Зима. Вікно. Окраєць неба. Твій слід у пам'яті снігів, Моя душа, сумна без тебе, Немов ріка без берегів, І крила мрій, що прагнуть лету, Вогонь роздмуханих бажань, І світлий сум душі поета, Що зазирає знов за грань, І чорний крук, що з небо-висі Кидає тінь на мої сни, І дві душі, що обнялися У вічнім прагненні весни, І промінець, що розтинає Пітьму світів у час світань, І ти, який ще й сам не знаєш, Що ми з тобою – ІНЬ та ЯНЬ!
Іній з памороззю ранком сіли разом до сніданку, П'ють з калюжі згуслу воду, їм від цього насолода, Бо Красуня білокоса напросилась до них в гості, Ще й... вляглася під дверима і шепоче гарні рими...
Андрію, Андрію... та запам'ятай собі раз і назавжди - такі крила не мокнуть під дощем, не мерзнуть під снігом, не горять у вогні!!! Ти ще колись це зрозумієш...