Грудень – останній місяць року. Люди, а з ними і все Духовенство, бо без нього нічого не вирішувалось, ніби навздогін всім святам, яких їм чомусь видалось мало, вирішили доповнити цей місяць іменинами. Тут і Катерини, і Андрія, і Варвари, і Миколая, і під кінець Анни. На Західній Україні, звідкіль я родом, Катерини не святкували, а просто вітали, коли була така в родині. Варвара, казали, ніч обірвала. Про Миколая, певна річ, ніхто й не сперечався, бо це було велике свято з відправою у церкві. Анни – зимове сонцестояння і день починає збільшуватися, а ось про Андрія, хочу вам розказати докладніше. Припадає це свято на 13 грудня, і понині, чомусь називається в нас – днем Андрея. Саме про нього і піде мова. День був собі, як день, святом і не пахло, хіба, що котів та собак, в цей день, старалися не дуже годувати, бо всі знали, що вечір для них буде ситим. Отже день добігав кінця… починало сіріти і хлопці, і дівчата починали кучкуватися. Дівчата збиралися у тієї, де була велика світлиця і дім стояв близько потічка. Справа ось в чому. В цей день, вірніше вечір, дівчата пекли мандроники, це такі прісні млинці, але вода для млинців мала бути саме із потічка, і принесена в роті. Пробивши ополонку ( були вже морози), кожна брала води в рот скільки потрібно, щоб замішати мандроника. Хлопці, в цей час, не дрімали. Їх завдання було розсмішити чи налякати дівчат, щоб ті втратили воду, і знову бігли до потічка. Довгенько носили дівчата воду. Сміх і вигуки не давали заснути малим дітям всієї околиці, але в кінці-кінців дівчата таки приносили воду, і пекли мандроники, запрошуючи хлопців до хати. Коли вони були вже готові(кожна знала свій), їх викладали рядочком і зазивали до хати напівголодного собаку чи кота. Всі сиділи тихо, щоб собака не злякалася, бо без неї гадання не відбудеться. Собака, оговтавшись від теміні і холоду, накидалася на ті мандроники так, що дівчата не встигали розглядати чий перший, а чий п’ятий, і тому ще довго сперечалися, спровадивши собаку з хати. В цей вечір були ще й інші гадання; з обручкою, з гілочками мірту, кладочка… Молодь весело гуляла, частуючись варениками приготовленими господинею дому. Не знаю, як зараз, але за мого дівування, про міцні напої і мови не йшло. Між хлопцями завжди знаходився Андрій, а то й два, адже в ті часи були модні імена Миколи, Василі, Андрії… Пам’ятаю, як мені було десь років дванадцять… Ми з сусідками, а жили ми на хуторі, то ж вибирати не приходиться, що є з тим і погоджуйся, одна була трохи старша за мене, років на два, три, а друга ще зовсім мала, як нам тоді здавалося, їй було всього десять, вирішили справити Андрея. Зібралися у найменшої, бо її батьки, порівняно з нашими, були наймолодшими, і до нашої затії поставилися з гумором. Щоб не шукати потічка, але зберегти традиції, вуйко витягнув з криниці відро води і поставив на цимбриння, а ми по черзі набирали в рот і несли до хати. О, скільки то було радості, сміху і гамору у дворі, бо вуйко таки виконував роль хлопців і старався, як міг. Пожартувавши трохи, він дозволив нам забігти до хати з повним ротом води. Тут вже нас чекала цьоці, відмірявши кожній на тарілку по ложці муки. Ми старалися з усіх сил і мандроники вийшли на славу. Коли вже все було готово виявилося, що підходящого собаки немає. В ті часи люди жили якось безпечніше, чи довіряли, чи більше любили одне одного, але загород ніяких не було і собак не водилося. Рідко у кого була собака на ланцюгу, але таку в хату не запросиш, то ж вирішили привести кота. Кіт довго ходив коло тих мандроників, обнюхував, і коли наважився, то почав з мандроника наймолодшої. Цей випадок всіх дуже розсмішив і здавалося, що всі прекрасно розуміють – такого бути не може. Проходив час…Роки спливали, як вода, і незчулися, як підросли. Ми, старші, пороз’їжджалися, далеко від дому, на навчання, а Надійка, найменша, закінчувала восьмий клас рідної школи, і яке було наше здивування коли, приїхавши додому на весняні канікули, ми дізналися, що Надя збирається заміж відразу, як тільки здасть екзамени. Ось така, майже містична пригода, відбулася у моєму житті. А, кажуть, чудес не буває…
Прочитала із задоволенням, п. Катерино, наче казку...А я вірю ,що в житті бувають події містичні...Дякую за гарні почуття , які навіяла Ваша розповідь :55555:
Ох, а що тільки не витворяють в нас на Андрія. То хвіртки чи ворота знімають, двері зав"язують чи підпирають. Пару років тому ватага хлопців "Запорожця" на дах зупинки підняли, що потім краном знімали. Або двері школи на ланцюг і замок закрили. Або штахети з паркану повиламують чи ще які капості роблять. Весело... Всіх Вам благ, пані Катерино. Буду знати, що Ви з наших країв.
Дуже дякую! Цікаво було дізнатися. В нас такі ж дива витворяли тільки літом, на Зелені свята. А ще старалися дівчатам хату обмазати, то доводилось цілу ніч не спати, а стерегти.
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
(50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++")
у Вас 
0
