Звичайна історія
Не залишилось ні дружби, ні любові, Зникло непомітно наше "ми": Перші почуття, як пташенята кволі, Не навчились лопотіть крильми. Знаю я одне, що ти живеш далеко, В ближнім зарубіжжі. Тільки де? По весні вертають в рідний край лелеки І додому знов зовуть тебе. Прижилась на вашому подвір"ї пустка, Розрослися густо бур"яни. На хатині дах, немовби чорна хустка, І вітри чаклують, віщуни. Віриться - приходить в сни твої дитинство: Дівчинка і хлопчик, тобто - ми. Опадають наші дні осіннім листям, Опадають... на поріг зими.
Додав: Olga2011 (17.02.2013)
| Автор: © Ольга
Розміщено на сторінці : Olga2011
Поділіться цією публікацією у Фейсбуці :
Переглянули твір - 1551 чол.
у Вас # закладок
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
Порядок виводу коментарів:
За замовчуванням
Спочатку новi
Спочатку старі
Додати коментар :
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
( 50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++ ")
klavysjka : А инасправді і бачать, і чують.. та споглядать. Єдине, мабуть, забувають, що їхня хата не скраю, а й наступна після нашої...
klavysjka : На превеликий жаль... Тиша насторожую. лякає...
klavysjka : Щиро дякую! Так авоно і є. Любов і ненависть... Ніколи про таке не могли й подумать...
klavysjka : Це правда. Так воно і є. Навчились переглядати цінності життя