Звичайна історія
Не залишилось ні дружби, ні любові, Зникло непомітно наше "ми": Перші почуття, як пташенята кволі, Не навчились лопотіть крильми. Знаю я одне, що ти живеш далеко, В ближнім зарубіжжі. Тільки де? По весні вертають в рідний край лелеки І додому знов зовуть тебе. Прижилась на вашому подвір"ї пустка, Розрослися густо бур"яни. На хатині дах, немовби чорна хустка, І вітри чаклують, віщуни. Віриться - приходить в сни твої дитинство: Дівчинка і хлопчик, тобто - ми. Опадають наші дні осіннім листям, Опадають... на поріг зими.
Додав: Olga2011 (17.02.2013)
| Автор: © Ольга
Розміщено на сторінці : Olga2011
Поділіться цією новиною у Фейсбуці або роздрукуйте :
Переглянули твір - 1506 чол.
у Вас # закладок
Автор чекає на Вашу оцінку та коментар
Всього коментарів: 1
Порядок виводу коментарів:
За замовчуванням
Спочатку новi
Спочатку старі
Додати коментар :
Для незареєстрованих користувачів є можливість додавати коментарі до основних, що є на сайті. Для активації форми увійдіть, натиснувши на позначку відповідної соцмережі
ОСТАННІ 5 КОМЕНТАРІВ до
ПОЕЗІЇ та ПРОЗИ і до новин
( 50 коментарів Ви можете переглянути на
сторінці
"НАШ
ТОП ++ ")
ruhlyvy : Кожне слово в цьому тексті - гірке, але повністю правдиве! leskiv : Єдине, що залишилось в українців зараз, це - віра в Господа. Наші "друзі" знову вже вкотре зрадили нас.
leskiv : Оптимістичний, життєстверджуючий вірш.