улюбленої шубки...

З Ваською вони так і не одружилися, зате потім Світлана виходила заміж двічі!

- Не можна було в одне Різдво двічі дерево обіймати.”- сказала баба Ніна на її другому весіллі.

Уся вулиця виблискувала від інею, що покрив дерева, огорожі, дахи, навіть, стіни будинків. Сонячне проміння грайливо сковзалося на льодяних атракціонах і від цього усе здавалося таким казковим, що захотілося повірити у цю різдвяну казку... Я прокинулася о восьмій ранку і швиденько побігла до вікна: як гарно навколо! Із сусіднього будинку вийшла баба Ніна, помахала рукою у знак привітання і пішла в напрямку нашої хати. Щороку вона приносила нам на Різдво смачнючі пиріжки із сириом, маком та родзинками, тому не важко було здогадатися, що вона несла у мисці, накритій рушником. Мені відразу захотілося скуштувати одного, бо пригадуючи той неймовірний запах і самак, важко утриматися. Аж тут я згадала, що під моєю подушкою лежать листочки із чоловічими іменами. Це ворожіння таке у Різдвяну ніч: написати якнайбільше чоловічих імен на окремих аркушах паперу, скрутити їх і покласти під подушку. Вранці ні в якому разі не розмовляти ні з ким, не заглядувати у вікно (а то ще побачиш якогось чоловіка і ворожіння вважатиметься не дійсним), а засунути руку під подушку і дістати один із папірців, відкрити його і... Ім'я, яке там буде написано, буде іменем вашого судженого.То ж засовую руку під подушку, витягую листочок... та читати боюся: а якщо попадеться ім’я Андрій (так звати одного розбещеного хлопця з історичного факультету, який ще з початку вересня проходу мені не дає). Я сиділа на підлозі біля ліжка, тримала листочок у кулаці і мріяла....
От, якби там написано було «Сергій» - він такий гарний, вихований, розумний... Ні, не хочу Сергія, бо він ніколи черевики не чистить, а от якби Сашко із нашої групи... Ото вже хлопець! Усі дівчата за ним бігають. Тоді навіщо мені такий? Він ні з одною більше тижня не зустрічається... Ні, від долі не втечеш! Відкриваю зім’ятий аркуш, читаю: «Кіндрат». Тю! Та я такого не знаю, ще й ім’я якесь рідкісне. Сама винна, написала вчора ввечері більше двадцяти чоловічих імен. От тобі й маєш! Розчарована не дуже втішним ворожінням я вийшла з кімнати...
На кухні баба Ніна щось розказувала мамі і вони голосно сміялися.
- Із святом тебе дорогенька, з Різдвом!
-Дякую, і вас також вітаю.
- А чого така сумна? – питають.
Розказала їм про моє ворожіння. Кажуть, що не можна нікому про це розказувати, але мені було все одно. - Та не сумуй, - каже баба Ніна, - не хочеш Кіндрата, то сиди, дівко, в хаті!
- Ви ще й смієтеся. Не подобається мені це ім’я.
- А хочеш обдурити долю? – питає баба Ніна.
- Так, хочу, - відповіла я вже веселіше, бо дуже не хотіла, щоб оте передбачення збулося.
- Тоді тобі треба на Водохреща подарувати комусь подарунок, а подарунок не простий, він повинен потрапити до тебе випадково: може, знайдеш щось, чи виграєш у лотерею, та ще й не треба жалкувати за тим, що прийдеться дарувати.
- Ото вже скажете, бабо Ніно, який там виграш?
- Так люди кажуть, дівчинко моя, - сказала баба Ніна якось загадково і пішла додому.
Після різдвяних канікул, вже в місті на лекціях, я весь час думала про дивний подарунок, який треба комусь подарувати, щоб навіки забути про неіснуючого Кіндрата, але у голову так і не прийшло нічого підходящого. Тільки одне знала: якщо й матиму ту «випадкову» річ, тоді подарунок віддам бабі Ніні. Нехай знає, як такі загадки загадувати...
У суботу, після закінчення лекцій, я швиденько зібралася їхати додому у село і побігла на базар, щоб дещо підкупити із того, що замовила мама. До відправки автобуса була ще ціла година і тому я вирішила походити і позаглядувати у рядах між різних товарів.
Не довго прийшлося блудити між рядами, бо на правому плечі висіла сумка із книжками, а в лівій руці тримала іншу сумку, де поклала ковбасу, цукерки та дріжжі, куплені на замовлення. Та раптом пряжка тяжкої сумки із книжками обірвалася. Що ж робити? Як дійти до автостанції, що знаходиться на протилежній стороні вулиці? Хоч сідай, та й плач! Добре, що мала довге волося, то витягла шпильку і нею прикрутила ту пряжку, поблукала ще між рядами і вийшла із багатолюдного базару.
Коли переходила дорогу, то помітила незвичайний інтерес до моєї персони... На мене оглядувалися перехожі. У чому справа? Назустріч ішли два гарних хлопці, то вони аж зупинилися і дивилися посміхаючись, поки я не зникла у натовпі. Підійшла до автобусу, коли водій перевіряв квитки. А коли взялася за сумку, щоб дістати гаманець, то помітила.... Який сором! До прикрученої шпильки, що тримала пряжку порваної сумки, зачепилися здоровенні товсті блакитні рейтузи (на нашій території так називають зимову нижню жіночу білизну ). Я зачепила іх щпилькою на сумці, коли блукала між рядами на базарі, виходить, що я їх украла! Повертати украдене не було часу, бо автобус мав відправлятися з хвилини на хвилину . Та й куди їх нести, адже лавок із таким добром на базарі багато, хто знає, звідки вони до мене причепилися. Оглянувшись, щоб усвідчитися, що ніхто із знайомих на мене не дивиться, а усі односельчани вже були в автобусі, я заховала украдену річ до сумки із ковбасою і дістала квиток.
Їхала додому і посміхалася. Ось він, той подарунок, якраз такого розміру, який носить моя сусідка. Як тільки приїду, то відразу піду і віднесу до неї. Нехай носить на здоров’я, сама ж казала, що подарунок повинен потрапити до мене випадково... Ні, не хочу я Кіндрата! До цього часу не знаю, чи вірити бабським забобонам, але за все життя я не зустріла жодного Кіндрата.

Італійці – великі прихильники футболу. Майже кожен громадянин цієї країни боліє за якусь команду. Слово «болільник», італійською звучить «тіфозо» (tifoso), хворий на лихоманку, чарячку... Ці «тіфозі» різних команд сваряться між собою, обговорюють футбольні матчі кругом: на роботі, у барі, магазині, на вулиці, в школі... Навіть б’ються, захищаючи честь і гідність своєї команди... А коли улюбленці виграють, то чіпляють біля хати прапор команди-переможиці.
Український футболіст Андрій Шевченко грав у італійському «Мілані» декілька років тому та мав неабиякий успіх. Футболки із його іменем носили болільники, його таланту поклоняються й досі.
Та мені з дитинства було знайоме ім’я іншого Шевченка… Тараса...

Одного разу я зайшла у відділ працевлаштування для емігрантів. Там працював хлопець із Африки. Коли він прочитав моє прізвище, то запитав:
- Шевченко – це твій брат?
- Ні, дід, - відповіла я, та ще й зраділа, що ім’я Тараса знають навіть у далекій Африці і не так важливо, що хлопець помилився кількома століттями.
А той засміявся, але більше нічого не питав. Коли ми вийшли, моя подруга пояснила, що він мав на увазі Андрія Шевченка...

Чемпіонат світу з футболу 2006 року.
Україна вийшла у четверть фінялу і наступну гру повинна провести з Італією... Усі з нетерпінням чекають того дня, коли усе вирішиться. Мій син запитує:
- Мамо, у мене хлопці запитують, за кого я болію, за Італію, чи Україну.
Що мені відповісти?
- А ти за кого болієш?
- За Україну, звичайно! Але якщо я скажу правду, то вони образяться.
- Тоді скажи, що за наших, нехай розуміють як хотять.
Почувши синову відповідь, я зраділа, що він хоче, щоб виграла Україна.
Дитина росте в іншій країні, його менталітет формується тут, то прививати любов до України зможу тільки я, мати. Тільки одна я являюся для нього джерелом знань про рідний край та мову. Адже, навіть, із друзями-земляками
він спілкується італійською, бо тяжко переключатися.

У той період, коли відбувся матч Україна – Італія, ми були у відпускці на Батьківщині. Нажаль, збірна України програла...
«Ваші виграли!» - кажуть мені сусіди наступного дня.
Коли ми повернулися в Італію, то почула таку репліку: « Ваші програли!»
То хоч ви мені скажіть, люди добрі: «Виграли НАШІ, чи програли?»

Закінчився робочий день, кожен іде у своїх справах: одні у спортзал,
басейн, інші до магазину, додому. Я теж іду додому...
Наближається літо. Мене запитують:
- Ти куди їдеш у відпустку?
- Додому, - відповідаю , - а куди ж іще? – А сама собі думаю: «Де ж моя «дома?».

Дві країни, два різних життя, дві мови, дві «додому». Інші друзі, інша кухня, інша робота, інші свята, звичаї. Є хоча б щось однакове?
Звичайно є!
Усі люди хочуть бути щасливими, хочуть бачити своїх батьків та дітей здоровими, хочуть кохати, та бути коханими, хочуть жити у добробуті у мирі
та злагоді. Цьому «хочуть» не має кінця...
Чого я хочу? Та того ж, що й усі, більшого мені не треба.
Ні! Ще я хочу, щоб в Італії знали Тараса Шевченка. І скажу вам, що дехто вже його знає, бо італійці живуть поряд із нами, українцями. Не можна забути рідний край, рідну мову та культуру. Тому із нею ми знайомимо й людей, серед яких живемо, а вони цікавляться нашим життям. Звичайно, не завжди ставляться до нас із повною довірою, але залежить саме від нас, що про нашу країну подумають італійці. Чи чужа для нас ця караїна? Якщо ми будемо почувати себе тут чужими, то й залишимося чужинцями... А ось щоб стати своїм серед чужих, треба відкинути усі комплекси і працювати, спілкуватися, учитися чужої мови, та свою не забувати. І НІКОЛИ не відзиватися погано про рідну країну, та не критикувати ту, де живемо.
Як казав Великий Кобзар "Учитеся, брати мої, думайте, читайте, чужому научайтесь і свого не цурайтесь."

Лютий, 1933 року. Невеличке селище на Півдні України стояло неначе зачароване…Сніг покрив усе: товсті та розлогі акації, стрункі тополі, вишневі та абрикосові садки, невисокі хатини, городи. Щойно зійшло сонце, сніжинки іскрилися, вигравали сріблястими відтінками, але ця краса зовсім ні кого не радувала. У свіжому повітрі іноді чувся тріск гілок, які з несамовитою силою ламалися і падали від нестерпного снігового грузу. Цей тріск відлунювався стогоном. Незвичайна тиша різала слух, не давала спокою. Не було видно жодної пташинки, жодного сліду тварини на снігу... Не гавкали собаки. Такою холодною зимою не з усіх димарів ішов дим.
Восьма година ранку, але доріжки не були протоптані, люди не ходили вулицями, дітлахи не поспішали до школи...

Село проснулося від несамовитого крику. Це кричала Марія Гриценчиха. Вона ще в листопаді похоронила чоловіка та двох діточок, а ще двоє пухли від голоду у холодній хаті. Марія бігла вулицею в одній грязній рваній сорочці, заповстане волосся розсипалося по плечах, перелякані очі щось шукали. Жінка падала у сніг, розгрібала його босими ногами, піднімалася і знову якась невідома сила несла її вперед:
- Оленочко, донечко моя єдина, хоч тебе я врятую, ти не помреш, я не допущу цього! - Знову спотикнулася об щойно зламану здоровенну гілку, зраділа, що знайшла її. З криком та плачем Марія потягла знахідку до своєї убогої землянки. Невдовзі від хати Гриценків селом понісся грюкіт, який довго не припинявся. Мабуть, жінка рубала дрова, бо із димаря потягся дим стовпом. Божевільний крик та стогін чувся ще дуже довго.

У Марії майже не лишилося сусідів. Ще на Водохрещення померли голодною смертю старі Бондарчуки, які так і лежали у замерзлій хаті. Голова Сільської Ради обіцяв похоронити їх, коли відтане земля. Небіжчики з'являлися майже щодня, вони чекали весни, бо ніхто із односельців не мав сили копати ями.

Єдиною сусідкою була Катруся Чиж, десятирічна дівчинка, яка уже тиждень жила сама. Її батьки пішли жебракувати, та так додому і не повернулися. Дитина мерзла у холодній хаті - піч з’їла усе добро, ні від чого не відмовлялася. Аби зігрітися, Катруся кидала туди все, що можна було спалити. Запаси їжі скінчилися ще позавчора.
Виснажене голодом дитя, почувши той галас, зібрало усю свою силу, щоб вийти на вулицю. Катрусю чомусь потягнуло до хати Гриценків:
- Тітко Маріє,... - ледве прошепoтiла дівчинка, бо від голоду у неї пропав навіть голос.
- Чого тобі? – запитала жінка, злякавшись нежданої гості.
- Відріжте мені мій пальчик, бо він не відкусюється... Я дуже їсточки хочу...
Тітка Марія зайшлася страшним сміхом. Цей сміх краяв і без того знівечене дитяче серце. Потім божевільна жінка подивилася на сусідку поглядом повним любові та тривоги:
- Заходь, Катрусю, я тебе нагодую. Зараз і Оленку піднімемо, скоро вона видужає…
.
Катерина нічого не чула, вона зайшла до хати і попрямувала до печі. Її очі ожили, опухлі ноги вже не здавалися такими важкими. Тітка Марія почала витягувати тарілки з мисника і говорила, ніби сама до себе: «Заходь, заходь, дівчинко, та не дивуйся, що Світланки не має у хаті. Вона пішла від нас, пішла, щоб допомогти. Та це й на краще, бо вона втекла від цих нестерпних мук. А ось Оленка залишилася, вона не буде мучитися...»
Жінка метушилася, поставила на стіл миски, підбігла до хворої доньки, витерла прозору рідину, яка стікала із її потрісканих опухлих ніжок, поцілувала своє єдине дитятко:
- Не сумуй, моя рідненька, тепер усе буде добре... Я тобі обіцяю. Нехай Світланка нас прощає, їй уже однаково...

Тим часом Катруся ледве дочовгала до печі. Її тіло мучив нестерпний голод, тому сором та пристойність кудись зникли, залишився тільки інстинкт. .. У казані щось кипіло, а в голові паморочилося від обіцяного тіткою Марією сніданку. Дівчинка відкрила кришку і відразу втратила свідомість...

Прийшла весна. Село почало оживати. Один Бог тільки знає, як людям удалося пережити цю страшну зиму. Кажуть, що Катруся та Оленка одужали, у них навіть щічки порожевіли.

Небіжчиків хоронили усим селом у величезній братській могилі. Старих Максимчуків у хаті не знайшли. Може до них голодні собаки добралися? Хоча де тим собакам узятися, якщо у хатах навіть мишей не було, не встигли повтікати...

До Гриценчихиного несамовитого крику та плачу односельці почали звикати, тільки дівчатка відводили свої оченята і ховалися у хаті від підозрілих людських поглядів... Та Марія не зважала ні на кого, вона ходила полями, збирала різні трави та годувала ними своїх дівчаток. Свиріпа, калачики, лобода, заячі вушка, кінський щавель – усі ці «ласощі» вродили того року на радість та добро.

«Лободи накришила,
Соломи натовкла,
Потім плецки спекла.
От і їжа отака.» - приспівувала жінка блукаючи степовими стежками, хоча сама мліла від голоду та якогось тяжкого тягара, що не давав їй ні спати, ні жити, ні дихати...

Померла Марія місячної червневої ночі. Її знайшли на пшеничному полі за селом.
Голодний шлунок не витримав перенавантаження, а колоски були такі соковиті, як молочко. Кишені цієї жінки були натоптані молоденькими колосочками, такими ніжними, м’ягенькими і, мабуть, смачними. Вона лежала з відкритими очима, неначе дивилася в небо,
Люлі-люлі байбайриш,
Пішла мати по комиш,
Наломала комишу,
Наварила кулішу.
Аа-аа-а.

Що вона думала перед смертю? До кого був звернений цей погляд, направлений у піднебесся? А хто його знає!
Що із неї візьмеш? Божевільна!

Баба Валька була злісною самогонницею і що тільки із нею не робили: дільничий обшукував, «трусив», як у нас кажуть, і конфісковував її продукцію, а потім використовував за потребою; розбирали її поведінку на загальних сільських зборах у клубі, де на трибуну ставили самогонний апарат, а усі жертви, дружини п»яниць, лаяли «приватну підприємницю», як тільки могли. Але це в наш час вона могла б бути підприємницею, якби відкрила ліцензію на виробництво та продаж спиртного, а тоді, у сімдесятих роках, вона була злісною самогонницею.

Самотньою була Валька Чернівська, а як самотній без самогону прожити? Куди не кинься, а чоловічі руки у селі потрібні, кого не попроси про допомогу, треба могорич ставити. Так і розпочала вона свій бізнес. Міцна горілка у баби виходила, та ще й високої якості. Як розпробували її сільські чоловіки, то уже інші виробники зазнали збитків і втратили клієнтів. Усе саме собою вийшло, не винна вона. Та й довіряла баба Валька людям, у борг частенько давала, а постійним клієнтам ще й стіл накривала, щоб не відходячи від каси, як у нас кажуть.
Прийшов, якось із Армії Васька Кримчак, та такий гарний зробився, мужній, широкоплечий, що годі впізнати. Зібрав усіх хлопців, а випити немає що. От і придумали хлопці, як обдурити бабу Вальку. Прийшли до неї та й кажуть:
- Бабо Валю!
- Чого Вам? Якщо за горілкою прийшли, то ідіть геть, бо немає ще в мене, тільки вчора запарила, та й то трішечки, мов кіт наплакав, собі на розтирання готую. Той клятий дільничий усе забрав, а вчора п»яний ходив, як чіп, що й світу білого не бачив. І не залився? Та щоб він горілки ніколи в житті не бачив! Щоб його батьки горя не знали, - та й почала приказувати та бурчати, сердячись на свого запеклого ворога.
- Зупиніться, бабо, ми Вам новину прийшли розказати.
- Ну то кажіть, а то стоїте, як вкопані і мовчите, наче заціпило, - каже баба.
- Та ви ж і слова не даєте сказати. – Хлопці, перебиваючи один одного почали розказувати вигадану історію, як вчора начальник районної міліції приїхав у село і зустрів нашого дільничого п»яним, сьогодні вже підписав наказ про його звільнення, а новий дільничий щойно приїхав і узявся до роботи. – До речі, он він, бабо Валю, подивіться, ходить попід хати із списком самогонників і відразу їх арештовує.
- Ой, біда, біда мені, діточки мої. Що ж робити? – заголосила баба.
- Ми вам допоможемо, - кажуть хлопці, - якщо маєте горілку, то віддайте нам, а ми її на город, у кукурудзу занесемо, заховаємо. Дільничий ще молодий, досвіду не має, то не знайде.
Бачить баба Валька, а до її хати вже ворог підступає, та ще й у новому мундирі. «Вищого рангу, мабуть», подумала.
- Ідіть діточки мої, у комору, там старими куфайками накрита невеличка металева діжечка! Та вдвох беріть, щоб не надірвалися. Рятуйте мене, нещасну, а я вже вам віддячу! Побий мене кішка лапкою, віддячу!
Хлопці скоренько до комори, за «невеличку діжечку» та в кукурудзу, а потім через город і до річки. А коли «новий дільничий» завітав до баби Вальки, то вона, заради знайомства, приготувала йому торбу із харчами, бо хлопець молодий, одинокий, а їсти ж щось треба до першої зарплати. Вийшов Василь від баби із закускою на усю чесну компанію.
Вся молодь гуляла на зустрічі Васьки Кримчака, веселилися та співали біля річки до сходу сонця, а вранці, коли баба Валька вела на плавні припинати свого молоденького чорненького цапка, то побачила «нового дільничого», який хропів на старому рядні, а біля нього її спасителі. От вже лупила вона їх із просоння тоненькою лозиною, що й про цапка забула. Та нічого, бо цапок своїми ріжками так підганяв хлопців, що вони із переляку не зрозуміли, чи то сон, чи то вже так допилися, що чорти ввижаються. Так і віддячила баба Валька за допомогу.
Після тієї історії подружилися сільські хлопці із бабою, допомогають ій, коли треба, чи стріху підладнати, чи шулуминня (сухе кукурузяне бадилля) знести, чи кілочок на штахетках (на дерев»яній огорожі) прибити. Горілку вона майже не гонить, бо боїться арешту. Та й не треба більше її гнати, бо хлопці відвідують бабу, допомагають і вона не почуває себе такою самотньою, та й жіночки із нею тепер затоваришували.
Не даремно люди кажуть, що без лиха добра не буває.

- Надю! Поглянь, чи підходить ця краватка до моєї сорочки? – просив Ігор дружину, яка ще поралася на кухні.
- Та що ти, краще вже сіру одягни, вона має такий відтінок, як твій костюм.
- Не чекай мене ввечері, бо сьогодні прийматимемо новий будинок, потім корпоративна вечірка. Повернуся пізно.
- Не хвилюйся, у мене сьогодні нарада, то теж буду невчасно.

До таких розмов їм не звикати, але сьогоднішня особлива для обох... Він уперше у житті зважився на те, чого не знав, не розумів і не міг навіть уявити раніше. Якась невідома сила штовхала його до незнайомої жінки: щирої, відвертої, доброї, із якою у нього, здавалося, стільки спільного...
Ігор і Надія завжди довіряли один одному. А як інакше? Двадцять сім років разом, двох дітей одружили, старша вже й онукою нагородила. Але вони ще молоді, тільки п’ятдесят відсвяткували. Ще з дитинства були разом: гралися в одному дворі, ходили до одного класу, вчилися в одному інституті, тільки на різних факультетах. Одружилися на останньому курсі, працювали, виховували дітей. Коли діти закінчили школу, то хата стала неначе пустелею...
Він – солідний діловий чоловік, завжди охайний і доглянутий. Вона – сучасна жінка, добра господиня з гарним смаком та теплою привітною усмішкою. Усі їм заздрили, але подружжя не зважало ні на кого, бо думали лише про дітей і сімейний затишок. Здавалося, життя тільки починається. Спочатку були маленькі діти, які не давали спокою ні вдень, ні вночі. Підросли – то вже було зовсім не до особистого життя: у невеличкій двокімнатній квартирі з тонкими стінами батьки боялися навіть поворухнутися у своїй кімнаті, бо діти усе розуміли.
А зараз? Зараз вони лише удвох. Як раніше чекали таких хвилин, щоб у квартирі залишитися самим! Тепер - вільні! Вільні? Вільні... Здавалося б, насолоджуйся життям, живи, кохай, як не мав часу раніше. Але... Коли вони в останній раз? Ні, Ігор уже не пам’ятає. Не правда, що у нього зник інтерес до жінок, він ще живий, поглядє на красунь, але завжди залишається вірним своїй Надії. У чому ж справа? Чи любить він її? Звичайно, любить, як жінку, з якою 27 років прожили пліч-о-пліч, була коханкою, подругою, хорошою господинею, яка щоранку готувала сніданок, слухала про справи на роботі, давала поради, прасувала сорочки, народила йому гарних і розумних діток, їздила з ним у відпустки. Так, він її кохає, та чомусь увечері дивиться телевізор, поки дружина сама не засне у ліжку, а Надя, коли чоловік вимикає телевізор, робить вигляд, що вже заснула. Що сталося? Як могло дійти до такого? Обом ще сняться еротичні сни, але потяг один до одного десь зник.
Надія працювала адміністратором туристичної фірми, часто спілкувалася з гарними чоловіками, та для неї Ігор був єдиним. Тільки останні роки, коли діти покинули батьківське гніздо, не могла пригадати моменту, як почалося оте «не хочу» в її єстві. Це так жахливо...
Місяць тому на роботі її думки не покидали слова «кохання – зрілість». Вона набрала їх у пошуковій системі і відразу натрапила на форум, де обговорювалося питання: «чи можливе кохання без у зрілому віці?». Надія була вражена відвертістю тих, хто писав про свої почуття, розповідав про себе так відкрито. Найбільше їй сподобалися дописи чоловіка з дивним іменем Ядан:

- Іноді мені здається, що дружина не кохає мене, бо каже, що зморена і хоче спати, що болить голова, що рано вставати...
Нічого нового, Надія так її розуміє. Не втрималася, зареєструвалася на форумі, і ось вони вже удвох ведуть діалог.
- Припустимо, що твоя дружина каже правду, але чи зможеш пригадати, коли останній раз цілував її, як повертався з роботи, коли дарував їй квіти, не враховуючи свята, коли ви разом готували вечерю?
- Послухай, хто ти така, щоб мене вчити? Хто тобі надав право ставити такі запитання? - А ти хіба для себе пишеш?
- Але й не лише для тебе! - Добре, тоді й не читатиму!

Наступного дня вони знову на форумі: - Тобі чоловік теж давно не дарував квітів? - ......
- Ласкаві слова теж вже давно не чула?
- Та чого ти причепився? Не пам’ятаю, коли останній раз він дарував квіти. Був час, що я уникала ласкавих слів, бо діти поруч, а в сусідній кімнаті чути усе...
- Кажеш, що чоловік винен...
- А хто ж? Він прийде з роботи і на диван, а мені треба поратися в хаті, дітей приспати. Коли прийду до ліжка, то вже не до того. Які там ніжності? Хоча так хотілося романтики...
- Чоловік тобі зраджував?
- Тебе це не обходить.
- Хіба ти не хочеш поговорити про це?
- А ти зраджував своїй дружині?
- Я не відповідатиму не це запитання, бо якщо скажу «Ні», то ти не повіриш, а якщо скажу «Так», то послідує відповідь: «Усі ви такі»
- Який ти передбачливий.
- Ти йому зраджувала?
- Він у мене був першим і єдиним чоловіком.
Наступного дня знову «випадкова» зустріч на форумі: питання-відповіді, роздуми, поради.
- Дякую за відвертість. Знаєш, мені дуже цікаво з тобою спілкуватися. Може, зустрінемося і допоможемо один одному розібратися у самих собі.
- Не знаю, я боюся.
- Чого ти боїшся? Ми підемо в людне місце, хоча б у кав’ярню.

Надія розуміла, що зустріч із невідомим і таким відвертим чоловіком ні до чого хорошого не доведе, але внутрішній голос підказував їй написати: «Так». Вони домовилися зустрітись у невеличкій кав’ярні на другому кінці великого міста, де їх ніхто не знав. Надія заходила туди, коли їздила в лікарню відвідувати свою подругу. Тому вирішили після роботи замовити по телефону місце у найглибшому куточку, щоб поговорити спокійно. Номер столика, який обрав її співрозмовник, був символічним. Номер двадцять сім, як двадцять сім років подружнього життя. Невже це кінець ?
Після роботи вона ніяк не наважувалася вийти з кабінету, серце щеміло, виривалось із грудей від страху та емоцій. Надія почала пригадувати найкращі моменти, які вони прожили з чоловіком, а їх було так багато! Чи варто їхати на ту зустріч? Врутрішній голос наполегливо штовхав до маршрутки, яка їхала у потрібному напрямку...
Машина зупинилася навпроти кав’ярні, з неї вийшла гарна жінка середніх літ, яка була чимось схвильована, вона підправила зачіску легенькими дотиками пальців і рішуче відкрила двері...
Офіціант показав замовлений столик, за яким Надія побачила ... свого чоловіка. Не можна описати все те, що відчували двоє у цю хвилину. Вона кинулася в обійми Ігоря, а той схопив її на руки і почав кружляти під спокійну мелодію, яка грала у приміщенні.

- Мабуть, коханці, - прошепотіла юна дівчина за сусіднім столиком своєму нареченому.
- По чому це видно?
- Бо в такому віці не кохають...

А вони кохали, не зважаючи ні на кого і ні на що, бо всі проблеми вирішили ще на тому форумі. Їм знову було вісімнадцять, і вони щойно «відкрили» один одного.