Поетична сторінка Олексія Доноги

Мовчання думок, смерті подібне,
Воно таке миле…таке непотрібне…
Як можна дихати разом у раз,
Щоб не кинувся розуму сказ?..
Як можна порожньо вгору дивитись,
Не бачачи неба, ним насититись?
Як можна серце людям продати,
А не втікти і просто…кохати?...
Навіщо ти очі сміхом натерла,
Коли уже все… Душа уже вмерла?...
Навіщо туди, там, де гори, біжиш?
Ти ж уві сні! Ти лише спиш!
Хто тобі скаже? Хто допоможе?
Знову самотня… Господи-Боже…
Прокинешся. Встанеш. Пусто навколо?
Ти сама малюєш таке собі коло…
Біжиш в пустоту, а навколо – стіни
Невидимі просять: « Стань на коліна!»
Станеш. Постоїш. Зміниться щось?
О, вітер подув! Ні…То здалось…
Я дивлюсь здалека. Дивлюся й мовчу.
Поки горя вп’єшся ти досхочу.
Можу за руку узявши піти,
Там нас чекатимуть наші світи…
Хочу і рвуся…Час зупиняє.
Каже, що рано. Мабуть, він знає…
Мучишся, пташко? Не мучай мене.
Я знаю цей біль. Він скоро мине.
Пруття клітки клюєш до світанку
Ждеш та не бачиш вільного ранку…
Може, спатимеш далі? Так буде краще…
Не знатимеш сонця… Тобі воно нащо?
Я лишуся сам, утім, як завжди.
Спи, доню, спи. І рано не жди.

Моя Sehnsucht

Спалити небо можна швидко,
Коли я вмру за п’ять секунд.
Із вежі серця дуже видно,
Як швидко в себе я помру.

Провал у себе – дивна ноша:
Ні плечі втримать, ні спина
Не можуть зовсім, я й не хочу,
Поки любов – це смерть моя…

Так швидко ніж у серце плине,
Спокійно, не вгинаючись в мені.
А я мовчу, як біль по венах рине…
5 цих секунд у смерті, уві сні…

Не страшно впасти. Втратить боюсь
Тривке те золото у серці сліз моїх…
В воді останніх поцілунків вп’юсь,
Впадаючи у рів коханих губ твоїх.

Там серце спить, у тій долині,
Де мовкне змучена душа.
Я тут лежу, у домовині,
А ти п’єш із сил моїх ковша…

Хтось рветься з клітки та на волю,
Я встати зовсім не спішу,
Пущу Романтика по полю,
Востаннє любов я покажу…

Останні квіти на могилі
Моїй Романтик покладе,
І губи, в посмішці застиглі,
До губ моїх хтось прикладе.

Це будеш ти? А може інший?
Цей вибір тобі і тільки тобі.
І маску водою на лиці розмивши,
Знайдеш крихту серця в глибокій собі…

Я швидко помру. Постій, подивися!
Останній твій погляд на собі ловлю.
Об камінь твердоти так швидко розбився,
Не встигши усоте сказати «Люблю»...