Василю, чесно кажучи, здивували цим віршиком.Не буду говорити про форму вірша- бо тут майже все добре, але підзміст із ноткою образи...на жінку. Моє жіноче начало протестує Не хочу думати, що у Адама не було вибору: їсти яблуко, чи не їсти, а от шишки усі на жінку.А -яй -яй. Де той муж, що в обіймах не м"якне нелегкої, сурової долі?! Де той лідер,котрому не бракне сил воскреснути з попелу й болю?!
Де той дух, що горить- не згорає, І тонкий, мов шовкове шатро?! ДЕ АДАМ, ЩО НЕ ДОРІКАЄ ЗА НАДКРАЯНЕ СВОЄ РЕБРО?!
Просто мені повіяло від Вашого твору, доброю і затишною науковою фантастикою Роберта Шеклі (мого улюбленого автора).Та я й сама у віці 14- 17 років лазила по дахах із добрячим телескопом, а мама все казала: "Ну що ти там виглядаєш, дитино?" .Дякую Вам ще раз, що нагадали мені про моє дитинство цим віршиком. О, до речі, щодо прізвища: Вірлан- мені не менш рідне ніж Погорілець. Просто Вірлан тісно повязане із моїм творчим розвитком, як барда- художника- поета. Вибачте, що пишу це під Вашим віршем, але ж Ви запиталися...
Валерію, як це Вам вдалося так майстерно зіскочити ув останньому півкатрені із кіберстилю, на щось таке дуже тепло- домашнє, материнсько-дитяче- клас! Несподіване завершення твору, тільки надає йому шарму.Гарно!