Як вітер сердито завиє на морі,
У вікна ввірветься стрімка течія,
Собака скажено загавка надворі,
Ти не лякайся: знай, що це – я.

Як щось засліпить мої яснії очі,
У пузі закруте, неначе глисти,
Примара насниться якась серед ночі, –
Я не лякаюсь, бо знаю: це – ти.

Як щось перемкне, мов кілком поміж вуха,
Й мов дятел думки починають товкти,
Так гірко стає, наче в роті сивуха, –
Не треба лякатись: це я лиш і ти.

Ти для мене мов крапелька сонця
У холодній ранковій росі,
Ніби в мрію відкрите віконце,
Наче цвіт неземної краси.

Ти моя прохолодна відрада
У спекоті задушливих днів,
Променисто-п’янка дефіляда,
Розсип дивно-коштовних скарбів.

Ти моя незапилена квітка,
Доленосний, веселковий сон,
Білокрила цнотлива лебідка,
Мій казковий смарагдовий трон.

Я нічого в житті не бажаю,
В мене ти є на грішній землі,
Ти мій шлях до небесного раю.
(Ну ще й пляшка на круглім столі.)

І душа моя, мов черепашка,
Сяє перлами в хвилях святих...
Стоп, стоп, стоп! Якщо в мене є пляшка,
То на біса здалась мені ти?!

Дивну мрію солодку духмяну
Я побачив в казковому сні,
Ніби сонця краплинку рум’яну,
Мовби ангельський лик преясний.

Я до неї так ніжно торкався,
Обіймав, притискав, пригортав,
Та у кос океанах купався,
І троянди тих уст цілував.

Та у хвилю-ріку аромату
З головою безтямно пірнав –
Неможливо те все описати,
Що тоді я відчув і пізнав.

Раптом гавкіт на вулиці дикий,
Мов пружиною з ліжка зірвав!
...На подушці страшна твоя пика!
Милий Боже! Та краще б я спав...

Я три дні готував урочисту промову,
Аж самого за душу вона пройняла.
Та не встиг я і рота роззявить, як знову,
Ти з порога у спальню мене потягла.

Блискавично мене від одежі звільнивши,
Ув обійми мої, як лоза, потяглась,
Але раптом, на мене чомусь подивившись,
У нестримному реготі дико зайшлась.

Ти сміялась, плювалась і рвала подушку,
І тицяла пальцем, як зірваний псих
На труси у рябеньку та біленьку смужку
Що так гарно висіли на стегнах моїх.

Я стояв серед спальні в трусах остовпіло –
По коліна, сімейних, пахнючих, нових.
Хоч убий, не збагну, що тебе звеселило
Та позбавило прагнень прекрасних твоїх.

Ці смугасті труси – то бабусин дарунок.
Це одна з найсвятіших родинних ознак.
Як могла підмішати до меду ти трунок?
Не забуду до скону, іудо дурна.

Як могла ти вчинити так підло зі мною,
Осміявши сакральне в моєму житті?
Не бажаю й секунди я бути з тобою,
З цього часу розходяться наші путі.

Я проспектом ішов неквапливо додому,
Виступаючи гордо, як азійський шах.
Прохолодно й так вільно було тілу мо’му
У нових, по коліна, смугастих трусах.

Після цього не можу тебе більше бачить,
Я на тебе образу страшну зачаїв.
Ні, ніколи тобі я не зможу пробачить,
Як сміялась з моїх ти смугастих трусів.

Хочу дівку з цицьками великими,
Взагалі-то з маленькими теж.
Із обмежено формами дикими,
Ну, а можна і зовсім без меж.

Із усмішкою п’яно-вульгарною
І цигаркою в жовтих зубах,
Чи сліпуче-діролово-гарною
Та рум’янцем на ніжних щоках.

Із губами брутально-червоними
І тонкими, як два слимака,
Чи рожевими, дивними, повними,
Що як глянеш, то серце скляка.

Із очима блискуче-зеленими,
Можна й з чорними, як глупа ніч,
Із косою рудою чи темною,
Можна коротко, можна до пліч.

Із ногами стрункими, як колія,
Чи кривими, як два колеса,
Щоб зрівнятись могла лиш з тополею
Ця цнотлива дівоча краса.

Хочу дівку чорненьку чи біленьку,
Довжелезну чи зовсім дрібну,
Дуже гарну, чи так просто – миленьку,
А відверто, то можна й страшну.

Якщо чесно, різниці ніякої,
Хочу дівку, аж всього трясе,
Хочу дівку я так, що підскакую,
Просто дівку я хочу і все.

Дивлюся, журюся, плююся:
Дівки які нині пішли!
Раніше – казали бабуся –
Ото-то дівчата були:
Ніколи, нікому, нізащо
Нічого такого абись,
А деколи декому дещо
Як-небудь, можливо, колись.
І то – тільки після весілля,
Й тоді, коли посту нема,
Ні в якому разі з похмілля,
Та просто отак – задарма.
І то – тільки в хвилі кохання
З своїм благовірним одним...
Оце-то було виховання,
Не те, що у нинішні дні.
А зараз: пиячать і курять,
Та гнуть матюки, як той швець,
І бідних-нещасних нас дурять,
Та взяв би, побив би їх грець!
Цицьками і сраками світять,
Та з голими пузами пруть,
Іще й у жінки комусь мітять,
Ще й бевзі якісь їх беруть.
А я так хотів би цнотливу,
Без різних косметик слідів:
Прескромну, незлу, незрадливу,
Немовби з минулих віків.
В спідниці широкій-широкій
І довгій аж прямо до п’ят,
Із присмерком ніжно-глибоких
Наївних таких оченят.
І так, щоб оті оченята
Та зналися в мірі й ціні,
Й відразу – усе і багато
І тільки одному мені.

Дивлюсь я на тебе
Та й думку гадаю,
Чому ж ти мордяку
Страшну таку маєш?
З зубами, як в тої
Старої коняки,
З очима червоними,
Мов стиглі маки.
З усмішкою вічно
Дурною на пиці,
Із патлами в формі
Соломи копиці,
Що дуже жахливо
Стирчать у всі боки
І всіх моїх друзів
Доводять до шоку.
Як гляну на тебе,
Жене на блювоту:
Це ж треба влюбитись
В такую гидоту.
Мабуть, я в дитинстві
Голівкою вдаривсь,
Що тягне лишень
До такої примари.
Та ліпше, як з чудом
Таким покохатись,
То треба, напевно,
Піти лікуватись.

Бачив сон я дивний,
Чи видіння в ночі:
Зоряно-іскристі
Карі-карі очі.
Бачив дитинчатком
Ще наївно-щирим,
Так яскраво бачив,
Що у них повірив.
І тепер не знаю,
Що мені робити,
Як мені буть далі,
Як мені з цим жити?
Це якесь закляття –
Кароока кара,
Мрія нездійсненна,
Місячна примара.
Я втікав від неї
Вітром в небі-полі
Та не бачив щастя,
Та не бачив долі.
Ні добра, ні сяйва,
Ні тепла у ночі,
Лиш у снах, як завжди
Гріли карі очі.
Я тепер змирився:
Більше не втікаю,
Знаю: мрія дивна –
Це частинка раю.
Зглянься, милий Боже,
Подаруй, благаю,
Хоч краплинку того,
Що весь вік чекаю.
Все життя шукаю
Половинку-вдачу –
Карі-карі очі,
...Але все не бачу...

Луцьк, 2005 р.

Все ходжу-шукаю
Серед лиць байдужих
Краплю виднокраю,
Рай посеред стужі.
Прагну-виглядаю
У юрбі безликій
Іскру водограю
У очах великих.
У очах небесних
Променисто-карих
Я шукаю весни
Незбагненні чари:
Солов’їні трелі
В небесах співочі,
І морські купелі,
І бездонність ночі,
І шаленість виру,
Й волелюбність вовчу
І жертовність щиру,
І зорю пророчу.
Все ходжу-шукаю,
Навсібіч дивлюся,
Те, що я лиш взнаю,
І з чого нап’юся.
Ой, нап’юся вволю −
Не протверезію.
Де ж ти, моя доле –
Квіточко-леліє?
Все ходжу-шукаю
Душу-половинку:
Пелюсточку раю,
Сонечка краплинку.
Прагну-виглядаю
Зіроньку пророчу −
Стільки літ шукаю
Та все не знаходжу...

Луцьк, 2005 р.