Думка за думкою скаче у танці. Сльози – як засіб, щоб рани промити. Мотузка на шиї, стілець під ногами І дим цигарковий, як стимул, щоб жити. Портрет на стіні і прогнивші шпалери, Розлука в вікно заглядає несміло. На подіум вийшла розбещена тиша Й за жменю монет продає своє тіло. По краплі в безодню спливає надія. Ікони розвісили соплі шовкові. Розхристаний вітер сміється і плаче – Мінорним акордом рве струни нервові. Згадалось життя від початку до краю: Одвічна біда – геморой і застуда. Штовхаю стілець і донизу зриваюсь... Любов не вмирає – вмирають лиш люди.
|