Вже й минуле стає минулим…
Гострим скрипом старих коліс
Затихає.
Сумна зозуля
Ще кує… не мечі…
До сліз
Розцвіла на півсвіту вишня,
І зворушливий біль краси
Затуманює.
Все колишніє
Гострим скрипом…
І тільки сил
Вистачає на зелень світу
На романтику чистоти
Сліз і слів.
Лиш би не… хотіти…
Скрип коліс за-ти-ха…
За-тих.

* * *

Закаштанені вечори.
Білозубіє острів вулиць.
Так ніхто ще не говорив
І нікого ще так не чули
Як солону весну вітрів.
Без сльози,
Без суцвіття яблунь.
Сон долонь ніби занімів
У кишенях вечірніх зваблень.
Пахне медом душевна синь
В позаслів’ї такої тиші
Так ніхто іще не просив
В цьому світі на мить залишитись…

* * *

Приручена раптовість болю
На висохлих слідах дощу.
Під неба вогким аналоєм
Каштанний цвіт себе відчув
Полоном пристрасної ночі
На пальцях зтравлених доріг.
Лиш під душею кров рокоче
Спинившись у гітарній грі
Пульсації старого міста,
Що дихає на півструни.
Понадтілесно.
Свіжо.
Чисто.
А сон…
Сумний.

* * *

Рана.
Ранно вогне печаль на мойсейних скрижалях віку.
Пророста до розп’яття останній не людський син.
На вокзалах пустельних конають юні каліки
Через надлишок теплий загноєної краси.
Рано.
Швидко підуть свіжим рейсом нові трамваї.
І везтимуть в собі свіжий поспіх людських бажань.
В завівтар’ї церков мертві лілії свіч згоряють,
Дочекавшись, як ребра, слизького свого ножа.
Ранок.
З-поміж вій сивих хмар виростають розряди бога.
І рокочуть то громом, то болем, то боєм, то
Виростають на головах ангелів мертві роги
І скидають в тартар передчасно живих.
Ніхто
Не посміє піти,
Не посміє зустріти світло
Там, куди не доїдуть трамваї порожніх міст.
Рана. Рано і ранок,
І котрий рік,
Но
Мертві лілії свіч вже не пахнуть,
Уже німі.

* * *

Голослів’я дощу…
Ніжно вицвілим димом яблунь
Проростає у росяність мокра холодність рук.
Вітер тіло почув…
І замислився тихо як би
Не програти в міжлюдді цю навіть не людську гру
На струні вечорінь.
Все грозово і надто сильно
Між розрядами – голос, змістовніший за слова…
Позахмарність зорі…
Ніби істина надмогильна,
Що у цілому світі найбільше, мабуть, жива.
Тільки тіло мовчить.
До здригань ще занадто мало.
Навіть сліз непомітно у ранах німих очей
Заіконена мить –
Все, що так натюрмортно сталось….
Голослів’я дощу
На струні вечорінь
Пече…

* * *

Печаль завелика, щоб серце охолодити…
Сльозина малює дороги дощу на склі.
І наче простились,
І нібито вже і квити,
Але для самотності ми таки замалі.
Допалює літо
Останні свічки в зіницях,
Подерті на клапті світлини зелених нив.
А нам собі в душі і досі болить дивитися
За те, що вогонь наш їх навіть не надпалив…
І дощ перемолиться,
Ніби сховає тайну
Гарячих обіймів,
Холодних ножів проклять
За недолюбов…
Печаль оця не остання…
За неї, можливо, нас правнуки хоч простять.

* * *

Яблука намокли від дощу.
Надто їм велика спрага яблунь.
За ворота ніжного плачу
Покотив туман вечірніх зваблень.
І летять на Захід літаки,
А хлоп’я замурзане рахує
Пальчиком маленької руки
Яблука на яблуні…
І всує
згадується вітер тих садів,
що гойдали хмар подерті лати,
як мені не хочеться тоді
у асфальт безсаддя проростати.

* * *

Протягів багато в цьому світі,
Аж садам не хочеться цвісти.
Важко душу навіть обігріти
Вогником густої самоти.
Спить на лоні неба мокре місто,
Дощ йому сьогодні насолив,
А вітрам не терпиться залізти
в пазухи кленових кронів-грив.
Сняться рікам гирла невідомі,
Свічці – зимне полум’я зорі,
А старий собака хоче дому,
Задивившись на чужий поріг.
І сліди на мокрому асфальті
Змиє вітром вимучений час
Тільки ліхтарі в гарячих пальтах,
Як хрести крізь вікна, закричать…
«Правильне» напишуть щось піїти,
Так, що…
Так що…
Господи, прости.
Тільки душу важко обігріти
Вогником цієї суєти.