Семишкур Михайло - сторінка творчості (+ твір ТРИ КИЦЬКИ)

В одному селі, у невеличкій похилій хатці, жила самотня бабуся. Чоловік її давно помер, а діти жили далеко і навідувалися до матері вряди-годи.
Старенька частенько сумувала. Бувало, сяде біля вікна й зітхає тяжко, бо здавалося, що ніхто вже не зігріє її одинокого серця.
Та якось сусідка подарувала їй трьох кошенят. Жінка принесла їх загорнутими в хустинку. Господиня розв’язала вузлик і обережно погладила маленьких. Вони лагідно муркотіли й горнулися до старечих рук. Бабуся посміхнулася і стала думати-гадати, як би кошенят назвати. Довго-довго мудрувала, вже й вечоріти почало … Аж раптом як вигукне:
– І чому я відразу не помітила?! Пухкенька хай буде Кицюнею-Ласунею, найкрасивіша – Кицюнею-Гарнюнею, а найменша – Кицюнею-Манюнею.
І стали всі гуртом жити, як ніхто у світі. Удень кицьки гралася надворі та хвостиком бігали за бабусею, поки та поралася. А ввечері старенька ніжно пригортала їх до себе та й засинала солодким сном.
Якось на городі кицьки побачили зайченя, яке обхопило лапками бадилля й з усієї сили намагалося висмикнути із землі морквину.
– А що ти тут таке вухате робиш? – сердито запитала його Кицюня-Ласуня. Зайченя насупилося, надуло щічки й голосно відповіло:
– Я не вухате, а звичайне, як і всі зайчата!
Кицьки розгубилися і вже навіть хотіли вибачитися перед зайченям, та воно сказало раптом:
– Якщо допоможете мені вирвати морквину, я забуду образу.
– Може ще й почистити? – обурилася Кицюня-Гарнюня й хотіла схопити грабіжника, але той утік.
Кицьки здогадалися, що зайченя ще повернеться до їхнього городу. Вони вирішили спіймати маленького шкідника і відвести його до бабусі. Біля грядки з морквою росли круглі, як м’ячики, качани капусти. Ласуня, Гарнюня і Манюня сховалися за ними і стали чекати… А зайчик вирішив замаскуватися: він зірвав широкий лопух і, накинувши його на себе, по-пластунськи поповз до грядки. Та коли маленький грабіжник тихенько прокрадався до капусти, він, непомітивши Кицюні-Ласуні, вдарився об неї головою.
– Ой, що це!!! – злякалася киця.
– Де? – здивувалися Гарнюня з Манюнею і підбігли до неї.
– Привіт! – махнув лапкою зайчик, вилізаючи з-під лопуха. – Якщо хочете, розкажу вам щось цікаве.
Ласуня з Гарнюнею миттю вхопили малого злодія за вуха.
– Ось тепер ти не втечеш, – задоволено посміхалися спритні кицьки.
Та Манюні стало цікаво, що ж хотів розповісти зайчик.
– Розказуй швиденько! – вигукнула нетерпляче.
– Я вигадав для вас кумедні прізвиська. Тебе назвав Кицею-Полуницею, тому що ти повненька й рум’яненька, – сказало зайченя Ласуні.
«А й справді, наче полуниця! – подумала Кицюня-Гарнюня, – Ти диви, який розумний…!»
– Ти – Киця-Мандрівниця, – продовжував зайчик, звертаючись до Гарнюні, – тому що гарненькі дівчатка не всидять на одному місці.
«Дивно, вона ж навіть з двору бабусиного не виходила, – думала Кицюня-Ласуня, – Мабуть він трішечки дурненький …!»
– А ти…,ти…, а ти просто Киценя, – сказав зайчик Манюні.
– Для мене вже не вистачило фантазії …, – дещо засмучено промовила Кицюня-Манюня своїм подругам-кицькам. І вони почали голосно сміятися та й відпустили заячі вушка. А кмітливому вигаднику тільки цього й треба: прудко схопився і щосили дременув геть.
Довгенько подруги не бачили зайчика, і вже стали його забувати. Та зайченятко не могло відмовитися від соковитої морквинки, і невдовзі прокралося на грядку. Та шкоднику не пощастило: його спіймала бабуся й посадила в клітку.
– Ну що попався грабіжнику? – глузували з нього кицьки. – Тепер тобі буде непереливки.
Зайченятко похнюпилося й не відповідало. Минуло кілька днів, а воно мовчки сиділо в куточку. Кицькам стало шкода маленького, і вони його випустили на волю.
– Якщо захочеш смачненького, то просто попроси, – повчали вони зайчика.
Зайченя кулею помчало геть. Кицькам здалося, що бачать свого непроханого гостя востаннє. Та невдовзі малий вухань прийшов знову. Йому було сумно одному, тож і надумав потоваришувати з рішучими кицьками.
– А я склав про вас лічилку, – сором’язливо сказав зайчик і став тихенько її наспівувати:

– А четверте Зайченя, – засміялися кицьки.
Відтоді Кицюня-Ласуня, Кицюня-Гарнюня і Кицюня-Манюня стали дружити з зайчиком. Вони назвали його Вухастиком і дуже раділи, коли він забігав у гості. Кицьки пригощали його смачненькою морквою та хрумкою капустонькою, і вже ніколи Зайчик Вухастик не шкодив на чужих городах. А бабуся раділа, що її оточує така хороша родина.

Якось у старенької бабусі та трьох кицьок з’явилися нові сусіди. Вони купили хату, що стояла неподалік і давно вже пустувала без господарів, відремонтували її, добудувавши ще один поверх та обгородили подвір’я височенним парканом. Сельчани подейкували, що переселенці приїхали з міста. Мовляв їм набрид його шум з нескінченною метушнею та постійними клопотами, і вони вирішили пожити в спокої.
Нові жителі привезли з собою товстезного, пухнастого кота. Він поважно ходив по подвір’ю, задерши догори хвоста і частенько лежав на м’якенькій подушці, гріючись під теплим сонечком.
Першою сусіда запримітила Кицюня-Манюня. Хазяйські діти посадили його на паркан і він, сторожко ступаючи, йшов до сливових гілок, що росли поруч. Кіт думав спуститися по дереву на землю, та раптом у нього засвербіло в носі. Пухнастик набрав повні груди повітря та, міцно заплющивши очі, голосно чхнув, похитнувся і ледь не полетів униз, встигнувши зачепитися за край паркану. Бідолашний повис на ньому як білизна на мотузці й з усіх сил намагався видертися назад, та його ніби магнітом тягнуло до землі.
– Рятуйте! – закричав кіт на всю горлянку, і кицьки миттю прибігли на допомогу.
– Стрибай, – сказали вони, – не бійся, там не високо.
Та упертий кіт тримався до останнього, а коли вже не стало сили, відпустив лапи і з гуркотом ударився об землю. Невдало приземлившись, сусід мовчки сховався за воротами.
Наступного дня кицьки вирішили познайомитися з новеньким. Вони знайшли дірку в сусідському паркані й зайшли у двір. Кіт спочивав біля ґанку.
– Доброго дня дівчата, – підхопився він, побачивши кицьок, – мене звати Перс. Я чистої персидської породи.
– А ми зватимемо тебе Персиком, – посміхнулася Кицюня-Ласуня, – так простіше.
Манюня теж хотіла побалакати з котом, але не знала про що.
– Шановний Персику, а ви вже всіх мишей в своєму домі переловили? –спитала вона перше, що спало на думку.
– Ви що? Фе-фе-фе, я цю гидоту не люблю!…А якщо чесно навіть трішки боюся.
“Оце так новина, – подумки здивувалися кицьки, – що ж це за кіт, що мишей боїться?!!!”
Невдовзі до нових бабусиних сусідів стали навідуватися непрохані гості. Це були дві мишки. Вони тихенько прокрадалися на кухню і гризли хліб. Проте кіт Персик їх навіть не помічав. І поки шкодники хазяйнували собі у домі, він спочивав або причісувався дерев’яним гребінцем, милуючись собою біля дзеркала. А коли у нього був гарний настрій, наспівував: