Зима. Вікно. Окраєць неба. Твій слід у пам'яті снігів, Її душа, сумна без тебе, Немов ріка без берегів. І крила мрій, що прагнуть лету, Вогонь роздмуханих бажань, І світлий сум душі поета, Що зазирає знов за грань. І чорний крук, що з небо-висі Кидає тінь на твої сни, І дві душі, що обнялися У вічнім прагненні весни. І промінець, що розтинає Пітьму світів у час світань, І ти, який ще й сам не знаєш, Що ви насправді – Інь та Янь!
У чорноземі душ сміття Ми самотужки розкидали, В потворні купи поскладали, Ще й прагнем милості Творця. Душі незорана рілля Волає спрагло в нас пощади, Щоб хоч самих себе заради Не залишали скверни плям – Облуди, підлості й омани, Зрад, лицемірства і олжі... З Добром і Злом ми на межі. Коли ж цвітіння душ настане?
Розмежованість двох світів Не зшивається й сотнями променів. У любові закони прості – Можна грітися навіть і спомином. Розмежованість ночі і дня Надто є для людей очевидною. Лиш за серцем хто йде навмання – Тому й ніч від любові розвидниться. Розмежовує світ цей людей Невблаганністю часу і відстані. Лиш закохане серце дійде До своєї у Вічності пристані. Розмежовує доля і вас, Та кордони між вами стираються – Бо до тебе Кохана вертається Свіжим вітром крізь простір і час...
Люблов - найбільша з всіх омана в пустелях нашого життя... Тобі також бажаю, Іванку, гарних свят, нових нахнень і світла, яке б наповнило по вінця твоє серце і душу - світла любові!