В одному селі, у невеличкій похилій хатці, жила самотня бабуся. Чоловік її давно помер, а діти жили далеко і навідувалися до матері вряди-годи.

    Старенька частенько сумувала. Бувало, сяде біля вікна й зітхає тяжко, бо здавалося, що ніхто вже не зігріє її одинокого серця.

    Та якось сусідка подарувала їй трьох кошенят. Жінка принесла їх загорнутими в хустинку. Господиня розв’язала вузлик і обережно погладила маленьких. Вони лагідно муркотіли й горнулися до старечих рук. Бабуся посміхнулася і стала думати-гадати, як би кошенят назвати. Довго-довго мудрувала, вже й вечоріти почало … Аж раптом як вигукне:

    – І чому я відразу не помітила?! Пухкенька хай буде Кицюнею-Ласунею, найкрасивіша – Кицюнею-Гарнюнею, а найменша – Кицюнею-Манюнею.

    І стали всі гуртом жити, як ніхто у світі

...