Жінка-рибо, донько моря,
Люба посестро моя,
В піднебессі неозорім
Десь горить твоя зоря.
Хвиля в груди б'є щосили,
Очі ріже сіль морська.
Ти ж плекаєш власні крила
Там, де в інших – лиш луска.
Хвиля піниться іскристо,
Вітер хмари розганя.
Щоб це море переплисти
Мало буде ночі й дня.
Десь ховає срібло-злато
Дна морського каламуть.
Звикла мертвих цілувати?
Це в минулому, забудь!
Знаю, в серці так солоно
Від печалі й самоти.
Хай мине ця ніч безсонна
І згорять старі мости.
Знаю, хочеш вічно жити
І любов нести у світ.
Відпусти несамовитість –
Крила просяться в політ!