Між нами сизий сум як небо із граками коротких днів зими... І монітору тло.. Ти струм думок і мрій брав голими руками і обпікав життя... А потім що було? Важка дилема снів, тлумачення ілюзій за Фройдом і Хассе, і всупереч обом? Я все життя горю у вольтовій напрузі і замикаю струм дротами слів, либонь... А ти? А ти пішов. Обом на краще, видно, що схлипує душа лише в однім кутку. Залишимося ми, не люблячі, а рідні. Підемо у весну, відверту і м’яку… Здіймаються граки хаосом чорних цяток, сідають на дроти, як букви у слова... Іще одна печаль - і кіловат одтято. Переболіла ніч і зиму. Я жива.
Ми бачились востаннє так давно, на тім кінці заплутаних ілюзій. Мабуть, у першій обопільній тузі за почуттями, або тільки сном… Ми плавили слова міцним вином, даремно намагаючись збагнути, хто з нас кому наплів на серці пута… Ми бачились… востаннє… знов і знов….
Не зачаклую. Не кляни мене. То очі чорні, почуття – прозорі. Кохання нам за щастя чи за горе? Пекельну муку?.. Може омине?.. У неї погляд світло-голубий, але душі нікому не відкриє… ................................ «Марусенько, Марусенько, Маріє...» - пригадується, що і не роби... Про мене ніби складено пісні, як чарувала та труїла Гриця. Не дівка я, уже не молодиця, варити зілля не збираюсь, ні. Пісні складаю, начебто вона, словами плачу і люблю у слові. Болять тобі всі букви від любові?.. Не зачаклую... Тільки пий до дна....
сповивай мене ноче по руках по ногах по тілу утопи мене в ночвах у гріхах у літах, несила відпустити його нині у світи між людей ноче хай мене як полин стопче хай зіп’є розіб’є мовчки тільки хай він мене хоче
*** Зворушлива така, як перший сніг. Така ж легка, як він... Але направду, болить їй серце, розпинає гріх – вона чужого любить. Дати б ради своїй сім'ї! Он двоє дітлахів витоптують взуття і рвуть колготи. І чоловік, і тисячі страхів, і свекор, і директор, і робота – у неї все… ну так, як у людей. А жінці віднедавна серце плаче. Іде вона. І перший сніг іде. І ще життя іде. І тане, наче…
Де дуби схиляють купки голови ясні, де співає сивий вітер полю «Ясени», де ворожить ніч на зорях сорок сім сторіч, ти мене поклич в дорогу, у життя поклич. Не хили до мене небо і зірок ряди – ти мене за теплу руку в хату заведи. Заяснися морем синім, сонцем засіяй, забери з людського пекла у маленький рай. Зацілуй, залюль назавжди, залюби на вік, як залюблює дружину вперше чоловік.
Люстерко тріснуло, а ти не бачиш і підводиш очі. У тебе біль від самоти і щось лихе сьогодні смокче. У тебе серце на межі Вікна і сивої бруківки. Хто і кого тут пережив? І хто упав коли? І звідки? Ти маєш тисячу причин Дожити до Різдва… і літа. Але душі життя по чім ніхто не знає… Гасне світло…
А я плакати хочу. Сховатись у подушку і ревіти так, доки не витече уся образа, усі болі, які тут були протягом останніх місяців. Сонечки мої, я люблю Вас! Правда, не всіх.... Хоча і тим іншим зичу лише щастя та віри у слово та його силу! Слово убиває і слово лікує. Якщо не збираєтесь володіти таїною слова, то не чімайте його краще....
Ти мій лицарю сивий, романтика вийшла із моди. Я твоя королева, остання з усіх королев, що торкалась чола після бою і після походу… Переплав на прикраси герби, де твій профіль і лев.
Я давно не умію вклонятись, як личить вельможам. Ти осунувся в цьому столітті: стілець – не сідло. Я поезію, каюсь, із лайкою можу і множу. І балади вагантів міняю на тишу і тло
інтернетного простору. Нащо корсети і жести? Мій повітряний замок і той – на амбарний замок. Я твоя королева. Остання. І перша як жертва. Прошу, стань мені катом! А ти чи закляк, чи замовк.