Боря став
жалітись друзям:
- Що не скажу Тані, -
Вічно так чогось
виходить, -
я постійно
крайній!
Учить жить мене
постійно.
Ніби злість тримає.
Вічно, каже, в
тебе, Борю,
голови немає.
То з ноги не з
тої встала.
То за мною гине.
Все болить у неї
зранку.
Знову я в тім
винен!
- Ясна річ, -
спокійно кажу.
– Ти ж не спала, мила.
Цілу ніч
крутилась в ліжку.
Навіть говорила.
Та відразу: - Що
ж казала?
Як то так, не знаю.
- Як завжди,
якісь дурниці.
Що я слухать маю?
Жінка раптом, як
сказилась.
Як почне
триндіти.
Аж сусіди
луплять в стіни,
полякались діти.
- Правду каже
моя мама.
Як так можна, Борю!
Ти не слухаєш
ніколи
те, що я говорю!
|