Шановна Роксоланочко! Вірш проникає глибоко в серце, аж мурашки по тілу... Поезію, яка мені подобається - перечитую вголос. Так читала і Ваш вірш. І не треба турбуватися, що десь Ваші вірші не пропустили... гірше для них... Правда? Гарний задум червоного кольору: грудки снігурів, захід сонця, калини, дитячих ран... Образ калини - як надія на виживання.
Дякую за вірш і ніколи не падайте духом!
Любити - це значить бачити диво, яке інші не помічають. (Слова невідомого автора)
Дякую за щиру жіночу підтримку. А ще всім тим, хто підвищив мені рівень довіри. Я рада, що Вам подобаються мої твори. Видно, що ви дуже ніжна і чуттєва жінка. А самі пишете?
Дуже душевно написано. Передано всі емоції і всі почуття які можна було лише передати на аркуш паперу.................я ставлю 100 балів...... Proza efekt
Випадково натрапив на цей твір на одному з ФОРУМІВ. Є рядки з твору, де просто мурашки по тілу починають повзати. Було б добре, якби автор це вигадав, але усі знаємо, що це правдиві рядки....
24.04.2008 Голодомор – жорстокий час – Це смертний вирок був для нас. А ми все вірить не хотіли, Хоча вже ледве животіли, І як вода зника в пісок, Крізь пальці п’ятий колосок. На десять років забуття, Як пощастить, то й вороття. Вже вдома нікому чекати, Поховані і батько й мати, Все наяву, мов страшний сон, Що заточив у свій полон. А чорна туга серце крає, Бо смерть мільйони забирає. Голодомор – жорстокий час – Це смертний вирок був для нас.
Додано (08.03.2009, 18:46) --------------------------------------------- Колискова (11.06.2008 Присвячено голодомору 1932-1933р) Ой засни, моя дитино, Як заснула вся родина. Спи від маку і прости Та вже їсти не проси. Голод більше не дістане – Скоро сон міцний настане. Думки в голові, як цвяхи І снують, мов ті мурахи. Пригорну тебе синочку, Поховаю у садочку. Ой! За що ж це мені люди?! – Син перед очима всюди. Він не виросте ніколи, Не ходитиме до школи Не народяться онуки, Не зігріють бабі руки. Ось і все... сина немає. Тепер він мене чекає Вже іду до тебе сину Зачекай іще хвили….
Додано (11.03.2009, 22:32) --------------------------------------------- Спогади Так, світ очікує сьогодні, Що розповім всю правду я Про ті часи страшні, голодні, Що несумісні із життям. Розповісти це неможливо, Бо знов і знов це проживу, І серце защемить тужливо, Тоді не вмерла і живу. А скільки всього було, люди! Щоб вам ніколи те не знать, Коли шукаєш їсти всюди, Жуєш траву, щоб не сконать. А мати, що сама без сили, Останнє дітям віддає, І кожен день нові могили, Чи край скажіть хоч цьому є ? А край тоді, коли людину, Так горе в пекло довело, Що їстиме свою дитину, І все жахається село. Живіть і радуйтеся, люди, Бо не голодні ви щодня, І хай вам допоможуть всюди, Чужії люди, як рідня.
Добридень, шановне товариство авторів сайту. Сьогодні мій перший день на цьому сайті. Поки що не дуже розумію усі тонкощі та технічні моменти, але розпочати знайомство з вами хочу. Я пишу вірші в основному російською мовою, але, наскільки розумію, на цьому сайті допускаються лише україномовні вірші. Одразу хочу сказати, що почала віршування українською нещодавно, тому запас поки що не дуже багатий. Але як раз по нагальній темі маю, що показати. Взагалі-то моїми улюбленими темами є соціальна і дитяча поезія. Отже, сподіваюсь, що вас зацікавить моя творчість. З нетерпінням чекаю відгуків.
Пам'яті чорних років (1932-1933)
Сімдесят з лишком років намагались забути, Сімдесят з лишком років ми боялись згадати, Як останнєє сім’я відбирали рекрути, Залишаючи сім’ї безневинно вмирати.
Тихо пам’ять чорніє, рясно вкрита хрестами, Тихо пам’ять чорніє у очах вже стареньких, У очах уцілілих, тих, що й досі між нами, У думках уцілілих та хатинах низеньких.
На однакових згірках „народився – спочинув”, На однакових згірках лише рік тридцять третій. Уявити неможна, як народ тихо гинув. Як забути їх можна?! Чорно-білі портрети…
Та сліпі комісари справно діло робили. Без сердець комісари, - їм серця повиймали. І старих не жаліли, мов, вони вже пожили, І дітей не жаліли, і сумління не мали.
Тих, що були незгодні, - під розстріл, без питання. Тих, що були незгодні, взагалі не зосталось. Ті, хто вижив, боялись задавати питання, Ті, хто вижив, боялись, бо їх воля зламалась.
Йшли покірно у поле урожаї збирати, Йшли покірно на поле, де вродило багато. Йшли голодні робити та повільно вмирати, За три колоса жита охоронців благати.
Не питання, хто винен. Той, хто винен, той знає. Час минає і лине. Бог суддею їм буде. Хай нове покоління свою пам’ять збирає. До свободи воління хай їм прапором буде.
Сімдесят з лишком років намагались забути, Сімдесят з лишком років ми боялись згадати, Як останнєє сім’я відбирали рекрути, Залишаючи сім’ї безневинно вмирати.
Тихо пам’ять чорніє, рясно вкрита хрестами, Тихо пам’ять чорніє у очах вже стареньких, У очах уцілілих, тих, що й досі між нами, У думках уцілілих та хатинах низеньких.
На однакових згірках „народився – спочинув”, На однакових згірках лише рік тридцять третій. Уявити неможна, як народ тихо гинув. Як забути їх можна?! Чорно-білі портрети…
Та сліпі комісари справно діло робили. Без сердець комісари, - їм серця повиймали. І старих не жаліли, мов, вони вже пожили, І дітей не жаліли, і сумління не мали.
Тих, що були незгодні, - під розстріл, без питання. Тих, що були незгодні, взагалі не зосталось. Ті, хто вижив, боялись задавати питання, Ті, хто вижив, боялись, бо їх воля зламалась.
Йшли покірно у поле урожаї збирати, Йшли покірно на поле, де вродило багато. Йшли голодні робити та повільно вмирати, За три колоса жита охоронців благати.
Не питання, хто винен. Той, хто винен, той знає. Час минає і лине. Бог суддею їм буде. Хай нове покоління свою пам’ять збирає. До свободи воління хай їм прапором буде.
Тут, правда, не все - про голодомор, але є частково. Родина моя мала його вдосталь...
Маленька поема про Україну
Гойдається рожева клеверинка, Біжить травою росяна стежинка, І через вигін мчу я, невеличка, За мною ззаду хвостиком сестричка.
Он хата, до шосе передостання, Там нас завжди чекає тьотя Таня, Проста і мудра, в русі спозарання, Коріння роду берегиня Таня.
Її хатина пахла пирогами - Великі їх ліпила тьотя Таня, Казала: "З"їж три - та й носа втри!.." Топтала ряст все хворими ногами І примовляла: "Топчу-топчу рясту, щоб і на той рік мені ще топтати... " В саду ростила півники і м'яту, До всього мала приповідки влучні. І їй було десь років, може, з сорок, А ми її сприймали за бабусю -
Чи то за ласку предковічно-щиру, що нам серденька сповнювала миром, Чи то за мудрість вроджену, природну, За те, що йшла корінням від народу, Співала нам гіркі його пісні, І завжди знала добре що, й що ні, У рушники квітчала образи, В святу неділю слала рогози На жовту, свіжо змащену долівку і, гладячи чиюсь із нас голівку Розповідала, як померла ненька, Як залишились з братиком маленьким, Із Василем із роду Христичів, У тридцять третім... Темно уночі Останнім батько помирав, і дітям Усе підсовував останні крихти, Поки й не змовк од голоду навік... Брати середні два, Микола й Гриша, Пішли в Америку десь, як казали люди. Від того часу більш про них не чули. Чи то і я прийшла в Америку не їх шукати?.. Бринить душа розчахнутого роду...
Отож була нам тьотя Таня й за бабусю, Бо нас бабусі наші не діждались, Бо перша, Варка, згасла в тридцять третім, А друга - горда й сильна Степанида Після війни померла з перестуди: закололи кабанчика, вона мила кишки надворі у мороз, підхопила запалення легенів, поки довезли її з глухого села до лікаря - вмерла по дорозі... *** Шумить трава шовкова на могилах, На проводи давно вже не ходили, Далеко звідси, хтозна коли вдасться... Бузок цвіте духмяно так, на щастя...
Г уляє вітер в тихім полі, О бабіч шляху гне тополі. Л иш скрип від колеса лунає, О дин він тугу людську знає... Д орога, вистлана кістками, О д кладовища йде ланами. М алий візок стара штовхає, О дутле черево ховає, Р одину всю везе до раю...
Йшов 32 рік. Ніщо не віщувало лиха. Уся земля врожайною була – Буяли квіти, - літнії смарагди, І люди в поле йшли в'язати колоски. Неначе Бог торкнувсь землі рукою – Пшеницю золотисту у запашну Леліяв сонячний ласкавий промінь. Неділя. Батько за столом у вишиванці І діти ситі бігають в дворі, А мати з рогачем біля печі Саджає хліб – з ним часточку душі. Спекотне літо – серце аж милує! І лебеді на річці танець завели, А дятел-лікар над деревами чарує, Бунтують в небі за дощем хмарки. Шумлять тополі, вітер їх гойдає, Спливає час, неначе у ввісні. Вже літа теплого немає, - Осінні наступили дні.
Заметушились люди, наче бджоли, З полів збирають щедрий урожай. Ніхто й не думає, що дуже скоро Останній хліб триматиме в руках.
За вдячну працю – зродила пшениця, Доспіла бульба, льон і буряки, А морква, наче пишна молодиця, До сонця звела кучері свої. Чудова осінь – щедрий урожай, В достатку мали б усі люди жити, Та впала кара, глинула біда, Голодні й босі бігатимуть діти. Не знав ніхто, що скоро у село Ввійдуть чужі московскії солдати, Що скоро голод поснує селом, Не обминаючи ні бідних, ні багатих.
Прийшли комуняки. Не забарились. Село блокадою обійняли, Харчі забрали. Поглумились. Червогогорили - нелюди, кати Із Сталіним проклятим на чолі. Нам голод штучно сотворили, Не маючи узгодження й підстав. Мету собі наміривши, створили Нас до колгоспних записати лав.
Неділя. Батько за столом похмурий, Останню скибку хліба ділить дітям. - Візьми, синочку, він тебе врятує! А сам голодний падає. Страхіття.
Похмуро світить місяць за вікном, Принишкла ніч – безстрашна королева. Село заснуло непробудним сном, Голодна тінь гуляє між деревами. І вже не так, як це було колись – Іде сімя вечерять біля хати. Щасливі дні до вирію знялись – І пухнуть діти, плаче з горя мати. Неначе хтось змінив людські серця, Заборонив сміятись і радіти, І зачерствіла змучена душа, Лише цвітуть черлено в полі квіти. В людські домівки увірвалась біль, Залились смутком очі в чоловіків… Що буде далі? На рану пада сіль, Жіночі сльози наповняють ріки. То ж стільки безневинних душ Залишать світ через опухлий голод! - Невже немає виходу, скажи, Спасителю наш , Боже, - серця голуб?
Як сумно за вікном співає дощ! Шумлять дерева, з Богом розмовляють. До шибки тулиться відірваний листок, Наче життю повернення шукає. І день – не день, і ніч – не ніч, В історію з роками ввійде час А чи згадають тих, хто цю останню мить Покинув в голоді як линув до небес? О ні! Ніколи час не витре слід Болючих зойків бідної дитини, Що помираючи просила на обід Крихітку хліба в мертвої родини.
День довший настає, Бруньки пускають листя. Весна тепло несе – весняне те намисто. Хати біліють у садах, біжить вода рікою, Пташки воркують на гілках, в саду – коханих двоє. Село прокинулось зі сну, повеселіли люди, Дівчата вбралися в красу, весілля скоро будуть. І добре так, бо все гаразд, І сонце мило світить. Весна несе нове життя І білім буйноцвіті. А чи забулось навіки Минуле – лютий голод, Як напівмертві земляки В могили клали долі – свої, батьків і немовлят? Чаділи з страху села! А поруч смерті стояв кат Комуни ненажера.
І ось сьогодні нам Господь Підняв з очей завісу, Щоб пригадав собі народ Знущання тих гульвісів. Щоб не забули ми роки, Як голод мучив села, Щоб не посміли знов прийти По хліб наш людожери.
Нехай простить мене Господь Слова ті не банальні, Та знати мусить весь народ Історію фатальну
