Люба квіточко, прости,
Прощавай єдина,
Я сьогодні в ліс іду,
Кличе Україна.
Краще мокнуть по лісах,
Крастись вовком в ночі,
Ніж сидіть на ланцюгу –
Бути псом не хочу.
Краще гнити в болотах,
Від хвороб вмирати,
Ніж тиранів прославлять –
Честю торгувати.
Краще з голоду сконать,
У криївках мерзнуть,
Ніж у рабстві існувать,
То вже ліпше щезнуть.
Краще кулю не льоту
В повен зріст зловити,
Ніж робити на Москву,
На колінах жити.
Зрозумій: інакше я
Вчинити не можу.
І за тебе, мила, теж
Понесу цю ношу.
І не плач, і не ридай,
Коли я загину.
Хай умру я та не вмре
Ненька-Україна.
Бачу, мабуть, я тебе
Нині вже востаннє:
Все пройде і все мине –
Тільки не кохання.

Пошли нам, Боже, другого Богдана,
Дай нам Мазепу і Залізняка,
Яви Павла, Симона і Степана –
Гетьмáна, вояка, провідника.
Помилуй, Отче! Гине Україна:
В Святій Русі поділено хрести,
І у своїй землі ми вже меншина
Посеред cучомовної орди.
Немає сил страждати і чекати,
Втомились ми від татя й лихваря.
Так дай корогву до небес здійняти:
Дай нам пророка, князя, бунтаря!
Ще є в нас порох у порохівницях.
Кострúщ старих ще жéвріє зола,
Дух Нації ще тліє у зіницях:
Нам треба іскра – й ватра запалá.
Даруй нам іскру, Боже Триєдиний,
Не дай зітліти, згинуть по росі,
Благослови підняти Україну
У Славі й Вірі, Величі й Красі!

Я народився і виріс сірим
У вільній зграї серед вовків.
Ми знали тільки закони віри
У синє небо і шум лісів.

У рідних хащах ми полювали,
Нас грів та пестив зелений бір.
І бистрі ноги нас годували,
І білі ікла, і гострий зір.

У ночі сині серед галявин
Ми рвали холод і тишу тьми:
Пісні лиш Небу гуртом складали,
Йому лиш гімни співали ми.

Та наше щастя густим серпанком
Прикрив раптовий смертельний бій:
На нас напали осіннім ранком
На нас чимсь схожі, але рябі.

Сказав материй: “То лише слуги,
Серед двоногих вони живуть,
І радо зносять всі їх наруги,
Та недогризки з їх рук жеруть.

Вони ніколи не мали волі,
Вся їхня радість – кістки й ланцюг.
Ганебніш звірам не знати долі,
Як жити вічно у ролі слуг.”

Ми показали, що значить “сірі”;
Ми рвали горла й серця рябим,
І їм дісталось би в повній мірі,
Як раптом гримнув жахливий грім.

Із хащі бігли до нас двоногі,
А перед ними нові рябі.
Лиш я спромігся звестись на ноги –
Всі браття впали в цій боротьбі.

Лежали сірі тим громом вбиті;
Я серед зграї один стояв,
На смерть дивився впритул відкрито,
Зухвало й гордо її чекав.

Та раптом думка – шалена й дика,
Сяйнувши, волю дала ногам:
Зібравши сили із лютим риком
Назустріч кинувсь я ворогам.

Двоногі вбивці отетеріли,
Позадкували до них рябі,
А я нестримно і знавісніло,
Як смерч, пронісся крізь їх ряди.

І не спроможний був зупинити
Ніхто на світі стрімкий мій біг.
Я чув позаду лиш гавкіт ситий
Та вже далеко я був від них.

Я біг, в собі лиш несучи віру,
Що там далеко, де сонця схід
Знайду собі я кохану сіру,
І ми продовжим наш славний рід.
\
Повинна зграя моя постати
На службі лісу, а не собі,
І гімни Небу вночі співати
І Волю славить поміж рабів.

Достоту знаю: спасу я віру
В голодну волю і шум лісів,
Бо краще бути останнім з сірих,
Аніж найпершим посеред псів.

Як цікаво бути Арлекіном,
Як приємно блазнем в світі жить,
Гострим жартом і веселим кпином,
Всіх навколо тішить і смішить.

Як це добре – мішуру надіти
І дзвіночком дико калатать:
Що завгодно можна говорити,
Що завгодно можна осміять.

Поганьбити і поплюндрувати
Те, що найпрекрасніше для всіх.
Посміятись і пореготати,
Все для них святе піднять на сміх.

Марні та смішні їх поривання,
Постулати, по яких живуть:
Все це варте лише глузування,
Та вони не бачать іншу путь.

Всі вони серйозні, і розумні,
Знають добре, як потрібно жить,
Лише блазні, дурні неосудні,
Це ніяк не можуть зрозуміть.

Дійсно: він не може зрозуміти
Тих, хто в бруді світу скляк і стих,
І тому, найкраще їх смішити,
Щоб не буть ніколи серед них.

Важить він в цім світі небагато.
Це тому, що не для світу він.
Серед здатних тільки плазувати
Крила має, мабуть, він один.

Той, хто чує грубо посміється:
“Не зважайте, це – лиш арлекін”.
Той, хто бачить, встане і нагнеться:
“Поклоніться – бо блаженний він”.

Ніщо у світі цім не вічне:
Ні рух, ні розум, ні життя –
Блиск перетвориться в сміття.
Смішне, трагічне і цинічне –
Все відійде у небуття.

Усе минуще, тлінне, бренне:
І дощ, і сонце, і роса,
І міць, і слава, і краса.
Лиш вічна Думка нескорéнна
Та вічні лише Небеса.

А літо не тішить, а літо не гріє,
А літо плюється дощами в лице,
А в мене була десь глибóко надія,
Побачити в літі далеко не це.

Я думав-гадав, що прийде тепле літо
І випестить душу замерзлу мою,
Та липень надвóрі, а я незігрітий,
Як стовп при дорозі один все стою.

Не так воно сталось, як я собі мріяв:
Не те зараз літо і сонце не те.
Не те я зібрав, що в надії посіяв
І серце й надалі холодне й пусте.

Не можна втрачати надію, я знаю,
Хай, як мені літо в обличчя плює:
Прийде скоро осінь – пора золотая,
А з нею, я вірю, і щастя моє.

Їі любов ні з чим не порівняти:
То – серця спів, м’яке тепло долонь,
Це – життєдайна сонячна соната,
Святий, жертовний, хрáмовий вогонь.

Лише вона, остудить та зігріє,
Не зрадить і душею не скривить
Завжди прийме, обійме, зрозуміє
І не осудить і усе простить.

Лише вона усе віддасть, що зможе
Та буде поряд в горі і біді,
Прийде сама – у скруті допоможе,
Та розбере завали на путі.

І щиро щастю й успіху зрадіє
В своїй безмежній ласці й доброті:
Трояндою розквітне й забіліє
Мов світлий промінь у ворожій темноті.

Я цю любов як найдорожчу ношу
Через життя мов скарб безцінний пронесу
Віддам сторицею, усе що тільки зможу
І до небес гучним хоралом вознесу.

Я хмар полки готовий розігнати
Щоб їй було затишно, дорогій
Єдиній і святій, що зветься Мати −
І до кінця лиш вірю їй одній.

Зорі, зорі в небі синім
Граються-тріпочуть,
Своїм сяєвом предивним
Зір мені лоскочуть.
Зорі, зіроньки грайливі
Доньки-діти ночі,
Як же я до вас полинуть
Хочу, хочу, хочу...
Від земного цього бруду,
Та людей цих злих.
Своє щастя пошукати
Серед вас ясних.
Лиш одну, одну-єдину
Королівну ночі
Я шукаю-виглядаю,
Хочу, хочу, хочу...
Хочу-прагну упіймати
Прямо у долоні
Найчистішу-найбілішу
Ночі дивну доню.
Пригорнути, обійняти,
Воєдино злитись,
І в коханні неземному
Палко заіскритись.
Запалать-замайоріти,
Барвою заграти
І величний гімн Любові
В висі заспівати.
Зірко-зіронько небесна,
Королівно ночі,
Де ж ти, де, моя єдина?
Хочу, хочу, хочу...

Найдосконаліше земне створіння
З-поміж істот на цій планеті сущих,
Ти однозначно є вінцем творіння,
З усіх найкраще і за всіх найдужче.

Твоє життя – це героїчна жертва.
Гімн зреченості плоті й крові.
Ти – мрія кожного, жива чи мертва,
Ти – ключ наснаги, сили і любові.

В буремні дні, в часи звитяг та муки
Лиш ти одна спасала мій народ.
Ти – символ нашого відродження та злуки,
Ти – гасло волі прагнень, та свобод.

В своїх піснях твоє лиш славим тіло,
Ми прапором його підносим на багнет.
І ні до чого більш нема нам зовсім діла:
Ти – наш міцний гарант і наш менталітет.

З частинкою тебе нема нікому смутку,
Для кожного із нас ти кревная рідня.
Ти чисте джерело достатку і прибутку!
О, дивна й пречудова – ти моя свиня!

В моє життя ввірвалась ти зненацька,
Як подих бризу, свіжий вітерець,
Враз охопивши дивно чудернацько,
Вогнем кохання поступ двох сердець.

Тобою все не міг намилуватись,
Натішитись, напеститися я,
Ніяк не міг я вволю накохатись,
Моє ти сонце, зіронько моя.

Як я любив з тобою погуляти
Та босоніж побігать по росі,
А як любив я жваво розмовляти
На теми різні, геть усі-усі.

Ми говорили про вірші та прозу,
Політику, живопис і кіно.
Ти цитувала Ніцше та Спінозу,
А я читав Шевченка і Рембо.

Як раптом здуру ти таке сказала,
Що наче обухом мене, де хто огрів:
Мою нірвану враз розшматувала;
Хай краще б я на світі і не жив.

Таке почувши, що й згадать не смію,
Я думав, що півміста рознесу:
Не любиш ти “ВВ” і “Єремію”,
А лиш кацапську збочену попсу.

Тебе умить зненавидів я люто
І ледве стримавсь, щоб не придушить;
Ну як не слухать те, що справді круто,
Натомість різні тупощі любить.

І заплювавши твої сині очі,
Під три чорти тебе я геть послав,
Та, обернувшися назустріч ночі,
Додому Скрипку слухать почвалав.