РАДЯНСЬКА УКРАЇНА: ДРАМАТИЧНІ 30-ті.
«Великий перелом»
Мандрівник, що відвідав би в середині 20-х років Радянську Україну, був би вражений тими важливими змінами, що їх зробили Ради. Про це свідчили нові ідеологія, структура уряду, організація економіки, правопорядок, освіта й культура, Але не менше вразило б його й те, як багато ще лишалося старого. Україна, як і раніше, була переважно краєм землеробів, що працювали по-старому, церкви, пануючої в духовному житті, й традиційних цінностей, що лишалися в силі. Фактично йшлося про суспільство, в якому співіснували й змагалися дві культури. В містах переважали радянські"ї10рядки; на селі, де жила більшість населення, зміни були відносно незначними. Чи не найдужче дратувало більшовицьких революціонерів те, що селяни не виявляли великого бажання перейматися їхньою вірою в комуністичну утопію. Тому існувала реальна можливість того, що, попри революційні зміни, Радянський Союз може залишитися відсталою й переважно аграрною країною. Відтак перед партією стояло б невдячне завдання встановлювати диктатуру пролетаріату в переважно селянському середовищі.
Для Сталіна таке становище було не лише гнітючим, а й загрозливим. За непу економічно зміцніли запеклі вороги нового режиму — куркулі. Але ще зловісніше над молодою соціалістичною державою нависла загроза нападу, що його, як застерігав Сталін, готують капіталістичні країни. Такий підхід породжував серед членів партії відчуття необхідності термінових і радикальних дій для порятунку революції та здійснення пов'язаних із нею сподівань.
Сталін не був сильним теоретиком, але в цей критичний момент він висунув привабливе гасло. Відкидаючи заклики свого супротивника Льва Троцького відновити намагання поширити революцію в інші країни як нереалістичні, Сталін спонукав партію до будівництва «соціалізму в одній, окремо взятій країні», інакше кажучи, до перетворення СРСР — якнайшвидше і за будь-яку ціну — на сучасне індустріальне суспільство. Якщо будуть здійснені ці швидкі перетворення, Радянський Союз зможе вистояти проти капіталістичних ворогів і продемонструвати, що комунізм є найефективнішим шляхом до прогресу. Оскільки підтримка такої програми селянами виглядала малоймовірною (лише один селянин із кожних 125 був комуністом), Сталін закликав до «революції згори», тобто насадженої ним, партією та урядом.
Перша п'ятирічка. Первинний проект великих перетворень, ухвалений партією в 1928 р., називався п'ятирічним планом. Його головне завдання полягало в тому,: щоб «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економічному відношенні. Надаючи великої ваги розвиткові важкої промисловості, він установлював для країни приголомшуючі завдання: на 250 % забезпечити загальне зростання промисловості, причому лише важка промисловість мала зрости на їЮ %. Інша важлива частина п'ятирічного плану передбачала колективізацію — створення великих колективних господарств на основі 20 % селянських дворів. Малось на увазі, що сільськогосподарська продукція зросте на 150 %. Згодом колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності.
У плані фактично ставилася мета перетворити всю робочу силу села, а також міста на робітників державних підприємств. Ця структура не лише передавала державі повний економічний контроль над громадянами, а й значно розширювала її політичне Панування над самостійним колись селянством. Сталін передбачав, що реалізація плану зустріне певний опір, особливо з боку селян, яких мали позбавити землі. Але він цинічно відмахувався від цього знаменитою приповідкою: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєшні».
Індустріалізація. З погляду промислового розвитку перший п'ятирічний план був сприятливим для України. Вона отримувала понад 20 % загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 нових промислових підприємств, споруджуваних в СРСР, 400 припадали на Україну. Деякі з цих заводів були гігантських масштабів. Зведений у 1932 р. зусиллями 10 тис. робітників Дніпрогес був найбільшою гідроелектростанцією в Європі. Найбільшими в своїх категоріях були також новий металургійний комбінат у Запоріжжі й тракторний завод у Харкові. В Донецько-Криворізькому басейні поставало стільки нових заводів, що весь район виглядав, як одне величезне будівництво.
Однак у другій і третій п'ятирічках республіка отримала непропорційно малі капіталовкладення. Посилаючись на те, що на випадок війни промислові центри України були б надто вразливими для нападу, економічні планувальники в Москві вирішили зосередити зусилля на розвитку промислових центрів Уралу. Тому з 4500 заводів, що будувалися протягом другої п'ятирічки (1933—1937 рр.), лише 100 знаходилися на Україні. У наступній п'ятирічці частка України в капіталовкладеннях ще помітніше зменшилася: з 3000 запланованих заводів республіка отримувала лише 600. Проте спорудження тисяч нових заводів протягом якогось десятиліття вивело .Україну на рівень великих індустріальних країн.
Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради щороку будували сотні заводів. Але такі досягнення потребували мобілізації всіх без залишку сил робітників. Тому необхідно було створити атмосферу напруженості, титанічної боротьби, економічної війни з капіталізмом, результат якої залежав від зусиль кожного. Тон цим зусиллям Сталін задав у знаменитій промові 1931 р.: «Сповільнити темпи індустріалізації значило б відставати, а відстаючі зазнають поразки... Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань в десять років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Це звертання до радянського патріотизму (чи російського націоналізму) спонукало радянських громадян «довести» світові, що їхня система краща.
Щоб збудити ентузіазм, використовувалися різні методи. Про господарську діяльність стали говорити, вживаючи військову термінологію: «прорив на тракторобудівному фронті», «перемоги ударних робітничих бригад», «штурм нових висот» тощо. Робітникам, які досягли найбільшої продуктивності, присвоювали звання «Героя Соціалістичної Праці». За виконання плану змагалися заводи, міста й навіть республіки. Значною мірою ці методи мали успіх. Багато робітників і особливо членів партії та комсомолу пишалися своїми здобутками і з готовністю присвячували себе

виконанню завдань, поставлених партією. До тих. хто працював із меншим ентузіазмом. застосовували примусові заходи. Запізнення, прогули, недбале ставлення до обов'язків стали карними злочинами, за які можна було поплатитися продовольчою карткою (ставши перед загрозою голодної смерті), житлом чи навіть бути ув'язненим у сибірських трудових таборах.
Те, що засоби масової інформації постійно закликали робітників виконувати план і працювати за графіком, ще не значило, що індустріалізація здійснювалася злагоджено. Вже у 1930 р. стало ясно, що шалений темп будівництва нерідко супроводжувався разючим безладдям, невмілістю й марнотратством. У деяких випадках фабрики стояли порожніми через нестачу обладнання, часто неправильно сплановані корпуси перешкоджали монтажу механізмів. У той час як на одному заводі погано навчені оператори псували машини, на іншому через брак потрібного устаткування просиджували досвідчені робітники. До того ж багато виробів були невисокої якості.
Комуністичний провід України мав власні підстави критикувати кампанію індустріалізації. Після першої п'ятирічки його участь у розробці наступних планів практично звелася до нуля, про що свідчило, зокрема, постійне зменшення капіталовкладень у господарство України. Та й українців не зовсім задовольняв характер промислового розвитку їхнього краю. Московські плановики поставили перед Україною завдання видобувати сировину, в той час як російська промисловість монополізувала виробництво готових виробів, особливо товарів споживання, які потім ввозилися знову на українські ринки. Навіть у 1932 р. кілька відважних українських економістів скаржилися на те, що в «колоніальних» стосунках між Росією та Україною, що існували за царів, не сталося помітних змін. І нарешті, на Україні дуже нерівномірно відбувався географічний розподіл промисловості. Поряд із подальшим розширенням традиційних промислових районів Донбасу та Придніпров'я тривав економічний застій на густозаселеному Правобережжі.
Попри ці недоліки перші п'ятирічки досягли вражаючих успіхів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 р. (Росії — у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці (хоч заробітки загалом зменшилися). Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи.
Урбанізація. Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х роках вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення. Протягом століть однією з найбільших проблем української історії було протистояння між українським селом і неукраїнським містом. Унаслідок політики індустріалізації, з напливом у міста мільйонів українців, що йшли працювати на промислові підприємства, ці взаємини почали змінюватися. Може виникнути доречне запитання, чому така велика кількість українців взяла участь у кампанії індустріалізації 1930-х років, якщо раніше вони навдивовиж одностайно лишалися осторонь хвилі промислового розвитку 1890-х. Радянська політика проводилася в таких гігантських масштабах, що в усьому СРСР виникла загальна нестача робочої сили. Тисячі російських робітників більше не йшли на Південь у пошуках праці, відтак новозбудовані фабрики України спиралися на місцеву робочу силу. До того ж тяжкі умови життя на селі. відсутність можливості їхати на Схід у пошуках землі, як у 1890-х роках, змушували українського селянина лишати випещений наділ і йти працювати до міста. Незворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним для українців.
Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. На початку цього періоду в міському середовищі перебував лише один із кожних п'яти жителів України, а перед початком другої світової війни — один із трьох. Такою ж масовою була участь етнічних українців в урбанізаційному бумі. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих промислових центрів. Як показано на табл. 4, саме в цих останніх наплив українців був найпомітнішим явищем. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату.
Таблиця 4.
Частка українців у промислових центрах у 1923—1933 рр.
Місто Процентне відношення
у 1923 р. Процентне відношення
у 1933 р.
Харків
Запоріжжя
Дніпропетровськ 38
28
16 50
56
48
Переважна більшість зростаючих промислових центрів розташовувалася не на Право- та Лівобережжі, де жила серцевина українського населення, а в Донбасі та на Півдні з їхніми великими російським та єврейським меншостями. Пізніше, коли уряд розпочне курс на русифікацію, цей чинник набуде помітного значення. Проте спочатку до міста влилося так багато українців, що російська культура не могла їх асимілювати, і традиційне панування в містах росіян опинилося під серйозною загрозою.
Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих, що нерідко лишали свої родини в селі, розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. А ті, що привозили з собою сім'ю, часто не мали іншого вибору, як селитися в убогих халупах у передмісті. Продукти харчування розподілялися за картковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, ніж життя на селі.
Колективізація. Ще більш драматичними й радикальними, ніж у містах, були перетворення на селі. Однак тут «друга революція» супроводжувалася такою, жорстокістю й страхіттями, що її можна назвати не інакше, як війною режиму проти селянства. По суті, не буде перебільшенням сказати, що колективізація з її спустошливими наслідками стала однією з найжахливіших подій в українській історії.
Більшовики завжди доводили, що рано чи пізно колективне сільське господарство має замінити дрібні селянські господарства. Вони усвідомлювали, що переконати селян погодитися з таким поглядом буде процесом довгим і нелегким, особливо після тих поступок, що їх за непу отримали селяни. Реакція селян на створення в 1920-х роках колгоспів та радгоспів була малообнадійливою — до них вступило лише 3 % усіх сільськогосподарських робітників СРСР. Тому, опрацьовуючи перший п'ятирічний план, більшовики розраховували, що в кращому разі вони зможуть колективізувати 20 % селянських дворів (для України це завдання виражалося в 30 %). Зосередивши увагу на індустріалізації, радянське керівництво, очевидно, вирішило не брати на себе величезний тягар, пов'язаний із докорінним перетворенням сільського господарства.
Проте незабаром стало ясно, що індустріалізація, як її уявляли Ради, вимагала широкої колективізації. Сталін дійшов цього висновку, ймовірно, під час кризи зернозаготівель 1927—1928 рр. Радянські плани розвитку промисловості спиралися на те, що держава зможе дешево купувати зерно у селян. Це дало б їй змогу як забезпечувати хлібом зростаючу робочу силу в містах, так і продавати його за кордон, прибутки з чого в свою чергу йтимуть на фінансування індустріалізації. Але селяни вважали запропоновані державою ціни (часто вони становили лише одну восьму ринкових) надто низькими й відмовлялися продавати збіжжя. Розлючений непокірністю селян, яку він назвав «саботажем», Сталін вирішує, що для виконання п'ятирічки над селянством необхідно встановити як економічний, так і політичний контроль. Відтак без усякої попередньої підготовки він наказує розпочати рішучу кампанію «суцільної колективізації».
«Ліквідація куркульства як класу». Розуміючи, що найзапекліший опір чинитимуть заможніші селяни, Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Ця класична тактика за принципом «поділяй та володарюй» була розрахована на те, щоб ізолювати найзаможніших хазяїв від маси бідних, селян. Проте визначити, хто саме є куркуль, було не просто. Вважалося, що куркулі мають більше засобів виробництва, ніж середняки, й використовують найману працю. Підрахували, що вони складали близько 5 % селян. Але зображення урядом куркулів як «кровопивців-лихварів» та «експлуататорів» своїх односельців рідко відповідало дійсності.
Заможнішому селянинові, як правило, належало 10—15 акрів землі, кілька коней, корів та овець. Його майно у сучасних цінах навряд чи перевищувало б 600— 800 доларів США. Оскільки багато давніх куркульських родин було знищено під час громадянської війни, куркулями нерідко ставали колись убогі селяни, що завдяки натужній праці розбагатіли за непу. У вирішенні питання, хто куркуль (а цим звичайно займалася «трійка», деякої входили представник Чека (тепер ДПУ), голова сільської Ради та партійний секретар), свою роль відігравали заздрість, особисті антипатії й дуже часто небажання селян вступати до колгоспу. Тому куркулями оголошували багатьох середняків. Для бідняків, які практично не мали нічого, але теж не бажали вступати до колгоспів, винайшли споріднений термін — підкуркульник.
Що ж фактично означала «ліквідація куркульства як класу»? Тих, хто чинив найупертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності (включаючи хату й особисті речі), не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. Сотні тисяч селян разом із сім'ями виганяли з домівок, саджали у товарні потяги й вивозили за тисячі кілометрів на Північ, де їх скидали серед арктичної пустелі, нерідко без їжі та притулку.
З понад мільйона українських селян, експропрійованих радянським режимом на початку 1930-х років, близько 850 тис. депортували на Північ, де багато з них, особливо дітей, загинули. Деякі депортовані, зокрема молодь, втікали із заслання. Разом з тими, кому пощастило уникнути депортації, вони нишком приєднувалися до міської робочої сили (приймати на заводи куркулів заборонялося). Так перестала існувати велика частина найбільш працездатних і продуктивних господарів на Україні. Як зауважив один радянський письменник, «ніхто з них ні в чому не був винний, але вони належали до класу, що був винний в усьому».
Щоб реалізувати свої наміри, режим потребував допомоги, та для цього на селі відчутно бракувало комуністів. Спочатку уряд покладав надії на відновлені комітети незаможних селян, гадаючи, що їм немає чого втрачати від розкуркулювання та колективізації. Але незабаром стало ясно, що для селянина бідність ще не означала готовності брати участь у знищенні своїх заможніших сусідів. Тому уряд для проведення своєї політики вирядив на село тисячі міських робітників, нерідко російських та єврейських комуністів або комсомольців.

2. Голод- геноцид в Україні

3. Діти- жертви голодомору

4. Звернення уваги світового суспільства на голод в Україні

5. Наслідки голодомору

".. У. нас є окремі випадки і навіть окремі села голодуючих, однак це
лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно
колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично
відкинути."

З листа генерального секретаря ЦК КП(б) УС. Косіора Сталіну (25
квітня 1932 р.).

Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні
джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського
народу.

Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1931-1933
років.

Голод був спричинени насильницькою суцільною колективізацією
горезвіснии хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою
розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян
Україні.

Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної
номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не
обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про
зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто
свідомо організований тодішнім політичним керівництвом.Існує думка, що
голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських
селян.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної
доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли,
той що від діда- прадіда займалися хліборобством на власній землі.
Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування
коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги.
Очевидно одне- голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був
організований штучне. Основною причиною голоду стала розвестка, яку
повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали
хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями,
фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало
брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на
«чорний день».Уряд вишукував нові форми і методи заготівель
сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи
«соціалістичної індустріалізації». Віхід було знайдено. Майже всі
керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація
сприятиме подоланню зернової проблеми.

Мета масової колективізації це створення декількох десятків тисяч
колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що
сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колектівізація призвела до
різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році
валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році- 18,
в 1932 році- 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення
республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні
непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво
звернулося до москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився
на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати сетуацію. Як
наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.

Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид
для євреї або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої
просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні,
психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і
сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і
методи їх досягнення.

Саме жахливе в голодоморі 1932-1933 рр. те, що його можна було
уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що. загальний
урожай зерна 1932 р. перевищує 1931». Як відмічають Роберт Конквест і
Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12 % був менше середніх
показників 1926 і 1930 рр. Інакше кажучи, продуктів вистачало. Однак
держава систематично вилучала велику їх частину для власних потреб.
Незважаючи на прохання і попередження українських комуністів, Сталін
підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44 %. Його рішення і та
жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на смерть
від штучно створеного голоду.

Молотів на політбюро ЦК КП(б)У 30 жовтня 1932 р. інформував, що
зобов'язання України меншають на 70 млн. пудів і встановлюється
остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по
селянському сектору 261 млн. Іншими словами, у селян потрібно було
вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень.
Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за хліб. І
дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники,
яких майже в повному складі кинули на хлібозаготівлю, бачили власними
очима трагізм ситуації. Багато хто з них не міг залишатися лише
гвинтиками бездушної державної машини. Сталін на січневому (1933 р.)
об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) прямо звинуватив місцеві кадри в
саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них... почали
боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для вивозу його
потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так
і здадуть весь свій хліб на елеватори».

Наочним свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що
приносяться в жертву його політиці, стала серія заходів, здійснених в
1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно в
особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон «про три
колоски», що передбачав смертну страту за крадіжку «соціалістичної
власності». Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з жменею
зерна біля державної комори або колгоспного поля, могли бути страчені.
При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави» каралися
десятьма роками таборів. Щоб перешкодити відходу селян з колгоспів в
пошуках продуктів, вводилася паспортна система. У листопаді Москва
ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно, поки не
був виконаний план здачі хліба державі.

(1 січня 1933 р.)

Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду
колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:

а) ті з них, які добровільно здають державі раніше розкрадений і
прихований хліб, не будуть зазнавати репресій;

б) відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників, що наполегливо
продовжують вкривати розкрадення і прихований від обліку хліб, будуть
застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою ЦИК
і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств,
колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності).

Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін

Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У поїздах
і на станціях бригади працівників ГПУ перевіряли багаж пасажирів і
конфісковували продовольство, яке селяни придбали за великі гроші або
обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною місцевостях, щоб привезти
голодуючим сім'ям. Деякі села заносилися на «чорну дошку». У цих селах
селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було запасів
продовольства, населення вимирало. Зокрема, на Дніпропетровщині велике
село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю, село Вербки
Павлоградського району наполовину. Під загальним керівництвом
надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова загони партійних
активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували підлоги,
залізали в колодязі. Навіть тим, хто вже пухнув від голоду, не
дозволялося залишати собі зерна. . Марфа Іванівна Затуливітер з села
Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія-
“макогонщики”, і все в людей забирали-грабували. Навіть зерно з динь,
кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була страшна весна 1933-го.
Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з липи, і очерет жали на
ставках та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний третій падав-
умирав з голоду”

Люди, що не виглядало голодними, підозрювалися в прихованні
продуктів. Звертаючись до подій того часу, один з партійних активістів
так змальовував мотиви своїх дій: «Ми вірили в мудрість Сталіна як
керівника... Ми були обдурені, але ми хотіли бути обдуреними. Ми так
беззавітно вірили в комунізм, що були готові на будь-який злочин, якщо
його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».

Розповсюджуючись протягом всього 1932 року, голод досяг піка на
початку 1933-го. Підрахунки показують, що на початку зими на середню
селянську сім'ю в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного
урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7 кг
зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни поїдали домашніх тварин,
пацюків, ялини кору і листя дерев, харчувалися покидьками кухонь
начальства, що добре забезпечені. Мали місце численні випадки
каннібалізму. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали чоловіки.
Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед смертю багато хто
божеволів, втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже
цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один з них,
Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко, їх
підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей, вмираючих
в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії, що їх
жертва оправданна. Вони попали в капкан і залишилися там вмирати від
голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в
далекій столиці за столами нарад і банкетів. Не було навіть утіхи
неминучості, щоб полегшити цей жах...

З 1 листопада 1932 р. по 1 лютого 1933 р. молотовская комісія
додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна. Загальна
кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила 260,7
млн. пудів. Таким чином. Молотів справився з виконанням
хлібозаготовительного плану, хоч вивіз з республіки майже всі готівкові
запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні хлібних запасів не
залишилося, а треба було ще дожити до нового урожаю. Зимова
хлібозаготівля фактично відривала останній шматок хліба у тих, що
голодують.

У архівах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної
комісії. Тому що її і не було. Молотів, а іноді і Каганович, здійснювали
інспекційні поїздки по Україні, давали усні вказівки, а всі письмові
постанови відносно «посилення» хлібозаготовок, які вони вважали
потрібними прийняти, йшли під грифом республіканських органів за
підписами генерального секретаря ЦК КП(б)УС. Косіора, голови Совнаркома
УССР В. Чубаря і інш. Навіть в протоколах засідань політбюро ЦК КП(б)У,
які продовжувалися годинами, зафіксована тільки присутність цих
сталінських емісарів.

У продиктованому Молотовим постанові Совнаркома УССР «Про заходи по
посиленню хлібозаготовок» від 20 листопада 1932 р. був пункт про
застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м'ясом тих
колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготовкам, але не мали хліба, щоб
розрахуватися з державою.

Штрафи повинні були стягуватися не тільки спільною худобою, але і
худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен
був давати облвиконком.

Керуючись цією нормою, власті почали відбирати у селян, що не мають
хліба, всі інші продовольчі запаси.

У всіх місцевостях України, крім прикордонних, розповсюдилися
подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких запасів
продовольства сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки
і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація
застосовувалася як покарання за «куркульський саботаж» хлібозаготовок.
Фактично ж ця дія була свідомо направлена на повільне фізичне знищення
селянських сімей. Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній
території України (як і Північного Кавказу, де надзвичайну комісію
очолював Каганович) був розгорнений небачений терор голодом, щоб навчити
тих, хто виживе, «розуму-розуму» (вираження Косиора), тобто
добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в Україні в 1933 р., ніде не відображене в
документах офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав
відноситися до голоду як до неіснуючого явища. Навіть в стенографічних
звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду
слово «голод» не згадується.

Не підлягає сумніву, що до загибелі мільйонів селян привело
холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських селян всі з’їстні
запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою мовчання, заборонити
яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або радянської громадськості.

Почалися масові спроби втечі людей за межі України. Лікар із Сум
Шевченко Микола Анатолійович писав: “…По залізниці відбувався рух
голодного люду всі поїзди і товарні, і пасажирські- були забиті сірою,
голодною масою. То висохлі, як тріски,то набряклі, як мішки з просом,
мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони мов
тирса вкривали підлогу. Сотні голодних людей присідали спочивати під
насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав
без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з влаштованого йому
пекла у Кремлі згадали про кордони між республіками-колоніями і між
Україною, Росією і Білорусією виставили загороджувальні загони внутрішніх
військ.

Смертність від голоду почалася вже в перший місяць- діяльність
молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже скрізь
органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства. “Голод на той
час розлюттів. Так і косив людей, так і косив. Нас скотомогильник
порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її
відвезуть, а вночі до ями підкрадуться, відрубають стегно з конячого
трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала,
щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але й конина не
порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава богу
на дворі вже на весну йшлося…Трава довкола наростала ми на споришеві й
паслися… Бабку на толоці рвали та їли, какиш, свиріпу. А як зацвіла
акація ми від неї відірватись не могли.”-так пригадувала свідок того часу
Винник Поліна Петрівна.

Незносніше всього був вигляд маленьких дітей, в яких висохлі, як у
скелета, кінцівки звисали по сторонах, роздувшогося живота. Голод стер з
їх лиць всі ознаки дитинства, перетворивши їх в змучені страхітний
видіння; тільки в їх очах залишався відблиск далекого дитинства».

Авантюризм Сталінської політики “стрибка”, що прирікала на
напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні регіони країни,
злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості
найбільш яскраво розкриваються у документах, що стосуються дитячого
харчування.

Уберезні 1931 року до Наркомату освіти УРСР надійшов лист від
Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються зовсім
без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було терміново
рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося,
децентралізоване (зправом вільної закупівлі продуктів)- заборонялося, а
місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

У1931 році діти в сім’ях ще якось перебивалися, а в школах-
інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках діти, перебуваючи на
державному утрмманні, страждали від голоднечі найбільше, бо ці заклади
цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось у березні 1931 року
Наркомос довідується ,що в 180 районах України, які не виконали плани
хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання. Заступник наркома
освіти Полоцький у зв’язку з цим пише до ЦКК- НК РСІ та Наркомату
постачання: “Цим районам заборонено з поточних хлібозаготівок постачати
дитячі інтернатні установи. Учітелів і виділяти продукти для гарячих
безплатних сніданків. Зцентралізованог фонду для цих районів теж нічого
не виділено. Це утворило катастрофічний стан з постачанням, особливо
дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ
примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”

Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року надходили до
Наркомосу звідусіль. Лавина таких листів заповнила центральні і місцеві
органи, але практичну допомогу могли подати переважно з центру, в
розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви.Вже в березні 1931 року
Наркоиат постачання УСРР дав термінове розпорядження про позачергове
постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом
закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А в червні
того ж року за спеціальою рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в
інтернатних закладах було відпущено 35000 килограмів м’яса 5000
килограмів вершкового асла понад 105000 штук яєць, інші продукти. Хоча
норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось
протриматися до нового врожаю, бо щомісяця виділялася певна кількість
продовольства для дитячих закладів.

Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись
уряд над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей.
Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення централізованого
продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу
притулків та ясельних будинків у містах. Шостого травня 1933 року ЦК
КБ(б)У прийняв постанову “ Про боротьбу з дитячою безпритульністю ”.
Знову з’явилася Всеукраїнська комісі дя роботи з безпритульними дітьми,
але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше.Вона діяла при
РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ, Наркомздоров’я,
Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів, а акож від Харківського
облвиконкому. Останню очолював заступник начальника Харківського
обласного управлінн ДПУ О.О. Бронєвой.

Навіть у голодні роки Бронєвой залишався “шефом” комуни від ДПУ.
Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах,
влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до
міст, притягала до відповідальності осіб, що не допомагали голодним
дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність комісії дійшли сіл. Селяни сподвалися, що у
містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили
дітей до Харькова і Києва. На вулицях з’явилися десятки тисяч
безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у Щитовських і Салтовських
бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років,яких масово
підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках Харькова залишали
переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно хворими і
кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про
те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше третини.
Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей, то
на 1 червня- уже 900. Вони масово прибували до Харькова здичавіло
тулилися великими юрбами під будинками просто неба. В архівах збереглося
чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої
безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України, а й центром
невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. З 11402 чоловік,
підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були діти.
Комісією, яку очолював Бронєвой було затримано лише на залізниці 1000
дітлахів.

Голодували діти по всій Україні. Станом на 25 березня у 66 районах
Київськоїобласті голодувало 398201 чоловік, з них 178544 дітей. А15
квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти.
Майже 20000 дітей чекали смерті 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував
планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто дітей
повертали батькам, які вже померли від голоду. Розселяли дітй по
колгоспах групами- по 5-20 чоловік.

Смертність дітей сягала за деякими не повними підрахунками 50 і
більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше
захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.

У 1932-1933 роках смертність дітей становила щонайменше половину
померлих від голоду селян України. За неповними даними лише кількість
учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей у
дошкільних закладах за три голодних роки зменшилася на 1 мільйон 71
тисячу чоловік. Стали пусткою сільські школи, бур’яном поросли дитячі
майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічногоколективу сягала
подекуди 96-98 рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не нижче навіть
голодної норми, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку
молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не
мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови
п’ятирічки, зводив підвалини “світлого майбутнього”, а затьмарені від
голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Однак Сталін в ці трагічні місяці небаченого в історії голодомору
спромігся визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді колгоспів».
У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він
цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні, порівняно з тими труднощами,
які переживали робочі 10 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші
колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз що стали доступними даних демографічної статистики 30-х рр.
свідчить про те, що прямі втрати населення України від голоду 1932 р.
складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. 3 3,5 млн. людей.
Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під впливом
голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У 1933 р.
Мендель Хатаєвич, ще один з сталінських ставлеників в Україні, що
очолював кампанію хлібозаготовок, гордо заявляв: «Між нашою владою і
селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть.
Цей рік став випробуванням нашої сили і їх витримки. Знадобився голод,
щоб показати їм, хто тут господар. Він обійшовся в мільйони життів, однак
колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

Радянська статистика того часу відома своєю невисокою достовірністю
(відомо, що Сталін, незадоволений результатами перепису 1937 р., що
показали страхітливий рівень смертності, наказав розстріляти ведучих
організаторів перепису). Тому визначити чисельність жертв голоду дуже
складно. Підрахунки, засновані на методах демографічної екстраполяції,
показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до
6 млн. чоловік.

У той час як в Україні, особливо в південно-східних її районах, і на
Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував голод, велика
частина Росії ледве відчула його. Одним з чинників, що допомагають
пояснити цю обставину, було те, що відповідно до першого п'ятирічного
плану «Україні поставлено стати колосальною лабораторією нових форм
соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього
Радянського Союзу». Важливість України для радянських економічних
прожектерів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди» за
7 січня 1933 р., озаглавленої: «Україна вирішальний чинник
хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою, були
непомірно великі. Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що
забезпечувала 27 % загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 %
загальних планів хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що
українським колгоспникам до того ж платили вдвічі менше, ніж російським.

Українці, з їх традицією приватного землеволодіння, чинили опір
колективізації більш запекло чим росіяни. Саме тому режим здійснював в
Україні свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь ще, з всіма
витікаючими звідси страшними наслідками. Як вказував Василь Гроссман,
письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що Москва покладає
свої надії на Україну. Результатом же стало те, що найбільший гніт згодом
обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі інстинкти
тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно, загальний
стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

Деякі вважають, що голодомор був для Сталіна засобом подолання
українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного
підйому і селянства не вислизнув від уваги радянського керівництва.
Сталін затверджував, що «селянське питання в своїй основі є суттю
національного питання. По суті, національне питання це селянське
питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку:
«колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати
соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське
господарство». Отже, щонайбільше можна зробити висновок, що смерть
мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації. У
гіршому ж випадку можна передбачити, що він свідомо дозволив голоду
змести всяку подібність опору в цій особливо неспокійній частині його
імперії.

Примітним аспектом голодомору були спроби влади стерти його з
людської пам'яті. Ще недавно радянська позиція в цьому питанні була
однозначною: заперечувався сам факт голоду. Зрозуміло, якби істинні
масштаби голодомору стали загальновідомими, це нанесло б непоправного
збитку тому образу «світоча світу і прогресу», який Москва намагалася
затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за рубежем. Тому
довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість про голод, однак тут
також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна, що
не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти будь-яку іноземну
допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу могли повірити, що
при таких умовах в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно
організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні світила,
як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво
описували досягнення радянської влади, не забуваючи, звичайно,
розказувати про задоволених життям, процвітаючих селян. Московський
кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись сподобатися
Сталіну, неодноразово заперечував в своїх статтях факт голоду (хоч в
приватних бесідах допускав можливе число жертв голоду в 10 млн). «За
глибину, об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність» його
репортажів з СРСР Дюранті в 1932 р. був нагороджений Пулітцеровською
премією.

Хоч західні уряди знали про голод, їх позиція в цьому питанні була
схожою на ту, що була викладена в одному з документів британського
міністерства іноземних справ:

«Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить про
голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі... Проте
ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки це
може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того
ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена
прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим
більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест, «ганьба полягала не
в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а в тому, що
вони не бажали навіть чути про що-небудь подібне, не були готові
поглянути правді в очі».

Світова історія знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який
за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в
1932-1933 роках московсько-комуністичним режимом супроти української
нації. Скільки загинуло українців у цей голодомор ніхто точно не знає.
Єрізні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк Америкен»
писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому, що кількість
жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.

Дослідники, підраховуючи кількість загиблих, зіставляють дані
переписів 1926 і 1939 років як найбільш достовірні. Але при цьому
випускається з уваги той каламутний потік , що йшов до нас з Росії. Адже
в Україну направлялися різні емісари для «зміцнення» й «надання
допомоги». Правильне уявлення про цілеспрямованість голодомору і його
наслідків може дати зіставлення змін у кількості населення за його
національною ознакою, а не за територією. У матеріалах Міжнародної
комісії для розслідування голоду в Україні 1932-1933 років так дані
наводяться. З1926 по 1939 роки кількість росіян у СРСР збільшилася майже
на 22 мільйони, білорусів- більш як на 0,5 мільйонів,а українців
зменшилась на 3 мільйони, тобто було 33,2 мільйона, стало 28,1 мільйона.
Якщо врахувати, що в попередні більш менш благополучні роки кількість
українців щороку зростала приблизно на 0,6 мільйона осіб, то за 12 років
ми недорахуємося понад 10 мільйонів українців