Привіт. Перечитала прощання, вірш "Я – книга. Я – книга з ненаписаних сторінок..." Всім би такого неталанту)))) Особливо у 16-ть років)))) Йти чи не йти, писати чи не писати вирішувати Вам, але чи може людина не дихати? )))) Ні)))) Тому що без кисню мозок вмирає... згасає життя. У всьому є свій відбір, і тут теж. Якщо це Ваше повітря Ви незможете не дихати, а якщо зможете значить це було проміжком у Вашому житті. У будь-якому випадку, ми завжди можемо повернутися туди, де нам було добре. Буду рада якщо Ви, відпочивши, повернетеся з новими рядками. А що стосується качат-лебедів і всіх інших пернатих то у природі немає негарних створінь, так як і немає тих хто хороший або поганий, цей світ гармонічний, у ньому є місце всім. З повагою і найкращими побажаннями, Наталя.
Мало що зрозуміла, але тут про те що потрібно жити дружно, так? )))) Тому що лемки зараз хто куди... кожний сам за себе... Правильно зрозуміла зміст, чи ні? )))
Якби була чоловіком, то скинула б капелюха! ))))))) Мені здається що в мене зявився ще один автор, якого я з задоволенням буду читати))))) Дякую за задоволення! 5!
М-да... Давно я не була під ТАКИМ ВРАЖЕННЯМ від вірша)))))) ____________ Можливо комусь важко читати, тому:
Лише 17
Мені лише 17, що з того, Людська любов приходить з різним віком, Прийшла уже любов до серця мого, До бідного, без волі чоловіка. Я знаю – не повірите на слові, Куди йому кохати? Не знає він ще справжньої любові Дитина ще, потрібно почекати. Я знаю, що дорослі мають право, І щастя десь самі собі шукають Та часом їм і зовсім нецікаво Що там молодші збоку відчувають Я думаю що любов одне лиш слово, Що без прив’язаності значення немає, Тепер я знаю це було невипадково, Спочатку я любив, тепер її кохаю. Вже рік я тут сиджу – а ніби двадцять, Це я, один лиш я, в одних словах. І людям не під силу почекати, Одна любов приходить і відходить, Тоді чуму лише її я зміг кохати Без неї в серці лютий холод бродить. Щораз дивлюся в дзеркало і бачу, Я свою душу, що вогнем до неї рветься, Я ні за ким не плакав, а за нею плачу, І вірую що колись мені всміхнеться, Не так як другу, а як хлопцеві своєму, І поцілує ніжно і обніме Розтопить лід розлуки в серденьку моєму, І всі печалі, болі зразу зніме. Чому пишу про це, а сам не вірю? Чому я все-все знаю наперед? А я і далі ту розлуку болем мірю, І мрію „Я із нею тет-а-тет”. Порадьте добрі люди мому зору (зору-?) Бо моє серце більше рветься від печалі Не просто вірш пишу – про це щодня говорю, ЩО БУДЕ ДАЛІ, НУ СКАЖІТЬ ЯК БУТИ ДАЛІ...
1
:hands: 
').addClass('report-spam-working');
uCoz.spam.report(scopeID, messageID, notSpam, function(response, context) {
context.elem.text('').removeClass('report-spam-working');
window.console && console.log && console.log(response); // DEBUG
response.warning && window.console && console.warn && console.warn( 'uCoz.spam.report: warning: ' + response.warning, response );
if (response.warning && !response.status) {
// non-critical warnings, may occur if user reloads cached page:
if (response.warning == 'already_reported' ) response.status = 'message_spam';
if (response.warning == 'not_reported' ) response.status = 'message_not_spam';
}
if (response.error) {
context.target.html('