ЧЕРЕВИКИ або СЮРПРИЗ

Нянька звично в дитсадку вдягає діток нині.

Все ніяк не може взути черевик дитині.

Пхає, мучиться бідака. Що поробиш – мусиш.

Часу мало. Ще й на зло – на кожнім мешті гудзи.

Довго й тяжко ледве взула. То вже муки, дійсно.

Петрик скрививсь: - Йти не можу.  Дуже - дуже тісно.

Просить та:  -  Чекають діти. Он, стоять,  нераді.

Раптом глип – не так узула. Правий з лівим справді.

Зняла мовчки. Якось втисла. Інша заковика.

Той кричить:  -  Оце чужі. Не мої черевики.

В неї очі аж на лоба. Тягне знов, знімає.

Всюди глянула, однак. Взуття ніде немає.

Петрик свердлить дірку в носі: - Це від мого брата.

Мама змушує щоранку їх в садочок брати.

- Що ж ти голову морочиш? Ну і день, їй – Богу!

Пхає, тисне, мучить знову  тій дитині ногу.

Потім светрик, шапку, куртку. Шарфик, як годиться.

Ніби все. Та раптом бачить – зникли рукавиці.

Сіла бідна, вся на нервах: - Де ж ті рукавички?

Той згадав: - Та я запхав їх зранку в черевички.