Олександр Кухарук, автор цієї збірки, ніколи себе поетом не вважав. Поетом у тому розумінні, коли людина говорить про себе — я поет. Та й мало хто із оточуючих скаже про нього — він поет. Тому що не такі вже часті, і не такі вже очевидні всім ось такі його хвилини натхнення. А для нього вони подібні молитві — настільки особисті, інтимні і недоторкані. Для нього кожний вірш — зустріч, у першу чергу, з самим собою. Постійний пошук. Відкриття. Радість, сум, дивування. І кожний твір — відклик на порушення внутрішньої гармонії, потреба у відновленні справедливості. Мабуть тому благородство помислів і високі душевні пориви стали характерними в його творчості, а книга, яку Ви тримаєте в руках, наповнена глибиною, мудрістю, сердечністю та багатоманітністю фарб життя.
«Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.» Цими рядками починається Свята Євангелія від Іоанна, і, напевно, немає людини, яка би їх не чула. Але чути і розуміти – це, на жаль, різні речі. Особливо неприпустимим є оце нерозуміння для тих, кому подаровано Творцем чи не найкоштовніший дар – дар володіння Словом, адже Слово – це першооснова і першопричина всього сущого, це – сакральна суть всіх речей і подій, це – потужна енергетика і неймовірна сила, це – наймогутніша зброя. Воно може нести у собі як спасіння, так і руйнацію, як любов, так і ненависть, як світло, так і темряву. Не можна бавитись і загравати зі Словом, не можна до нього ставитись несерйозно, не можна його ігнорувати та зневажати, не можна його нівелювати, перетворювати у нісенітницю, порожній набір звуків чи символів, безглузду абракадабру. Це – великий гріх. І за нього доведеться відповідати. Відповідати перед Тим, Кому очей не замилиш, а Він спитає суворо, і спитає перш за все у тих, кому це Слово було подароване для того, щоб творити предивну красу, а не вичворяти брудне потворство, осявати світлом знання, а не занурювати в темряву профанації, свідчити святу правду, а не засліплювати лицемірним лукавством, віщувати глаголи істини, а не вивергати отруту ідіотизму, пригощати плодами радості, а не жбурляти лушпинням вульгарності, підносити чистоту любові, а не сіяти чорноту ненависті, прославляти велич почуттів, а не вип’ячувати гниль розпусти. Поет – це воїн, і його зброя – це Слово. Він повинен нести відповідальність за кожне своє написане слово, адже з того часу, як він його накреслив на папері і випустив у світ, це слово уже йому не належить. Воно починає жити своїм життям, несучи те, що в нього було вкладено, значною мірою змінюючи навколишнє середовище та вибудовуючи цей світ. Майбутнє творять не політики і товстосуми, а художники і поети, не війни та революції, а краса і мистецтво, не гроші та ресурси, а Слово і ще раз Слово. Тому дуже гірко і боляче дивитись на сьогоднішню так звану «поезію»: на те віршомазництво, яке безсоромно витворяють сучасні літератори, на те словоблудство, яке бездумно виливають нинішні піїти, на те безглуздя, яке тупо шпурляють «неповторні дарування». Цікаво, а чи маститі, короновані,цяцьковані, премійовані «митці» самі читають все те, що вони пишуть, і чи бодай замислюються над тим, хто їхні «шедеври» здатен зрозуміти, і кому, взагалі, це потрібно? Напевно, що ні – ґонор не дозволяє. Зате вони дозволяють собі повчати та правити інших, забувши (а, може, і не знаючи) слова генія: «…Хай спів твій буде запахуще миро/В пиру життя, та сам ти скромно стій/І знай одно – рoeta simper tiro(поет завжди учень).» А чого варті молоді модерні поети-двотисячники – «майбутнє української літератури» (як вони самі себе називають)? Спаси нас, Господи, від такого «майбутнього», бо якщо це і є майбутнє української літератури, то в української літератури немає майбутнього. Неможливо на це все дивитись і мовчати. В даному випадку мовчання є не золотом, а злочином. Ця книга і є отаким немовчанням. «Хроніка шостої палати» − це збірка зі 100 літературних пародій (а подекуди вже і не зовсім пародій, і зовсім не пародій) на твори сучасних українських поетів − і знаних, і юних, і волинських, і не тільки. Цією працею волинський поет-сатирик Гнат Голка висловлює своє відношення (інколи в доволі жорсткій формі) до того, що зараз називається «сучасною українською поезією» та до тих, хто цю «поезію» робить. Автор заздалегідь хоче зауважити, що ніяких вибачень і перепрошень нікому приносити не збирається, позаяк він служить тільки Слову, а, як уже було зазначено вище: «Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.»
ХНЯЦІВКИ та ВІРШОПЛЮЙКИ – це терміни, які придумані автором для визначення своєрідних поетичних форм і виносяться на осуд широких кіл культурно-освіченої громадськості. Хняцівки та віршоплюйки – це дика суміш різноманітних класичних та сучасних жанрів і напрямків. Це вінегрет із легкого гумору і тонкої іронії, стьобу і неопанку, карикатури і гіперболи, постмодернізму і гіперреалізму, жорсткої сатири і в’їдливого глузування, чорного гротеску і неприхованого сарказму, брутального висміювання і відвертого знущання. Хняцівки та віршоплюйки – це те, що автор бачить навколо себе і в самому собі, вважаючи за необхідне вилити оце своє бачення на папері, подекуди не дуже переймаючись літературністю образів, нормативністю висловів і цензурністю слів. Автор нахабно пнеться до лаврів першовідкривача у царині нового хняцівко-віршоплюйкового жанру вітчизняної (а можливо і світової) поезії. Автору надзвичайно соромно за все, ним написане. Автор абсолютно не поділяє свої думки, рішуче їх засуджує і категорично заперечує. Автор глибоко сподівається, що його шкрябанина послугує комусь хоч би на те, щоб порізати на ній сало, загорнути ковбасу, скрутити цибака чи сходити до вітру, що вже саме по собі означатиме недаремно прожиті роки і щире та безкорисливе служіння рідному народу і високому мистецтву.
P.S. Автор ласкаво запрошує всіх славетних літераторів, видатних науковців, вишуканих естетів, буйних психів і брудних збоченців поринути з головою, руками, ногами і тельбухами в яскраво-колоритний, дивно-чудернацький, незрівнянно-променистий, сонцесяйно-екзотичний і незбагненно-чарівний світ хняцівок та віршоплюйок (а також хняцівочок, віршоплюєчок, хняцевіршів, хняцеплюйок, хняцесхідних плюйковіршів, постхняцівочних модерноплюйок, хняцевидно-фольклорних інтерпретацій, хняцівко-піднесених од, повчально-хняцівних байок, віршоплюйчасто-інтимних мрій і віршоплюйко-урочистих маршів).
P.P.S. Всі пропоновані читачу пасквілі надряпані автором протягомостанніх п'яти років (переважно на п'яну голову).
Дуже дякую, що мужньо дочитали до самісінького кінця. Ну я все сказав, більше мені добавити нічого. Якщо вам ця хвороблива писанина сподобалася, значить ви – яскрава індивідуальність, світлоносна особа, вільнокрилата постать, щирий патріот і хороша людина. Такі, як ви творять майбутнє. Якщо вам цей геніальний шедевр не сподобався, значить ви – ганебна потвора, темна сутність, затуркане створіння, зденаціоналізоване бидло і мерзенна редиска. Саме з такими істотами я і намагаюсь боротися. І, взагалі, та пішли ви...(а я ще можу і по пиці дати). Якщо вам сподобалося, однак не все, значить ви – уже не ганебна потвора, темна сутність, затуркане створіння, зденаціоналізоване бидло і мерзенна редиска, але ще і не яскрава індивідуальність, світлоносна особа, вільнокрилата постать, щирийпатріот і хороша людина. Проте, не все втрачено, у вас є безліч шансів. Вибір за вами! До зустрічі в ефірі!
З привітом, заслужений віршоплюй Волині та народний хняцик України Гнат Голка!
Давньоукраїнське слово НАБАТ має кілька значень. НАБАТ – 1) назва найбільшого дзвона на церковній дзвіниці; 2) дзвін на сполох; 3) заклик до бою. Перше видання поетичної збірки «Набат» було віддруковане фактично підпільно в Луцьку накладом 300 примірників і побачило світ 17.11.2004 року. Жодна книжка не була продана. Усі вони під час Помаранчевої революції були роздані на вулицях і майданах України. Друге видання (розширене і доповнене) побачило світ 2006 року.
P.S. Немає меж Свободі. Свободі духу, свободі волі, свободі думки, свободі самовираження особистості. І лише Бог для нас усіх Суддя.
З повагою, не член жодних спілок, Не лауреат жодних премій, не кавалер жодних орденів, а просто син своєї Землі і свого Народу, Гнат Голка
