Знову пурхають в небі метелики білі зими
І на землю, гаптовану срібною гладдю, сідають...
Знов холодні вітри крижані серенади співають,
І охоплює душу журба вороними крильми.
Знов прокинусь вночі – і до ранку ніяк не засну,
В клітці спогадів б’ючись, як птах, що втомився в неволі.
Поринають в пітьму останніх надій блики кволі:
Не пускає зима в запорошене серце весну...

Луцьк, 2003 р.

Ридала осінь срібними сльозами,
Шмагала осінь листям по щоках,
І танцювало листя перед нами
Прощальний вальс, увінчуючи крах.

А ми ішли під кленами старими
Та без жалю палили всі мости:
Ми перед щастям грюкнули дверима
І спільний хрест нам більше не нести.

Ішли удвох сьогодні ми востаннє –
Віднині свій у кожного з нас шлях:
Убила осінь холодом кохання
Та розтерзала на семи вітрах.

Алея парку мокра і холодна
Нам розлила калюжі на путі,
І наче чорна та страшна безодня
Серця гнітила зболені й пусті.

І лише клени болю співчували,
За нами вслід шепочучи «прости»,
Та листя пригорщі під ноги нам кидáли,
Щоб не було так мокро нам іти.

А ми все йшли і падало між нами
Кленове листя наче порвані вірші.
Багряне листя клена під ногами,
Як краплі крові із розбитої душі.

Луцьк, 2003 р.

Не хочу земного кохання,
Я удосталь його уже мав.
Досить болю і розчарування,
Досить гри і сердечних забав.

Не хочу земної любові,
Це лиш тіла тваринний порив,
Це спокуса, лібідо, глас крові,
І той гріх, що здолать не зумів.

Не хочу земного кохання,
Це причина всіх бід і падінь,
Та отрута, з якою в єднанні,
Я пірнаю у вир сновидінь.

Не хочу земної любові,
Мене душить ілюзії світ.
Рвучи пута і б'ючи окови,
Я зриваюсь у вільний політ.

Не хочу земного кохання,
Найдорожчу бажаю казну:
Я душею увесь в сподіванні
Заслужити любов неземну.

Луцьк, 2003 р.