В дитячі очі поринаю, А то ж не очі - океан!
На шкуру й кістки споглядаю,
Мабуть, голодний наш пацан....
Тоненький голос - мов дзвіночок
В очах виблискує печаль.
Такий малесенький клубочок... Це немовля безмежно жаль.
Що ж відчувала горе-мати,
Коли залишила дитя?
А чи змогла спокійно спати,
Прогнавши з дому, як щеня?
У всіх батьків молю я щиро -
Своїх не зраджуйте дітей,
Бо в сиротинцях геть не мило
Без щирих, маминих очей.
24.11.2011 Любочка Паламарчук
|