Повільше, не спіши… Дивна паморока в голові,
Так, немов уперше ти мене любив у непорочній самоті.
моя долоня у твоїй… щемить у серці скрипка – заметіль.
Акордеон гуде і контрабас мелодію для нас.
Ще крок і я в польоті, у сяйві світла зоряних зірок.
В безмежності тунелей і пригод – чудовий лабіринт.
Повільніше, не спіши… дай обійму , до
Дихання твого пригорнусь грудьми міцніше,
Бодай лише засну… а ти дивитись будеш як завжди
Мій сон в якому лиш тебе єдиного люблю.
Не треба, не буди, не колихай танок маленьких
черевичок…
Можливо, заметіль – це сніг, а я – звичайна чарівничка.
В кишенці серденька твого живу, танцюю музику бентежну:
Легеньку, хриплу, ніжну… безмежну.
Повільніше, не спіши… і не кричи – почують нас.
Ти моя дружина! Я тебе люблю! Ми танцюєм вальс!
Ну все, закрию рота поцілунком,
Нехай вже дивляться на нас. |
0
