Так, пане Артуре (karas), мені здається, що я зміг осягнути вашу ідею: адже дійсні скарбниці душі - це ті, де, люди хочуть віддати, а не втримати... Тобто: віддати свої ідеї і відчуття, свої знання і навички - навчити, якщо мають досвід і хист. Це, насправді - щось неосяжне, коли людина хоче стати частиною навколишнього світу і шлях до цього - не самоствердження, як на мій погляд, методом заздрісного накопичення. Ні. Історія людини навіть нас навчає... А - відкриття усіх бар' єрів, зняття кожної з умовностей... Але не відразу, хоч, та й із розумінням, але все ж таки... саме у таких людей хочеться навчатися і ділитися із ними скарбами своєї сутності.
Ви тендітно підіймаєте дуже фамільярну для мене тему: а люди один до одного, немов ті дзеркала... І дійсно. Недарма стародавня мудрість віків навчає: як ставишся ти до інших, так і вони до тебе. Я знаю, що відхилився і навіть не трошки від теми, але - тільки подумати: ми можемо дійсно шукати неповторність в інших і віднаходити її в собі, а можемо... зазвичай, просто, жити одним втіленим у суцільну одинаковість днем, де нас не те що не цікавить індивідуальність інших людей, а й навіть власна.
Дуже цікава ідея розуміння цього твору, пане Артуре (karas). Дякую вам за таке тлумачення вірша, бо мені дійсно приємно, що ви спостережливо виділили один із аспектів закладених мною у ньому.
Дякую вам, пане Вікторе )) Дуже приємно, коли є досвідчені автори, котрі можуть направити тебе і підказати шлях - стежину для прямування і найголовніше - заохочити до подальшої творчості ))